І знову те перехрестя…
Це виходить КАПКА, горем убитий… ДОЛМЕТЧЕР КАПКА… Він виходить на перехрестя, блукає очима, як сновида і стає, може навіть обпершись спиною об телеграфний стовп… Бо об що обпертись на такім перехресті?.. І так стоїть, спустивши руки. Дивиться тужно на стоптаний куш бур’янцю:
— Не розцвіло… (махає рукою погноблено, байдуже) — Не розцвіло… (махає рукою й зідхає) — Степова Геллада називається… (дивиться тупо просто себе, ворушить губами зосереджений в собі):
— Моя кар’єра… (зідхнув) — О, моя кар’єра!.. (зідхнув; раптом гістерично): — Москаль!.. Га!.. Москаль взяв гору!!. (люто) — А все через ту шкуру!.. (перекривляє) — «Баронеса-а?..» Ух, ти!.. Чекістів на стіні тримає… (киває скрушно) —
— А він дурак влип у неї по самі вуха… (кривиться від болю й тре потилицю) — Я-а-к він мене збештав, га!.. Як він мене збештав!.. І за кого??!. (мало не плаче)… Я переказав точно усе для сміху, — як та репана совєцька фея, та гречана «баронеса» хизувалася… А він… Ох, Боже… (тре потилицю) — виправив свою попередню помилку на мені… І догодив їй… (озирається, плює, а далі саркастично сміється) — Знайшов принцесу… О, він ще спечеться… (шепоче єхидно)… особливо як начальство вище дізнається… Чекістів на стіні тримає…
(стоїть якийсь час мовчки, самозаглиблений; а далі махає рукою погноблено):
— Ні… Тут уже все пропало… Втратив ти, Капко, респект… Прийдеться йти на фронт… (не то сміється, не то схлипує напівгістерично) — Начальник умліває з кохання… Вона його загачила і водить, як щупака на мотузку… Він мліє і казиться, (тре потилицю), а ти підеш на фронт…
* * *
На перехрестя виходить ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР (москаль) — він несе квіти в вазонах … Висмикає їх з вазонів, обриває коріння і тулить в букет… про себе:
— Вот!.. Сказано — сдєлано!.. А как??… (свистить… Тулить квіти в букет і свистить):
«ШІРАКА СТРАНА МАЯ РАДНАЯ…».
— Нєт, не то… (Тулить квіти в букет, наспівуючи про себе):
«На солнце аружьєм свєркая,
Под звукі ліхіх трррубачей…»
— Гоні, бабка, цвєти, гроб — могіла!.. І вот хохлушка забросала мєня цвєтамі… (регочеться, відставляє в простягненій руці букет, галянтно підносить уявному адресатові):
— Пожалуйста, гаспадін Матіс… Ви відітє, кто істінний Ваш союзнік?!. Подарок от благодарних народов Велікой Россії… (тисне уявну руку, козиряє хвацько, вдаривши обцасами).
Потім дивиться на букет, насвистуючи щось. Захоплено:
— Ж-женщіна!.. (крутить головою) — Ета женщіна стоіт не такого букета… Чертовка… Чудо в Європєйском масштабе… Но Ви очєнь вєжліви с нєй, потому что оччень влюблєни, господін!.. А вот придєт наше врємя — МИ с нєй не будем церємоніться…
Тримаючи букет у витягнутій руці, йде, дивиться на нього й наспівує замилувано:
…«Лішь пара галубенькіх глаз…»
Побачив КАПКУ, що весь час спостерігав його з-під лоба розгубленим, ненавидящим оком, стоячи коло стовпа, прилипши спиною до таблички:
— А-а… Камрад!.. (і суворо, начальницьким тоном) — Вас махен Зі гір?! (та не чекаючи відповіді, подивився недбало) — Адьє… (і пішов, насвистуючи).
КАПКА аж відступив від стовпа, провів його очима… А потім… його погляд упав на плякат… КАПКА прикипів приголомшений, розгублений…
На стовпі плякат — «НУР ФЮР ДОЙЧЕ!» — ще й стрілка вгору…
КАПКА шарпнувся сюди, туди, потім став, ударившись в поли перед плякатом:
— Га!.. (озирнувся) — Подумають, що Я… (кинувся здирати… але облишив, — щось йому стрельнуло до голови): — Замельдувати… Так, так… Замельдувати… Я втратив респект — я зможу його повернути… Замельдувати… (збирається бігти) — Про все… Геть про все… Алярм!.. Алярм!..
Кинувся — та й враз прив’яв. Зідхнув, тручи побитий карк і щелепи:
— Я ж… вже раз замельдував от…
Безпорадно стоїть, хитаючи головою тужно:
— Ех-х, Капко, Капко… Кінчилась твоя кар’єра… і нема вже в тебе перспективи… А все через Неї!..
Дивиться на стовп… Враз крадькома поправляв кутик плякату, що був оддер… Перечитує злорадно — «Нур фюр дойч!..» — Озирнувшись, шукає олівець і нишком дописує, підказуючи сам собі:
… «І москалям!!. О!..»
Навшпиньках біжить геть, тріюмфуючи.
1
В КІМНАТІ ОЛЬГИ — ГОСТІ: Матіс, Ортскомендант і Ляйтенант. Вони розташувалися й, далебі, почуваються, як вдома. Бо ж це не перша візита вже. Без шинель, порозсідавшись досить вигідно, вони курять, гомонять. МАТІС стоїть — розглядає книги бібліотеки… Гутірка саме в розпалі…
ОЛЬГА сидить в центрі кімнати біля шахового столика і, граючи знічев’я з ЛЯЙТЕНАНТОМ в шахи (так, аби), — привітно і мило розмовляє з гостями. Матіс не зводить з неї очей, таки залюблених, хоч і примаскованих похмурістю. Коли випадково перехоплює її погляд — посміхається. Коли звертається до неї — говорить з підкресленою вибачливістю, тонко заграючи.
КАТРЯ сидить теж в компанії, але не бере участи в розмові, замкнена, нашорошена.
На роялі стоїть пишний букет квітів…
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Гарні, дуже гарні квіти… (нюхає) — Чи Ви їх поливаєте?.. (зиркнув нишком на Матіса, що в свою чергу дивився пильно на Ольгу).
ОЛЬГА:
— Конче, гер Комендант… Ви бачите ж — вони стоять у воді (тонко посміхнулась)… У нас чемність у великій пошані. Відчуття чемности і відплата чемністю за чемність — це засада виховання серед найпростіших верств мого народу…
ОРТСКОМЕНДАНТ нюхає, здивовано ніби:
— Справді, вони у воді… Гм… Чемність, кажете… (заскаливши око) — Ну… а… коли б у них було заховане щось більше, аніж звичайна чемність?.. К-ха… Ну, от коли б я — старик — взяв та й підніс Вам — як чарівній, прекрасній жінці, що (заскалив око) заволоділа скажем, моїм серцем?..
ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:
— Цю засаду в нас впоюють з молоком матері… Правда ж це добре, гер Матіс?..
МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з’їхала того старичка!
ОРТСКОМ.:
— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався… Ви дуже мила господиня… З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик…
ОЛЬГА сміється:
— Я, здається, забагато перечу… А Ви не звикли…
— Можливо…
ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:
— Що ж зробиш… Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення… Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище… Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі… Чи не так, гер Матіс?..
МАТІС трохи іронічно:
— Ви говорите щось дуже загадково… і кручено… Як кожна гарна жінка… Гм… Це, далебі, для більшої романтичности…
ОЛЬГА:
— Можливо… (насмішкувато)… Спеціяльно для Вас…
ОРТСКОМ.:
— Прошу, прошу!.. Знаменито… То по вашому, ми люди обмежені?..
— Ні… Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі… Що ж до нас… Гм… Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте… І ніколи, мабуть, не збагнете…
МАТІС:
— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому…
ОЛЬГА, граючи в шахи:
— Чи ж вже перекреслили?..
— Безсумніву…
— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..
ОРТСКОМ.:
— Все, все ясно, мила пані… Все ясно…
МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки…
ОЛЬГА:
— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка…
ОРТСКОМ.:
— Тобто?… Ну й ну… (засміявся голосно).
ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю…
ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило…
МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:
— Скажіть, чия це бібліотека?
— Моя… (озвалась Ольга).
— А от ця книга?..
ОЛЬГА, сміючись:
— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.
— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..
— Напевно…
ОРТСКОМ.:
— Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою… Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс… І то Ви все перечитали?
ОЛЬГА іронічно:
— Все можливо, гер…
— (перелякано) — І Маркса?!.
— (знизала плечима) — І це можливо…
— І Ніцше?..
— І Ніцше…
ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:
— Уявляю… Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..
— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати…
— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило…
— Часом як…
— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка… І ваше призначення…
— І моє призначення, гер Комендант?..
— Слугувати мужчині… (недвозначно глянув у бік Матіса).
ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:
— Я знаю нову … теорію… яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей…
МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги… Оглядав її груди, плечі, обличчя… Мружив очі… Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди… Надзвичайна жінка…
ОРТСКОМ:
— Знову ваш язик… Куди це Ви стріляєте?..
ОЛЬГА наївно:
— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії…
ОРТСКОМ засопів:
— Так… Культ чарівної жінки…
ОЛЬГА:
— Так… Без ріжниці її державної приналежности…
ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.
ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув… Покрутив головою іронічно…
МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:
— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки…
ОЛЬГА:
— Авжеж, авжеж… (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід… (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).
ОРТСКОМ:
— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним «Опелем», га?.. А перед тим… Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.
МАТІС:
— Рація…
ОЛЬГА зідхнула надто щиро:
— Гай-гай… Не вмію… (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от… (глянула раптом усторч) — Ви «тоді» грали «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ»… Що Ви собі думали?.. Ні, не так… Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..
— Про кого?
— Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями… і яким ви зараз керуєте… А тоді вже — чи до театру то й до театру…
МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:
— Що за запитання… А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням:
А що ви про себе самі думаєте? Га?.. От коли вами керують… і взагалі…
ОЛЬГА, примруживши очі, глянула мигцем на Матіса, а тоді до Ортскоменданта з лукавою посмішкою:
— Гм… Ви хочете випробувати мій «гострий язик»?
— Ні, це цікаво… Тільки щиро…
ОЛЬГА задумливо:
— Десь я читала про лицарську честь, ніби була така колись. Сподіваюсь, що є й тепер…
ОРТСКОМ.:
— Передмова мені рішуче подобається… Слово чести з Вами цікаво говорити… (глянув насмішкувато на Матіса).
ЛЯЙТЕНАНТ іронічно засвистів щось про себе, думаючи над шахівницею…
ОЛЬГА:
— Добре, гер Комендант… Справді, вам не тільки цікаво, а й корисно б знати, що ж про вас думають в завойованій вами такій великій і «дикій» країні, як наша…
ОРТСКОМ.:
— Слово чести, правда…
— Але це буде мій особистий погляд… Отже — в надії, що це піде вам на користь, — що ми думаємо про себе?.. Так?..
— Так…
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Коли ви граєте нам «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ» і називаєте це нашим гімном, коли ви наносите такі візити як та от… ну знаєте про що мова… (Матіс засопів, а Ортскомендант посміхнувся), коли ви гонористо листаєте книги в наших бібліотеках, ваші ж книги, але яких ви самі не читали, і недбало відкидаєте їх геть, бо до них доторкалась наша «азіятська» рука, коли ви… Ет… (махнула рукою, гірко зідхнувши)… І коли при всьому тому ми ще лишаємось коректними, чемними, вічливими, то ми думаємо…
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Ну?..
ОЛЬГА:
— …Значить… (павза).
ОРТСКОМ.:
— Ну, значить?.. (аж нашорошились всі).
ОЛЬГА:
— …значить ми — інтелектуально стоїмо вище за вас…
ОРТСКОМЕНДАНТ аж роззявив рота від несподіванки, поглядаючи то на МАТІСА то на ЛЯЙТЕНАНТА. Матіс метнув очима, вражений нечуваним зухвальством… ЛЯЙТЕНАНТ подивився на ОЛЬГУ примруженим оком і невиразно засвистів, нахилився над шахами…
МАТІС:
— Хто це «Ви»?.. (іронічно, вибачливо, як до малої, як до гарної, милої дурочки).
ОЛЬГА чемно і дуже лагідно:
— Ми?.. Мій нарід в цілості, що ви от… Ну, що ви навіть не поцікавились ним ближче… Просто зігнорували, наступивши чоботом… І тут, мені здається, й є велика й трагічна для вас помилка…
ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув, МАТІС дивився мовчки… Але обидва являли собою знаки запитання, хоч і офарблені в іронію…
— Ну й — ну… (це Ортскомендант) — Але це лише зухвалість чарівної жінки… Я так і трактую…
ОЛЬГА сміється голосно:
— Авжеж, авжеж…
ОРТСКОМ.:
— Доказів!..
ОЛЬГА:
— Гм… Правда, це не є показним, а все ж таки:… Ви йшли на Схід, де живуть великі й великі мільйони людей, які чекають допомоги від цивілізованого світу… В тім числі — ви йшли на УКРАЇНУ, і може насамперед на Україну… А хто з вас знав і знає хоч одно слово на мові того народу, що заселює цю землю?.. Ніхто. І ви навіть не хочете того знати. Навіщо?!. Ви прийшли, як до зулусів, чи якихось дикунів, і зігнорували їх, їхню мову, їхню культуру, їхню історію…
ОРТСКОМЕНДАНТ крякнув…
ОЛЬГА:
— Ба… Більше того… Напевно на цілу Німеччину немає жадного справжнього німця, що спеціяльно вивчав би і володів би українською мовою… Чи не так?
ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув. ЛЯЙТЕНАНТ про себе: — «Навіщо?.. Ми маєм долметчерів!..»
ОЛЬГА:
— А у нас тисячі й тисячі знають вашу мову й шанують її, як і мову кожної нації… Студіювали вашу історію, ваших мислителів і т. далі… Вас це ось тепер вражає що в такій «дикій» країні люди читають ваших мислителів і поетів, знають вашу історію й культуру… Так, вражає… Та… пояснення цього ви находите в тім, що, мовляв, «завойований все мусить рівнятися на завойовника»…
(раптом похопилась)
Ну, як?.. Чи досить я вже наговорила, щоб ви мене повісили?..
ЛЯЙТЕНАНТ:
— Цілком досить… Шах!..
ОРТСКОМ і МАТІС:
— Ну, що Ви, що Ви?!.. «Отже?..»
ОЛЬГА, роблячи хід:
— Отже — то не вірно… Я ще була дитям, коли вчила вашу мову… І всі з нас, хто вивчав вашу мову й історію, — робили це зовсім не тому, що готувались до вашого приходу. Як і не для того, щоб вас завойовувати колись мілітарно, ні… Ми молоді, ми жадібні, ми тільки вимаршовуємо на історичну арену… Перед нами світ і ми жадібно опановуємо його, і… (враз закінчила) — не без успіхів, як показує час…
ОРТСКОМ.:
— Так?..
— Так… Хіба це не проречисто… (посміхнулась і ухилилась від ходу думки на інші тори) — Серед вас є немало таких, які про Шопенгауера, Геґеля чи Канта довідуються докладніше тут, від наших юнаків…
МАТІС дивиться на ОЛЬГУ блискучими очима з неозначеним почуттям…
ОРТСКОМ.:
— Ну, знаєте!.. і язичок же у Вас! Га… Але… Ви гарна жінка, і Вам багато прощається… Чарівним жінкам привілей завжди… Все прощається…
ОЛЬГА:
— Дякую…
ОРТСКОМЕНДАНТ глибокодумно:
— Я Вас розумію… О, я вас розумію пані… Ну, то за одвертість — одвертість!.. (і усторч) — « Боже Царя храні » — то так… (поморщив носа, сам з того глузуючи) — А хіба ви здібні керувати самі собою?!.
ОЛЬГА:
— А хіба ви пробували в тому переконатися?.. Чи ви бодай хотіли спробувати в тому переконатися?..
— Так… Можливо Ви маєте рацію… Але…
— Але — війна йшла і йде не за те, ви хочете сказати?..
ОРТСКОМЕНДАНТ сміється і крутить головою… Запіхтів цигаркою:
— Але, панове!.. До театру… (переводить очі з Матіса на ОЛЬГУ, з Ольги на МАТІСА).
ОЛЬГА, насупившись, дивиться на шахівницю. Враз робить хід:
— Мат!..
— «Мат»… Дійсно… (проговорив ЛЯЙТЕНАНТ розгублено й здивовано)…
* * *
МАТІС засопів, встав із свого місця, підійшов до столика і, заступивши Ляйтенанта спиною, став… Стоїть, перебираючи рукою шахи, а очима наставившись на ОЛЬГУ — роздумливо, захоплено й насмішкувато воднораз…
ОРТСКОМ.:
— Панове, до театру!..
МАТІС:
— Ще маємо час… (і до Ольги) — Так, кажете що ви інтелектуально стоїте вище за нас?..
ОЛЬГА засміялась…
МАТІС сів до столика й, не кажучи нічого, почав розставляти шахи. А тоді зробив жест рукою:
— «Прошу»…
ОЛЬГА теж почала розставляти шахи… Матіс серйозно, Ольга недбало.
ОРТСКОМ. і ЛЯЙТЕНАНТ:
— Браво!.. «Браво»!..
— От тепер — (загув ортскомендант) — буде г-р-а!.. (і наче кондуктор чи круп’є) — НА КАРТІ СТОЇТЬ ЧЕСТЬ НІМЕЧЧИНИ!!. Докажіть цьому дівчаті!..
ОЛЬГА тривожно стрельнула очима!
— Ну, навіщо аж так…
ОРТСКОМ.:
— Ні, ні!.. Виклик кинуто… Накликали Ви собі біди, дівчино!.. Тримайтесь… (сміється).
— Прошу… — показав МАТІС рукою категорично… Потім подумав. Подивився на Ольгу примруженими очима пильно і промовив великодушно:
— Попереджаю — я шахист першої категорії… Берете слова назад?!.
ОРТСКОМ.:
— На карті стоїть честь Німеччини!..
ОЛЬГА сумно, ніби жартуючи:
— Про честь України в світі взагалі не говорять… (розставляє помалу шахи, дивлячись в той час пильно на Матіса).
МАТІС, дивлячись теж їй в очі:
— Ще раз попереджаю…
ОЛЬГА усторч, з тихою посмішкою:
— Коли мова мовиться про честь… (павза, і раптом випалила тихо, але дерзко) — Хочете фор туру?..
МАТІС йорзнув на стільці, метнув очима і категорично, показавши рукою:
— Прошу… Ви граєте білими…
— Ні, ми зараз погадаємо… Ви поставили питання в таку площину… (Ольга взяла по пішакові в праву й ліву руку, заклала руки за спину, потім простягла обидві Матісові).
МАТІС подивився на праву руку, потім на ліву… і поклав свою тяжку лапу на ніжну жіночу. Поклав на ліву:
— «Ближче до серця…»
ОЛЬГА розтулила пальці, але Матіс не взяв зразу пішака, а затримав руку, поволеньки вибираючи того білого пішака з пальців… — «Бачите, щастя по моєму боці…» — потяг до себе руку й хотів либонь поцілувати. Але Ольга жартівливо одібрала руку:
— Ні, ні!.. Ми зараз з Вами вороги — (і «удавано» грізно насупилась) — от ми зараз будемо воювати…
Всі засміялися з дотепу…
МАТІС подивився й похитав головою!
— Але ж… Ну, ну… Чи у вашій країні всі жінки такі затяті?.. (павза) — Ходжу від Короля…
ОЛЬГА:
— Чи затяті?.. Як часом… (подивилась на дошку якусь хвильку, знизала плечима і): — Що ж… (зробила хід пішаком) — Ходжу від Королеви…
(Гра почалася).
МАТІС, почавши недбало, дедалі більше зосереджується і водночас захоплюється грою:
— Якщо Ви програєте… (робить енерґійно хід) — Ґарде!.. От… Якщо Ви програєте…
ОЛЬГА:
— То ви мене розстріляєте… (засміялась) — Маєте «вилку», гер… (той аж закліпав очима і закусив губу, зосерджуючись з усієї сили… Ольга ж докінчила): — А якщо ВИ програєте, то, знову ж таки… Ви мене розстріляєте… Ні, повісите?.. Так чи що?.. (і зареготалась, а з нею і всі).
ОРТСКОМ.:
— Ой, пані, пані!.. Вам треба втяти язика, і гер Матіс Вам це зробить…
КАТРЯ стривожено, півголосом:
— Ольго… облиш… Бо то не жарти…
ОЛЬГА, метнувши очима і враз примруживши їх, так лагідно-лагідно:
— …Ні, не жарти… Цей гевал… тут ось, у цій кімнаті мусить бути розгромлений нещадно… Це йому не з пукавки стріляти… і не стеком хвиськати…
ОРТСКОМ.:
— Що вона каже?..
ОЛЬГА, роблючи хід:
— Вона каже, що можливо будуть бомбить і їй страшно…
Всі зареготалися, крім Матіса.
ОРТСКОМ:
— Це війна гірша ніж з бомбами, в мене нерви не витримують, а бомби пхі-і… А ВИ що сказали?
ОЛЬГА, роблячи хід:
— А я кажу, що не такий страшний чорт, як його малюють… (всі знову зареготались)… Чи так, гер Матіс?..
МАТІС, над дошкою, роблячи зосереджено хід:
— Яволь…
КАТРЯ знову сиділа мовчки, лиш нервово жмакала хустку і стежила великими переляканими очима за грою, стежила за німцями, кілька разів поривалась знову щось сказати, але замість того брала до уст крайчик хустки.
МАТІС, сопучи розгублено й витираючи піт, раптом помурмотів:
— Ми будемо грати три партії…
ОЛЬГА недбало:
— Про мене… (іронічно) — Це називається «відступаємо на зарані приготовлені позиції»…
МАТІС лише засопів… Червоний і напружений, і затятий вид його — це символ зачепленої сліпої амбіції…
По довшій павзі ОЛЬГА зробила хід:
— Шах!..
МАТІС захистився…
— Шах!..
МАТІС довго думав, кусав губи… і раз рвучко обернув дошку «білими» до Ольги і впочав встановлювати шахи наново…
А ОЛЬГА тихо вимовила:
— Мат…
ЛЯЙТЕНАНТ і ОРТСКОМЕНДАНТ перезирнулися, знизуючи плечима…
Гра продовжується…
В той час як МАТІС грає з величезним зосередженням, ОЛЬГА грає досить недбало, щось зважуючи та поглядаючи скоса на нього й на інших своїх гостей, іноді скручує головою зовсім не до гри…
МАТІС, зробивши хід, засичав:
— Пардон… Цей хід хибний, беру назад… я ще не походив…
— Будь ласка, гер… (великодушно).
По якомусь часі напруженої гри МАТІС люто шахує:
— Шах!..
ОЛЬГА дивиться «переляканими» очима, робить хід…
— Мат!.. — тріюмфує МАТІС, проголосив це, ніби всадив ніж.
ОЛЬГА:
— Знамените… Ну, от, ми квіти… Я вже думала, що Ви не стратег, а Ви є прекрасний стратег… Як розгромили!..
ОРТСКОМ. нетерпляче:
— Один на один… Гм… До фіналу, до фіналу!..
МАТІС, обернувши дошку, розставляє рішучими рухами шахи, розпалений, презирливий…
ОЛЬГА, щось роздумуючи, а потім намагаючись бути як найгречнішою:
— Може досить?.. Пожартували трохи… Скінчім грати… Ви поставили справу непотрібно в таку небезпечну площину, що…
МАТІС несподівано визвірився, втративши рівновагу від нервування і розставляючи шахи:
— Ні, мила!.. Ви мусите грати!.. Ви кинули виклик, дівчинко… Прошу!..
ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ, хвилюючись:
— Так, так… Просимо… «Просимо»… Ви мусите … (а Ортскомендант прошепотів, торсаючи чуба): — На карту поставлена честь Німеччини… І це мусить бути вирішено…
ОЛЬГА, озирнувшись навколо й глибоко зідхнувши:
— Гм… (посміхнулась) — Історично, так би мовити, я в дуже невигідному становищі… Ну, що ж…
МАТІС вже люто, брутально:
— Прошу!..
ОЛЬГА:
— Яволь!.. (і міцно стиснувши уста та нахмурившись, розставляє шахи) — Яволь… Отже — я граю чорними…
МАТІС грубо, ядовито:
— Ви обіцяли фор туру…
— Ні… (засміялась) — Я вже не даю… Ви занадто сильний противник… Занадто сильний…
МАТІС, набундючившись:
— Може це Ви берете слова назад?..
ОЛЬГА дивиться на шахівницю мовчки, а потім стріпнувши головою:
— Нум… Ваша ініціятива… Чорні ждуть… Але …
МАТІС робить хід…
ОЛЬГА:
— Але…
МАТІС нетерпляче:
— Що там ще за «але»?…
ОЛЬГА:
— Але, перед тим, як почати вирішальну, я хочу Вам щось сказати…
— Менше говоріть… (буркнув МАТІС).
— Хочу сказати… (дивиться Матісові в очі, значуще): — що, я глибоко певна, що, не зважаючи на все — Ви є європеєць…
МАТІС, нетерпляче чекаючи, дивиться на дошку і грубо так:
— Я жду!
ОЛЬГА примружила щільно-щільно очі, глянула на зігнуту по бугаячому голову з безмежним презирством і зробила перший хід, мовчки…
Грають.
ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ пильно стежать, хвилюються…
— «Ах… Пощо ви ходите ферзьом!.. Пощо Ви ходите ферзьом!..» (це Ортскомендант).
— Р-раус!! — люто гримнув МАТІС, на всю горлянку. — Я вам тут зараз усім покажу честь Німеччини!!.
ОРТСКОМЕНДАНТ хотів знову щось сказати у відповідь, але МАТІС подивився на нього та як не завищить:
— Я сказав, РАУС!!?. Я не потребую Ваших ідіотських порад!.. Ви забуваєтесь… Чи Я Ваш комендант, чи Ви мною командуєте?!. Можете допомагати он їй… (фиркнув).
ОРТСКОМЕНДАНТ сполотнів. Страшенно образився. Зціпив зуби й так подивився скоса… Але нічого. Одійшов з Ляйтенантом геть. Спостерігають збоку. А МАТІС промурмотів:
— «Ви такі ж ідійоти, як…» (глипнув на Ольгу і не договорив, вшнипився в дошку понуро, — в великому нервуванні він пустився берега, про все геть забувши. Стиснув щелепи. Пріє… Думає…)
ОЛЬГА шарпнула бровою, стиснула уста… але й тільки, не подала вигляду, що чула; весело робить хід, благаючи:
— Боже… Ви мене замучили, майн лібер Гер…
Збентежена КАТРЯ встала і навшпиньках помалу вийшла…
2
… а на другій половині заломила руки:
— Боже… Це так не скінчиться… Це так не скінчиться… (подалась геть).
По короткім часі навшпиньках увійшла МАТИ… Потім ГРИЦЬ і КАТРЯ… КАТРЯ показала їм у щілину між шафою й заслоною, хитаючи головою та розповідаючи щось пошепки…
МАТИ христиться:
— Навіщо вона з ними зчепилася, будь вони прокляті…
КАТРЯ:
— Він сказав «На карті стоїть честь Німеччини»… Як він те вимовив!.. Ух… І нащо вона замірилась на ту прокляту честь… Ой, це так не скінчиться… Щось страшне станеться… Матусю…
МАТИ сіла на ослін, важко спустивши руки і схиливши голову. Перехристилась:
— Може ж нічого, може ж вона програє… сама…
КАТРЯ покрутила головою:
— Ні… Ольга не програє… О, ви гляньте тільки на неї!.. Про честь зайшло…
А ГРИЦЬ дивився і був надзвичайно задоволений:
— Ач, як потіє!.. барбос… Ні, брат, це тобі… (сміється захоплено).
КАТРЯ його випхала:
— Йди хоч ти геть, не потрап їм на очі… Ти мужчина…
ГРИЦЬ потихеньку вийшов… Згодом вийшли й Катря з матір’ю…
3
Гра відбувається в величезному напруженні.
ОРТСКОМЕНДАНТ позирає на МАТІСА недоброзичливо, з почуттям тяжкої образи. Він уже всім серцем хоче його поразки… Оддалік стежить за ОЛЬГОЮ і в цей час він увесь по її боці, — при її вдалім ході кусає губи задоволено…
ЛЯЙТЕНАНТ тим часом дивиться на ОЛЬГУ дуже серйозно, не відриваючи від неї здивованих очей… Йому чогось прикро, надзвичайно прикро… Він оглядає бібліотеку, водячи по книгах пальцем… Потім підходить до вікна, бере в руки Матісів стек, що лежав на вікні, і дивиться на нього задумливо. Дивиться на Ольгу і в той бік, де недавно відбулася ганебна сцена, зідхає і, насупившись, кладе стек назад. Одвернувшись, дивиться у вікно.
ОРТСКОМЕНДАНТ починає ходити, тихесенько й байдуже насвистуючи, але очима весь час стежачи за грою… Наспівує іронічно «Боже Царя храні»…
— Ну… Тримайтеся, гер Матіс … — промовила раптом Ольга в напруженій тиші, промовила, посміхаючись, — Йду на колосальні жертви… (по павзі зробила хід):
— Шах…
Фіґура полетіла, збита Матісовим ферзьом…
— Шах!..
Друга полетіла…
— Шах!..
МАТІС рвучко прибирає короля з-під удару.
ОЛЬГА, провівши язиком по шерхлих губах і кінчаючи атаку:
— Ш-ш-ш… Хід пішаком — роблю коня… (і тихо) — Шах… І… (і спокійно одкинулась на спинку крісла, мерехтячи на Матіса блискучими очима) — Мат… — промовила тихо, з ноткою співчуття.
МАТІС затрепетав увесь. Щелепи йому набрякли враз. Витріщеними очима дивився на бліду ОЛЬГУ…
ОЛЬГА тихо, здивовано і так поволі-поволі, з чемним усміхом:
— От бачите… Уся Ваша велич… Та це все дрібниця… Я лише обстоювала честь простої української «чарівної» жінки…
ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ голосно зареготались…
МАТІС втратив панування над собою. Осатанів. Враз схопився, перекинув стіл і вихопив пістоля:
— Доннер веттер, унтерменш!!!.
ОЛЬГА звелась…
ОРТСКОМЕНДАНТ підніс руку, але не зважувався перешкодити Матісові, лише:
— Руіґ… руіґ… Війна мусить вестися рівною зброєю…
ОЛЬГА, гордо випроставшись, тихо, але убійче:
— …Мені здається, що Ваша Вітчизна для перемоги потребує чогось іншого, аніж кров беззахисних жінок…
МАТІС подивився у вічі диким поглядом, перекинув ударом ноги стілець і лютий вилетів з кімнати… Навіть кашкета й шинелю забув!..
4
Кашкета й шинелю взяв Ортскомендант. Подивився на ОЛЬГУ пильно… Холодно… І промовив значуще:
— Але Ви переступили всі межі, пані…
І насупився. Стримано одкозиряв. Пішов. ЛЯЙТЕНАНТ за ним.
Біля самого виходу, пропустивши ОРТСКОМЕНДАНТА, ЛЯЙТЕНАНТ несподівано обернувся, весело беззвучно засміявся, захоплено заскалив око і козирнув, прошепотівши:
— Шен… Зер шен… Ґуте Нахт… (і щез).
5
ОЛЬГА лишилась сама.
Тріюмфуючи, вона дивилась в той бік, куди пішли гості… І враз зайшлася сміхом, впівголоса вона сміялася зухвало, саркастично, ледве-ледве стримуючись, щоб не вибухнути голосним реготом:
— Ось так, мої панове… «Честь Німеччини»… Ха-ха-ха… А все ж таки — він гарний… І грізний — ух!.. І таки залюблений… К чорту!!. Ха-ха-ха..! Ні, брат, револьвером у «азіятки» любови не здобудеш… — і сміялася. І не могла дати з тим сміхом ради… Розгромила, вона розгромила на тріски всю ту бундючну честь…
6
Ввійшли перелякані — МАТИ й КАТРЯ.
КАТРЯ:
— Що ж ти наробила!?. Ти знаєш, божевільна, що ти накоїла?!!. Га?.. Та ж тепер… тепер… Тобі тепер треба тікати!.. Завтра ж…
ОЛЬГА махнула рукою:
— Добре… Ха-ха-ха-ха…
і сміялась, не в силі опанувати той сміх, що клекотів, як вода крізь прорвану греблю.
Павза — антракт
Чотири голі стіни, підлога — шість кроків вздовш, три впоперек, баварський вітер у шибах і тривога-тривога… Це моє житло. Я його бачу крізь заплющені повіки. Що воно мені нагадує?.. Воно мені нагадує камеру самотнього ув’язнення, чи то пастку або вовчу яму, яку уссурійські тубільці називають «лудьовою» і куди заганяють свободолюбних і гордих ізюбрів, лосів і сарн… Ось так загнано нас в самім центрі Европи і забльоковано з усіх боків… В центрі Европи, на румовищах чужого «Райху».
За вікном десь хрипить радіомовник… Цілий світ крутиться навколо атомової бомби й навколо репатріяції… Репатріяції нас!.. Чужий світ і свій світ… Заатакованні й забльоковані з усіх боків, ми витримуємо натиск…
Крізь гармидер, погрози, брехню і зливу ницости й провокацій назустріч зшарпаному серцеві пробивається усміх. Як промінчик серед тяжкого, зіґнорованого непримиренним серцем, мряковиння… Усміх…
Це така собі русява дівчинка, ще півдитина. Вона щодня при зустрічі зо мною чемно вклоняється мені, з пошаною, як дитина до старшого, і посміхається привітно…
Воно навіть не знає, це дитя, що я тримаюся за її усміх в цім мряковинні, як моряк серед тяжких туманів за далекий промінь маяка, її усміх нагадує мені Ольгу… Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: — що з нею буде в цім нашім маршруті — маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя… Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?… Чи… І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя… Усміх як прапор.
Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля… Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні… А усміх їхній іде по землі… Він безсмертний.
Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох… І ціла бльокада — це ніщо проти нас… «Репатріяція»… (усміх).
Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд… І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі…
______