У кущах, де метушилися люди, уже завмер остатній відгомін Перейрової ходи в тартарарах і деркач оце доїдав синього жука; була тиша, голос крижачки почула прекрасна Альчеста.
– Слухайте, слухайте! – гукнула вона дзвінко і ясно. – Що це за звук? чи то не цей нещасливий еспанець крехче від зусиль, землею видираючись з темних жахливих тартарар на ясний світ вечірній?
– То жаба, – пояснив добрий древонасадець. – Жаби родяться з землі, от як овес, або пшениця після дощу, хоча ніхто їх не сіяв. Жаби крехчуть перед дощем, бо знають, що в дощ народяться нові жаби і буде їм весела кумпанія.
– Ні, то не жаба, – сиплим шепотом трудно вимовив студент Перебийніс. – Я знаю, що це. Дайте мені вашу рушницю. Один, два, три, чотири, сім, одинадцять, – порахував він мідні патрони і взяв з рук доктора Леонардо непотрібну тому берданку.
Ще зміни, надзвичайні зміни в природі не дійшли до свідомости грубого людського орґанізму, і студент Перебийніс не міг їх відчути. Але короткий звук з крижневого озера пронизав йому вуха як клич архангельської сурми. З-за халяви він вихопив фінського ножа і кинувся до кущів. «Не пускайте його, що він хоче!» – кричала, мов чайка, прекрасна Альчеста, що до неї любов стільки поруйнувала молодих доль. Але доктор Леонардо ніжно взяв її за неповторні плечі, легкі на око і важкі, як нагрітий сонцем виноград, у його руках.