Я невиразно пригадую нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією. Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і сама склала маршрут подорожі, використавши всі сучасні засоби пересування, крім залізничного, як дуже повільного. Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Десь у дорозі, — над Валдайською височиною, — нас добре потріпало.
— Тут завжди бовтанка, — сказав якийсь бувалий пасажир.
Я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці. Мені було дуже погано. Тоня дбайливо ходила коло мене. Відтоді, як ми вирушили в дорогу, вона дуже змінилась до мене, і змінилась на краще. Це тішило мене в тяжкі хвилини подорожі. Дедалі більше дивувався я цій дівчині. Скільки в ній різноманітності! Скільки жіночої ласки, піклування, скільки сил! Вона працювала перед подорожжю більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. В дорозі вона повеселішала, почала навіть наспівувати, — ще нове відкриття: у неї дуже приємний голос.
В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що, як відомо, робить прямі рейси Москва-Ташкент.
Тоня була в захваті. Ще б пак! Ця машина летить з шаленою швидкістю. Три металеві сигари з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом. Такий зовнішній вигляд. Тоня в першу ж годину польоту докладно ознайомилась з будовою стратоплана і пояснювала її мені. В лівому боковому корпусі містяться пасажири і пілоти, в правому — пальне, в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун, холодильник. Літак іде силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Тоня говорила ще про якісь цікаві для неї подробиці, але я слухав неуважно — новизна вражень гнітила мене. Пам’ятаю, — ми ввійшли в кабіну, яка герметично за нами закрилась, і посідали на м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості сто метрів на секунду і знявся в повітря. Ми летіли на страшенній висоті, можливо, за межами тропосфери, із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І, кажуть, ця швидкість ще не крайня.
Не встиг я як слід розпакуватися, а ми вже залишили позаду межі РСФРР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою біля обрію, ніби перекинута сіра парасоля.
— Киргизькі степи! — урочисто сказала Тоня.
Уже! Еге ж, така швидкість може задовольнити навіть нетерпіння Тоні.
Праворуч від нас блиснуло Аральське море. В кабіні говорили вже не про Москву, яку так недавно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканду.
Ташкента я так і не встиг оглянути. Ми спустились на аеродром, — моторошне враження! — і через хвилину вже мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда того ж таки Ціолковською. Цей перший реактивний поїзд — Ташкент-Андижан — швидкістю не поступається перед стратопланом.
Я побачив довгої обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежить на бетонному полотні, яке підвищується над ґрунтом. З обох боків вагон має закраїни, які заходять за боки полотна і надають стійкості на заокругленнях путі.
Повітря накачується під днище вагона і особливими щілинами проганяється назад. Отже, вагон лежить на тонісінькому шарі повітря. Тертя зведене до мінімуму. Рух досягається відкиданням назад повітряного струменя. Кажуть, цей вагон розвиває таку швидкість, що з розгону без мостів переплигує через невеликі річки. Це вже трюкацтво. Добре, коли переплигне і потрапить прямо на полотно. А коли вріжеться в протилежний берег?..
До Андижана ми проїхали з великим комфортом. Швидкість «їзди-польоту» була така велика, що я за вікнами не бачив ландшафту — все зливалося в жовтяво-сіруваті смуги. Тільки голубе небо здавалося звичайним, коли не вважати на те, що хмари бігли назад з неймовірною швидкістю. Навіть під час урагану я не бачив, щоб так швидко пливли хмари. Признаюсь, попри всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця короткої подорожі. Коли ж під нами раптом блиснула річка, яку ми перескочили без мосту, я скрикнув і мимоволі підвівся. Пасажири засміялись, бачачи таку «відсталість і провінціальність».
А Тоня плескала в долоні і сміялась від захоплення.
— Оце мені подобається! Це швидкість, гідна нашої епохи! — повторювала вона.
Я тоскно заглядав у вікно: коли ж кінчиться це мутне миготіння…
В Андижані я вже не витримав: треба ж хоч трохи перепочити після всієї цієї надшвидкісної їзди. Але Тоня й слухати не хотіла про зупинку. Її охопив демон нестримності.
— Ви зіпсуєте мені весь графік. У мене все узгоджено до однієї хвилини. Швидше на аеродром!
І ми знову, як навіжені, помчали на аеродром.
Від Андижана до Оша ми пролетіли на звичайному аероплані. Його зовсім немалу швидкість — 250 кілометрів на годину — Тоня вважала за черепашачу. На біду, в моторі щось зіпсувалося, і ми зробили вимушену посадку за кілька кілометрів від Андижана. Поки бортмеханік лагодив мотор, я вийшов з кабіни і ліг на піску.
Вкрай стомлений, я так би й заснув. Але пісок був нестерпно гарячий, сонце пекло немилосердно, і мені довелось заховатися в душну кабіну. Я обливався потом, проклинав в душі нашу подорож і мріяв про ленінградський дрібний дощик. Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнились. Мотор полагодили, ми полетіли далі і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту металевого дирижабля з гофрованої сталі, який мав приставити нас у Кец. До причальної щогли нам довелося бігти з чемоданами в руках. Нас швидко підняли в ліфті, і ми ввійшли в гондолу.
Подорож на дирижаблі залишила в мені найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість всього 120 кілометрів на годину. Цілковита відсутність пилу. Ні гойданини, ні струсів. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом раз-у-раз чути було нові слова — «Алай, Кара-Куль, Танимас»… Після обіду ми сиділи біля вікна і любувались краєвидом.
Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Не дарма цю «Покрівлю світу» інакше називають «Підніжжям смерті». Льодові річки, гори, ущелини, морени. Снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями. Траурне вбрання гір. Внизу зелені пасовища, а тут лише камінь та крига.
Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті кригою гори, пояснював Тоні:
— Оцей льодовик зветься голчастим, он там — горбкуваті, хвилясті, східчасті…
Раптом виблиснула гладь озера.
— Кара-Куль. Висота 3990 метрів над рівнем моря, — говорить альпініст.
— Подивіться, Артем’єв! — окликає мене Тоня.
Дивлюсь. Озеро як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється: «Яка краса!» У нас на Стрілці в Ленінграді краще. Чи варто було летіти…
— Так, блискуче озеро, — говорю я, щоб щось сказати і не образити Тоню.