Ми похапцем одягли міжпланетні костюми. На цей раз Крамер прив’язав і мені на спину ранець з портативною ракетою. Треба ж мені вчитися літати самостійно в міжпланетному просторі. Ми пройшли через атмосферну камеру. Костюми наші від внутрішнього тиснення трохи роздулись. Двері відкрились, і ми випали назовні. Легенького поштовху ноги було досить, щоб ми помчали вперед у безповітряному просторі. Земля була «у повні», її величезний освітлений «таз» займав половину небосхилу, — «сто дванадцять градусів», — пояснив Крамер. Я побачив обриси Европи і Азії. Північ була вкрита білими хмарами. Яскраво виблискувала крига північних полярних морів. На темних масивах азіатських гір біліли плями снігових вершин. Сонце відбивалося в Байкальському озері. Його обриси виразно було видно.
Серед зеленуватих плям звивалися сріблясті нитки Обі і Єнісею. Чітко вирізнялися знайомі контури Каспійського і Чорного морів. Здавалося, зовсім трішки на південний захід від Чорного моря лежало Середземне море. Найвиразніше було видно Іран, Аравію, Індію, Червоне море, Ніл. Обриси Західної Европи були ніби розмиті. Скандинавський півострів оповитий хмарами. Західний і південний краї Африки також погано було видно. Неясною розпливчастою плямою виділявся в синяві Індійського океану Мадагаскар. Тибет було видно прекрасно, але схід Азії також тонув у тумані. Суматра, Борнео, біляста пляма західного берега Австралії… Японські острови ледве помітні. Дивна річ! Я одночасно бачив північ Европи і Австралії, східні береги Африки і Японії, полярні моря і Індійський океан. Ніколи ще людське око не окидало такого величезного простору Землі одним поглядом. Адже ж якби на Землі на огляд кожного гектара витрачати тільки одну секунду, потрібно було б 400–500 років, — така велика Земля…
Крамер стиснув мені руку і показав на цяточку, що яскраво світилася в далині. Це була мета нашої подорожі. Довелось відірватися від чудесного видовища. Я глянув на Зірку Кец, на ракетодром, що нагадував Місяць. Далеко, далеко, в темних глибинах неба то спалахувала, то згасала невідома червона зірочка. Я догадався, що це до ракетодрому наближається з Землі ракета. Навколо Зірки Кец в темному просторі виднілися зовсім близькі зірки. Придивившись до них, я переконався, що ці «зірки» також витвір рук людських. Це були «підсобні підприємства», про які казав директор і яких я ще не знав. Більшість з них мала вигляд освітленого циліндра, але були й інші форми, — куби, кулі, конуси, піраміди. Деякі будівлі мали ще й прибудови, — від них ішли якісь рукави, труби, диски, невідомого мені призначення. Деякі «зірки» періодично викидали сліпуче проміння. Одні стояли нерухомо, інші повільно рухалися. Були й такі, які плавали одна коло одної, мабуть, з’єднані невидимим тросом. Цим обертанням, очевидно, створювалась штучна вага.
Крамер знову одвернув мою увагу. Показуючи на обсерваторію, він торкнувся своїм скафандром до мого і сказав:
— Встигнете ще надивитись. Натискайте кільце на грудях і стріляйте. Не можна гаяти часу.
Я натиснув кільце. В спину вдарило, і я полетів перевертом. Всесвіт завертівся переді мною. Я бачив то синє Сонце, то велетенську Землю, то темні простори неба, всіяні різнокольоровими зорями. У мене зарябіло в очах і закрутилась голова. Я не знав, куди я лечу, де Крамер. Надзвичайно неприємне почуття. І головне — я нічого не міг подіяти. Я згинався, випростувався, звивався — нічого не допомагало. Я заплющив очі і спробував ще раз натиснути кнопку. Знову удар в спину.
Розплющивши очі, я побачив, що з страшенною швидкістю падаю на ракетодром. Натиснув другу кнопку — удар в бік, і я метнувся геть від ракетодрому. Обсерваторію я давно загубив. Ракетодром почав віддалятися від мене по лівий бік. Земля світила голубим світлом внизу. Край її вже потемнів, — наближалась коротка ніч. З правого боку спалахнув вогник — певно, вибух портативної ракети Крамера. Ні, не буду більше стріляти. Треба розшукати Зірку Кец і спробувати повернутись. Вона з’явилась зовсім не в тому місці, де я думав — під ракетодромом. Я знову стрельнув і… закрутився ще дужче. Мене охопив відчай. Ці циркові вправи були зовсім не в моєму дусі… Щось ударило мене по нозі, потім по руці. Чи не астероїд?.. Якщо моя одежа прорветься, я миттю обернуся на кусок льоду і задихнусь… Мороз пройшов мені поза шкурою. Може, в моєму костюмі є вже дірка і міжпланетний холод пробирається до тіла?.. Я відчув, що задихаюсь. Права рука стиснута невидимим предметом. Легенький удар об скафандр, і я чую приглушений голос Крамера:
— Нарешті, я впіймав вас. Наробили ви мені клопоту… Я думав, що ви спритніший… Тільки не стріляйте більше. Ви металися з боку в бік, ніби піротехнічна шутиха, і я ніяк не міг вас впіймати. Ледве зовсім не загубив. Тоді б ви загинули.
Крамер відкинув мій білий плащ, в якому я зовсім заплутався. Живлюще проміння сонця хутко мене зогріло. Я вже не задихався. Кисневий апарат був справний, мені було важко дихати просто від хвилювання. Крамер знову підхопив мене під руки, як тоді, коли я вперше виходив з ракети.
— Тепер уже не випущу вас. Летімо разом, — він стрельнув зліва, справа, ззаду, і ми полетіли до маленької зірочки, де працював астроном-філософ.
«Всесвіт став на місце». Зірка Кец неначе падала вниз, а назустріч нам летіла зірочка обсерваторії. Проте, руху я не помічав, бачив тільки, як ця зірочка розгорається чимраз дужче, як змінна зірка.
Незабаром я міг розрізнити зовнішній вигляд обсерваторії. Вона являла собою незвичайне спорудження. Уявіть собі правильний тетраедр-чотиригранник, всі грані якого — трикутники. На вершині цієї трикутної піраміди містяться великі металеві кулі з великими круглими вікнами. Кулі з’єднані трубами, які служать разом з тим коридорами для переходу з однієї кулі до другої. На кулях стоять телескопи-рефлектори. Величезні угнуті дзеркала з’єднані з кулями легкими алюмінієвими фермами. Звичайної на Землі труби в «небесному» телескопі немає, — тут вона не потрібна. Крім гігантських телескопів, над кулями підносяться порівняно невеликі астрономічні інструменти — спектрографи, астрографи, геліографи. Маса обсерваторії поділена на чотири частини, розміщені в вершинах тетраедра і з’єднані металевими фермами. Через це обсерваторія має велику механічну стійкість.
Чим ближче підлітали ми до обсерваторії, тим більше Крамер стишував політ. Підлетівши зовсім близько, мій супутник змінив і напрям: почав наближатися до найближчої кулі по дотичній лінії. Крамер так уміло керував портативною ракетою, що ми спинилися майже впритул біля стінки труби, яка з’єднує кулі, не торкнувшись її. Така обережність, — як згодом пояснив мені Крамер, — була викликана тим, що обсерваторія не повинна зазнавати і найменших поштовхів. Горе тому відвідувачеві, який, причалюючи до ракети, необережно її штовхне. Тюрін весь гнів перекладе на нього, заявить, що йому зіпсували кращий знімок зоряного неба, мало не згубили його життя…
Крамер обережно натиснув кнопку в стіні. Двері відчинились і ми ввійшли в атмосферну камеру. Коли повітря її наповнило і ми зняли костюми, Крамер сказав мені:
— Цей старик буквально приріс до свого телескопа. Він не відривається навіть для того, щоб поїсти. Прилаштував коло себе балончики, банки і посмоктує з трубки, не припиняючи спостережень. Та ви й самі побачите. Тільки не дратуйте його філософськими суперечками. Ну, розмовляйте, а я тим часом злітаю подивитися, як ідуть роботи на новій оранжереї.
Він знову надів на голову скафандр. Я відкрив двері, що вели в обсерваторію, і ввійшов в освітлений електричними лампами коридор. Очевидно, я ввійшов або влетів «вниз головою», бо ці лампи опинились у мене під ногами. Щоб ненароком не роздушити їх ногою, я поспішив ухопитися за рятівні ремінці біля стін. Складані крила були зо мною, але я не зважився користатися ними в цьому святилищі страшного діда. Таким уявлявся він мені з оповідань Крамера і директора.
Обсерваторія здавалася зовсім безлюдною. Було дуже тихо. Тільки м’яко гуділи вентилятори, та десь шипіли, певно, кисневі апарати. Невідомо, куди й іти.
— Ей, послухайте! — досить голосно сказав я і кашлянув. Абсолютне мовчання. Я кашлянув гучніше. — Чи є тут хто? — вже голосно крикнув я.
З далеких дверей з’явилась кошлата голова молодого негра.
— Хто? Чого? — коротко спитав він.
— Федір Григорович Тюрін дома? Приймає? — пожартував я.
На чорному обличчі блиснула усмішка. Жарт прийнято.
— Приймає. А я спав. Я завжди сплю, коли у нас у Флориді ніч. Ви вчасно мене розбудили, — сказав балакучий негр.
— Як з Флориди потрапили ви на небо? — не втерпів я.
— Пароплавом, поїздом, аеропланом, дирижаблем, ракетою.
— Так, але… чому?
— Тому, що я до всього цікавий. Тут тепло, як у Флориді. Я допомагаю професорові, — це слово негр вимовив з повагою, — він зовсім дитина. Якби не я, він помер би біля свого окуляра, забувши про їжу. У мене є мавпенятко Міккі. З ним весело. Є книжки. І є велика цікава книга — небо. Професор розповідає мені про зірки.
«Очевидно, цей дід не такий уже й страшний», — подумав я.
— Летіть прямо по коридору, до кулі. В кулі є канат. Канат приведе вас до професора Тюріна, — в цей час закричала мавпа. — Що? Не можеш подивитися, хто там? З ким я говорю? Ха-ха! Воно не долетіло до мене і тепер борсається в повітрі посеред кімнати. У нього неодмінно мусять відрости крила, — переконано додав негр. — Без крил тут погано.
Я пролетів до сферичної стіни, якою закінчувався коридор, відкрив дверцята і зайшов у «кулю». До стін кулі були прикріплені машини, апарати, ящики, балони. Від вхідних дверей навскоси йшов досить товстий канат, зникаючи десь в отворі, що поділяв кулю на дві половини. Я вхопився за канат і почав перебирати його руками, посуваючись уперед, — вниз або вгору — не можу сказати. З цими земними поняттями тут доводиться попрощатися назавжди.
Я проліз в отвір і побачив людину. Вона лежала в повітрі. Від неї в усі боки йшли тонкі шовкові шнурки, прикріплені до стін. Це надавало їй вигляду павука в центрі свого павутиння. Павутиння розходилось променями. «Павук» був досить великий на зріст.
— Джон? — спитала людина несподівано тонким голосом.
— Доброго здоров’я, товаришу Тюрін! Я Артем’єв. Прилетів…
— А, знаю. Директор казав. На Місяць? Еге. Летимо! Чудово! — все це він говорив, не відриваючи очей від окуляра і не роблячи жодного руху. — Сідати не запрошую: немає на чому. Та й не потрібно.
Я постарався підібратися до «павука» ближче, щоб краще на нього роздивитись, але зробив це якомога обережніше, щоб не зачепити за одну з його павутин. Я чомусь думав зустріти лисого старика з білою бородою, патріарха. І перше, що помітив — величезну кучму сніжно-білого, густого волосся. Борода і вуси поголені. Ніс, як кажуть, римський. Обличчя біле, навіть бліде. Астрономи зрідні совам: віддають перевагу темряві перед сонячним світлом. Тюрін трішки повернув голову. Я побачив жваве чорне око з червонястими повіками. Певно, він перевтомлює свої очі. Я кашлянув.
— Не кашляйте в мій бік, безладу наробите! — суворо сказав він.
«Починається, — подумав я. — Вже й кашляти не можна. І чому?»
Придивившись ближче, я зрозумів. Тюрін «розклав у повітрі» книжки, папір, олівці, зошити, носову хустку, люльку, портсигар. Найменший рух повітря — і всі ці речі розлетяться. Доведеться кликати Джона ловити їх, бо самому професорові, мабуть, не легко розплутати своє павутиння. Цим павутинням він, очевидно, підтримував своє тіло в нерухомому стані біля об’єктива телескопа.
— Дуже велика труба у вашого телескопа? — сказав я, щоб почати розмову.
Тюрін розсміявся задоволеним сміхом.
— Еге, земним астрономам про такий телескоп не доводиться й мріяти. Тільки ж труби ніякої немає. Хіба, підлітаючи, цього не помітили?.. Пробачте, щоб не забути, я мушу продиктувати кілька слів.
Він почав раптом говорити фрази, пересипані астрономічними й математичними термінами. Потім обережно простягнув руку вбік і повернув важілець на чорному ящику, теж прив’язаному шнурами. Тюрін виробив практикою ці надзвичайно повільні, плавкі й обережні рухи. Якби ці рухи показати на екрані, глядачі були б певні, що механік надто повільно завертів ручкою апарата.
— Домашній секретар, — пояснив він. — Захований у коробочці, працює бездоганно і їсти не просить. Автоматичний запис на плівці, як ви, певно, вже догадались. Диктувати швидше, ніж писати самому. Спостерігаю, і тут же диктую. Машини допомагають мені робити і математичні обчислення. Про всякий випадок, маю олівець і папір. Не дишіть тільки в мій бік. Еге, так, телескоп, телескоп, кажу я. Такого на Землі не збудувати. Там земна вага ставить межу величині. У мене дзеркальний телескоп-рефлектор. І не один. Дзеркала мають в діаметрі сотні метрів. Є й рефлектори. Гігантські розміри. Тут і виготовлені з небесних матеріалів. Скло — з кристалічних метеорів, я тут справжній промисел метеорів, болідів організував. Еге, про що ж я казав? Хіба на Землі можна займатися астрономією? Вони там кроти проти мене. Я тут за два роки на ціле століття випередив їх. Ось почекайте, скоро видрукують мої праці. Візьміть планету Плутон. Що вони там, на Землі про неї знають? Час обертання навколо Сонця в добах знають? Ні. Середню відстань від Сонця? Ні. Нахил екліптики? Ні. Масу? Щільність? Силу ваги на екваторі? Час обертання на осі? Ні, ні і ні! Відкрили, називається, планету… — і він засміявся тоненьким сміхом. — А білих карликів, подвійні зорі? А будову галактичної системи? А загальну будову всесвіту? Та що й казати. Навіть атмосферу планет сонячної системи до пуття не знають. І досі сперечаються. Я не хвалюся, але у мене відкрить на двадцять Галілеїв стане. А не хвалюсь я тому, що в даному разі не людина прикрашає місце, а місце людину. Всякий астроном на моєму місці зробив би те саме. Та й не один я працюю тут. У мене цілий штат астрономів… І коли хто був геніальний, то це той, хто придумав, як збудувати надземну обсерваторію, що незмірно розширила наші уявлення про всесвіт. Еге, Кец. Йому ми завдячуємо.
Біля отвору щось заворушилось. Спочатку я побачив мавпеня, а потім кучеряву голову Джона. Мавпеня сиділо на голові у негра, глибоко запустивши пальчики в його буйну шевелюру.
— Товаришу професор! Ви ще не снідали? — спитав Джон.
— Провались! — коротко відповів Тюрін.
Мавпеня верескливо закричало.
— Ось і Міккі те саме говорить. Випийте гарячого кофе! — наполягав Джон.
— Згинь, пропади! Забери геть свою крикуху!
Мавпеня продовжувало кричати.
— Не заберу, поки не поснідаєте!
— Гаразд. Нічого з вами не вдієш. Ось бачиш, уже почав, п’ю, їм, — Тюрін обережно підтягнув до себе гумову кишку від балона і, відкривши кран, трохи посмоктав.
Мавпа і Джон зникли. Але через кілька хвилин знову виринули. Так повторювалось кілька разів, аж поки, на думку Джона, професор не ввів у себе достатню кількість калорій.
— І отак щодня, — зітхнувши, сказав Тюрін. — Просто-таки мучителі. Але й те сказати, без них забуваю. Зовсім забуваю про їжу. Астрономія — це, юний друже мій, така захоплююча річ… Ви думаєте, що астрономія — наука? Наука про зорі? Ні. По-справжньому кажучи, це світогляд. Філософія!
«Почалося», — з переляком подумав я. І, щоб уникнути небезпечної теми, спитав:
— Скажіть, будь ласка, чи потрібен справді біолог у подорожі на Місяць?
Тюрін обережно повернув голову до мене і подивився допитливо, недовірливо.
— А ви що ж, про філософію і слухати не хочете?
Згадавши поради Крамера, я поспішно відповів:
— Навпаки, я дуже цікавлюсь філософією, але зараз… залишилось мало часу, мені треба підготуватись. Я хотів би знати…
Тюрін уже припав до окуляра телескопа і мовчав. Невже розсердився? Я не знав, як вийти з незручного становища.
Мозок професора, очевидно, працював за своєрідними зчепленнями асоціацій. Але Тюрін раптом заговорив, і не таким тонким голосом, як раніше:
— Я нікого не маю на Землі, — ні дружини, ні дітей. В звичайному розумінні, я самотній. Але мій дім, моя батьківщина — вся Земля і все небо. Моя сім’я — всі трудящі в світі, такі ж славні хлопці, як ви.
Від цього несподіваного компліменту у мене полегшало на душі.
— Ви думаєте, тут, в цьому павучому закутку, я відірвався від Землі, батьківщини, її інтересів? Ні. Ми тут робимо велике діло. Ви ще познайомитесь з усіма науковими розгалуженнями Зірки Кец.
— Де з чим я вже познайомився в бібліотеці. «Сонячний стовп»…
Тюрін раптом обережно простягнув руку, включив апарат — «автоматичний секретар» — і продиктував йому декілька фраз, очевидно, записуючи останні спостереження або думки, і тоді продовжував:
— Я дивлюсь на небо. І що найбільше вражає мій розум? Вічний рух. Рух — це життя. Припинення руху — це смерть. Рух — щастя. Зв’язаність, припинення руху — страждання, нещастя. Щастя в русі — русі тіла, мислі. На цьому фундаменті можна побудувати навіть мораль. Як ви гадаєте?
Настав критичний момент. Я не знав, як відповісти.
— Мені здається, ви маєте рацію, — нарешті, сказав я. — Але ж це така глибока ідея. Її треба продумати.
— Ага! Ви все-таки вважаєте, що це глибока ідея? — весело запищав він і вперше так різко повернувся, що його павутиння заколивалось. Що було б, якби я розсердив його! Добре, що тут падіння неможливе.
— Так, тепер я буду думати над цією ідеєю, — сказав я, щоб остаточно завоювати симпатію свого майбутнього товариша по подорожі. — А зараз за мною залетить Крамер, і я хотів би…
— Ну, що ж ви хотіли б знати? Для чого на Місяці потрібен буде біолог? Я думаю, що він може бути потрібен. «Місяць зовсім мертва планета. На Місяці зовсім немає атмосфери і тому зовсім немає органічного життя». Так думають. Так звичайно думають. Я дозволяю собі думати трохи інакше. Авжеж, дозволяю собі так думати на підставі деяких моїх спостережень. Мій телескоп… Та ось, будь ласка, погляньте на Місяць. Чіпляйтеся по моїх шнурах, тільки обережно. Не зачепіть книжок. Ось так. Ну, одним оком…
Я глянув в об’єктив і аж скрикнув. Я побачив поверхню Місяця на такий близькій відстані, що можна було виразно розрізнити навіть окремі скелі і розколини. Край однієї такої скелі виблискував різнокольоровими вогнями. Це були, очевидно, виходи кристалічних гірських порід.
— Ну, що ви скажете? — самовдоволено сказав Тюрін.
— Мені здається, що я бачу Місяць ближче, ніж Землю з висоти Зірки Кец.
— Еге, а коли ви подивитесь на Землю в мій телескоп, то побачите і свій Ленінград. Так от. Я гадаю, що на Місяці можуть бути, хоча б у найменшій кількості, гази, можуть бути й деякі рослини. Так от. Завтра летимо. Я, власне, не любитель подорожей. Мені і звідси все видно. Але на цій експедиції наполягає наш директор. Дисципліна — насамперед… Так от… Я хотів повернутися до нашої розмови про філософію руху…
Безконечний прямолінійний рух точки в просторі — безглуздя. Такий рух нічим не різниться від нерухомості, від стояння. Безконечність попереду, — безконечність позаду, — немає масштабу. Всякий пройдений відрізок шляху, порівняно з безконечністю, дорівнює нулю.
Але як же бути з рухом в усьому Космосі? Космос вічний. Рух у ньому не припиняється. Невже ж і рух Космосу— безглуздя?
Я кілька років думав над цим, аж поки не знайшов, де зарита собака.
Я думав про природу руху. І справа, виявляється, зовсім проста. Факт той, що в природі взагалі немає безперервного безконечного прямолінійного руху, хоча б і по кривій. Всякий рух переривчастий, ось в чому секрет! Ще Менделєєв довів закономірну переривчастість величин, — навіть величин, — в даному разі, — атомів. Еволюційне вчення заміняється генетичним, чимраз більша роль в розвиткові організмів надається стрибками, мутаціям. Переривчастість магнітних величин довів Вейсс, переривчастість промінювання — Планк, а переривчастість термічних характеристик — Коновалов. Космос вічний, але всі рухи в Космосі переривчасті. Сонячні системи народжуються, розвиваються, старіють і вмирають, закінчивши свій цикл, щоб народитися знов. Мають кінець і початок, а значить і масштаби виміру. Те саме відбувається і в органічному світі… Вам усе зрозуміло? Ви стежите за моєю думкою?..
На моє щастя, в отворі знову з’явилась голова негра з мавпеням.
— Товаришу Артем’єв! Крамер чекає вас в атмосферній камері, — сказав негр.
Я поспішив попрощатися з професором і виповзти з павучого закутка.
Признаюсь, Тюрін примусив мене подумати про його філософію. «Щастя в русі». Але яке сумне видовище, коли дивитися збоку, являє собою творець філософії руху! Якась темна щілина, загублена в темних просторах неба, і в ній, заснована павутинням, нерухомо висить людина. І так дні, місяці, роки. Але Тюрін щасливий, це безсумнівно. Недостача руху тіла замінюється у нього інтенсивним рухом мислі, мозкових клітин.