Нам знову довелося пройти через повітряну камеру, з якої на цей раз повітря поступово викачувалось, аж поки не утворилась «міжпланетна» порожнява. І тільки після цього двері камери відкрились.
Я переступив через поріг. Трапу не було, — ракета лежала боком. В першу хвилину я був засліплений і приголомшений. Чи не потрапили ми, буває, на Місяць?.. Переді мною була блискуча поверхня величезної кулі, діаметром у кілька кілометрів.
Не встиг я ступити й кроку, як біля мене опинився «місячний житель», в такому самому костюмі, як і в мене. З надзвичайною спритністю і швидкістю він накинув мені на руку аркан. Непоганий початок! Я розсердився, відсмикнув руку, гнівно тупнув ногою… і в ту ж мить знявся в повітря на десяток метрів. «Місячний житель» потягнув за шовковий шнурок і повернув мене назад на поверхню блискучої кулі. Я зрозумів і розсміявся: якби я не був прив’язаний, то при першому ж необережному русі полетів би в світовий простір, і ловити мене було б нелегко. Можливо, я й загинув би від недостачі кисню. Але як же я не потягнув за собою людину, яка впіймала мене за аркан? Я подивився на «землю» і побачив на її блискучій поверхні дуже багато скоб, за які чіплявся ногою мій провідник.
Крізь скло скафандра я бачив його усміхнене молоде обличчя. Він торкнувся своїм скафандром до мого, щоб я міг чути, і сказав:
— Тримайтесь тепер міцно обома руками за мою руку.
Я скорився. Мій супутник висмикнув ногу із скоби і легко підстрибнув. В ту ж мить за його спиною блиснуло полум’я, я відчув поштовх, — і ми помчали вперед над кулястою «місячною» поверхнею. У супутника була портативна ракета-ранець для недалеких перельотів у міжпланетному просторі. Спритно стріляючи то задніми, то боковими, то верхніми, то нижніми «револьверами», які містилися на ранці, він тягнув мене за собою по дузі, над поверхнею кулі або півкулі. Правда, незважаючи на його спритність, ми перекидалися в повітрі, як клоуни на цирковому манежі, — то догори, то вниз головою, — але це майже не викликало припливів крові. Мало того, мені здавалось, що ми залишаємось зовсім нерухомими, а перекидається перед нами блискуча куля, то злітаючи над нашими головами, то падаючи під ноги, то виринаючи з правого або лівого боку.
Незабаром ракета, в якій ми прилетіли, зникла за обрієм. Я настільки був вражений своїм польотом, що тільки тепер звернув увагу на незвичайне явище: майже половина неба вкрита була сяючим диском, на якому де-не-де виступали темні плями. Напроти диска видно було маленьке синювате Сонце. Я не зразу зміркував, що величезний плямистий диск — наша Земля. Велетенська Земля і маленьке Сонце також описували кола круг нас, і я не міг як слід роздивитися на Землю.
«Місяць-ракетодром» залишився позаду. Ми перелетіли порожній простір, що відокремлював ракетодром від Зірки Кец. Проте, коли говорити про мої почуття, то ми продовжували стояти на місці, а на нас летіла, дедалі збільшуючись у розмірах, блискуча труба. Труба перевернулась на поперечній осі. З’явився її кінець, замкнений блискучою півсферою. З цього боку труба здавалась невеликою, — проти «місяця-ракетодрома», — кулею. І ця куля, як бомба, летіла прямо на нас. Я вже знав, що це не куля несеться до нас, а ми до неї. І все-таки почуття було не зовсім приємне: ось-ось блискуча бомба налетить на нас і розіб’є на друзки. Бомба раптом, з надзвичайною швидкістю, описала в небі півколо і опинилась за нашою спиною. Це мій провідник повернув нас спиною до Зірки, щоб загальмували політ. Кілька коротких вибухів, кілька поштовхів невидимої широкої долоні в спину, — знову поворот кулі — тепер лицем до нас, і мій супутник ухопився за скобу на поверхні півкулі.
Нас, мабуть, уже чекали, бо не встигли ми «причалити», як у стіні півкулі відкрилися важкі двері. Супутник штовхнув мене всередину і вліз сам. Двері за нами зачинились.
Знову повітряна камера, освітлена електричною лампою. На стіні манометр, барометр, термометр. Супутник уважно стежив за апаратами. Коли тиснення і температура були достатні, він почав роздягатися і жестом запропонував мені зробити те саме.
— Ну, що, наперекидались? — спитав він мене, сміючись, коли скафандри були зняті. — Це я навмисне примусив вас так багато перекидатися.
— Пожартували?..
— Ні, для вашої ж користі. Ви ще не вмієте орудувати плащем для регулювання температури і могли б натерпітися від жари та холоду під час нашої короткої подорожі. Тож я й вертів вас, як шматок баранини на рожні, щоб ви рівномірно «підсмажувались» на Сонці. Всього навчитесь. Не велика премудрість. Ну, от і руки вільні. Дозвольте відрекомендуватись: Крамер, лаборант-біолог. А ви? Працювати до нас?
— Так, я теж біолог, — я назвав себе.
— От і добре! Будемо працювати разом. Що, ваш міжпланетний костюм не хоче падати вниз? Авжеж, у нас тут майже немає ваги, треба стягати з себе.
Я почав знімати одежу. Сила діяння дорівнює силі протидіяння. Цей фізичний закон виявляється тут в чистому вигляді, не затемнений земним притяганням. Тут і всі речі, і сама людина обертаються на «реактивні прилади». Я відкинув костюм, говорячи по-земному, «вниз», і сам одразу ж підстрибнув угору, відштовхнувшись від нього: чи то я його скинув, чи костюм мене підкинув.
— Тепер мені і вам треба почиститись, — пройти дезінфекційну камеру.
— А вам нащо? — здивовано спитав я.
— Я торкався до вас, — відповів він, ніби я прибув із зачумленої місцевості.
Отже, мені довелося пройти ще одне «чистилище». Знову камери з гудючими апаратами, які пронизують тіло невидимим промінням, знову чиста, стерилізована одежа, знову медичний — останній — огляд в маленькій білій амбулаторії «зоряного лікаря».
В цій небесній амбулаторії немає ні стільців, ні столів. Тільки ящики, прикріплені до стін легкими закріпками, і в них різні інструменти — всі на прив’язі, як собачки.
Мене зустріла жінка-лікар Ганна Гнатівна Меллер, якій я передав привіт і просьбу «земного» лікаря міста Кец. Меллер, у білому комбінезоні з якоїсь матерії, схожої на тонку гуму, скидалася на підлітка. Дуже маленька, жвава, незважаючи на свої сорок років, вона сказала мені, що на моїй земній одежі знайшлося ще немало мікробів. Але їх було вже далеко менше, — всього кілька десятків: палички коклюшу, кілька стрептококів, «бацила фузіформіс» — збудник ангіни, кілька патогенних грибків та збудників грипу.
— Я напишу у відділ охорони здоров’я міста Кец, що у них погано стежать за нігтями. Під вашими нігтями знайдено цілу колонію бактерій. Перед тим, як їхати на Зірку, треба обрізати і чистити нігті. Ну, а загалом ви здорові і тепер відносно чисті. Ми всі тут час від часу дезінфікуємось… Ага, я забула вам сказати. Знаєте, хто прилетів із Землі на Зірку разом з вами? Блоха, та ще поросна! Як вам подобається? Ну, це вам не Земля, де клопів і бліх ще немало. Тут вони вас не турбуватимуть. Про мух, комарів, тарганів і говорити не доводиться… Уявити собі не можу, як це люди живуть на Землі, — продовжувала вона, усміхаючись. — Повсякчасна небезпека, повсякчасна загроза. Зараз вас віднесуть у вашу кімнату, а потім нагодують.
— Віднесуть, нагодують, ніби я тяжкий хворий або дитина… Сподіваюсь, і сам дійду і поїм.
— Не хваліться. Для неба ви ще зовсім новонароджений. І «ходити», і їсти доведеться вчитись. Адже у нас тут все по-інакшому.
Меллер легенько ляпнула мене по спині. Я відлетів у другий кінець камери, відштовхнувся, вилетів на середину і «завис», безпомічно вимахуючи руками.
— Ось бачите! — засміялась Меллер. — Але ж вага у нас тут все-таки існує. От побувайте в нашій астрономічній обсерваторії, в дослідній оранжереї, в лабораторіях, де зовсім немає сили ваги, і ви не будете ображатися на те, що я назвала вас новонародженим. Повзунок ви ще, нічого не тямите. Ну, пройдіться, пройдіться…
Минула добра хвилина, поки мої ноги торкнулися підлоги. Саме, торкнулись. Ляжте у себе на Землі на ліжко і покладіть на стіну ноги. Ніякого притягання ніг до стіни, чи не правда? Отак само і з підлогою зірки, якщо тільки можна назвати це підлогою. Я спробував пройтися. Через секунду, вдарившись головою об «стелю» і майже не відчувши удару, я вже знову безпорадно висів у повітрі. Ввійшов мій знайомий Крамер — біолог — і розсміявся.
— Ось, візьміть на буксир цю дитинку і проведіть її в кімнату номер шість. Вона погано переносить розріджене повітря. Дайте їй половинний повітряний пайок.
— Чи не можна для початку нормальне тиснення! — попросив я.
— Вистачить, вистачить половини. Треба звикати. Якщо будете почувати себе погано, подзвоніть, — кнопка в стіні номер шість, навідаюсь до вас, — сказала Меллер.
— Дайте вашу руку, — запропонував Крамер.
Він примудрявся досить швидко ходити, користуючись ремінними скобами в підлозі. Взявши мене рукою за пояс, він вийшов у широкий коридор, повертів мною, ніби я був легеньким гумовим м’ячем, і кинув вздовж коридору. Я скрикнув і полетів. Удар був розрахований так, що я пролетів метрів із десять по кривій лінії, наближаючись до стіни.
— Хапайтесь за ремінець у стіні! — крикнув Крамер.
Такі ремінці, що нагадували ручки порт-пледа, були всюди на стінах, підлозі, стелі. Я вхопився щосили, чекаючи, як рвоне мене силою інерції, але не відчув у руці ніякого напруження. Крамер був уже біля мене. Він відкрив двері в кімнату і, взявши мене під пахву, ввійшов у приміщення циліндричної форми. Ні ліжка, ні столу, ні стільців тут не було. Тільки ремінці на стінах. В одній стіні широке вікно, завішане прозорою зеленуватою матерією. Від цієї завіси в кімнаті було зеленувате світло.
— Ваші очі ще не звикли до яскравого сонячного освітлення, — сказав Крамер. — Сідайте, будьте як дома, — продовжував він жартувати. — Зараз я додам кисню. У нас ідуть ремонтні роботи в великій оранжереї. Ми мало не погубили її, — розповідав він. — Річ у тому, що до цього випадку ракети причалювали безпосередньо до Зірки Кец. Але не всі пілоти однаково вправні. Зовсім без поштовху дуже важко причалити. І от капітан зіркольота Кец-7, якось причалюючи, так сильно вдарив своєю ракетою об Зірку Кец, що оранжерея сильно потерпіла. Шибки розбились. Частина рослин загинула. Довелося з Землі приставляти додаткове харчування. Після цього випадку наші інженери вирішили збудувати ракетодром, відокремлений від Зірки. Спочатку це був величезний плоский диск, але практика показала, що для причалювання зручніша півсфера. Коли ремонт оранжереї закінчиться, ми примусимо Зірку Кец обертатися разом з оранжереєю на поперечній осі. Утвориться відцентрова сила, з’явиться й вага. Нелегко звикнути до абсолютної невагомості.
— А що це за блискуче різнокольорове проміння, на яке я звернув увагу ще під час польоту? — спитав я.
— Світлові сигнали. Важко знайти таку крихітну зірочку в небесних просторах. От ми й улаштували «бенгальське освітлення», — відповів він. — Як тепер ви себе почуваєте? Легше дихається? Більше не дам, інакше ви сп’янієте від чистого кисню. Вам не холодно? Не жарко?
— Трохи холоднувато, — відповів я.
Крамер одним стрибком опинився біля вікна і відсунув завісу. Сліпуче проміння Сонця сповнило кімнату. Температура почала швидко підвищуватись. Потім Крамер стрибнув до протилежної стіни і відкрив віконницю.
— А ось, полюбуйтеся на цю красуню!
Я повернувся до вікна і завмер від захоплення, побачивши Землю, яка займала половину небосхилу.
Тепер я міг докладно роздивитися на нашу планету з висоти тисячі кілометрів. Вона здалася мені не опуклою півкулею, як я сподівався, а угнутою. Краї Землі були дуже нерівні, вкриті зубцями гірських вершин, оповитих ніби серпанком туману. Неясні, «розмиті» обриси. Далі від краю — довгасті сірі плями — хмари, затемнені товстим шаром атмосфери. Ці плями простягаються над усією поверхнею Землі. Ближче до центра вони світлішають, білішають, набирають круглої форми. Я пізнав Льодовий океан, обриси берегів Сибіру і північної Европи. Сліпучо яскравою плямою вирізнявся північний полюс. Маленькою іскоркою відбивалося Сонце в Баренцовому морі.
Помалу Земля набирала вигляду величезного щербатого місяця.
— Наша Зірка Кец, — пояснив мені Крамер, — лежить на схід і робить повний оборот навколо Землі за сто хвилин. Сонячний день у нас на Зірці триває всього 67 хвилин, а ніч — 33 хвилини. Через 40–50 хвилин ми вступимо в тінь Землі…
Я не міг відірвати очей від гігантського півмісяця, яскраво освітленого Сонцем. Темна частина Землі, слабко освітлювана відбитим світлом Місяця, була ледве видна. Границя темної і світлої смуги вкрита величезними, майже чорними зубцями — тінями гір. Я побачив і Місяць, — справжній Місяць. Він здавався зовсім близьким, але дуже маленьким, проти того, яким здається з Землі. Нарешті, Сонце зовсім заховалось за Землею. Тепер я бачив Землю у вигляді темного диска, оточеного досить яскравим кільцем. Це проміння невидимого Сонця освітлювало атмосферу нашої планети. Від світла земної зорі в кімнаті було досить ясно. Я подивився на долоню. Можна було б читати, як під час білих ночей у нашому Ленінграді.
— Як бачите, у нас тут зовсім темно не буває. Зоря Землі цілком заміняє нам місячне світло, коли Місяць заходить за Землю.
— Мені здається, похолоднішало, — сказав я.
— Так, але зовсім трішки, — відповів Крамер. — Нічна прохолода. Середній шар оболонки добре захищає нас від теплового промінювання. До того ж, сама Земля випромінює багато тепла. Ніч коротка, і температура не встигає помітно знизитися. Для нас, біологів, це дуже добре. Але наші фізики незадоволені: їм нелегко добувати тут для дослідів температури, близькі до абсолютного нуля. Земля, немов величезна піч, дихає теплом на відстані навіть тисячі кілометрів, які відділяють нас від неї. Рослини нашої оранжереї без ніякої шкоди переносять коротку нічну прохолоду. Ми навіть не користуємось електричними печами. Якщо ви без звички змерзли, я можу підвищити температуру. Але краще не підвищувати. Звикайте, загартовуйтесь. У нас тут чудесний гірський клімат. Чисте, прохолодне, трохи розріджене повітря гірських висот, зовсім позбавлене мікробів. Перебування в таких умовах, як і на земних горах, прекрасно впливає на організм. Я певен, що у вас уже збільшилась кількість червонокрівців на пару мільйонів в кубічному сантиметрі. Меллер скоро зробить вам повторний аналіз крові. На ваших блідих ленінградських щоках незабаром заграє рум’янець. Я тут поповнішав, і у мене з’явився вовчий апетит.
— Признатись, і в мене апетит з’являється, — сказав я.
— В такому разі, летімо в їдальню, — відповів Крамер, простягаючи мені бронзову від загару руку.
Я подав свою. Кисті рук у мене трохи загоріли на Памірі, але вище руки були зовсім білі. Легкий «небесний», майже купальний костюм оголяв і мої білі ноги. Крамер же, навпаки, був весь темно-бронзовий. Якби не його кирпатий ніс та біляве волосся, його можна було б прийняти за індійця. Він глянув на свої і на мої руки і ноги і сказав:
— Ви тут теж скоро засмагнете. Адже ми опромінюємось таким коротким ультрафіолетовим промінням, якого на Землі не знайти. На поверхню Землі падає проміння не коротше від 2,863 ангстрем. Коротше проміння затримується озоном у верхніх шарах атмосфери. В горах, на висоті чотирьох-п’яти тисяч метрів ви ще можете мати проміння довжиною в 2,600 ангстрем. А ми тут маємо ще коротше ультрафіолетове проміння. Тільки те ультракоротке проміння, яке вже може пошкодити організмові, затримується особливими шибками у вікнах і світловими фільтрами.
Ми знову в коридорі. Підстрибуючи, відштовхуючись від стін, хапаючись за ремінці, ми швидко посуваємось вперед.
— Ось і наша їдальня, — говорить мій бронзовий супутник.
Ми влітаємо у велику кімнату циліндричної форми. Перше «вранішнє» проміння вже золотить стіну і на ній посуд, — металеві банки, циліндри, кулі з чорними написами. Велике ґратчасте вікно з товстими шибками оточене рамкою яскраво-зелених повзучих рослин. Такої яскравої зелені мені не доводилось бачити на Землі.
— А ось і він! — чую я знайомий голос.
Наша симпатична лікарка Меллер приліпилась біля стіни, як ластівка. Біля неї Тоня. Я дивлюся на Тоню і радісно посміхаюсь. Яка вона гарна в своєму бузковому трико! Волосся після дезінфекційних процедур скуйовджене, але це не псує її. Одне довге пасмечко стоїть вертикально, не падаючи, хоч її волосся дуже м’яке й слухняне. Кожна дрібниця нагадує про те, що ми в незвичайному світі, де ваги немає. Я чекаю, щоб Тоня посміхнулась, але обличчя її чимсь заклопотане.
— Будь ласка, сюди! — запрошує Меллер. — Ну, чим вас частувати? — вона показує на герметично закриті банки, балони, куби, кулі. — Діток ми годуємо з соски рідкою їжею, манною кашею. З твердими кусками ви ще не справитесь, вилетять з рук — не впіймаєте, — з ними треба вміло поводитись. Вже не сердьтеся, чим багаті, тим і раді. У нас тут більше вегетаріанська їжа. Зате з власних плантацій. Тут яблучний мус, тут суниці з рисом, абрикоси, персики, масадуан з бананів, ріпа Кец, — такої ви на Землі ще не їли… Хочете ріпи?
Меллер зняла з стіни циліндр. Збоку циліндра була прироблена трубочка з приставним каучуковим наконечником. У задній стінці циліндра була трубка трохи ширша. В цю трубку Меллер вставила невеличкий насос і почала качати. З гумового наконечника з’явилася жовтувата піна. Меллер простягнула циліндр Тоні.
— Беріть і смокчіть. Якщо смоктати буде важко, підкачайте повітря. Наконечники стерилізовані. Чого кривитесь? Наш посуд не такий красивий, як грецькі чаші, зате хороший для тутешніх умов. Нічого, звикнете. Ну, як? — спитала вона Тоню, коли та зважилась, нарешті, покуштувати.
— Дуже смачно, хоч, признаюся, вигляд цієї соски не збуджує апетит.
Крамер подав мені другу «соску», і я примусив себе посмоктати. Рідка жовта кашка з «кецівської ріпи» була справді дуже смачна. Масадуан з бананів напрочуд запашний. Я не встигав підкачувати насос. Потім нас почастували желе з абрикосів і мусом з суниць.
Тоня майже нічого не їла. Заклопотаний вираз не сходив з її обличчя.
В коридорі я наздогнав її, схопив за руку і спитав:
— Чим ви заклопотані, Тоню?
— Я зараз була у директора Зірки Кец і розпитувала про Євгеньєва. Уявіть собі, його вже немає на Зірці. Він відправився в далеку міжпланетну подорож.
Оттакої!
— Значить, і ми полетимо за ним? — спитав я.
— На жаль, ні, — відповіла вона. — Нам доведеться чекати його повернення. Не забувайте, що ми тепер службовці Зірки Кец. Ми будемо працювати. Директор сказав, що, можливо, вам доведеться зробити нову міжпланетну подорож.
— А куди? — тривожно спитав я.
— Ще не знаю. На Місяць, на Марс, а може й далі.
— Чи не можна з Євгеньєвим поговорити по радіо?
— Так, директор казав, що можна. Зв’язок Кеца по радіо неможливий тільки з Землею: заважає Хевісайдів шар, який відбиває радіопроміння. Мені, між іншим, доведеться попрацювати і над тим, щоб пробити коротким променем цей шар і встановити радіозв’язок із Землею. Поки що цей зв’язок підтримується світловим телеграфом. Прожектор на мільйон свічок дає світлові спалахи, які прекрасно приймаються на Землі, коли тільки небо не вкрите хмарами. Але на Памірі, в місті Кец небо майже завжди безхмарне. З ракетами ж, які летять у міжпланетному просторі, Зірка Кец говорить по радіо. Зараз я йду на радіостанцію і постараюсь налагодити зв’язок з ракетою, яка досліджує світовий простір між Зіркою Кец і Місяцем… А вас директор просив зайти до нього, — глянувши на годинник-браслет, вона сказала: — Проте, вам ще рано. Ходімо разом на радіостанцію. Кімната номер дев’ять. Це, здається, в кінці коридору.
Величезний коридор, яскраво освітлений електричними лампами, простягався в далечінь, як тунель підземної дороги.
Завдяки розрідженому повітрю, голоси звучали тихше, ніж звичайно, і тому я не зразу почув, що мене покликали.
Це був Крамер. Він летів до нас, вимахуючи невеликими крилами. Збоку і над спиною стирчали в нього якісь предмети, схожі на згорнуті віяла.
— Ось і вам крила, — сказав він, — щоб ви зовсім були схожі на небожителів. У розгорнутому вигляді вони трохи нагадують, як бачите, крила кажанів. Прикріпляються ось так, до кистей рук. Можуть згортатися і відкидатися назад, і тоді ваші руки вільні.
Крамер швидко прикріпив нам крила розміром з великий лопух, показав, як орудувати механізмом, і повернувся назад. Я і Тоня почали вчитися літати. Ми не раз стукались головами, вдарялися об стіни, робили несподівані повороти. Це звеселило навіть Тоню.
— Наш політ і справді схожий на політ кажанів, — сказала вона. — Ну, хто перший долетить до радіостанції!..
— Добре, що хоч ніхто не заважає, — сказав я. — Мене навіть дивує ця безлюдність коридору.
— Всі на роботі, — відповіла Тоня. — Вечорами, кажуть, тут публіка роєм літає. Як хрущі погожого дня. А от і радіостанція, — Тоня натиснула кнопку дверей. Двері нечутно відкрились. Ми влетіли.
Радист, надівши навушники, примостився на «стелі». Він обернувся, подивився на нас і кивнув головою. В його руках була записна книжка і олівець. Він записував радіотелефонограму. Ми чекали, повільно здіймаючись і ще повільніше опускаючись.
— Готово! — сказав він, згорнув записну книжку, засунув в неї олівця і заховав у торбинку, прив’язану до стегна, — ця торбинка заміняла йому шухляду письмового столу. — Ви хочете поговорити з Євгеньєвим? Спробуємо.
— Хіба це так важко? — спитала Тоня.
— Ні, не важко, але у мене зараз не працює довгохвильовий передатник, а на короткій хвилі знайти ракету, яка спіраллю піднімається над Землею, трохи складніше. Адже короткі хвилі — направлені хвилі. Треба точно визначили місце, де летить ракета в цей момент. Маршрут її відомий.
Радист знову витяг книжку, олівець, подивився на хронометр. Ненароком зачепився ногою за стіну, одлетів від неї, але був затриманий шнурами радіонавушників і одразу ж став у попереднє положення, заглибившись в розрахунки. Вони забрали небагато часу. Радист заховав книжку, олівця і взявся настроювати апарат.
— Алло!.. Так, так, Зірка Кец. Зірка, кажу, а не Земля. Так. Покличте до апарата Євгеньєва. Нема? Скоро? То скажіть йому, щоб він сам викликав Зірку Кец, коли повернеться. З ним хочуть говорити. Так, нова співробітниця Зірки Кец. Прізвище?..
— Антоніна Герасимова! — поспішила сказати Тоня.
— Товаришка Герасимова. Чуєш? Так. Багато? Великий улов? Вітаю! — і, звертаючись до нас, радист пояснив те, чого ми могли ще не зрозуміти з його розмови: — Євгеньєва в ракеті немає. Він вилетів у міжпланетний простір на промисел. Полює…
— Полює? — здивовано спитала Тоня. — На кого ж можна полювати в безповітряному просторі?
— Не на кого, а на що. На дрібні астероїди. Чудовий будівельний матеріал. Залізо, алюміній, граніти… І не тільки будівельний. З каменю вмілий хемік може добути і зв’язаний в ньому кисень, і водень. Ви ще познайомитесь з цим промислом. Товариш Євгеньєв щойно вилетів, і повернеться годин через три. Я викличу вас, коли він буде біля радіотелефона… Алло! Земля? Так. Зараз… — він потягнувся за своєю книжкою.
Ми з Тонею вилетіли з радіостанції.
— Мені зовсім не щастить, — сказала вона. — А все-таки я доб’юся свого. Я лечу в фізичну лабораторію, а ви побувайте у директора Пархоменка. Кімната 16. Годин через дві він буде вільний.
Вона за звичкою махнула правою рукою, а разом з тим і крилом, через що повернулась у повітрі, затріпотіла обома крилами і, нарешті, надала тілу потрібного напряму.
Маючи вже деякий досвід, я поплив у повітрі на манір «а-ля-брас».