Я побачив в атмосферній камері Крамера. Він навіть не знімав свого скафандра, очевидно, поспішав. Я швидко одягся. Крамер знизив атмосферне тиснення майже до повного вакууму і відчинив зовнішні двері. Не відпускаючи мене від себе, він обережно відділився від стін обсерваторії боковим сковзним рухом, потім короткими пострілами обернувся до Зірки Кец і, тримаючи мене перед себе, зробив кілька сильних вибухів. Ми помчали до Зірки з великою швидкістю. Тепер він міг і випустити мене з рук, але, мабуть, вже не довіряв моєму вмінню і придержував ззаду за лікоть.
Коли ми наблизились до Зірки, я побачив, що вона обертається — і досить швидко — на своїй поперечній осі. Очевидно, ремонт оранжереї закінчено, і тепер утворювалась значніша штучна вага.
Нелегка справа пришвартуватись до крила вітряка, коли він працює! Але Крамер справився з цим завданням. Він почав описувати кола над кінцем циліндра Зірки, аж поки ці рухи не зрівнялися, потім ухопився за скобу.
Не встиг я роздягтися, як мене викликала до себе Меллер.
Не знаю, на скільки в ракеті збільшилась вага, певно, вона була не більша за одну десяту земної. Але я відчув знайоме і, треба сказати, приємне напруження мускулів. Приємно було «ходити» ногами по «підлозі», знову знайти верх і низ.
Вага має, звичайно, і свої великі переваги. Всі речі стають на місце. Повітряний пил поволі осідає вниз, очищаючи повітря. Можна користуватися полум’ям звичайних горілок.
— Я послала по Тюріна, — сказала Меллер, побачивши мене. — Він зараз буде тут. Нелегко нам було вирвати його з павутиння. Як ви його знайшли?
— Оригінальна людина, — відповів я. — Одначе, я думав зустріти…
— Я не про те, — перебила мене Меллер. — Який він має вигляд? Я питаю, як лікар.
— Дуже блідий, трохи набрякле обличчя…
— Звичайно! Він живе неможливим життям. Адже в обсерваторії є невеличкий сад, гімнастичний зал, апарати для тренування мускулатури, але Тюрін нехтує своїм здоров’ям. Признатися, це я умовила директора відрядити Тюріна на Місяць. Нехай провітриться, кажучи фігурально. Я наполягатиму на докорінній зміні його життєвого режиму, інакше ми скоро втратимо цю потрібну нам людину.
Тюрін з’явився раніше, ніж я чекав. При яскравому світлі амбулаторії Тюрін мав ще гірший вигляд. До того ж, мускули його ніг зовсім одвикли від руху, навіть значно атрофувались. Якби його зараз перенести на Землю, він, мабуть, почував би себе, як риба, викинута на берег. Тюрін і тут ледве стояв на ногах. Його коліна підгинались, ноги тремтіли, він безпомічно вимахував руками.
— Ось до чого ви себе довели! Не людина, а кисіль, — сказала Меллер.
Маленька енергійна жінка вичитувала старому вченому, як неслухняній дитині. Вона відправила його на масаж і потім звеліла прийти на медичний огляд.
Коли Тюрін пішов, Меллер звернулася до мене:
— Ви біолог і зрозумієте мене. Тюрін — виняток. Всі ми почуваємо себе, як ви бачите, прекрасно. Одначе, ця легкість «небесного життя» дуже мене непокоїть. Ви не відчуваєте, або майже зовсім не відчуваєте, свого тіла. Це дуже приємне відчуття. Але які наслідки? Навіть наші старожили живуть в світі невагомого не більше як три роки. Кец — молода зірка. А що буде через десяток років? Нарешті, як розвиватимуться новонароджені діти? І діти дітей? Цілком імовірно, що кістки скелета будуть дедалі м’якшати, драгліти, м’язи атрофуватися. Як таке пристосування до середовища відіб’ється на загальному стані організму? Це перше, що дуже непокоїть мене, як людину, яка відповідає за здоров’я нашої небесної колонії. Друге — космічне проміння. Незважаючи на оболонку нашого житла, яка частково затримує це проміння, ми дістаємо його тут все-таки значно більше, ніж на Землі. Поки що я не бачу шкідливих наслідків. Але ж, знову таки, — у нас ще занадто мало матеріалу для спостережень. У мух-дрозофіл тут спостерігається посилена мутація. При чому багато з тих, що народжуються з летальними генами, — не дають потомства. Що, коли космічне проміння, кінець-кінцем, матиме такий самий вплив і на людей, які живуть на Зірці? Раптом у них почнуть народжуватися діти-потвори або метрвонароджені… Кінець-кінцем, все в наших руках. Усі шкідливі наслідки ми можемо усунути. Ми можемо створити яку завгодно штучну вагу, коли захочемо, то навіть більшу, ніж на Землі. Ми можемо ізолюватися від космічного проміння. Але нам треба проробити надзвичайно багато дослідів, щоб визначити оптимальні умови… Бачите, скільки роботи для вас, біологів.
— Так, роботи тут вистачає, — сказав я, зацікавлений словами Меллер. — І ця робота потрібна не тільки для влаштування небесних колоній, але й для Землі. Наскільки розширяться наші знання про живу і мертву природу! Я щасливий, що випадок привів мене сюди.
— Тим краще. Нам потрібні працівники-ентузіасти, — сказала Меллер.
«Випадок, який привів мене сюди», примусив згадати про Тоню. Що з нею і як її розшуки?
Я попрощався з Меллер і вилетів у коридор. На цей раз він справді таки нагадав погожий літній вечір з комахами, літаючими в повітрі. Люди нагадували бджіл, що повертаються у вулик після трудового дня. В коридорі чути було тріпотіння й дзижчання крилець, веселий сміх, голоси, пісні. Хоч невеличка вага вже й була, люди за звичкою допомагали собі крильцями. Вони підстрибували, пролітаючи кілька метрів, як летючі риби. Деякі вправлялися в тому, щоб швидко ходити по підлозі. Інші підхоплювали один одною і йшли живою пірамідою. Скільки молодих, веселих, засмаглих облич! Скільки забав і пустощів! Ось група дівчат, порушуючи «вуличний» рух, грають у «м’яча», при чому «м’ячем» була одна з них, — маленька, повненька блондинка. Вона верещала, перелітаючи з рук до рук. Почулися протестуючі голоси старших:
— Що за дитячі вигадки! Ідіть у спортивний зал або сад.
Але таких голосів було небагато. Очевидно, робота зовсім не втомлювала людей в цьому «легковажному» світі.
Якийсь молодий хлопець удавав з себе грузовик. Гудів носом і, нахиливши голову, йшов пробоєм уперед. Я кинувся від нього в бік і поспішив ухопитися за ремінці. Так, боком, попід стіною, я і дійшов до дверей Тониної кімнати.
Вона сиділа біля вікна на легкому алюмінієвому стільці. Очевидно, за цей час із складу принесли меблі. За вікном — на чорному небі — величезне зоряне кільце «нічної» Землі. Світло зорі рум’янило обличчя і руки Тоні. Давно вона не здавалася мені такою чарівною. Справді бо, я побачив її «в новому світлі». Це ніжно-рожеве світло було своєрідне і ефектне. Тоня здавалась прозорою і освітленою зсередини, ніби рожева фарфорова статуетка. Її обличчя було замислене, і я хотів угадати, що вона думає.
Я підійшов до неї і сказав, усміхаючись:
— Ну, скільки ви тепер важите? — мабуть, веселий настрій натовпу заразив і мене.
Я взяв Тоню за плечі і легко підняв її, як маленьку дівчинку.
Вона сумно посміхнулась і сказала:
— Посадіть мене на місце, Артем’єв.
— Чого ви сумуєте?
— Так… Згадала про маму…
Тоня дуже любила свою матір, ще не стару, дуже милу жінку з сивіючим коротким волоссям і свіжим обличчям.
— «Земне притягання» впливає? Туга за батьківщиною? Ностальгія?
— Можливо, — відповіла вона.
— А що з Євгеньєвим?
— Ще не додзвонилась. Апарат увесь час зайнятий… А як ваша розмова з директором?
Я розвів руками.
— Завтра лечу на Місяць!
— Надовго? — вона глянула на мене. Навіть білки її очей забарвились у рожевий колір.
— Не знаю. Сам політ, кажуть, триває не більше як п’ять-шість днів. Але скільки пробудемо на самому Місяці — невідомо.
— Це дуже цікаво. Я хотіла б побувати на Місяці. Але мене тимчасово пошлють до лабораторії, яка так далеко від Землі, що туди вже не досягає земне промінювання. В тіні там холод світових просторів. Мені доведеться устаткувати нову лабораторію для вивчення електропровідності металів при низьких температурах, — очі її пожвавішали. — Є цікава проблема… Ви знаєте, що опір проти електричного струму в металах знижується із зниженням температури. При температурах, близьких до абсолютного нуля, опір майже дорівнює нулеві… Над цими питаннями працював ще Капіца. Але як важко було на Землі досягати низьких температур! Треба створювати складну кріогенну апаратуру для добування рідкого гелію та водню. Інша справа — в міжпланетних просторах… І от ідея… Уявіть собі металеве кільце, вміщене у вакуумі, в температурі абсолютного холоду. В кільце спрямовується індуктований струм. Його можна довести до надзвичайної потужності. Цей струм циркулюватиме в кільці вічно, якщо не підвищиться температура. При підвищенні ж температури відбувається миттєвий розряд. Якщо в кільці дати струм досить високої напруги, то ми зможемо мати щось ніби законсервовану блискавку, яка виявить свою активність, тільки-но температура підвищиться.
— Блискавка, законсервована в посудині Дюара, з підривником, падає на Землю. Вдаряючись об її поверхню, пістон вибухає, температура в посудині підвищується, блискавка дає руйнаційний ефект, — сказав я.
Тоня посміхнулась.
— Які у вас кровожерні думки. Я не думала про таке застосування.
— Зовсім не кровожерні, — заперечив я. — З війнами покінчено. Але можна зривати скелі, айсберги…
— Ясна річ! Питання лише в тому, що при відсутності опору спадає і напруга, а значить і потужність… Треба зробити обчислення. Отут би в пригоді став Палій! — вигукнула вона пристрасно.
Це була пристрасть ученого, але пристрасть, звернена все ж ученою жінкою до вченого чоловіка. Тоня, мабуть, прочитала тінь незадоволення на моєму обличчі.
— Не сердьтеся, — сказала вона. — Ви ж знаєте, що в мені говорить не кохання… Ми завтра розлучаємось, і, можливо, надовго, — вона ласкаво поклала руку на моє плече.
Яка шкода, що тут така мала вага! Я хотів би відчути певну земну вагу цієї руки…
* * *
Проте, вилетіти другого дня, як ми гадали, нам не пощастило: мене повідомили, що Тюрін захворів.
— Що з ним? — спитав я у Меллер.
— Розкис наш філософ, — відповіла вона. — Від «щастя» захворів — від руху. По суті кажучи, з ним нічого особливого не сталось. Скаржиться на біль у ногах. Литки, бачте, болять. Походив трохи, от кволі м’язи й заболіли. Це дурниці, але як його такого на Місяць пустити? І собі, і вам задасть клопоту. Тепер у нас на Зірці створено штучну вагу, яка дорівнює десятій частині земної. А на Місяці все-таки дорівнює шостій. Там, чого доброго, він і ніг не потягне. Не носити ж його на руках. От я й вирішила дати йому потренуватися кілька днів. В «небі» є склади впійманих астероїдів. Дрібні астероїди, небесне каміння, уламки планет складають у вигляді кулі. Утворюються мікроскопічні планетки. Щоб окремі куски не розлітались від випадкових поштовхів, наші геліозварювачі розтопили і зварили поверхню цих планеток. До однієї такої «бомби» ми прикріпили сталевим тросом порожнисту кулю і надали їй колового руху. Виникла відцентрова сила, а від неї всередині порожнистої кулі — вага, яка дорівнює вазі на Місяці. Ось у цій кулі і тренується Тюрін. В кулі є повітря. Тиснення і кількість кисню такі самі, як у скафандрі міжпланетного костюма. Злітайте, голубе, одвідайте Тюріна і розкажіть мені потім, як він там себе почуває і що поробляє. Тільки самі не летіть. Захопіть з собою вашу няньку — Крамера.
Я розшукав Крамера в гімнастичному залі. Він виробляв на трапеції такі карколомні штуки, про які цирковим гімнастам на Землі і мріяти не доводиться.
— Полетіти я з вами полечу, але вам і самому пора вже навчитися літати в міжпланетному просторі. Навіть необхідно. Адже ви на Місяць летите, а під час такої подорожі всяке може трапитись.
Крамер прив’язав мене до себе довгим дротом і дав мені самому летіти до «манежу» Тюріна. Я вже не перекидався і «стріляв собою» досить вдало. У мене бракувало тільки вміння «приземлятись» до кулі. Крамер допоміг, і через чотири хвилини після відльоту ми вже вповзали в металеву кулю. Не встигли ми вийти з атмосферної камери, як почули несамовитий вереск і крики. Я з цікавістю окинув поглядом середину кулі, освітленої з «стелі» великою електричною лампою. Внизу я побачив таку картину: Тюрін сидів на «підлозі» і бив кулаками по гумовому килиму. Навколо Тюріна гігантськими стрибками вистрибував негр Джон. Його нерозлучне мавпеня з веселим вищанням стрибало з плечей Джона до «стелі», хапалося там за ремінці, чіпляючись, перебігало з місця на місце і тоді знову потрапляло на плече або голову Джона. «Місячна вага», очевидно, припала до смаку Джонові і мавпеняті, чого не можна було сказати про Тюріна.
— Вставайте, професоре! — дзвінко кричав Джон. — Лікар Меллер казала, щоб ви ходили п’ятнадцять хвилин, а ви ще й п’яти не ходили.
— Не встану! — розгнівано пищав Тюрін. — Що я тобі — кінь на корді? Мучителі! У мене і так ноги і одвалюються.
Я і Крамер «упали з неба» біля Тюріна. Джон перший побачив нас і зрадів.
— Ось дивіться, товаришу Артем’єв, — вигукнув він, — професор мене не слухає, і лікаря не слухає, знову хоче залізти в своє павутиння…
Мавпеня, побачивши нас, почало плюватись і верещати.
— Та вгамуй ти свій патефон! — ще тонше й гучніше закричав Тюрін. — Здорові були, товариші! — звернувся він до нас і, ставши навпочіпки, важко підвівся.
«Ну, як з таким на Місяць летіти?» — подумав я і перезирнувся з Крамером. Той тільки головою мотнув.
— Як же так? — не вгамовувався Джон. — Адже ви, професоре, самі казали мені не раз, що чим більше руху, тим більше щастя…
Такий «філософський аргумент» з боку Джона був несподіваний. Ми з Крамером мимоволі посміхнулись, а Тюрін почервонів від гніву.
— Треба ж розуміти! Треба ж розуміти! — відповів він верескливо. — Є різного роду рух. Ці грубі фізичні рухи заважають вищим рухам клітин мого головного мозку, моїм думкам. І потім — всякий рух переривчастий. А ти хочеш, щоб я ходив без перерви. Нате, їжте моє м’ясо, пийте мою кров! — і він почав ходити з виглядом мученика, крехтячи, охкаючи та зітхаючи.
Джон відвів мене вбік і швидко зашепотів:
— Товаришу Артем’єв. Я дуже боюся за мого професора. Він такий кволий. Йому небезпечно без мене летіти на Місяць. Я просив директора, лікаря, щоб і мене пустили разом з професором. Адже без мене він навіть їсти-пити забуває. Хто його напоїть, нагодує на Місяці?..
Мені здалося, що у негра навіть сльози виступили на очах. Він гаряче любить «свого» професора. Я, як умів, заспокоїв Джона і обіцяв дбати за професора під час подорожі, як сам Джон.
— Ви відповідаєте за нього! — урочисто промовив негр.
Повернувшись на Зірку, я розповів Меллер усе, що бачив. Вона непохвально похитала головою.
— Доведеться мені самій взятися за Тюріна.
І ця маленька, енергійна жінка справді полетіла в «манеж», щоб «поставити скоріше Тюріна на ноги».
Я теж не марнував часу: старанно вчився літати в міжпланетному просторі і, за словами мого вчителя, зробив великі успіхи.
— Тепер я спокійний, що під час подорожі на Місяць ви, принаймні, не потонете в безоднях неба, — сказав Крамер.
Через кілька днів Меллер повернулася з «манежу» і оголосила:
— На Землю я б ще не зважилась пустити професора, але для Місяця він «в повній місячній формі».