Настав ранок, — останній ранок на Землі. Я подивився в вікно. Як завжди, тут світило яскраве сонце. Нашвидку, без апетиту поснідав і пішов «очищатися» від земних мікробів. Ця процедура забрала більше як годину. Лікар-бактеріолог говорив мені про запаморочливі цифри, — мільярди мікробів, що кишать на моїй земній одежі. Виявляється, я носив на собі тиф, паратиф, дизентерію, грип, коклюш і мало не холеру та чуму, менінгіт і мальтійську лихоманку, не рахуючи стрептококових та пневмококових захворювань. На моїх руках було знайдено ангіну Вінценті, туберкульоз. На черевиках — сап і сибірку. Десь під пахвою піджака — проказу. В кишенях проживали анаероби — правець, злоякісний набряк, ботулізм. На комірі піджака — колонії амебної дизентерії. На рукаві — трипанозомні, на штанах — піроплазмоз, ревматизм, трахома. У згортках пальто — поворотна лихоманка, ящур, на капелюсі — сказ, віспа, паратит, поліомієліт, бешиха. Одне слово, хвороб вистачило б на цілий лазарет. Слухаючи лікаря-бактеріолога, я відчув, як мене почала трусити лихоманка. Скільки хвороб загрожувало мені! Скільки невидимих ворогів чекало тільки нагоди, щоб накинутись на мене і звалити з ніг. Що не кажи, Земля має свої небезпеки. Це трохи примирило мене з моєю подорожжю.
Мені довелося перенести промивання шлунку та кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами, які мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть в моєму організмі. Все це добре мене вимучило.
— Лікарю! — сказав я. — До чого ведуть усі ці запобіжні заходи? Варто мені буде вийти з вашої камери, як мікроби знову накинуться на мене. І поки я доїду до ракетодрому, моя одежа і організм знову будуть сповнені ними.
— Це вірно, але ви, принаймні, позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда можна налічити тисячі бактерій, в парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. Тут же, на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. Проте, на Памірі, в дезінфекційній камері ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже на Зірці Кец очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на яке інфекційне захворювання. Принаймні, риск зведено там до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.
— Це дуже приємно, — сказав я, одягаючись в дезінфіковану одежу, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…
— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — строго заперечив лікар.
Коли я вийшов на вулицю, автомобіль уже чекав мене. В ту ж мить з жіночого відділу дезінфекційної камери вийшла Тоня. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд.
— Добре помились? — спитала вона.
— Авжеж, парня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.
Я глянув на обличчя Тоні. Як воно посвіжішало і загоріло! Навіть рум’янець на щоках з’явився. Вона така спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився з нею летіти.
Сонце стоїть майже над головою. Небо сине, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські річки і водопади, ще нижче зеленіють лани і на них, ніби грудки снігу, групи овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! І через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах!..
Памір — «Підніжжя смерті»… для багатьох міжпланетних мандрівників. Брр!..
— Ви почуваєте себе краще, чи не правда? — питає Тоня. Я покірливо киваю головою. Тільки б не видати себе… — А он і наша ракета. Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.
Ми під’їхали і зійшли з автомобіля. Я простяг за звичкою руку лікареві, але він швидко сховав свою за спину.
— Не забувайте, що ви вже «чистий». Не торкайтеся більше ні до чого земного!
Добре, що Тоня була вже «неземна», як і я. Я взяв її під руку і підійшов ближче до ракети.
— Зверніть увагу, — сказав лікар, — ракета не має коліс. Замість рейок ви бачите сталеві жолоби. В корпусі ж ракети є невеликі заглибини для куль. Ракета ковзатиметься на кулях. Свого роду кулепоїзд. Кулі залишаться на Землі, коли ракета підніметься. Струм дає земна електростанція. Проводом служить металевий лоток… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово! Передайте мій привіт небожителям. Попросіть Ганну Гнатівну Меллер, щоб вона з ракетою «Кец-п’ять» надіслала місячний звіт. Меллер — лікар на Зірці. Надзвичайно симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все-таки вистачає…
Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.
— Ну, вам пора. Всього найкращого! — сказав лікар, знову попередливо ховаючи руки за спину. — Пишіть!
Трап мав лише кілька приступок, але в мене сильно забилося серце, поки я піднявся на нього. Слідом за мною зійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на своєму місці. Ми ввійшли у вузьку камеру, освітлену електричною лампою. Ледве розмістилися, стоячи, як у кабіні маленького ліфту. Двері безшумно зачинились, — «як віко домовини», — подумав я. Зв’язок із Землею був перерваний.
Зашипів апарат, відкачуючи зайве повітря. Над усі сподівання, дихати було легко, навіть трохи краще, ніж на вулицях міста Кец. Відкрилися другі — внутрішні двері. Я побачив ще вужчу камеру.
— Прошу вас, — сказав механік, пропускаючи вперед Тоню. Вона ввійшла, і двері за нею зачинились.
— Дезінфекційна камера, — пояснив механік. Знову дезінфекція! Добре, що на цей раз вона тривала недовго. Через п’ять хвилин, не більше, двері знов відкрились. Тоні вже не було. Механік запросив мене: — Будь ласка!
Двері зачинились. Я стояв у ящику, в якому ледве міг повернутися. Я почув дзижчання. По всьому тілу щось приємно залоскотало. Очевидно, крізь моє тіло проходили електрохвилі. Весь мій організм швидко прогрівався невидимим промінням. Мені стало жарко. Та от двері переді мною відкрились, і я побачив яскраво освітлену каюту. В м’якому кріслі сиділа Тоня.
— Сідайте, — сказала вона, показуючи на вільне місце біля себе. В каюті було всього чотири крісла. Два так і залишились вільними.
— Правда, дуже зручно? — спитала Тоня.
— Поки що зручно, — відповів я, оглядаючи каюту. Стіни оббиті шкірою. Шкіряні крісла, лампа з матовим абажуром над головою, і більше нічого.
— А де ж ящики?
— Які ящики? — здивувалась Тоня.
Я пояснив їй. Мені доводилось читати, що під час міжпланетних польотів пасажирів укладають в амортизаційні ящики з водою, щоб убезпечити тіло від струсів під час вибухів і усунути неприємне почуття під час прискорення польоту.
— Мені казали, що такі ящики залишились тільки на великих ракетах далекого плавання. Сучасні вибухові речовини дають можливість поступово і плавно збільшувати швидкість польоту невеликих ракет. Отже, амортизаційні ящики не потрібні.
Ввійшов механік і сказав:
— Все-таки пристебніться ременями до сидіння! — і пішов у рубку.
З тих же дверей вийшов зовсім молодий чоловік у формі льотчика. Це був капітан. Він потиснув нам руки і сказав:
— Ви летите вперше і тому, мабуть, хвилюєтесь. Можете бути цілком спокійні. Я літаю на Зірку і назад іноді по кілька разів на день. Зробив уже більше як чотири тисячі польотів, і жодної аварії. Це — найбезпечніший спосіб пересування. Сподіваюсь, що він не завдасть вам неприємностей. В кожному разі, на подорож від Землі до Зірки Кец ви витратите значно менше часу, ніж витратили на подорож від Ленінграда до міста Кец, — він подивився на хронометр. — До відльоту залишилось три хвилини. Отже, сидіть спокійно. Коли ми прибудемо на місце, я прийду до вас, — кивнувши головою, він пішов у капітанську рубку і зачинив за собою двері. |
«Будьте цілком спокійні!» Хотів би я знати, чи дуже був спокійний він сам, коли вперше вирушав у міжпланетну подорож? Поки що немає нічого надзвичайного, але ось зараз почнеться…
Я поглядав то на циферблат свого годинника, то на обличчя Тоні. Ну, звичайно, і вона трохи зблідла, коли стрілка підсунулась до дванадцятої. Але все ж вона посміхнулась, простягнула мені руку і сказала:
— Летимо, Леоніде? — вона не часто тішила мене, називаючи на ім’я.
— Летимо! — відповів я.