Наступного дня ми вирушили в подорож. Прощання з Тонею було коротке, але тепле. Вона міцно потиснула мені руку і сказала:
— Бережіть себе… для мене.
Ач як! А ось я і не придумав сказати їй таку фразу.
Тюрін досить бадьоро ввійшов у ракету. Джон проводжав його з перекривленим обличчям, — здавалося, він ось-ось заплаче.
— Бережіть же його! — крикнув він мені перед тим, як двері ракети зачинились.
«Бережіть себе, бережіть його…»
* * *
Виявляється, ми летимо на Місяць не прямим шляхом, а по спіралі, обертаючись навколо Землі як супутник. І невідомо, скільки триватиме наша подорож. Летимо ми у великій ракеті, в якій можуть розміститися двадцять чоловік. А нас всього шестеро: троє членів наукової експедиції, капітан, штурман і механік. Вільний простір ракети зайнято запасами харчів, вибухових речовин, рідкого кисню. Крім того, ми веземо з собою «на спині» невеличку ракету-вагон на колесах для подорожування по місячній поверхні. Через те, що опору повітря немає, «місячний автомобіль», прикріплений до поверхні нашої ракети, не зменшить швидкості польоту.
Тюрін почував себе дуже погано, і я розумів його. Можна звикнути до ваги, можна звикнути й до невагомості. Але, здається, ніколи не звикнеш до тих змін, коли твоє тіло то нічого не важить, то раптом ніби наливається свинцем. Добре ще, що у нас були достатні запаси харчів і пального. Ми могли не поспішати, і вибухи були помірні. Їх було мало чути, — звук передавався тільки стінами ракети, і до цих звуків можна було звикнути, як до дзижчання мотора або цокання годинника. Але посилення ваги!..
Тюрін зітхав, ахав. Кров то припливала до його обличчя, і воно ставало багровим, майже синім, то відпливала. Обличчя бліднуло, жовтіло.
Коли невагомість тіла поверталась, астроном починав говорити вголос — звичка, яку він набув в своїй самотині. Говорив він без зв’язку, то переказуючи цікаві астрономічні відомості, то виголошуючи «філософські сентенції».
— Чому таке привабливе кіно? Тому, що в ньому ми бачимо рух…
Потім починав стогнати і корчитись, потім знову виголошувати:
— В світовому просторі можуть бути газові кільця, газові нагромадження. В тому числі й кисень. Треба їх розшукати і використати для наших небесних колоній.
Я дивився у вікно. В міру того, як ми віддалялися від Землі, вона чимраз меншала, наш «день» чимраз довшав, ночі чимраз коротшали. По суті кажучи, це були не ночі, а звичайні сонячні затемнення.
Якщо Земля чимраз меншала, то Місяць змінювався в своєму розмірі залежно від того, в якій точці орбіти перебувала наша ракета. Коли ми були в протилежній точці від Місяця, він здавався маленьким, — значно меншим, ніж на Землі; коли ж ми наближались до нього, він збільшувався, — ставав невидано величезним. Це було дуже цікаве видовище.
Нарешті, настав момент, коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з розмірами Землі. Цей розмір не змінювався протягом цілої доби, — часу обертання ракети навколо Землі. Півдоби Місяць пухнув, збільшуючись у розмірах, півдоби — «худнув».
Коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з уявними розмірами Землі, капітан, який не раз робив подорож до місячної орбіти, сказав нам:
— Вітаю! Ми пройшли чотири п’ятих відстані, яка відділяє нас від Місяця. Сорок вісім земних радіусів позаду. Земний радіус — 6.378,4 кілометра — служить у наших міжпланетних подорожах — в межах Сонячної системи — одиницею виміру. Це щось ніби миля «безповітряних навігаторів».
Безхмарний, ясний день довшає. Його доба вже більша від земної. Капітан каже, що вплив Місяця позначається щораз більше. Його притягання викривляє путь ракети. Рух ракети то прискорюється, то стишується. Ми вже потрапили в чіпкі обійми нашого земного супутника. Місяць не хоче відпускати нас від себе. Якби не сила протидіяння, що її породжують наші вибухові прилади, ми були б вічними полонениками Місяця. Наскільки ж небезпечне притягання величезних планет Сонячної системи!..
Під час польоту капітан надовго залишав керування, даючи ракеті летіти накресленим шляхом. Небезпеки в цьому не було. Але тепер доводиться бути уважним. Капітан майже не відходить від пультів керування, хоч вони й механізовані.
Тепер ми мчимо довкола Землі, приблизно по тій самій орбіті, що і Місяць, а тому й обертаємось довкола Землі за такий самий час: щось із тридцять земних діб. Наші ночі, — сонячні затемнення, — стали такі ж рідкі, як місячні на Землі. Ракета дедалі рідше наздоганяла Місяць, аж поки нарешті їх рухи не зрівнялись. Ракета досягла такої ж відстані від Землі, як і Місяць. Відстань між ракетою і Місяцем стала незмінною.
Все ще здавалося, що Місяць, Земля і ракета — нерухомі, а зоряне склепіння безперервно рухається.
— Першу велику небесну колонію, — казав Тюрін, — ми заснуємо на відстані п’яти з половиною земних радіусів від поверхні Землі, себто 35 тисяч кілометрів. Час обертання навколо Землі цих небесних колоній збіжиться з земною добою. Там буде майже вічний день, змінюваний короткими сонячними затемненнями. Земля здаватиметься в 33 рази більшою, ніж Місяць. Це значно нижче, ніж там, де ми перебуваємо зараз. Але в 35 разів вище від Землі, ніж Зірка Кец.
— Ну, це ще не так скоро буде, — я кажу про небесні колонії, — заперечив геолог Соколовський, розправляючи свої пухнасті вуса і русяву гостру борідку. Посмішка не сходила з його обличчя. Він був огрядний, веселий, життєрадісний чоловік. — Нам, батечку мій, потрібні спершу матеріали. Не можна все притягти з Землі. Навпаки, ми ще Землі мусимо посилати деякі «небесні» подарунки. Ось колекцію метеоритів ми вже послали. Добра колекція.
— Увесь рій Леонідів, — розсміявся Тюрін.
— Нам потрібно багато заліза, нікелю, сталі, кварцу для спорудження наших жител.
— І де ж ви дістанете ці копалини? — спитав я.
Слово «копалини» викликало новий вибух сміху Соколовського.
— Не копалини, а літалини, чи що, — сказав він. — Метеорити, — ось вони, «копалини». Не дурно я ганявся за ними.
— Метеоритний промисел організував я. Це моя ідея! — вкинув поправку Тюрін.
— Я й не заперечую цього, професоре, — відповів Соколовський. — Ідея ваша, здійснення моє. Ось недавно я відрядив Євгеньєва в нову розвідку…
Прізвище «Євгеньєв» змусило мене пригадати весь шлях, який привів мене на небо. Навіть дивно, як хутко всі ці особисті справи відійшли на задній план перед незвичайними враженнями неба…
— Ми знайшли цілий рій дрібних метеоритів зовсім недалеко від Зірки Кец. Вище траплялись і більші. Ми дослідили їх і знайшли залізо, нікель, кремнезем, глинозем, кальцій-оксид, польовий шпат, хромове залізо, графіт і інші прості та складні речовини. Все, що треба для будівництва плюс кисень для рослин та вода. Користуючись енергією Сонця, ми можемо обробити ці матеріали і виготовити все, що нам треба, аж до олівців. Кисень і вода, звичайно, не в готовому, а в зв’язаному вигляді. Але хеміків це не утрудняє.
— За даними товариша Соколовського, я вивчив рух цих залишків загиблих небесних тіл, — втрутився в розмову Тюрін, — і прийшов до цікавих висновків. Частина метеоритів прилетіла здалеку. Більшість же мали ту саму орбіту довкола Землі, що і Зірка Кец…
— Це я звернув вашу увагу, професоре, — сказав Соколовський.
— Так. Але висновки зробив я.
— Не будемо сперечатися, — примирливо зауважив Соколовський.
— Я не сперечаюсь. Я тільки люблю точність. На те я й учений, — пробурмотів Тюрін і навіть підвівся в кріслі, але одразу ж опустився і заохкав. — Меллер має рацію. Зовсім я охляв за роки нерухомого лежання в світі невагомості, — сказав він. — Треба буде змінити режим.
— От на Місяці ви проманежитесь, — знову зареготав геолог.
— Еге. То я хотів сказати про мою гіпотезу, — продовжував Тюрін. — Метеоритів, які обертаються довкола Землі, так багато, що, треба думати, вони є залишком маленького земного супутника, другого Місяця. Це був зовсім крихітний Місяць. Коли ми підрахуємо кількість цих метеоритів, то зможемо «реставрувати» колишні розміри цього супутника, як палеонтологи реставрують кістяки вимерлих тварин. Маленький другий Місяць. Але він міг світити не менше, як наш Місяць, бо був ближче до Землі. Хто бачив на Землі цей загиблий супутник? Навряд чи тоді існували на Землі навіть нижчі тварини.
— Пробачте, професоре, — раптом втрутився механік — молодий чоловік, схожий на індуса кольором шкіри і високою, худорлявою постаттю. — Мені здається, на такій близькій відстані маленький Місяць не міг існувати. Земне притягання занадто сильне…
— Що? Що? — закричав Тюрін і підскочив до стелі. — А крихітна Зірка Кец чому не падає на Землю? Вся справа в швидкості руху… Маленький Місяць все-таки загинув, — примирливо сказав він. — Сили інерції і земного притягання, які боролися з ним, розірвали його на шматки. На жаль, це загрожує і нашому Місяцеві. Він розпадеться на уламки. І Земля матиме прекрасне кільце, як у Сатурна. Я гадаю, що кільце дасть не менше світла, ніж Місяць. Місячне кільце прикрашатиме всі ночі земних жителів. Але все-таки це буде втрата.
— Невідшкодовна втрата, — вкинув я.
— Хм… хм… А може відшкодовна. У мене є один проект, але про нього я поки що промовчу.
— А як ви полювали на метеорів? — спитав я геолога.
— Так, це цікаве полювання, — відповів він. — Я полював за ними не тільки на орбіті Зірки Кец, але й…
— В поясі астероїдів, між орбітами Марса і Юпітера, — перебив Тюрін. — Земні астрономи знайшли більше як тисячу цих астероїдів. Мій каталог має понад чотири тисячі. Ці астероїди — теж залишки планети, більшої, ніж загиблий Місяць. За моїми обчисленнями, це була планета, більша, ніж Меркурій. Марс і Юпітер взаємним притяганням розірвали її на шматки. Не поділили! Кільце Сатурна — теж загиблий супутник цієї планети, роздрібнений на шматки. Бачите, скільки вже покійників у нашій Сонячній системі. Чия тепер черга? Ой, ой… знову ці поштовхи!
— Більше руху — більше щастя, — не втерпів я.
— Що ж, щастя є і в болі. Біль теж рух, — серйозно відповів Тюрін. — Та коли біль придушує інший рух — думки… — удачливий астроном знову обернувся на невдачливого філософа.
Я замовк і одвернувся до вікна. У вікні все те ж чорне небо, густо всіяне зоряним порохом. Так можна летіти роки, сторіччя, і картина буде однакова…
І нараз мені згадалась моя давнішня подорож у вагоні звичайнісінького поїзда з дідусем-паровозом. Було літо, вечір. Сонце сідало за ліс, визолочуючи хмари. У відчинене вікно вагона пахло лісовою вологістю і запахом борця-аконіта, — потім солодким запахом липи. В небі за поїздом біг молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками та садками. Далі — ниви, запах гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки «руху» для «ока, вуха, носа, — висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні дня, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічна одноманітність неба, незмінний клімат у ракеті… Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, на планетах, але це «небесне життя» я не проміняю на земне…
Мої думки полинули в Ленінград, на Середній проспект. Сірий триповерховий будинок. Широкий вестибюль з підлогою із кам’яних плит, широкі сходи. Плакати на стінах. Веселі молоді голоси студентів. Жіночий сміх. Юрби молоді на сходах і в коридорах. Моя невеличка лабораторія фізіології рослин. Столи, заставлені скляним посудом. Мої молоді помічники, студенти-практиканти. Їх радісні, веселі обличчя. Радісні від молодості і від того, що вони опановують науку і незабаром віллються в армію наукових працівників, які будують нове прекрасне життя… І проміняти все це на страшне синясте Сонце, на вічно траурний небозвід… Ніколи! При першій нагоді я повернуся на Землю.
— …Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — почув я басок геолога Соколовського.
Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, «земному», ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на Сьомій лінії Василівського острова. Я мимоволі починаю прислухатися до цього голосу, що нагадує муркотіння кота. На Соколовського, очевидно, обстановка ніяк не впливає. Він добродушно сміється.
— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба бути напоготові. Інакше і оком не змигнеш, як який-небудь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, вдариться об ракету і — тільки тебе й бачили! — добродушний сміх. — Летіти треба по дотичній, поступово наближаючись до напряму астероїдів. Цікава картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Краєвид змінюється. Подивіться на небо. По суті кажучи, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось, на цьому блискучому розсипі ви помічаєте темні смуги. То пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші смуги світять червонястим або мідним світлом. Небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже врівень з астероїдами, вони не здаються вже смугастими. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних «місяців» різних розмірів. Всі вони летять в одному напрямі і ще випереджають ракету, — значить, ракета не зрівнялася з їх швидкістю.
Коли який-небудь «місяць» пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. «Місяці» мають різноманітні і неправильні обриси. Один астероїд скидається на Хеопсову піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість — просто на безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші, під впливом взаємного притягання, злилися у «виноградне гроно»… Поверхня то матова, то блискуча, як гірський кришталь.
«Місяці» справа, «місяці» зліва, вгорі, внизу. Коли ракета стишує літ, здається, ніби «місяці» починають швидко мчати вперед, коли ракета набирає швидкості — «місяці» починають летіти повільніше. Ракета випереджає, — «місяці» відстають.
Небезпечно летіти повільніше від астероїдів. Вони можуть наздогнати і розбити ракету. Ніякої небезпеки немає летіти в одному з ними напрямі і з однаковою швидкістю. Але тоді бачиш тільки ті астероїди, які летять на недалекій відстані від ракети. І здається, ніби і ракета, і астероїди спинились. Нерухомо стоїть ракета, нерухомо стоять «місяць» зліва, «місяць» справа, «місяць» зверху, ззаду. Тільки зоряне склепіння поволі плине, бо і астероїди, і ракета все-таки летять, — змінюють своє положення на небі.
Наш капітан волів летіти трохи швидше від астероїдів. Так можна бути певним, що на тебе не налетить небесна брила ззаду, а разом з тим ти пливеш в рої «місяців» — вивчаєш їх розміри, щоб вибрати «шматочок» собі під силу, — Соколовський знову розсміявся. — Ми, як гоголівський чорт, збиралися вкрасти з неба місяць. Тільки маленький. У нас ще не вистачало сил зірвати великий астероїд з його орбіти і прибуксирувати до Зірки Кец. Ми рискували б витратити все пальне і опинитися полонениками астероїда, який захопив би нас за собою. Спочатку ми вибирали найменші астероїди. Потрібно було велике вміння і спритність, щоб наблизитися до нього без поштовху, щоб узяти його «на абордаж». Капітан так скеровував ракету, що вона, летячи з однаковою швидкістю, чимраз ближче підходила до астероїда. Потім бокові вибухи припинялись. Ми пускали в хід електромагніт, — адже майже всі астероїди, крім кристалічних, складаються переважно з заліза. Нарешті, коли відстань ставала зовсім малою, ми виключали і електромагніт, залишаючи все інше на силу притягання. Через деякий час ми відчували ледве помітний поштовх і летіли вже впритул з нашим супутником. Спершу, правда, причалювання не завжди проходило добре. Іноді ми досить сильно стикалися з астероїдом. Він — для нас непомітно — відхилявся від своєї орбіти, зате ракета, як легша, відлітала вбік, і доводилось знову маневрувати. Потім ми навчились «причалювати» дуже добре. Залишалось тільки прикріпити астероїд до ракети. Але це було не так просто, як ви думаєте. Ми пробували прив’язувати астероїди запасними ланцюгами, пробували тримати електромагнітом. Згодом навчилися навіть припаювати метеори до оболонки ракети, — добре, що сонячної енергії у нас було досить, а апарати «геліоавтогенного» зварювання ми завжди брали з собою.
— Але ж для цього треба було виходити з ракети? — сказав я.
— Звичайно. Ми і виходили. Навіть подорожували по астероїдах. Пам’ятаю один випадок, — продовжував Соколовський, сміючись. — Ми підлетіли до великого астероїда, що мав вигляд погано обтесаної кам’яної бомби досить сплюснутої форми. Обережно чіпляючись за виступи, я зробив «навколосвітню» подорож. І що ж ви думаєте? На сплюснутих «полюсах» я міг підвестися і стояти на ногах «догори головою». На опуклому ж «екваторі» центр ваги переміщався вже настільки, що мені доводилось перевертатися на голову — догори ногами. Так я й ішов — чіпляючись руками.
— Ця планетка, очевидно, оберталась, і змінювався не центр ваги, а відносна вага, — поправив Тюрін. — Біля поверхні полюсів обертання вага мала незначну величину і нормальний напрям до центра. Але чим далі від полюса, тим вага була менша. Отже, людина, яка йшла від полюса до екватора, ніби спускалася з гори чимраз крутішої. Між полюсами і екватором напрям ваги зливався з горизонтом, і вам здавалось, що ви спускаєтесь з прямовисної гори. А далі ґрунт здавався вже похилою стелею, і вам доводилось хапатися за що прийдеться, щоб не злетіти з планети.
— З Землі в кращі телескопи, — продовжував Тюрін, — видно планети з діаметром не менше шести кілометрів. Розмір же астероїдів дуже різноманітний. Є і завбільшки з порошину.
— Так, і на яких тільки планетках мені не доводилось бувати, — сказав Соколовський. — На деяких вага така мала, що досить злегка підстрибнути, щоб злетіти з поверхні. Я був на одній такій — з обводом у сімнадцять з половиною кілометрів. Підстрибнувши на метр, я падав 22 секунди. Рух достатній, щоб на Землі переступити поріг, підіймає там тіло на висоту 240 метрів, — трохи нижче, як Ейфелева башта. Я кидав камінці і вони вже більше не повертались.
— Повернуться, але не скоро, — вставив астроном.
— Доводилось мені побувати і на відносно великій планеті з діаметром лише в шість разів меншим від місячного. Я піднімав там однією рукою двадцять два чоловіка моїх супутників. Там можна було б гойдатися на гойдалці, почепленій на сурових нитках. Я спробував там вистрелити з револьвера. Що було, можете собі уявити. Якби мене самого не скинуло з планети пострілом, куля могла б убити мене ззаду, облетівши навколо астероїда. Ця куля, мабуть, і досі крутиться навколо планети як її супутник.
— Поїзди на такій планеті ходили б із швидкістю 1280 кілометрів на годину, — сказав Тюрін. — Декілька таких планет можна наблизити до Землі. Чому б не влаштувати додаткове освітлення? А потім і заселити ці планетки. Покрити скляною оранжереєю. Насадити рослин. Розвести тварин. Це буде чудове житло. Згодом так само можна буде заселити і Місяць.
— На Місяці то занадто холодно, то занадто жарко, — сказав я.
— Штучна атмосфера під скляним ковпаком і штори зменшать жар Сонця. Що ж до холоду ґрунту під час місячних ночей, то у мене про це свої погляди, — багатозначно зауважив Тюрін. — Хіба ми не відмовились від теорії розжареного ядра Землі з надзвичайно високою температурою? А проте, наша Земля тепла…
— Сонце і атмосферна шуба, — сказав геолог, але Тюрін перебив його.
— Так, так, але не тільки це. Земна кора виробляє тепло від радіоактивного розпаду в її надрах. Чому не може бути цього на Місяці? І навіть в більшій мірі? Радіоактивний розпад може підігрівати ґрунт Місяця. Він не такий холодний, як здається, і коли там є залишки атмосфери… Ось чому вас — біолога — включено в нашу експедицію, — звернувся він до мене.
Соколовський із сумнівом похитав головою і сказав:
— Щось не помічав я на астероїдах, щоб ґрунт підігрівався радіоактивним розпадом елементів.
— Астероїди менше Місяця, — верескливо відповів астроном, і раптом почав філософувати, ніби дві мислені лінії в його мозку йшли паралельно.
Мертві, немерехтливі зорі заглядають у вікно. Зоряний дощ, перетинаючи небосхил, мчить кудись вбік і в гору, — ракета повертає.
— Ми набрали вже чимало астероїдів, — тихо говорить мені Соколовський, не звертаючи уваги на Тюріна, що, як піфія, виголошує свої фрази. — Насамперед, ми «підвели фундамент» під наш ракетодром. Чим більша його маса, тим він стійкіший. Випадкові удари ракет під час причалювання не будуть переміщати його в просторі. Потім ми постачаємо астероїди нашим фабрикам і заводам, — ви ще познайомитесь з ними… Недавно нам пощастило впіймати дуже цікаву планетку. Правда, це зовсім невеличкий уламок, — по-земному, тонни на півтори. Уявіть собі: майже суцільний кусок золота… Непогана знахідка. Золоті розсипи в небі!
Тюрін, очевидно, прислухався до розмови. Раптом він зауважив:
— У великих планетах елементи розміщаються від поверхні до центра за їх висхідною питомою вагою. Вгорі — силіцій, алюміній, — «сіал», нижче — силіцій, магній — «сіма», ще нижче — нікель, залізо — «ніфе». І ще нижче метали — платина, золото, ртуть, свинець. Ваш золотий астероїд — уламок центрального ядра загиблої планети. Рідкий випадок. На золоті розсипи неба не розраховуйте.
Мене знемагав сон. Мій організм ще не одвик від земного розпорядку дня і ночі.
— Засинаєте? — спитав мене Тюрін. — На добраніч. А зо мною, знаєте, діються цікаві речі. На обсерваторії я зовсім одвик від регулярного сну. І тепер нагадую тих тварин, які цілу добу то сплять, то не сплять. Наче кіт став.
Він говорив ще щось, але я вже заснув. Вибухів не було. Тихо, спокійно… Мені снилась моя ленінградська лабораторія…
Коли, прокинувшись, я глянув на небо, мене дуже здивував вигляд Місяця. Він займав сьому частину небозводу і прямо страшив своїми розмірами. Від нього нас відділяло всього 2000 кілометрів. Гори, долини, безводні «моря» було видно, як на долоні. Виразно виділялися контури окремих гірських хребтів, конуси в кратерах вулканів, давно погаслих, мертвих, як все на Місяці, навіть його широченні розколини…
Астроном дивився на Місяць, не відриваючи очей. На його поверхні Тюрін уже давно знав «кожен камінь», — як казав він.
— Он, дивіться, біля краю. Це — Клавіус, нижче — Тіхо, ще нижче — Альфонс, Птоломей, правіше — Коперник, а далі йдуть Апенніни, Кавказ, Альпи…
— Не вистачає Паміру, Гімалаїв, Кордильєрів, — сказав я.
— А ми на другому боці назвемо так гірські вершини, — сміючись, сказав геолог. — Там їх ще ніхто не йменував.
— Оце так Місяць! — захоплювався Тюрін. — В сто разів більший від «земного». О, ах!.. — раптом застогнав і заохкав він. — Знову вага.
— Капітан гальмує, — сказав геолог. — Місяць сильніше притягає нас до себе. Через півгодини будемо на місці.
Я зрадів і трохи злякався. Хай назве мене боягузом той, хто вже літав на Місяць і не був схвильований перед посадкою.
Місяць під нами. Він займає вже півнеба. Його гори ростуть на очах.
Але дивно, Місяць, як і Земля з висоти, здається не опуклою поверхнею кулі, а угнутою, — ніби строката перекинута парасолька.
Тюрін стогнав. Контрвибухи посилювались. Проте, він не відривався поглядом від Місяця. Але раптом супутник Землі полетів кудись вбік. І тільки з того, що моє тіло обважніло з одного боку, я збагнув, що ракета знову змінила напрям польоту. Напрям ваги змінився настільки, що Місяць «відчувався» вже високо над нами. Важко було уявити, як можна буде ходити по «стелі».
— Терпіть, професоре, — звернувся геолог до Тюріна. — Залишилось всього два-три кілометри. Ракета летить зовсім повільно. Не більше як сотню метрів на секунду. Тиснення газів ракети дорівнює місячному притяганню, і ракета спокійно йде за інерцією. Правда, знову полегшало? Вага зникла.
— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, Тюрін.
— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.
— Ой-ой!.. Знову контрвибухи!.. — застогнав Тюрін. — Ну, от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.
— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш «місячний автомобіль» під час посадки… Ракета ледве рухається.
Минуло не більше як десять секунд, і я відчув легенький струс. Вибухи припинились. Ми м’яко впали на бік.