За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.
— Ви вільні сьогодні ввечері? — спитав він мене. — На Зірці стохвилинна доба. Але, за звичкою, робочий день обчисляється за земним часом. Закриваючи віконниці, ми робимо ніч і лягаємо спати на шість-сім «зоряних» діб. Зараз, за московським часом, восьма година вечора. Чи не маєте ви бажання познайомитися з нашою бібліотекою?
— Залюбки! — відповів я.
Як усі приміщення на Зірці, бібліотека являла собою циліндр. У ній не було тільки вікон, як в житлових кімнатах. Бокові стіни циліндра були поспіль вкриті ящиками. В центрі циліндра, — по його повздовжній осі, — від вхідних дверей до протилежної стіни було натягнуто чотири тонких троси, — своєрідний коридор, яким посувались відвідувачі, тримаючись за троси. Простір між «коридором» і боковими стінками заповнений був рядами ліжок-сіток. Між ящиками, вздовж і впоперек, проходили газонаповнені трубки-лампи з приємним матовим світлом. Чисте, озоноване повітря із запахом хвої, як в горах, у сосновому лісі. Тиша.
На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками. Час від часу то один, то другий повертає круглі рукоятки на головних коробках. Дивна бібліотека. Можна подумати що люди тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.
Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером, який прямує до протилежного кінця бібліотеки. Там, на фоні укладених стіною чорних ящиків, пурхає дівчина в яскраво-червоному «купальному» костюмі.
— Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, — говорить Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.
Вона, сміючись, ловить мене на льоту, як м’яч. Ми знайомимось.
— В нашій бібліотеці, — говорить вона, — мільйон примірників книжок, майже всіма мовами світу.
Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись. Але я здогадуюсь:
— На плівці? Із збільшувальним проекційним ліхтарем?
— Так, на плівці, — потверджує Нільсон.
— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше як котушка ниток.
— А газети? — питаю я.
— Їх заміняють радіо і телевізор, — відповідає Нільсон.
— Книжки на плівках — це вже не новина, — говорить Крамер. — У нас є речі й цікавіші. Товаришко Ельзо, яку ж програму вечора склали ми для товариша? Давайте так. Першим номером нашої програми — світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец ми не відстали від світових подій. А потім ось що. Дайте йому «Сонячний стовп»…
— Це новий роман? — спитав я.
— Так, до певної міри, — відповів, посміхаючись, Крамер. — Ну, і хоча б атмосферну електростанцію.
Нільсон кивнула головою, підлетіла до ящиків, почала висувати їх і виймати круглі, плоскі металеві коробки.
Крамер запропонував мені лягти на ліжко, поклав круглі коробки в чорний ящик і надів мені цей ящик на голову через круглий отвір.
— Лежіть, слухайте, дивіться, — сказав він.
Лежу, але нічого не бачу й не чую. Абсолютна тиша і абсолютна темрява.
Аж ось щось цокнуло, тихо задзижчало. Яскраве світло засліпило мене. Я на мить заплющив очі і в той же час почув голос:
— Тропічні джунглі Африки розчищають під культурне землеробство.
Я знову розплющив очі і побачив у сліпучому промінні африканського сонця синьо-зелену поверхню океану, і на ній — вишикуваний у бойову лінію величезний флот. Похмуро стояли сіро-зелені дредноути і наддредноути, лінкори, крейсери та винищувачі всіх типів і систем. Тут були і старі військові кораблі, що викидають з широких димарів клуби чорного диму, і новіші — з двигунами внутрішнього горіння — теплоплави, і найновіші — з електричними двигунами.
Це видовище було таке несподіване, що я мимоволі здригнувся. Невже знову війна? Але яка ж може бути війна, коли з капіталізмом покінчено в усьому світі? Чи, може, мене частують старим фільмом з часів останньої війни, яка привела до революції?..
— Військовий флот — знаряддя знищення ми перетворили на мирний вантажний транспорт, — провадив далі голос.
Ах, от у чім річ! І справді. Засліплений яскравим світлом, я зразу не помітив, що бойові башти знято разом з величезними морськими гарматами. Замість бойових башт, всюди встановлено крани для перевантажень різного матеріалу. Сотні метушливих катерів і суден каботажного плавання сновигають між «бойовими» суднами і новенькою гаванню.
Робота в гавані кипить. Безперервно рухаються паровози, вагони, вагонетки, електрокари, грузовики, автобуси…
Поворот кута зору, і… це теж схоже на війну.
Величезний табір білих наметів і фанерних будиночків, пофарбованих у білий колір. Між будиночками і наметами видно людей в білих костюмах — європейців і чорношкірих. За табором майже до зеніту здіймається димова заслона. Дим клубоче, ніби від величезної пожежі…
Новий «кадр» — суцільна стіна непролазного тропічного лісу палає в огні. Ближче, на попелищі, стоять величезні фургони-коробки з металевої сітки на сталевих каркасах. Внизу — колеса. В коробках-сітках працюють люди, викорчовуючи невеличкими машинами пні.
— Тропіки — найбагатші на сонце місця на земній кулі. Але вони були недоступні для культурного землеробства. Непролазні ліси та болота, хижі звірі, отруйні гази та комахи, згубні лихоманки, — ось чим були тропіки раніше, і чим вони стають тепер…
…Величезна рівнина. Трактори обробляють землю. Білі, багатоповерхові колгоспні будинки. Чорношкірі трактористи виблискують зубами і веселою усмішкою.
— Тропіки розмістять і прогодують мільйони людей… Ідея Ціолковського перетворюється в життя…
«Як, і тут Ціолковський? — здивовано думаю я. — Скільки ж ідей встиг він заготувати про запас майбутньому людству!»
І, ніби у відповідь на цю думку, я побачив інші картини великого перетворення Землі за ідеями Ціолковського. Перетворення в оази пустинь, користуючись енергією Сонця; пристосування під житло досі неприступних гір; сонячні двигуни; машини для використання припливів, відпливів і морських хвиль; створення нових видів рослин, які використовують великий процент сонячної енергії… Це вже стосується мене. Про ці досягнення мені відомо. Цікаво, що роблять в цьому напрямі на Зірці Кец?
Крамер вибрав непогано: живучи на Зірці Кец, треба бути краще знайомим з її «батьком» К. Е. Ціолковським…
Світова кінохроніка закінчилась. Після хвилинної перерви я побачив нові картини і почув голос, який їх пояснював. Збіг з тим, що я бачив і чув, був цілковитий, а тому досить розповісти про те, що я чув:
— Я брав участь у випробувальному пробігові аеросаней нового типу. Умови було поставлено досить тяжкі. Нам треба було проїхати сотні кілометрів тундри, далеко за полярним колом. Ми посувалися прямо на північ.
Було темно. Північне сяйво не палало на небі. Лише фари освітлювали путь. Морози стояли градусів на п’ятдесят. Навколо безлюдна засніжена рівнина.
Ми їхали день і другий, поглядаючи на компас.
І раптом нам здалося, що небо на обрії яснішає й рожевіє.
— Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, — сказав мій товариш.
Ми проїхали ще з півгодини. Північний небосхил розгорався чимраз більше.
— Дивне якесь північне сяйво, — сказав я супутникові. — Зверніть увагу: світло майже не грає, не міниться. І кольори не ті. Північне сяйво звичайно спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло, ніби світло зорі, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі, рівномірно переходить від рожевого до білого в міру того, як ми посуваємось вперед.
— Так, я вже сам думаю над цим дивним явищем, — відповів мій супутник. — Може, це зодіакальне світло?
— Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже. Дивіться, світлова смуга проходить майже від зеніту неба до обрію, поступово розширяючись, як конус.
— Прожектор? Але сила світла зменшується зверху вниз. У точці, звідки світло виходить, видно яскраву плямку… Нічого не розумію. А ви?
— І я теж.
Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.
Через кілька хвилин, вибравшись із лощовини, товариш сказав:
— Неначе потеплішало. Чи це мені так здається? Ні, справді-таки, термометр показує тридцять вісім нижче нуля. А всього годину тому було п’ятдесят. Дуже різке потепління.
— Може, це світло випромінює тепло? — висловив я припущення.
— Це було б уже занадто нез’ясовною річчю, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тайгу! — і він засміявся.
Через те, що стовп лежав на нашому шляху, нам нічого більше не залишалось, як під’їхати ближче до цього стовпа, — вірніше, до світлового конуса, і з’ясувати, якщо вдасться, в чім річ.
В міру того, як ми посувалися вперед, дедалі ставало тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були не потрібні. В той же час ми почали помічати чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса.
На його вершині ми незабаром побачили сліпучо виблискуючий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.
Проте, в міру нашого просування, загадка не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.
— Я рішуче відмовляюсь робити будь-які припущення, — заявив мій товариш, відкидаючись на спинку крісла. — Не відірвався ж і не злетів з неба кусочок сонця. Це світло нагадує сонячне…
Ми продовжували їхати мовчки. Було ясно, як удень. Але праворуч і ліворуч від нас, коли оглянутися трохи назад, був присмерк, що замикався на півдні майже зовсім темною ніччю. Вітер, який стелився по землі, настільки посилився, що здіймав угору сніговий порох. Ми їхали наче в сніговому самумі. Температура почала підвищуватися дуже швидко. Ми ніби спускались на землю з висот стратосфери.
— Мінус тридцять… Двадцять шість… Сімнадцять… Дев’ять… — час від часу сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… Це після п’ятдесяти холоду. Тепер мені стає зрозумілим цей вітер. Сонячний стовп нагріває повітря і ґрунт, ви мали рацію, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.
Ми наближалися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули, і сніговий буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду. Але він тривав недовго: сніг на землі хутко танув, і вітер уже не здіймав нових сніжинок. Санна дорога псувалась. Сніг став пухкий, м’який і сочився водою. На схилах горбів і лощовин уже дзюрчали струмки. Темна, морозна полярна зима, немов чарами, оберталася на дружню весну.
— Їхати далі небезпечно, — сказав я. — Ми можемо поламати сани.
— Але не їхати ж нам назад, не з’ясувавши всього, що можна, — відповів товариш, гальмуючи аеросани.
Я, як начальник пробігу, їхав на чолі колони. Коли мої аеросани спинились, спинився і весь поїзд. З аеросаней повискакували водії, інженери, кореспонденти, кінооператори — всі учасники пробігу. Вони не менше, як я, були зацікавлені незвичайними явищами.
Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні з тим, що їхати далі рисковано, але дослідити явища до кінця необхідно. Кілька чоловік повинні супроводити мене в експедиції, а решта залишиться з саньми. Підемо ми пішки. З’ясувавши все, що можна, і повернувшись, ми об’їдемо «сонячний стовп» стороною і рушимо далі.
Довелося подумати про те, як одягтися. На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Далі буде ще тепліше. Про хутряну одежу нічого й думати. Нам, мабуть, доведеться зустріти і грязь, і «весняні» струмки. Вирішили надягти мисливські чоботи і шкіряні костюми. Взяли з собою, про всякий випадок, невеликий запас харчів, інструменти і пішли.
Ця експедиція була нелегка. Наші ноги провалювались у талому снігові, загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. Смуга снігу незабаром кінчилась. Почалася суцільна грязь. Окрайка грязі була не дуже широка: ступивши на неї, ми вже бачили другий «берег» з підсохлою землею, вкритою ізумрудно-зеленою травою та квітами.
— Наприкінці грудня, далеко за полярним колом світло, тепло і зелена трава! Вщипніть мене за вухо, щоб я проснувся! — вигукнув мій приятель.
— А чогось все-таки бракує для картини справжньої весни, — зауважив другий товариш, що багато років працював на півночі. — Чого — ніяк не зрозумію. Ах, от в чім річ! Зовсім не видно птиці. Якби була справжня весна, всі болота та озера тут були б укриті птицею. Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими.
Кінооператор установив апарат, навів на фокус і взявся за ручку. В цей час налетів такий шквал, що наш кінооператор разом із своїм апаратом перекинувся в грязюку. Вітер зірвав з його плеча плед, підняв на величезну висоту і закинув невідомо куди. Кінооператор очищав від грязі апарат.
Грязьова смуга була не дуже широка, але перейти через неї було надзвичайно важко. Грязь, вода під ногами і головне — ураганний вітер. Він буквально валив нас з ніг. Ми тримались один за одного, але й це не допомагало. Тут уже не було сталого вітру, який дме з півдня на північ. Вітер поривами дув то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Межа циклону, утвореного невідомим «сонячним стовпом».
Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли, чіпляючись один за одного. Ми вимокли до рубчика і були брудні, як буйволи, що вивалялись у грязюці. Страшенний вихор підхопив мого товариша в повітря, і якби я не встиг ухопити його за ногу, йому прийшлося б кепсько. Нас обох відкинуло на кілька кроків, і ми попадали в грязь, на щастя, зазнавши тільки невеликих ударів. Але така вже людська цікавість: ми вперто посувалися вперед.
Нарешті, ці муки скінчились. Украй стомлені, ми вибралися на сухий ґрунт, порослий зеленою травою, і опинилися в зоні цілковитого штилю. Відчувалися тільки висхідні струми від нагрітої землі, як над полем жаркого літнього дня. Температура підвищилась до двадцяти градусів тепла. Ми обсохли за кілька хвилин. В шкіряних костюмах було вже жарко. Ми розстібнули куртки. Весна переходила в літо.
Перед нами був невеликий горб, порослий травою, квітами та приземкуватими полярними берізками. Літали комарі, мухи, метелики, воскреслі під живлющим промінням.
Ми зійшли на горб і спинились, як вкопані. Те, що ми побачили, скидалося на міраж.
Перед нами колосилась пшениця, на окремих смужках росли соняшники, зеленіла кукурудза. Далі простягались городи з капустою, огірками, буряком, баклажанами. Грядки суниць та полуниць. Ще далі — чагарники: порічки, аґрус і навіть ділянка виноградних лоз. За чагарником — плодові дерева: груші, яблука, вишні, сливи, далі — мандарини, абрикоси, персики і, нарешті, в центральному кільці оази, де температура, очевидно, була найвища, — апельсинові, лимонні, какаові дерева, впереміш з чайними та кофейними кущами.
Одне слово, тут були зібрані найголовніші культурні рослини і середньої смуги, і субтропіків, і навіть тропічні.
Між ланами, городами, садами розкинулась сітка шляхів, що йшли концентричними колами і по радіусах — до центра. В далині видно було великий п’ятиповерховий будинок з балконами і радіощоглою вгорі, яскраво освітлений прямовисним промінням. На балконах, на підвіконнях відкритих вікон — квіти, зелень. По стінах — повзучі рослини.
На ланах, городах, в садах — працювали люди в літніх костюмах, з ширококрисими брилями на голові. Вони сміялись і співали веселих пісень. Ми були такі приголомшені, що навіть не скрикнули. Мабуть, хвилин зо дві простояли мовчки.
Нарешті, мій товариш, отямившись, сказав:
— Це перевищує межі людського подиву. Ф-фу! — і глибоко зітхнув. — Оце так казка з «Тисячі й однієї ночі».
Ми пішли радіальною доріжкою до центра. Робітники на ланах поглядали на нас, лукаво усміхаючись. Вони бачили наше здивовання.
Час від часу я позирав на те місце неба, звідки падало таємниче проміння. В міру того, як ми наближались до центра оази, сліпучий, як сонце, ріжок місяця обертався на повний місяць.
Назустріч нам по доріжці, всипаній жовтим піском, між апельсинових дерев, рясно вкритих стиглими плодами, ішов загорілий чоловік у білій сорочці, білих штанах до колін і сандаліях на босу ногу. Ширококрисий бриль кидав тінь на його мужнє обличчя. Він здалеку привітливо махнув до нас рукою і, підійшовши, сказав:
— Здорові були, товариші! Мене вже сповіщено про ваше прибуття. Однак, ви сміливі люди, якщо зуміли пробратися крізь смугу наших циклонів.
— Авжеж, у вас добра сторожа, — сміючись, відповів мій товариш.
— Вартувати нам ні для чого, — заперечив чоловік у білому костюмі. — Вихори на границях нашої оази — це, сказати б, побічне явище. Та коли б ми захотіли, ми справді могли б створити таку вихрову загорожу, через яку не пробралася б жодна жива істота. І мишу, і слона з однаковою легкістю підняло б на тисячу метрів і закинуло в мертву снігову пустиню. Ну, давайте знайомитись. Крукс, Вільямс Крукс. Директор дослідної оази. Ви все-таки були в великій небезпеці. А проте, із східного боку є критий хід, яким ви могли б пройти сюди крізь «зону бур» цілком зручно й безпечно. Але ви, очевидно, не знали про існування оази. Про це можна судити з ваших здивованих облич. Оаза — не секрет. Про неї повідомлялось і в газетах, і по радіо. Та я не дивуюсь тому, що ви не чули про неї. Відтоді, як вибухла Світова Революція і трудящі взялися перебудовувати світ, в усіх частинах земної кулі іде стільки робіт, що важко бути в курсі всього. Революція покінчила з світовими війнами. Мільярдні кошти, які йшли на озброєння, на армію, на винищування людей, обернено на будівництво. Ця економія, єдина фінансова система та братерське співробітництво мільйонів людей різних країв і народів, розкріпачення праці — зробили можливим здійснення таких грандіозних заходів, про які в старому світі, поділеному класовими і державними границями, годі було й мріяти. Ви чули про Зірку Кец?
— Безперечно, — відповів я.
— Так от, наше «штучне сонце», — Крукс показав пальцем у небо, — є дочірнє підприємство Зірки Кец. Зірка Кец — перша небесна база. Маючи цю базу, нам уже не важко було створити і наше «сонце». Ви, мабуть, догадуєтесь, що воно собою являє. Це угнуте дзеркало, зроблене з полірованих металевих листів. Дзеркало встановлено на такій висоті, що проміння Сонця, яке знаходиться за земним обрієм, падає на дзеркало і відбивається на Землю.
Проміння падає вертикально. Подивіться на тіні. Вони прямовисні, як на екваторі опівдні. Палиця, прямо застромлена в землю, не дає ніякої тіні. Температура в центрі оази — тридцять градусів тепла, вдень і вночі, протягом цілого року. По краях оази температура трохи нижча, — там припливає холодне повітря, яке одразу ж захоплюється вгору висхідними течіями. Відповідно до цих температурних зон ми і розміщаємо наші рослини. В центрі, як бачите, у нас ростуть навіть такі теплолюбні рослини, як какао.
— А що, як це ваше штучне сонце погасне? — спитав я.
— Якби воно погасло, рослини нашої оази загинули б за кілька хвилин. Але погаснути воно не може, поки світить справжнє Сонце. Повертаючи дзеркальні листи під певним кутом, можна регулювати температури. Тут вона у нас постійна. І ми збираємо кілька врожаїв на рік.
О, якби свого часу капіталісти мали в своїх руках таке «штучне сонце», — продовжував він, — Скільки шкоди вони заподіяли б! Можна було б висаджувати в повітря військові склади, обертати на попіл армії, спалювати міста, сади, ниви, утворювати штучні циклони страшної руїнницької сили. На щастя, конаючий капіталізм вже неспроможний був здійснити цього. Для нас же «штучне сонце» — знаряддя не руйнування, а творення. Ми користуємось приборканою силою природи тільки для того, щоб чимраз більше приборкувати ту ж таки природу.
Це «сонце» — лише перше серед десятків інших, які засвітяться в глибоких широтах півдня і півночі земної кулі.
Ми вкриємо цілою сіткою таких оаз полярні й приполярні країни. Поступово повітря буде нагріватись і між оазами. Ми створимо потужне «сонце» над північним полюсом. І воно розтопить одвічну кригу, прогріє повітря, утворить нові повітряні течії, отеплить усю північну півкулю. Ми розтопимо гренландську кригу і перетворимо крижану Гренландію на квітучий сад з вічним літом. Нарешті, ми доберемося й до південного полюса, до його невичерпних природних багатств. Звільнимо від криги цілий новий континент, який вмістить і прогодує мільйони людей. Ми перетворимо нашу Землю на кращу з планет…»
Голос замовк. Настала темрява. Чути було лише мушине дзижчання апарата. Потім спалахнуло світло, і я побачив нову надзвичайну картину.
В просторах стратосфери, під темним небом аспідного кольору, літають якісь дивні, схожі на їжаків, літальні апарати. Внизу — легкі пір’ясті хмари, під ними — купчасті верствуваті. Крізь заслону хмар видно поверхню Землі — зелені плями лісів, чорні смуги ріллі, звивчасті сріблясті нитки річок, блискітки озер, тонісінькі рівні лінії залізниць… «їжаки» шугають у небі в різних напрямах, лишаючи за собою димові хвости. Час від часу вони стишують свій літ і спиняються на місці. З «черева» їжаків вихоплюються сліпучі блискавки, які падають на Землю майже вертикально.
У мене знову мимоволі промайнула думка про війну. Невже ці їжаки — нове жахливе смертоносне знаряддя, що обертає на попіл армії і міста? Цього не може бути. Але кого ж тоді вражають блискавки?..
…Велика кабіна. Круглі ілюмінатори з товстими кварцовими шибками. Складні, невідомі мені апарати. Вольтметри, амперметри, рубильники. Двоє молодих людей працюють біля апаратів. Третій сидить коло столу за вимірними приладами і керує роботою двох:
— …П’ять тисяч… сім… затримати політ… десять тисяч ампер… п’ятсот тисяч вольтів… Стоп!.. Розряд!..
Молодий чоловік біля апарата повертає важіль. Сухий тріск надзвичайної сили. Блискавка зривається і летить на Землю.
— Вперед, на повний хід!.. — командує старший…
Мені здається, що він повертає обличчя до мене і говорить:
— Ви на атмосферній електростанції, — теж одне з дочірніх підприємств Зірки Кец.
Тільки збудувавши Зірку Кец, — надземну науково-дослідну станцію, — ми змогли вивчити стратосферу з вичерпною повнотою, — зокрема, вивчити атмосферну електрику. Про неї знали давно. Були навіть спроби використати її для промислових цілей, але ці спроби облишили, зважаючи на мізерну кількість атмосферної електрики: припускали, що над одним квадратним кілометром назбирується всього лише 0,04 квт/год. енергії. Так воно і є, якщо брати близькі до поверхні Землі шари атмосфери. Розряди ж блискавки дають 700 квт/год., і навіть більше за одну соту частину секунди. Але блискавка — випадковий, рідкий гість. Інша справа — вищі шари атмосфери. Там картина змінюється.
На Землі ми живемо на дні повітряного океану, як глибоководні риби. І так само, як риби, люди не знали, що діється високо над ними. Вже давно вони ознайомилися з горизонтальними повітряними течіями, які гнали їхні парусні кораблі і обертали крила вітряків. Потім дізналися й про причину цих течій: нерівномірне нагрівання повітря сонячним промінням. Далі довідалися, що від тих же таки причин повітря рухається по вертикалі — знизу вгору і згори вниз, — це коли люди вже почали літати. І, нарешті, зовсім недавно дізналися про те, про що, здавалося б, можна було й догадатись, а саме: що в нашому повітряному океані, під впливом притягання Сонця і особливо Місяця, відбуваються такі ж явища припливів та відпливів, як і в водяних океанах. А через те, що повітря майже в тисячу разів легше за воду, то й припливні явища мають діяти в ньому особливо сильно. Атмосфера, відносно припливів та відпливів, поводить себе приблизно так само, як водяний океан глибиною в вісім кілометрів.
Місяць притягає атмосферні маси, і наш повітряний океан здимається, випинається в напрямі до Місяця. Утворюються величезні періодичні рухи повітряних шарів. Ці припливи і відпливи супроводяться тертям газових частинок. Частинки ці сильно йонізовані. Саме тому високі шари атмосфери є добрим провідником для радіохвиль. І от, в цих сильно йонізованих шарах атмосфери, під час їх руху відносно магнітного поля Землі, виникають, як у провіднику, індукційні струми Фуко.
Таким чином, в природі, завдяки атмосферним припливам, утворюється своєрідна динамо-машина, яка впливає на магнітний стан Землі, що було виявлено і на записах магнітографів.
Ми вивчили роботу цієї велетенської атмосферної динамо-машини, цього своєрідного «вічного двигуна», і переконалися, що запаси атмосферної електрики невичерпні. Вони з лихвою покривають потреби людства на електроенергію, — треба тільки зуміти «зняти» цю електрику.
Те, що ви бачите — перше і недосконале розв’язання задачі. Ракети мають вістря-голки, які приймають на себе електрику, що нагромаджується, ніби в лейденських банках. Потім відбувається розряд «блискавок» над безлюдним місцем, де є приймальна станція з металевими кулями, що висять високо над станцією і сполучені з нею тросом.
Тепер ми починаємо будувати грандіозну атмосферну станцію, робота якої буде цілком автоматизована. В стратосфері будуть споруджені постійні, нерухомі установки, з’єднані одна з одною проводами. Ці установки і будуть нагромаджувати електрику і віддавати її Землі йонізованим пучком повітря. Люди матимуть невичерпне джерело енергії, а вона нам потрібна для великої перебудови Землі…
…Знову темрява, мовчання…
Голубе світло поволі переходить у рожеве. Ранок. Яблуні в цвіту. Красива молода мати, усміхаючись, піднімає свою дитину. Дитина простягає руку вперед, назустріч променистому дневі…
Видіння зникло. Це кажу вже я, — Артем’єв.
Я раптом побачив небесне безмежжя і нашу планету — Землю, що летить у світових просторах. Ніби музика сфер, заграв урочисто оркестр. Земля, дедалі зменшуючись, летіла в невідому далину. Музика стихала і, нарешті, ніби згасла. Сеанс закінчився. Але я ще довго лежав з чорним ящиком на голові, переживаючи свої враження.
Так, Тоня, мабуть, таки мала рацію, дорікаючи мені в тому, що я занадто замикався в своїй роботі. Лише відправившись у цю подорож, я вперше відчув, як змінилось життя на всій Землі від часу Світової Революції. Які роботи, які масштаби! Але ж це тільки початок моїх небесних вражень. Що ж іще чекає мене попереду?