Посієш вчинок, виросте звичка. Посієш звичку, виросте характер. Посієш характер, виросте доля.
Хто б міг подумати, що невинний вчинок вирішить мою долю?
Зіпсувався у мене ламповий радіоприймач. Я займав тоді кімнату в будинку наукових працівників. У сусідній квартирі жила з своєю старою матір’ю асистент фізико-технічного інституту Антоніна Іванівна Герасимова. Ми іноді зустрічалися в коридорі, віталися й розходились.
Був весняний ленінградський вечір. Я сидів біля відчиненого вікна і любувався на ясно-зелений пушок, що вкривав молоді деревця в сквері перед домом. Сонце заходило. Верхні поверхи будинків палали багряним промінням сходу, нижні поринали в синій присмерк. В далині видно було дзеркало Неви, шпиль Адміралтейства. Пахло весною. Я відчував якийсь невиразний неспокій. Мені чогось бракувало. Звичайно, радіо, до звуків якого я так звик.
А крізь стіну сусідки доносились звуки скрипки. Солодкі, томливі звуки. Радіо Герасимової було цілком справне. І я подумав, чому б мені не завітати до сусідки і не попросити її полагодити мій радіоприймач. Аспірант фізико-технічного інституту мусить добре знати радіотехніку.
Я вийшов у коридор і подзвонив до сусідньої квартири. Двері відчинила повна, свіжа бабуся з густим сріблястим волоссям. Її дочка сиділа біля вікна і пила чай. Я попросив вибачення і розповів, чому прийшов.
Антоніна Іванівна прийняла мене з сухуватою чемністю. Познайомила з матір’ю, запросила випити чаю. Підносячи чашку до своїх губ, вона насмішкувато поглядала на мене і мовчки вислухувала мої пояснення — який у мене радіоприймач, як він зіпсувався. На дівчині біла чорна сукня, дуже проста й елегантна.
Від шиї на груди спускалися дві червоні шовкові трубочки. Красивою її я б не назвав. Коротке, біляве волосся, правильні риси обличчя, сіро-голубі очі. Спокійна, самовпевнена. Голос низький, приємного тембру.
— В наші часи соромно не знати радіотехніки, — сказала Герасимова.
— Я біолог, — заперечив я.
— Тим більше. Тепер кожен школяр — радіотехнік.
Ці слова вона зм’якшила усмішкою, показавши рівні, гарні зуби.
— Ну, ходім лагодити ваш приймач.
Вона прийшла до мене в кімнату і з надзвичайною швидкістю почала розбирати радіоприймач. Я милувався її руками. Мені не доводилось бачити таких красивих, спритних жіночих рук з довгими рухливими пальцями і мигдалевидними блискучими нігтями. Дівчина швидко полагодила радіоприймач і пішла до себе. З цього й почалося…
Кілька днів я думав про неї, хотів зайти знову, але без приводу не наважувався. І от… соромно признатись, але, щоб виправдати свій візит, я сам — на цей раз навмисне — зіпсував свій приймач. Треба було бачити, як подивилась вона на мене, оглянувши пошкодження! Потім засміялась.
— Я не буду більше лагодити вашого приймача, — сказала вона.
Догадалась. Я почервонів, як варений рак.
Другого дня я вирішив піти до неї і сказати, що приймач працює чудово. У мене створилася звичка бачити Тоню, — я вже в думках так називав її. Вона ввійшла в моє життя. Мені здавалося, що без неї я не міг би існувати. Та минув цілий рік перше, ніж я зважився сказати їй про це. Як усі жінки, вона, звичайно, давно догадувалась про мої почуття до неї. Вона приязно поставилась до мене, але ніби якась стіна відокремлювала нас. За цю стіну Тоня не дозволяла мені переходити. І коли я, нарешті, одверто заговорив про своє кохання до неї, вона відповіла, що я не зовсім в її дусі. На її думку, я, бачите, являю собою рудиментарний тип кабінетного вченого, вузького спеціаліста, — радіотехніки я не знаю, характер у мене нерішучий, звички у мене стариківські — сидьма сидіти в своїй лабораторії або в домашньому кабінеті. Взагалі, наговорила багато неприємного. Мені треба переробити свій характер і тільки тоді думати про взаємність. Чому це мені переробляти свій характер на її смак, а не навпаки, або хоча б піти на взаємні поступки? Моє чоловіче самолюбство було вражене. Що, по суті кажучи, вона собою являє? П’ятдесят кілограмів води, білків, вуглеводів, жиру, кухонної солі, вапна, фосфорної кислоти, заліза, магнію… Я вирішив не ходити до неї більше, але, звичайно, не витримав. Я не міг викреслити Тоню з свого життя, і непомітно для себе почав переробляти свій характер. Я став більше гуляти, пробував зайнятися спортом, купив лижі, велосипед і навіть підручник з радіотехніки. Я не втрачав надії завоювати її серце. Але після рішучої розмови з нею у мене залишилось таке враження, що справа не тільки в моєму характері. Адже недарма кажуть, що не по хорошому милий, а по милому хороший. Чи не було в її житті невдалого роману? Чи не чекає Тоня, що «він» рано або пізно вернеться до неї? Мені вона не відповіла ні позитивно, ні негативно. Чи не залишає мене про запас, якщо її сподіванки не здійсняться!
І ця думка дістала ніби несподіване потвердження.
Якось я робив свою добровільно-примусову прогулянку по Ленінграду. На розі проспекту 25 жовтня і вулиці 3 липня, біля нового будинку Гостинного двору я помітив молодого чоловіка з чорною бородою. Він уважно подивився на мене, потім підійшов і спитав:
— Пробачте, ви не Артем’єв?
— Так, ви не помилились. Леонід Васильович Артем’єв, — відповів я.
— Ви, здається, знайомі з Ніною… Антоніною Герасимовою. Я бачив вас якось з нею. Я хотів передати їй дещо про… Євгена Палія.
В цей час під’їхав автомобіль, якого, певно, і чекав молодий чоловік. Шофер крикнув:
— Швидше, швидше, інакше запізнимось!
Молодий чоловік майже на ходу скочив у машину і, вже від’їжджаючи, крикнув мені:
— Памір, Кец!..
Автомобіль хутко завернув за ріг і зник.
Я вернувся додому схвильований. Де міг я бачити цього чоловіка? Він знає моє прізвище, бачив мене з Тонею… Я перебирав у пам’яті всі зустрічі, всіх знайомих, але не міг пригадати. А проте, цей характерний орлиний ніс і гостра чорна борода не могли не залишити сліду в пам’яті. Ні, ніколи я не бачив цього брюнета. Він, очевидно, добре знає Тоню, — назвав її Ніною. Антоніна — Ніна… Може, старі університетські товариші? І цей Палій, про якого згадував молодий чоловік. Палій. Хто він? Тоня ніколи не називала такого прізвища.
Я розповів Тоні про випадкову зустріч. Уперше за весь час нашого знайомства я побачив цю врівноважену дівчину надзвичайно схвильованою. Вона навіть скрикнула, почувши ім’я Палій. Тоня примушувала мене повторювати без кінця опис зустрічі в усіх подробицях. Потім розсердилась на мене за мою недогадливість, — чому я не сів з молодим чоловіком в автомобіль і не розпитав його про все докладніше. На жаль, очевидно, я ще не переробив свого характеру на її смак: я зовсім не схожий на героїв американських пригодницьких фільмів, і навіть пишаюся цим. Стрибати в машину незнайомої людини, яка може викинути мене на вулицю! Ні, красно дякую!
Потім вона задумалась, повторюючи, як у сні:
— Памір… Кец… Памір… Кец…
Раптом підбігла до книжкових полиць, дістала карту Паміру і почала шукати: «Кец… Кец…»
Але, звичайно, ніякого Кеца на карті не знайшла.
— Кец… Кец… Коли це не місто, то що ж? Маленький кишлак? Аул? Установа?… Ми мусимо дізнатися, що таке Кец. Що б там не було! — вигукнула вона. — Сьогодні ж, або не пізніше як завтра вранці…
Я дивився на Тоню і не впізнавав її. Так, значить, я зовсім не знав її. Скільки вогню, нестримної енергії було приховано в цій на вигляд врівноваженій дівчині, яка вміла так спокійно вичікувати події, методично працювати, не хапаючись робити свою наукову кар’єру. І все це перетворення сталося від одного магічного слова «Палій». Видно, жінка завжди залишається жінкою… Я вже не насмілився спитати її, хто ж такий Палій, і не гаючись пішов до себе в кімнату. Не буду критися: я майже не спав тієї ночі. Я знайомився на практиці з незазнаним ще почуттям ревнощів. Так, я гостро переживав це огидне почуття і сам собі дивувався. Тоня мала рацію: в мені, очевидно, ще багато було пережитків старовини. Але що ж я міг подіяти, коли це було сильніше за мене…
Другого дня я вирішив не показуватись Тоні, — поки буря спаде. Але вона сама, пізно ввечері, прийшла до мене. На вигляд спокійна, як завжди, строга, в чорній сукні. Тільки під очима в неї була синява, — певно, й вона погано спала цієї ночі, — та в очах спалахували притаєні іскри, які щохвилини могли розгорітися вчорашнім полум’ям. Вона сіла навпроти мене на стілець, довго дивилась мовчки, ніби вивчаючи, і, нарешті, сказала:
— Я довідалась, що таке Кец. Це нове місто на Памірі, що його з деяких причин не нанесено на карту.
— У вас дуже втомлений вигляд, — сказав я.
Тоня не відповіла і продовжувала дивитись на мене допитливим поглядом. Потім сказала:
— Настав час дізнатися, що ви за людина і на що здатні, — знову урочиста пауза. — Послухайте, Леоніде Васильовичу. Ви не змогли узнати прізвище молодого чоловіка, що має відомості про Палія. Це ваша провина. Я ж не знаю цього чорнобородого чоловіка в обличчя. Тільки ви можете пізнати його, зустрівши… на Памірі. Ви мусите їхати туди зо мною!
Я здивовано розплющив очі. Їхати з нею на Памір! Отаке ще вигадала! Покинути свою лабораторію, наукову роботу. Воно, правда, настало літо, і я незабаром мав іти у відпустку, але все-таки… Я почав здалеку.
— Антоніно Іванівно! Ви знаєте, що цілий ряд установ чекає закінчення моїх наукових дослідів. Зараз я закінчую роботу над вистиганням фруктів. Досліди ці давно провадились в Америці і провадяться у нас. Але практичні наслідки невеликі. Фрукти вистигали неодночасно. Достиглі фрукти хутко псувалися на складах і в магазинах. Для вистигання застосовували етилен… Ви розумієте, яке величезне практичне значення мають ці досліди. Та це ще не все. У мене є робота важливіша. Ви, мабуть, чули, що консервні фабрики на півдні, які переробляють місцеві фрукти — абрикоси, мандарини, персики, апельсини, айву — працюють з величезним навантаженням місяць-півтора, а десять-одинадцять місяців на рік стоять. Фрукти вистигають майже одночасно, і переробити їх усі, поки вони не зіпсувались, неможливо. І тому щороку гине мало не дев’ять десятих урожаю. Збільшити ж кількість фабрик, які десять місяців на рік простоюють, невигідно. І от якраз цим літом я думаю поїхати у Вірменію, щоб на місці поставити надзвичайно важливі досліди: штучно затримати вистигання фруктів. Фрукти знімаються трохи недозрілими і потім вистигають поступово, партія за партією, в міру того, як заводи справляються з своєю роботою. Забезпечення міст фруктами, експорт, багатомільйонна економія…
Я глянув на Тоню і затнувся. Тоня не перебивала мене, — вона вміла слухати. Але обличчя її одразу похмурніло. На лобі між бровами залягла зморшка.
Спід спущених довгих вій летіли блискавки. А коли вона звела на мене очі, я побачив в них презирство.
— Подумаєш, який учений, який громадський діяч! — сказала вона льодовим голосом. — Я теж їду на Памір за ділом, а не як шукачка пригод. Мені конче треба знайти Палія. Будь-що-будь! Я сподіваюсь, що наша подорож довго не триватиме. І ви ще встигнете попасти у Вірменію на збір урожаю. Від Паміру до Вірменії, при сучасних способах пересування, рукою подати.
Грім і блискавка! Не міг же я сказати, в яке безглузде становище вона мене ставила. Їхати з коханою дівчиною шукати невідомого Палія, саме ім’я якого вкидало мене в трепет. Розшукувати, можливо, свого власного суперника. Правда, вона сказала загадкову фразу про те, що вона — не шукачка пригод і їде в справах. Що ж саме зв’язує її з Палієм? Спитати Тоню про це не дозволяло моє самолюбство… Я вже хотів був відмовитись, але Тоня попередила мене. Вона підвелась і сказала тим самим льодовим тоном:
— Я бачу, мені доведеться їхати самій. Це ускладняє справу, але, може, мені пощастить знайти невідомого молодого чоловіка по його чорній бороді. Прощайте, Артем’єв! Бажаю вам успішного вистигання…
— Послухайте, Антоніно Іванівно… Тоню!.. — але вона вже вийшла з кімнати, залишивши аромат своїх улюблених духів.
Іти за нею? Вернути? Сказати, що я згоджуюсь?.. Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи! Свобода або рабство! Робота або кохання!..
І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх досліджень. Насмішкувата презирлива фраза — «бажаю вам успішного вистигання» — не йшла мені з голови, настирливо звучала у вухах. Недозрілий герой роману! Що може бути образливішого, як це?
Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що буде на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і — через нього — Палія? Яка буде зустріч? Я не дізнаюсь про це. А втім, якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого б стало ясним. І потім, не поїхати з Тонею — це однаково, що розрив. Не дарма вона сказала, виходячи, «прощайте». І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи! Я, звичайно, не поїду. Ні в якому разі. Але не можна ж бути нечемним — звичайна люб’язність вимагає, щоб я допоміг Тоні зібратися в дорогу.
* * *
Ще не вдарило четвертої, а я вже біг по сходах з лабораторії, стрибаючи через п’ять приступок. Не згірше за американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавшись, вбіг у кімнату Тоні і вигукнув:
— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!
Не знаю, для кого несподіванішим був цей вигук, — для неї, чи для мене самого. Здається, для мене…
…Отак був я захоплений в цілий ряд неймовірних пригод.