Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла… По цілій Україні… І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена «переможцем» для самого себе:
«АХТУНҐ!!. БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!»
— і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.
Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка… жаска поразка… Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:
«АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!»
Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер… ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.
І на телеграфному стовпі теж, — табличка «НУР ФЮР ДОЙЧ» переліплена навкоси таким же написом:
«АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!»
А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:
«НА СТАЛІНГРАД»
До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта — чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони — ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями — інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському… Виходять і стають, — займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії «Вікторії», що брутально розчавила шляхи залізними колесами… Виходять і стоять, завмерши. Вартують.
Лише один з них — старший — ходить, наспівуючи
— «Война пріма, война ґут…» — і пильно позираючи…
Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі… Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів… Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:
— «Гальт!..» — зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:
— «Алярм!!. Алярм!!. Партизани… Партизани!.. »
Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах:
— «Что?» «Що?» «Вас?» «Де?» «Во?..» «Во?..»
— Там… — показує старший в залю, переляканий шепоче: — там…
Шарпаючись, вони налаштовуються до бою…
— Тю-у-у… (просвистів котрийсь) — Та ж там білий світ!..
— То вони й є!..
— …і наші малі діти…
— То вони й є!!.
Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію…
— Ти чого? — здивувався середній.
Той регочеться, мацає голову:
— Я вже не розберу — де ж партизани… Там?.. (показує в залю). — Там?.. (показує назад). — Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).
Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і — починають сміятись кожен на свій лад…
Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.
ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:
— А-а, дас іст ґут… Ві гайст дізес крайс?..
Вояки не реаґують.
— Доннер веттер!.. — офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: — ферштеен зі дойч?..
Той крутить головою:
— Ні…
До другого…
— Нєт…
До третього…
— Нє розумєм…
До четвертого…
— Не панемаєм…
До п’ятого…
— Нем тудом…
ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:
— Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот…
— «З Калуги…» — вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.
ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову:
— Едак пойдьот — я, кажется, скоро стану фюрером… (обернувся до всіх) — Что ви здєсь дєлаєтє? (і вглядів ПЛЯКАТ) — А-а-а… (перелякано оглянувши всіх) — Мнє надо на Сталінград…
КОТРИЙСЬ понуро показує через плече стрілку… ОФІЦЕР швидко йде. Але затримався; обернувшись, про себе:
— Я только одного нє понімаю… (знизав плечима) — Ілі оні ловят партізан?..
Ілі оні охраняют партізан?..
Ілі оні … (не договорив, оглянувся з виразним неспокоєм… Дивиться навколо, дивиться просто, втягає голову в плечі і хапливо йде…)
Всі стоять на струнко…
Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ…
Кадр… Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім — сенс цілої поворотної фази війни…
1
Те ж саме мешкання Урбанів…
— Теорія про «вибраних» і «невибраних», а звідси — комплекс більшевартісности й меншевартісности, — це, Катрусю, страшно дурне все… Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване… Хе!..
ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно «лекцію». Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.
КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:
— Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..
ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:
— Так …
КАТРЯ, спустивши руки:
— Бідний Максим… Бідні всі… (зідхнула тручи рукою чоло) — Як це все безвиглядне… трагічне…
ГРИЦЬ:
— Ти стомлена, мала…
КАТРЯ зідхнула, прошепотіла:
— Так. Я вже не можу… брате…
ГРИЦЬ журно:
— Тут слон уже не зміг би… А ти — дівча… отаке от… (раптом кидає пензель і саркастично сміється) — Вибрані богом!.. Їхній комплекс!.. Х-ха!!. Хотів би я бачити отакий вибраний Богом, перший ліпший у світі нарід, коли б його отак безперервно тисли, товкли, сікли… мололи… роки, десятиліття!.. Який би у нього був комплекс?!. Що з нього взагалі було б уже?.. Га?.. Сліду вже не було б… І ніякого комплексу взагалі!.. А ми є, Катре!!. Ого!!. (торсає рукою чуба) — Так то, Катрусь… І замість читати ті дурні газети, писані чужими й рідними — сіреч українськими — юберпрахвостами і халуями, ти б — дочко старого Урбана, високофаховий лікарю, — оглянулась би на себе й кругом, і в мряку минулого цілої нації, а тоді спитала б себе і їх:
— «Гей, ви!!. Тоді який же мусить бути комплекс у нас?.. У нас, що піднеслися з пилу і пішли дерзко в історію, і що пройшли через найстрашнішу трагедію і не зломилися?.. Га?!. І не бажають зломитися!.. Га?!!.»
КАТРЯ:
— Це, власне, єдине, що мене тримає, — ота страшна упертість, ота затятість безвідчитна й безоглядна, дика, як у того хмеля, що його топчуть, а він таки дереться все вгору, вгору…
— Ото ж… — ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: — Ну, ось… Гм… Поїхали далі… (малює) — коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, — мені уявляються маршали Наполеона… І його — Максимів — комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього… Наших… А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації… Меченосці великих мільйонів…
КАТРЯ, посміхається крізь смуток…
ГРИЦЬ:
— І ось поставім його поруч з «вибраними Богом» оцими Матісами тощо, з полководцями «геренфольку»… Х-ха!!. Але… (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) — Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги… Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь… Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу… (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)…
КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку…
ГРИЦЬ:
— От… А цих — з їхнім комплексом, — ти їх бачила… І ти їх ще побачиш… Вони нас — теж…
КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку…
2
Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:
— Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) — У, моє таке… перелякане…
КАТРЯ:
— То ти не поїхала?!.
ОЛЬГА:
— Я й не збиралася… Що ти?.. А взагалі — це смішно звучить нині — «поїхала». Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не «їхати», а ходити, як худоба…
КАТРЯ:
— І ти нікуди не їдеш?..
— Ні… І навіть не йду… А що?
— (тривожно) — Та ж… Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає…
ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї «кімнати» й назад, причепурюючись та причісуючись:
— Ти віриш?.. А де Борис?
— Воює десь… з такими розбишаками, як сам… Вірю …
— А я була на двірці… Військо пруть без перерви… Всі шляхи захрясли… Земля дуднить… Крім того, в місті надзвичайний стан…
ГРИЦЬ:
— Напружуються… Го… Поки нагло не трісне все…
КАТРЯ:
— Ольго!.. Їйбо ти, як маленька…
ОЛЬГА бере з рояля зів’ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:
— Моє таке, перелякане… А я не вірю …
— Але ж… Ти забуваєш, з ким справу маєш.
— Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав…
КАТРЯ дивиться запитливо…
ОЛЬГА:
— Щодо Матіса — не вірю. По-перше — він таки залюблений. А по-друге — те саме, що й по-перше. Що ж до третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, «респект» коли її добре б’ють… Матіс дістав таке оглушення… Ха-ха-ха… І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і… Ха-ха-ха-ха!..
КАТРЯ:
— Саме тому… вони нас ненавидять…
ОЛЬГА:
— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять … Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам… Нам, а не їм, от…
КАТРЯ:
— Отже ж от…
ОЛЬГА:
— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком… Повір… Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця… Він дістав такий урок… Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління… А може й цей… Але чорт з ними…
КАТРЯ:
— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор… Скажи їй!..
ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:
— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно… (малює).
ОЛЬГА:
— Облишім… До того ж — у них зараз все тріщить… Їх б’ють… І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б’ють. Всі. І баби горшками… Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет… І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько… Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас — велику, многомільйонову і культурну націю — потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице… Ну, й мають…
КАТРЯ:
— Але ж для нас… І так зле — і так зле…
ОЛЬГА:
— Твоя правда… Я й не маю ніяких ілюзій… Ситуація для нас трагічна… Ніби…
— «Ніби?..»
Павза. ОЛЬГА подивилась на Грицеве малювання, на пакунок з медикаментами…
— Так, ніби … Себто на перший погляд… Про що ви тут говорили без мене?
ГРИЦЬ:
— Отам лежать сірники… Припали мені… (ОЛЬГА припалює йому люльку). — От-так собі пускаємо дим у повітря… Мала вичитала в газетах про наше азіятське походження, про комплекс меншевартісности, про нашу інтелектуальну вбогість, зіпсованність і т. д… Та й зажурилась.
ОЛЬГА:
— В українських газетах?
ГРИЦЬ:
— Ні, в «українських», тобто в газетах для українців, писаних ламаною мовою…
ОЛЬГА засміялась:
— Ну, і що?
ГРИЦЬ:
— А я хотів тебе спитати… Як на твою думку?..
ОЛЬГА:
— На мою думку? (махнула рукою) — Вони нас знають так, як і марсіян… А твердять — бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести… (павза). — Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження — чужих кидає в сказ, а своїх у піт…
КАТРЯ стримано сміється.
ГРИЦЬ:
— От, бач, мала!..
ОЛЬГА:
— Я вже вгадую суть ваших розмов… Катря зідхає, бо перемучена й перелякана, а Гриць пахкає люлькою й саркастично іронізує… Хочу від себе тільки дещо додати… Чуєш Катре?! Це тяжко — все, що ми переживаємо, а особливо тепер. Але не так все є погано… Отже… (павза). — Мене щось напала охота говорити. Якби я була забобонна — сказала б, що не перед добром… Ну, ну, Катре, не дивись на мене так перелякано… А ти собі малюй… Можете слухати, можете ні, — я хочу виговоритись. Якщо моя «промова» буде довга — хай хтось обірве… (павза).
КАТРЯ дивиться на Ольгу пильно, здивовано, стривожено.
ОЛЬГА, хапаючи кінець думки:
— Життя підсуває інше твердження… Нам не важно, що про нас думають вороги. Важливіше — що ми самі про себе думаємо, важливіше — усвідомити, хто ми насправді. Важно, любі мої, знайти себе, збагнути своє історичне призначення. А знайшовши і збагнувши, зуміти бути послідовним і чесним з собою до кінця. Чи не так?
КАТРЯ:
— Так…
ГРИЦЬ:
— Так…
ОЛЬГА:
— І от я дивлюся на вас і часто думаю: і Гриць, і ти, Катре, і Я, і Андрій, і всі його товариші й друзі, і Максим, і його брати, і безліч-безліч інших, гнаних і розкиданих по всіх прірвах, безліч живих і вже поляглих, і тих, що посивіли передчасно, і тих, що підростають ще, — хто ми? Хто ми, ті, що їх всі хочуть заперечити, або взагалі не припускають нашого існування?!. Ось так вдумайтесь глибоко. Хто ж ми? Чи ми щось, чи ми ніщо? Чи ми випадковість, чи закономірність, чи ми осуга лише на воді, а десь існує нація поза нами, і історія — українська історія — йде поза вами?.. Ось так я собі думаю… І найперше — я констатую кожен час і кожну хвилину, що нація наша сьогодні — це МИ. Так. Поза нами — лише уламки різної величини й різної вартости. Ми ж становимо центр і суть. Біологічну й духовну. Хай постулатів тієї духовости ще не списано на скрижалях, але то нічого, всьому свій час. Факт, що вона існує, як існуємо ми.
Хто ж, зрештою, ми? Ми — це ціле покоління, яке виросло в таку епоху і в такій потрясаючій велетенській трагедії, я б сказала, апокаліптичній трагедії (першій у вселюдській історії), яку не кожен і не зразу здібен охопити розумом. Ми зросли в тій трагедії, де виживають лише сильні духом, виходячи з неї безмежно загартованими… І ми те покоління, що виросло і вигартувалось. Покоління, якого найменше страшить смерть, а найбільше страшить безчестя. Чи так, Катре?
КАТРЯ:
— Так… Це так!..
ОЛЬГА:
— Я порівнюю це покоління з усім іншим, колись баченим, чутим і от тепер пізнаваним, з цілої Европи прийшлим сюди… Ні, ми формуємось, як окрема історична сила, безсумнівна й реальна, і для багатьох не зрозуміла й чужа. Для багатьох ми не вміщаємось в рямці їхніх понять. Вони нас заперечують, — чужі й «свої». Але вони нас не просто заперечують, не так собі ігнорують, ні, вони нас поборюють…
З погляду Політбюро ВКП (б) — з погляду офіційної совєтської доктрини — ми підлягаємо винищенню, бо ми найстрашніше для них, — їхнє заперечення, володарі «завтра». Завтрашній день, і то великий день Українського народу.
З погляду «рідних» хуторян та малоросів — ми так само підлягаємо винищенню. І вони б нас винищили, якби могли. Вони при згадці про нас заплющують очі від жаху… Бо розуміють, що саме наше існування викреслює їх і всі їхні худосочні аспірації та претензії геть …
З погляду представників старої Росії — те саме, що й з погляду нової…
З погляду німців — ми особливо підлягаємо винищенню. Бо вони вірно схоплюють, що саме ми є мізком, нервами, головою сьогоднішньої української нації. І що та голова не йде і ніколи не піде на компроміс. Тільки… Вони ще ніяк не можуть розгадати загадки — як це так? — ми, бідні дикуни, до їхнього приходу боролись проти московського большевизму, сплачуючи колосальні жертви. А як тільки прийшли вони — велика нація світу, такі засліплююче блискучі, «так багато обіцяючі про нову Европу, — ми, замкнувши уста, заховуємо невтралітет. Замість кинутися й лизати їм пантофлі та з ентузіязмом іти за них на смерть, — ми зберігаємо понурий невтралітет… Та вони відчувають, що за тим „невтралітетом“ стоїть пекельна зненависть до обох. Більше того — вони відчувають, що то не просто сліпа зненависть, а що та зненависть сперта на почутті вищости і підперта колосальною потенціяльною силою…
Вони стікають кров’ю на фронтах, вони забезпечуються всіма останніми засобами з усіх боків, а ми тим часом існуємо, як загрозлива реальність, — хай і розпорошене, замкнене, мовчазне, але велике покоління, незнищиме в своїй історичній потенції. Розумніші з них розгадують суть: ми чекаємо. Спокійно чекаємо на слушний момент для старту. Непохитні в своїм переконанні, що та хвилина прийде і… останнє, слово буде таки за нами. Вони бояться (і ті й ті!), що та хвилина прийде в наслідок цієї війни. Не обов’язково… Вона може бути в наступній, але конче буде… Стартувати ж в ролі льокаїв, долметчерів і халуїв МИ НЕ БУДЕМО.
Той день, коли ми викладемо всі історичні рахунки, — прийде. І вони хочуть запобігти цьому. Всі хочуть запобігти — і Сталін, і Гітлер, і свої дурні пришелепуваті… Хочуть фізичним винищенням виключити нас з історії, виключити те, чого вже не можна виключити…»
КАТРЯ сумно:
— Але ж — «доки сонце зійде, роса очі виїсть».
ОЛЬГА:
— Нам роса ніколи очей не виїсть… Якщо розуміти ті очі, що ними дивиться незаплямована наша честь і гідність, і наше скривавлене «Я» в лице цілому світові, — то тих очей нам ніяка роса не виїсть, — бо Правда по нашому боці… В цьому ось наша незрівняна перевага. І ось чому, навіть при фізичній поразці всіма цими дикими ордами, ми вийдемо все ж таки переможцями в історичному аспекті — етично й морально… Ви подивитесь, що буде з цим «геренфольком», коли він програє війну!.. А він її програє… Остаточно погноблений, з своїм потрухлим, гнилим інтелектом він розкладатиметься заживо. Прийдуть уже не Шопенгауери, а ще інші «мислителі» і пророки сумерку і загибелі… І те саме буде з Москвою, коли вона програє. Але цій і виграш справі не зарадить… Це буде лише короткотривале відтяження того розламу Вавилонської вежі зсередини, який неминуче надходить. Нині вони на найвищій точці історичного злету, за якою вже починається курс по похилій… Для німців також…
Вони хочуть робити впорскування життьового елексиру за наш рахунок, за рахунок молодих, але те, що історично вже має бути трупом, ніякий елексир не врятує. Вони йдуть по похилій у безвість. Ми йдем по верхобіжній до вершини. Нас можна тимчасово затримати, але ніколи не зіпхнути. Нас можна здесяткувати, але ніколи не винищити. Нас можна стероризувати, але ніколи не зломити. І нарешті, нас можно оганьбити й знеславити, але ніколи не зробити нікчемними, аж поки ми самі не підемо по похилій, завершаючи свій історичний цикль, як вони. Ми мусимо пройти той цикль, що пройшли вони. І він буде історично пройдений. І наші маршали, як і наші пісні гремітимуть ще по цілому світі…
КАТРЯ задумливо:
— Здається, я починаю розуміти по-справжньому сенс твоєї сентенції про Христа і його перемогу… Тобто оту твою тезу, що розп’яття і смерть є часто доказом слабости того, хто розпинає, і, навпаки, ствердженням та кінечною перемогою того, кого розпинають.
ОЛЬГА:
— Ну, скажемо…
(Раптовий стук у двері обірвав Ольгу на півслові. Ольга осміхнулась):
— От… Хтось вважав за слушне мою промову обірвати… Ввійдіть!!.
3
Відчинились двері й увійшов МАТІС. Сам. Тримаючи щось делікатно завинене в папері.
ВСІ завмерли вражені.
МАТІС у дверях:
— Можна?..
ОЛЬГА чемно:
— Будь ласка…
Увійшов. Коректно привітався, — сперш козирнув, а потім зняв рукавичку і кожному подав руку…
— А, герр майстер?!. Ві ґеетс?.. (це до ГРИЦЯ).
— Дякую. Добре…
КАТРЯ швиденько зібралась і вийшла, перезирнувшись з Грицем.
ГРИЦЬ теж був почав складати свої пензлі, та постояв роздумливо і — лишився, байдуже продовжує малювати.
ОЛЬГА, запрошуючи на свою половину, спокійно, привітно і скромно:
— Будь ласка, заходьте…
МАТІС увійшов, тяжко ступаючи кованими чобітьми.
— Будь, ласка, сідайте… (показала рукою на стілець).
Але МАТІС не сідав. Трохи, схудлий і блідий, зосереджений в собі, він тримав пакунок у руці і роззирався, щось шукаючи. Потім поклав пакунок на рояль. Папір розвинувся — то були квіти…
ОЛЬГА, посміхнувшись, знайшла скляний кухоль пішла до сумежної кімнати…
МАТІС тим часом блукав понурими, задуманими очима по стінах, зупинився ними на столі. Підійшов, взяв фотокартку Ольги, подивився, знизав плечима і поставив фотокартку на місце. Стояв, здіймаючи рукавичку…
ОЛЬГА принесла води і поставила квіти в кухлик…
МАТІС постояв якусь мить, дивлячись на її рухи. А коли обернулась до нього, промовив тихо, трохи ніяково, а тому зумисне понуро:
— Фрау Ольга!..
— Я Вас слухаю… (глянула ясним поглядом просто у вічі).
— Найперше, а, звичайно, хочу Вас перепросити… (посміхнувся невесело) — Якщо це можливе…
ОЛЬГА знизала плечима, теж посміхнувшись:
— Я не така зла, гер Матіс, що Ви мене от так перелякались…
МАТІС:
— Ні… (помовчав, махнув рукою і тяжко, глухо, поволі, голосом, що враз змінився) — Сьогодні… (фукнув глибоко, так як, після біганини) — згідно з наказом, Я від’їжджаю під СТАЛІНГРАД!..
— Та-а-к… (невиразно протягла Ольга).
— Так… І от прийшов до Вас з великим проханням …
ОЛЬГА нашорошилась, примружилась:
— Я Вас слухаю…
МАТІС задумано:
— Від’їзд під СТАЛІНГРАД — це буває не щодня… Там вирішується «Або, або»…
ОЛЬГА промовчала…
МАТІС:
— Але я хочу найперше, щоб Ви забули те, що було… У Вас така настороженість…
— Спробую, гер Матіс… Але я Вас покищо не розумію.
МАТІС:
— Момент… Отже я (глянув на годинника) — за кілька годин від’їжджаю під Сталінград … А від’їжджаючи, хочу просити Вас, щоб Ви зіграли зо мною, ще одну партію в шахи… Добре?
ОЛЬГА:
— Гер Матіс!. Що Вам прийшло до голови?.. Навіщо?…
МАТІС:
— Я Вас прошу, фрау Ольга!..
ОЛЬГА знизала плечима:
— Але ж…
МАТІС:
— Фрау Ольга!.. Я сьогодні послав прощального листа матері… І… Направився сюди… Я загадав: — якщо я партію цю виграю у Вас — значить МИ переможемо під Сталінградом… Значить МИ взагалі переможемо, і я вернуся живий… ЖИВИЙ!.. Якщо ж я ЦЮ партію програю Вам — значить… (зідхнув). — Значить повний розгром… і я не вернуся живий… Ну?.. Фрау Ольга!..
ОЛЬГА приголомшена дивились розгублено на Матіса, що стояв перед нею дивно змінений, з майже фанатично втопленими в неї очима, такий трагічно-суворий і… лагідний… Як хлопчик, що, залюбившись безнадійно, гадає на пелюстках квітів — «любить — не любить»? З тих очей на неї дивилась людина.
— Але ж, гер Матіс!.. Навіщо?.. Не треба… Ви ж не фаталіст…
МАТІС глухо:
— Хто зна… Ні, це не фаталізм… Тут щось є … Тут якась залізна логіка …
ОЛЬГА, потискуючи плечима, як від холоду, і щось думаючи:
— Гм… Ну… Гаразд…
МАТІС:
— Ні, так не піде. Я в Вашім тоні чую Ваш намір обдурити долю… фрау Ольга!.. Я солдат!!. І звик дивитися найстрашнішому сміливо в обличчя… Солдат знає, що долю не обдуриш… Прошу зіграти зо мною чесно і без крутійства.
ОЛЬГА, жартуючи:
— Але ж Ви пристрелите…
МАТІС:
— Фрау Ольга!.. (відстібає пістоля й подає їй) — Ось Вам мій пістоль і прошу Вас пристрелити мене, як пса, коли я дозволю собі хоча б вийти з рівноваги…
ОЛЬГА:
— Покладіть собі пістоля там… Ну, гаразд… (дістала шахи і поклала на столик).
МАТІС скинув кашкета, розстебнув шинелю і, не скидаючи її, важко сів біля столика, кашкет, поклав на рояль:
— Прошу… — показав жестом насупроти.
ОЛЬГА накинула хустку на плечі й сіла досить вигідно.
В напруженій тиші почали розставляти шахи, А, коли розставили, МАТІС подивився на Ольгу тихо та:
— Отже — Ви знаєте в чім справа… Прошу грати серйозно.
ОЛЬГА:
— Очевидно…
— Ні, я хочу, щоб Ви дали слово.
ОЛЬГА знизала плечима, а тоді задумливо, трохи іронічно:
— Ви даремно тоді розгнівалися, гер Матіс! Програти мені — не так уже й ганебно, — я інженер-хемік, а значить і математик.
МАТІС, глянувши на неї пильно:
— Я також… Жду на Ваше слово.
ОЛЬГА, зсунувши брови:
— Ну, добре!.. Слово.
МАТІС зідхнув з полегкістю:
— Так. У Ваше слово я вірю, Фрау Ольга!..
Погадали. Білі випали Матісові. Матіс мовчки зробив хід і за весь час гри не промовив ні слова. Він грав надзвичайно зосереджено. Він хвилювався, мінився на обличчі, хоч як тримав себе. ОЛЬГА грала спокійно, поглядала насмішкувато на схилену голову Матіса; іноді поводила плечима і тоді поправляла хустку, що сповзала.
В сумежній половині ГРИЦЬ тихенько склав свої пензлі, заглянув в щілину й вийшов.
4
Через деякий час МАТІС звівся і, закурюючи, пройшовся по кімнаті… Підходив до столика, думав і знову проходився. Потім сів, підперши голову. Робить хід… Грають…
5
В сумежну половину зайшла КАТРЯ. Подивилась в щілину, здивувалась, майже з розпукою покрутила головою:
— До чого вони дограються?!..
6
Увійшла МАТИ й сіла на ослінчику, дивиться запитливо на Катрю… Та показала в щілину й зробила великі очі, з розпукою, з страхом, з захопленням:
— Воює!..
МАТИ перехристилась…
РАПТОМ В ДВЕРЯХ ЩОСЬ ЗАШКРЯБАЛОСЬ… КАТРЯ кинулась туди навшпиньках. Та…
7
… Відчинились двері і вбігло босе ДІВЧА, бліде, простоволосе, дико озираючись і ледве відсапуючись… Хотіло раптом крикнути, але Катря закрила йому уста рукою:
— Тихо, Прісю!.. Бог з Тобою… Що таке?!..
— Ой, Катрусю!.. Ой, тіточко!.. (до матері)… Ой, люди добрі!!.
— Та що таке?!. Не ойкай…
— Максима вбито!!. І Кирпиченка схоплено… Був страшний бій… Багатьох побито… Був такий страшний бій…
КАТРЯ вхопилась за голову в дикім жаху, задихаючись:
— Прісю-у!!!. Бог з тобою!..
ПРІСЯ:
— В Кривій Балці… Він одбивався гранатами… Вже був поранений… А тоді… (і зомліла; лише встигла прожебоніти):. — «Там… чоловік… жде…»
КАТРЯ й МАТИ, майже зомлілі самі, потягли її, як злодії, десь з собою з хати…
8
Тихо. Гра набула найвищого напруження…
І враз несподівано закінчилась… ОЛЬГА одкинулась на спинку крісла і глянула на пістоль… А МАТІС блідий, скуйовджений тяжко звівся і тремтячою рукою провів по шахах, перекинувши їх…
ОЛЬГА теж звелась і, тихо зідхнувши та посміхнувшись самими устами:
— Гер Матіс… Я виконала слово… і Ваше прохання …
МАТІС блідий, погноблено:
— Дякую… (і стояв, дивлячись просто себе; вийняв цигарку, закурив): Та-а-к…
9
— Ольго!.. — почувся десь жалібний голос КАТЕРИНИ.
— Пробачте, я зараз… (аж зраділа Ольга нагоді вийти) — Не переймайтесь, то забобони… (поправивши хустку, пішла).
10
МАТІС лишився сам. Термосить чуба. Про себе:
— Так… Ні, це закономірність… Ясно… (подивився по хаті розгублено) — Розгром… Так… І — смерть!.. (поводить плечима) — Ось тут я потерпів повний розгром. (Дивиться на фотографію Ольги… Термосить чуба… Бере з бібліотеки книгу — Шопенгауера — дивиться й кидає її геть… Стоїть…) — Ось в цій убогій, брудній норі і — так нещадно роздавлений!.. Я відчуваю, як земля утікає з під ніг… Вісті з фронту жахливі!.. Десь отут, десь саме отут весь наш райх нагло зломився надвоє… Ха… (тре очі) — Чорт!.. Аж моторошно, так це все просто і так багатозначно, і так трагічно…
(Похнюплено дивиться на фотокартку Ольги. Потім бере її і, озирнувшись, ховає в кишеню. Зідхнув…)
11
Входить ОЛЬГА. Вона бліда, стривожена… Аж Матіс звернув увагу:
— Фрау Ольга! Що з Вами?!.
— Все в порядку… Це пройде… Стомилась…
МАТІС бере кашкет:
— І так… Ну, що ж… (і дивно зміненим голосом) — Прощавайте, фрау Ольга!..
ОЛЬГА, одвернувшись до вікна, про себе: — «Не вбито, а поранено та й взято живим… Повісять …» (хруснула пальцями. А тоді обернулася до Матіса, якийсь час дивилась, щось зважуючи… Та й зідхнула…) — Щасливо, гер…
МАТІС:
— Я йду перевірити… Ваш присуд…
ОЛЬГА:
— Ах, гер Матіс!.. Я ще не видаю присудів…
МАТІС:
— Ви не бажаєте мені щастя, під Сталінградом?..
ОЛЬГА дивиться на нього усторч великими очима повними сліз, аж Матісові пересмикнулось обличчя під тим поглядом, говорить тихо:
— Гер… Там… Там три моїх рідних брати!.. Вони втекли з вашого полону від знущань і голодної смерти… І тепер вони там … Але — (покрутила головою) — я не бажаю вам зустрічі… Гнів розчарованих, гнів обдурених, гнів змарнованих надій, плеканих довгі роки по тюрмах і каторгах, гнів потоптаної віри в людську честь — є всесокрушающий!.. Як гнів обдуреної дівчини, що ждала нареченого, а діждалась…
МАТІС глянув пильно в очі…
ОЛЬГА:
— Нічого… Як будете вертатись, заходьте… (смутно, іронічно) — Особливо з перемогою…
МАТІС:
— Ви не бажаєте нам щастя?.. Ви не вірите?..
ОЛЬГА:
— Це од мене не залежить… Це залежало від Вас…
МАТІС:
— Ви кажете «залежало», а тепер?
ОЛЬГА:
— А тепер вже не залежить…
МАТІС:
— Та-а-к… (термосить чуба) — Я Вас розумію… Лише, одного не розумію… Ви проти большевиків — і не бажаєте нам щастя?..
ОЛЬГА:
— Ах… Хіба то від мене залежить… (дивиться просто в очі) — Там моїх три брати, а на Сибіру муж … Ви ж його розстріляєте… бо… бо після розгрому большевиків він воюватиме проти вас!.. Бо він належить до «нижчої раси». Мій муж!.. Високоосвічений і обдарований, як мало хто у Вашій Вітчизні…
МАТІС:
— Нам потрібні будуть люди…
ОЛЬГА:
— Але йому непотрібні будуть господарі…
МАТІС почувається так, ніби його б’ють в обличчя…
— Гм… Не розумію… Як?!. Він же на Сибиру! І за визволення… І за визволення…
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Ви нас ніколи не зрозумієте, хіба як опинитесь у нашій шкурі…
МАТІС задумливо бере і листає книгу, і кладе назад:
— Так… (про себе) — Здається я вже розумію… (до Ольги, просто для того, аби продовжити розмову): — Скажіть, чого ваші ліси кишать партизанами?.. Адже зразу їх не було…
ОЛЬГА стрельнула очима, але змовчала, лише відкрила ляду над клявішами і, ніби знічев’я, заграла — «БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ…» — і пристально подивилась на Матіса.
МАТІС іронічно й загадково посміхнувся:
— Ваші люди думають, що ми принесли їм царя?.. А Ви?.. Ви в це вірите?..
ОЛЬГА:
— Я?.. Ні… Ви самі прийшли…
— І?..
— Що?..
— І принесли?..
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Ви випробовуєте мої нерви, гер Матіс?..
МАТІС:
— Ні, чому? Це цікаво… Отже, що Ви думаєте?..
ОЛЬГА враз сердито:
— Хм… Я думаю, що ви нас роздавили мілітарним чоботом… Це так… Але це вам дорого обійшлося… А в історичній перспективі обійдеться ще дорожче… (та й враз в якійсь нестямі, дико вдарила по клявішах — «ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР…» — лише перших дві стрічки… і враз грюкнула лядою, аж клявіші зойкнули; і з такою мукою): — Облишмо… досить…
МАТІС дивиться пильно, здивовано:
— А це що Ви заграли?..
ОЛЬГА:
— Це?.. Так собі… фантазія…
МАТІС:
— Тим ліпше… Значить… Я трохи розуміюся на музиці і хотів би знати, що то за фантазія, від якої мороз іде по нервах?!.
— То у Вас такі нерви, гер… Але навіщо ця гра в піжмурки!.. коли весь світ котиться в провалля!.. Що Вас цікавить?
МАТІС байдуже, лише для того щоб дивитися на неї закоханими, жадібними очима:
— Ми говорили про партизанку… Люди думають, що ми принесли їм царя. А Ви?..
ОЛЬГА:
— Я думаю те, що й люди, а люди зовсім не думають, що ви принесли їм царя. Наш нарід не такий дурний. Крім того — « буття визначає свідомість »?..
— Це з Маркса?..
— Можливо… А крім того — чи Ви знаєте, як цю тезу трансформувало само життя, устами НКВД?
— Ну?
— «Биття визначає свідомість…»
— Знаменито!..
— Ось так думають люди, так думаю й я… А зрештою — (дивиться пильно на Матіса) — Ви ж знаєте, що я досконало володію німецькою мовою…
— Ну?..
— І я читала «МАЙН КАМПФ»… в ориґіналі…
МАТІС затріснув книгу, що взявся був розглядати, і дивиться пильно-пильно, а тоді, раптом:
— А чого ж Ви не йдете в партизанку?..
ОЛЬГА не втрималась і засміялась нервово:
— Знаменито!!. Отже, — чи так я Вас зрозуміла? — після перечитання «МАЙН КАМПФ-у» конче треба йти в партизанку?!. Знаменито!.. Ви матимете час і подумайте над цим пильно… В Ваших словах криється відповідь на 99 процентів ваших запитань…
(І одвернулась, заломивши руки, до вікна, — не в силі вже триматися на ногах).
МАТІС зсунув брови, здушивши посмішку; потім глянув на годинника, глянув на шахівницю й нервово почав надягаги рукавички… Тремтячою рукою почепив пістоля. Застібає шинелю. Шепоче про себе:
— « Розгром … Так… Повний, безнадійний і непоправний…» — потім зняв кашкета і, простягаючи руку, промовив до Ольги несподівано зворушеним голосом:
— Прощавайте, Фрау Ольга!.. Якщо лишусь живий…
ОЛЬГА обернулась… Але в цей час —
12
увійшов ОРТСКОМЕНДАНТ з ДОЛМЕТЧЕРОМ росіянином.
МАТІС удав, що пильно робить ревізію книжок…
Одсалютували один одному. Матіс понуро, не одриваючись від книжок.
ОРТСКОМЕНДАНТ пройшовся по кімнаті і сів.
А Матіс облишив книжки. Застебнувся. І одсалютувавши Ортскомендантові, пішов. В дверях озирнувся… І вийшов.
13
Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернувся до ОЛЬГИ:
— Відійдіть, пані, од вікна… бо простудитесь…
ОЛЬГА відійшла і стала коло рояля, дивилась примруженими очима, тамуючи тривогу…
А ОРТСКОМЕНДАНТ встав, пильно роззирнувся по кімнаті і підійшов до тих самих книг, що їх допіру розглядав Матіс. Перебирає книги, а тим часом, звертається до Ольги недбало, позираючи кутиком ока:
— Чи Ви не знаєте такого… такого… е…
14
В цей час навстіж розчиняються двері і влітають троє есесів, озброєних до зубів, і з ними офіцер. Збентежений, захеканий офіцер ступнув наперед, одсалютувавши рукою ОРТСКОМЕНДАНТОВІ, що шарпнувся назустріч:
— Що таке?!.
ОФІЦЕР:
— Гер Комендант!.. Ми Вас шукаємо… Прокляття!!. Той диявол видерся!..
— Як?!. — аж скрикнув Ортскомендант, приголомшений. — Що-о?!!. Видерся?!.
— Яволь!.. Допоміжня тубільна чота, що брала участь в операції, нагло збунтувалася, вихопила того диявола… Долметчер Капка також перейшов до партизан… Перебили весь наш спеціяльний відділ… Забрали машини і — зникли… Потрібні негайні заходи…
ОРТСКОМЕНДАНТ затупав ногами в нападі люті…
ОЛЬГА, чула все. Схвильовано закусила губу і — пильно дивилася на долметчера, аж той одвів свої очі…
ОРТСКОМЕНДАНТ подивився в той бік, де вона була. А тоді зробив знак рукою офіцерові й швидко вийшов з ним. Двом зробив знак, і вони пройшли до кімнати Ольги й стали, не зводячи з неї очей… Чути гомін за дверима, часто повторюване — «Яволь!.. Яволь!..» По короткій хвилі ОРТСКОМЕНДАНТ повернувся. Пройшовся по кімнаті, поденервований і сердитий. А тоді зупинився напроти Ольги…
ОЛЬГА вже бачила до чого йде, але намагалася бути спокійною, дивилась мужньо в очі небезпеці, хоч сама була бліда, закам’яніла, з міцно стуленими устами.
ОРТСКОМ.:
— Отже… Кажете «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ» зле??. Партизанка ліпше?.. (засміявся) — і Ваша сестра втікла теж… туди …
(павза)
Ви заарештовані!.. (і показав рукою на двері).
ОЛЬГА постояла якусь мить, вагаючись… А коли блиснули наставлені усторч скоростріли, — зідхнула… І пішла. Презирлива і горда.
Проходячи поуз мольберт, ОРТСКОМЕНДАНТ озирнувся:
— А де ж той… кривий!?! —
і перекинув мольберт ногою.
Павза — антракт
Опівночі сходяться до мене друзі… Вони приходять з імли і сідають в головах і в ногах… Вони приходять з далеких фаланг Бамлагу, з Сибірських пустель і нетрищ, з Воркути й з Магадану, з Мурманська і з Караганди, вони приходять з Карпат і з далекої Хорватії… Овіяні всіма вітрами, окурені порохом усіх шляхів, вони приходять і товпляться…
І я слухаю їхні розмови, завмираючи серцем і намагаючись не розвіяти марева рухом чи подихом…
Я слухаю, як грохочуть тайфуни над бухтою «Ольга», як б’ють хвилі Охотського моря в скелясті береги Сахаліна, як шиплять, гнані вітрами, піски Казахстану, як клекоче полум’я Волинськими селами, як плюскочуть хвилі каламутної Драви…
А друзі напосідаються на мене, товпляться: — Вони прийшли по моє слово. Вони хочуть, щоб я сказав світові правду й про них — велику страшну правду. Поки в мене ще голова на карку. Вони дивуються і вони радіють, що вона ще тримається… Вони кваплять… Бо голови в нас бувають так коротко…
Добре… Друзі мої!..
Я хочу відслонити заслону і разом з ними переглянути шлях, я хочу апелювати по їхнє слово, серце моє тремтить переповнене радістю вірної дружби, що раптом обступає мене непробійним муром серед цієї бльокади. Я відслоняю заслону і відкриваю очі…
Темрява… Пустка…
Я кличу їх — «Друзі мої!.. Гей, друзі мої!!.» Тиша. Дзвінка, напружена тиша. Лиш десь за нею мечеться гомін в етері про вагітний грозами час…
Добре… Я пам’ятаю… Я завжди пам’ятаю про вас. Я все пам’ятаю про велич героїв… Як все пам’ятаю й про подлість нікчем. Але ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я.
Вона завжди встає, як Фенікс із попелу…