Нарешті, я відпочиваю в готелі для приїжджих міста Кец. Оглядати його я не пішов, — втомився з дороги. Коли ми спускались, я бачив з дирижабля лише загальний вигляд міста. Воно лежить у вузькій, але дуже довгій високогірній долині між снігових вершин. Долина простягається із заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста лежить велике і, кажуть, дуже глибоке гірське озеро. Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, мабуть обсерваторія. За житловими будинками — фабричні корпуси з димарями. Аеродром міститься в західній стороні міста, а на східній простягається залізниця з надзвичайно широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається. Довжина її навряд чи перевищує десять кілометрів, хоч, може, я й помиляюсь. В кожному разі, це дуже коротка і дивна якась залізниця.
Я скидаю черевики і лягаю відпочити «начорно» на широку канапу. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів. Очі злипаються. Ось коли я відпочину на славу!
Неначе стукають у двері. Чи, може, це ще гримлять в голові мотори?.. Ні, таки справді стукають. От не до речі!
— Зайдіть! — сердито кричу я, схоплюючись, і натягаю черевики.
Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене з світу.
— Я чудово відпочила, сподіваюсь, і ви теж? Ходім!
— Куди ходім? Навіщо ходім? — питаю я, ще не опритомнівши.
— Як то куди? Для чого ж ми сюди приїхали?
Авжеж. Шукати чоловіка з чорною бородою. Зрозуміло… Вже вечір, і краще б цим зайнятися зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягаю на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає:
— Одягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, до того ж сонце вже зайшло.
Одягаю шубу, і ми виходимо.
Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені його замало. Тоня помічає, як я «позіхаю».
— Ви не звикли ще до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться! — заспокоює вона мене.
— Але в кімнаті готелю я цього не почував, — кажу я. — Правда, там повітря тепліше.
— Не тільки тепліше, а й густіше. В готелі для приїжджих повітря штучно згущують компресором. Не всі спеціалісти, які приїжджають сюди, зносять гірське повітря.
— І такі сидять у кімнаті? — із заздрістю спитав я.
— Так, з ними консультуються на дому, потім вони виїжджають.
— Шкода, що ця пільга не поширюється на спеціалістів по розшуку чорних борід, — невесело буркнув я.
— Не можу ж я ловити на вулиці всіх чорнобородих і приводити до вас у номер, — розсердившись, відповіла Тоня. — Якщо ви погано себе почуваєте, можете вернутися в готель, взяти чемодан і їхати додому. Я не тримаю вас на мотузку.
У мене про це була інша думка, але я вже прикусив язика.
Ми йшли вулицями чистенького, добре освітленого міста. В цьому місті найрівніший і найміцніший в світі брук: з природного, вирівняного й відшліфованого граніту. Брук-моноліт.
Ми пішли в найлюдніші місця і почали своє дивне заняття. Тоня щохвилини смикала мене за рукав і питала:
— Це не він?
Треба сказати, що в місті зустрічалось немало чорнобородих брюнетів, можливо тому, що серед населення було багато південців. Але всі чорнобороді були не «він».
Непомітно ми вийшли на берег озера. Я міркував: припустімо, в місті дві сотні будинків, в кожному по сто чоловік, а разом — двадцять тисяч жителів. Скільки потрібно буде за теорією ймовірності часу, щоб зустріти одного з двадцяти тисяч? Висновки виходили не дуже втішні. Якщо не допоможе випадок…
Мої міркування були перервані незвичайними явищами. Десь закричала сирена. Горами пішла луна. Розбуджені, вони відповіли жалісливим завиванням. Утворився жахливий концерт.
В ту ж мить береги озера яскраво освітились ліхтарями, яких я досі не помічав. Озеро спалахнуло, немов дзеркало в алмазній оправі. Слідом за ліхтарями засвітились десятки потужних прожекторів, спрямувавши своє проміння в синяву безхмарного вечірнього неба.
Мушу признатися: де було напрочуд красиве видовище. Лише різкі звуки сирени псували враження, нагадуючи, що це не феєричне свято світлових ефектів, а якесь діло.
Місто сполошилось. По озеру вздовж берега, не виходячи на середину, засновигали швидкохідні катери та глісери. Юрби народу збігалися на берег. Сирена замовкла, очевидно, зробивши своє діло. Затихла й луна в горах. Феєрія вогнів тривала далі. Тепер ніщо не заважало любуватися цим видовищем.
— Куди ж ви дивитесь? — почув я голос Тоні.
Я згадав про свій печальний обов’язок, обернувся спиною до озера, до вогнів і почав вишукувати в натовпі бородатих. Розштовхуючи людей, ми просувалися вперед. Одного разу мені здалося, що я помітив в юрбі схоже обличчя з чорною бородою. Але не встиг ще сказати про це Тоні, як на цей раз вона сама одвернула мою увагу:
— Дивіться! Дивіться! — закричала і показала на небо.
Я побачив золоту зірочку, що з страшенною швидкістю спускалася вниз. Натовп притих. Та ось тишу порушив далекий грім. Грім з ясного неба! Гори прийняли цей звук і відповіли приглушеною канонадою. Зірка збільшувалась, позад неї було видно темний димок. Швидко наростав грім. Незабаром ми могли вже бачити сигароподібне тіло з плавцями. Це міг бути тільки міжпланетний корабель. В натовпі загукали:
— Кец-сім!
— Ні, Кец-п’ять!
— Запевняю вас, що сім! Зверніть увагу на форму плавців!
Знову це невідоме слово «Кец».
Ракета раптом описала невелике коло і перевернулась кормою вниз. Ми побачили, як з дюз вихопилось полум’я. Ракета спускалась, набираючи величезних розмірів. Довжина її трохи перевищувала довжину найбільшого пароплава і важила вона, мабуть, не менше, ніж пароплав. І ось це тисячотонне громаддя, не долетівши до поверхні води лише кількох десятків метрів, раптом ніби зависло в повітрі: сила безперестань вибухаючих газів підтримувала її в повітрі. Гази досягали поверхні води і здіймали хвилі. Клуби диму стелилися по воді.
Потім сталева сигара почала ледве помітно спускатися, аж поки її корма торкнулась води. Вода забурувала, заклекотіла, зашипіла. Клуби пари оповили ракету. Вибухи припинились. Серед пари й диму з’явився верхній гострий кінець ракети і раптом спустився вниз. Важкий сплеск води. Від місця падіння, оповитого димом і парою, йшла велика хвиля, гойдаючи на своєму гребені катери та глісери. Ракети не було видно. Аж ось її бік блиснув у промінні прожектора. Ракета спливла на поверхню і повільно загойдалась. Натовп привітав її дружніми криками. Флотилія катерів накинулась на плаваючу ракету, як акули на кита. Маленький чорний катер узяв ракету на буксир і відвів у гавань. Два потужні трактори витягли ракету спеціальним помостом на берег. Люди, ніби мурашки, обліпили тіло ракети. Нарешті, відкрився люк і з ракети вийшли міжпланетні мандрівники.
Перший з них, тільки-но вийшов, почав гучно чхати. З натовпу відповіли сміхом і вигуками — «здоров чихнувши!»
— Щоразу така історія! — сказав чоловік, що прилетів з неба. — Як тільки потраплю на Землю, нежить, кашель…
— Розніжились ви на Зірці! — сміючись, сказав хтось.
Я з цікавістю і повагою дивився на людину, яка щойно покинула неосяжні простори неба. Є ж такі сміливі люди! Я нізащо не зважився б полетіти на ракеті. Убийте мене — не полечу!
Прибулих зустрічали вітальними вигуками, тиснули їм руки, закидали запитаннями, аж поки вони поїхали в автомобілі. Натовп почав розходитись. Вогні погасли. Я нараз відчув, як змерзли мої ноги. Мене трусило і нудило.
— Ви зовсім посиніли! — зглянулась, нарешті, наді мною Тоня. — Ходім додому! Сьогодні шукати вже немає рації. Всі розійшлися.
У вестибюлі готелю мене зустрів товстенький, лисий чоловік. Похитавши головою, він сказав:
— А на вас, товаришу, погано впливають гори. Зовсім посиніли.
— Замерз, — відповів я.
— І морозить, і нудить? В тім то й річ. Гірська хвороба. Ну, нічого, відтанете.
І справді, я скоро відтанув. У затишній їдальні ми розговорилися з товстеньким чоловіком, що, як виявилось, був лікарем. Присьорбуючи гарячий чай, я розпитував його, чому місто називається Кец і ракета, яка прилетіла, — теж Кец.
— І Зірка також, — відповів лікар. — Зірка Кец. Чули? В ній уся суть. Вона створила це місто. А чому Кец? Невже не догадуєтесь? Чиєї системи був стратоплан, на якому ви летіли сюди?
— Здається, Ціолковського, — відповів я.
— «Здається»! — сердито повторяв лікар. — Не здається, а так воно і є. А надшвидкісний реактивний поїзд? А цільнометалевий дирижабль? Все його спадщина. І ракету, яку ви бачили, за його планом зроблено, і Зірку теж. Ось чому і КЕЦ. «Костянтин Едуардович Ціолковський» — КЕЦ. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — відповів я. — А що це за Зірка Кец?
— Штучний супутник Землі. Надземна станція, лабораторія і ракетодром для ракет далекого міжпланетного плавання. Та ви ж самі повинні знати, якщо приїхали в місто Кец, — сказав лікар і замовк.