Минуло вісім місяців з того часу, як я покинув Землю. Зірка Кец готувалась до свята. Щороку тут з великою урочистістю святкується день заснування Зірки. Старожили розповідали мені, що на цей день злітаються на Зірку Кец усі небесні колоністи, хоч де б вони не були, роблять доповіді, вислухують звіти про річну роботу, про свої досягнення, діляться досвідом, укладають плани на майбутнє. Цього року свято мало бути особливо урочистим. Я чекав його з величезним нетерпінням, сподіваючись побачити, нарешті, не тільки Тоню, а й невловимого чорнобородого.
На Зірці вже починались підготовчі роботи. З оранжереї приносили повзучі рослини та квіти і оздоблювали головний зал. Художники малювали плакати, портрети, діаграми, музиканти розучували нові пісні та кантати, артисти готували п’єсу, керівники наукової роботи складали доповіді, — робота кипіла.
Весело було літати «вечорами» вздовж озелененого «тунелю», прикрашеного різнокольоровими лампами. Всюди була передсвяткова метушня, лунали співи, музика, молоді голоси. Щодня з’являлися нові люди. Переважала молодь. Знайомі зустрічали один одного шумними привітаннями і ділилися враженнями.
— Ти звідки?
— З поясу астероїдів.
— На кільці Сатурна був?
— Аякже!
— Розкажи! Розкажи! — чулися голоси.
Навколо оповідача одразу ж утворювалась група, вірніше рій: вага була незначна, і багато слухачів літало над головою новоприбулого.
— Кільце Сатурна, як ви знаєте, являє собою цілий рій уламків, що летять в одному напрямі. Це, певно, залишки планетки — супутника Сатурна, яка розірвалась на частки. Є зовсім маленькі камінці, є величезні брили і цілі гори.
— А чи можна ходити по кільцю, перестрибуючи з каменя на камінь, як з крижини на крижину? — спитав хтось.
— Звичайно! — сміючись, відповів оповідач, і не можна було зрозуміти — каже він правду, чи жартує. — Я так і робив, — потім уже серйозно він продовжував: — Деякі уламки, справді, летять так близько, що можна переступити з одного на другий. Але, взагалі кажучи, відстані не такі вже й малі. За допомогою наших портативних ракет ми легко перелітали. От де багатство, товариші! Деякі куски складалися з суцільного золота, інші з срібла, але більшість залізних.
— І ти, звичайно, привіз золото?
— Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово будемо переносити камінь по каменю з цього чудесного намиста, спочатку дрібні, а тоді візьмемось і до великих.
— І Сатурн позбудеться своєї чудової прикраси. Це все-таки шкода, — сказав хтось.
— Так, признаюсь, видовище надзвичайне. І скільки ефектів! Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро, — тонку освітлену лінію, яка перетинає — теж освітлену — планету Коли дивишся зверху, — бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку — золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять «місяців»-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.
— А на Сатурн не спускались?
— Тебе дожидали, — відповів оповідач. Всі засміялись. — Треба ж і іншим щось залишити. Ось на Фебі були, на Япеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.
— Ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… — почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим — Соколовським.
З’явився навіть Тюрін. Він обережно ступав по підлозі поруч з директором Пархоменком і щось говорив про рух. Чи не збирається вже він зробити доповідь про свою філософію руху?..
Пархоменко відстав від Тюріна, який, очевидно, вже набрид йому, і розмовляв із Зоріною. Не вперше я зустрічаю їх разом. Добре, що Крамер не бачить. Він, бідолаха, все ще сидить в ізоляторі. Тюрін, з класичною неуважністю вченого, навіть не помітив, що загубив свого супутника і, сам до себе говорячи, повільно йшов уперед.
— Рух — добро, нерухомість — зло. Рух — добро, нерухомість…
Звуки оркестру заглушили слова проповідника нової філософії.
Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, у їдальню, у «стадіон», басейн. Всюди бігають, пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало трохи сумно. Я так давно не бачив її! І я полетів у зоолабораторію, поговорити з своїм четвероногим другом.
Нарешті, настав і день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, вагу на Зірці майже зовсім знищили. Це дало можливість усім присутнім розміститися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнили зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.
В кінці коридору було споруджено «естраду». За нею стояв художньо виконаний освітлений транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею — Зірку Кец, ще вище — Місяць.
У транспаранті був великий овальний отвір. За ним виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він сидів у своїй улюбленій робочій позі, — поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який указав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя приглухуватого старця і радісну усмішку людини, яка «не прожила марно» своє довге, плодотворне життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.
Стіл президії заміняло золоте кільце, зроблене із добутого в небі золота. Воно висіло в повітрі, як осяяне кільце «молодика» Землі. Навколо цього кільця, придержуючись за нього руками, розмістилися члени президії. В центрі з’явився директор Пархоменко. В залі залунали вигуки, загриміли оплески.
Я відчув, що хтось іззаду торкнувся до Мене. Обернувся — Тоня.
— Ти!.. — тільки й міг вигукнути я, вперше так називаючи її. — Я думав, що ти вже не прилетиш.
Хоч на Кеці це й не заведено, ми міцно потиснули одне одному руки.
— Робота затримала, — сказала вона. — Я зробила ще одне відкриття. Дуже корисне тут, але, на жаль, на Землі його навряд чи можна застосувати… Адже був випадок, коли маленький астероїд мало не спричинився до катастрофи, пронизавши наше житло. Це переконало мене в тому, що такі випадки з погляду теорії ймовірності, хоч і дуже рідкісні, але все ж трапляються. І от я винайшла…
— Значить, не відкриття, а винахід?
— Так, винахід. Я винайшла апарат, який реагує на наближення навіть найменших астероїдів, і автоматично, заздалегідь відсуває Зірку з їхнього шляху.
— На зразок радіоапаратів, які попереджають кораблі про айсберги, що з’являються на їх шляху?
— Так, з тією лише різницею, що мій апарат не тільки попереджає, а й відсуває наш «корабель» вбік. Тепер можливість падіння на Кец астероїдів зовсім виключена. Небесні житла і ракети абсолютно убезпечені від небесних бомб… Я потім розповім тобі докладніше… Пархоменко вже починає свою доповідь.
Все затихло. Директор поздоровив з «успішним закінченням зірчаного року». Вибух оплесків. Спів і знову тиша.
Пархоменко підбивав підсумки. Він говорив про те, що Зірка Кец, — друге після Місяця дітище Землі, — «починає повертати борг своїй матері, — чого не можна сказати про перше дітище». Сміх. Вигуки: «Місяць освітлює Землю вночі, і на тому спасибі».
— Наші досягнення величезні, — говорив далі Пархоменко. — Надземна станція цілком виправдала надії.
Він казав про те, якими знаннями збагатила людство Зірка Кец в галузі астрономії, аерології, геології, фізики, біології. Скільки зроблено великих наукових відкрить, скільки розв’язано нерозв’язних на Землі завдань. Тюрін, виявляється, зробив справді надзвичайно багато першокласних відкрить. Його «будова Космосу» ввійде в історію науки, як класична праця, що створює епоху. Його ім’я стає в ряд таких титанів науки, як Ньютон і Галілей.
— А про мою філософію ні слова! — почув я сердитий голос Тюріна.
Як видно, людині важко визначити самій, в чому її головна цінність…
Високу оцінку дістала і робота аеролога Кістенка, геолога Соколовського, «видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової», згадано було і мої скромні праці, як мені здається, надміру оцінені.
— …Справжнім героєм-завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв… — сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.
Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягав шию, щоб переконатися в його присутності, але герой ховався. Він не вийшов навіть на оплески.
— Він, товариші, занадто скромний, — сказав Пархоменко. — Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди на поясі астероїдів. Начальник експедиції мусить перед нами звітувати.
І він, нарешті, з’явився в кільці. Я одразу пізнав його.
— А ти б пізнала? — спитав я Тоню. Я вже перейшов на «ти» остаточно.
Тоня посміхнулась:
— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.
Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом зблідла.
— Що з тобою?
— Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… Нічого не розумію…
Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня, так схвилювала мене ця новина і блідість Тоні.
— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала вона мені рішучим тоном.
— Може, тобі зручніше самій? Адже багато про що треба вам поговорити.
— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!
І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від «столу», Тоня рушила вперед, а я за нею. Урочиста частина засідання закінчувалась.
«Рій мух» заворушився. Грав оркестр. Всі співали хором «Зоряний гімн». Починався карнавал квітів.
На превелику силу протовпилися ми через юрбу. І ось, нарешті, ми біля таємничого Палія. Він уже побачив Тоню і, усміхаючись, крикнув їй:
— Тоню! І товариш Артем’єв? Здорові були!
— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба з тобою поговорити, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.
— І мені теж, — відповів Палій.
Ми полетіли в куток залу, але всюди було занадто шумно. Молодь перекидалась букетами троянд, конвалій, гіацинтів, айстр… Тоня запропонувала перейти в бібліотеку: «Там, мабуть, зараз нікого немає».
Палій-Євгеньєв у чудовому настрої. Він запросив нас «сідати» на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він зробив це з надзвичайною швидкістю й спритністю, — підставив під себе стільця, що плавав у повітрі, і, придержуючи ногами, «сів». Ми наслідували його приклад, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік, — Палій поставив її стільця поряд з собою. Я висів догори ногами відносно них, але не хотів змінювати своєї постави, щоб не викликати сміху Палія незграбним рухом.
— Так оригінальніше, — сказав я.
Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня навіть не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було найгірше. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони будуть говорити. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:
— Товариш Артем’єв твій наречений?..
Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?.. Я напружено дивився на неї.
— Так, — відповіла вона, не вагаючись.
Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на «повітряному» стільці.
— Я не помилився, — сказав тихо Палій, і в його голосі ніби забринів сум.
Отже, і я не помилився, гадаючи, що у них щось було, крім наукового інтересу.
— Я дуже винен перед тобою, Тоню… — сказав Палій. Тоня ствердливо кивнула головою. Потім Палій глянув на мене і сказав: — Ми товариші, а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Тоню. Ти це знала?..
Тоня трохи похилила голову і відповіла:
— Ні.
— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?
— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.
Тепер Палій кивнув головою.
— І в цьому я не помилився. В той час твоє серце ще спало для кохання. Ти захоплювалась нашою роботою. А я мучився, сильно мучився. І в той час, — пригадуєш? — з радістю прийняв пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе, твоє кохання прокинеться…
— Я була дуже засмучена тим, що наша робота припинилась на найцікавішому місці. Всі записи провадив ти. У тебе залишились формули. Без них я не могла йти далі…
— І через ці формули шукала мене по світу і по небу?
— Так, — відповіла Тоня.
Палій засміявся, і на цей раз уже цілком щиро і весело.
— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, що я занадто всім захоплююсь. І це вірно. Я здатний захоплюватись і в науці, кидаючись від теми до теми, і в коханні. Це моя вада, але і моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би «дванадцяти подвигів Геркулеса», про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх нагороджують. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється, — він трохи помовчав. — Так от. Поїхав я на Далекий Схід і там… забув свою Тоню і закохався в Соню. Ні, не зовсім забув. Але в Соню закохався до запаморочення. Одне слово, я одружився з нею і вже маю чудову доньку. Дружина і донька на Землі, але скоро сюди приїдуть.
У мене ще більше відлягло від серця.
— Але чому ти став Євгеньєвим? Євген Євгеньєв…
— Євген Євгеньєв — це випадковість. Прізвище Соні Євгеньєва. А вона у мене оригіналка. «Чому я повинна мати твоє прізвище, а не ти моє?» — сказала вона перед тим, як іти в загс. «Твоє, нехай буде твоє», — згодився я. Прізвища Палій мені не шкода. Він людина, яка занадто всім захоплюється. Кидав роботу на найцікавішому місці. Може, Євгеньєв буде кращим працівником…
— Але чому ж ти не писав мені, не переслав своїх записок?
— По-перше — про все забув, — втішався медовим місяцем. По-друге — відчував себе винним перед тобою і за роботу, і за свою «зраду». Після свого несподіваного від’їзду я двічі був у Ленінграді. І якось бачив тебе з товаришем Артем’євим. Я чув, як ти назвала його прізвище. Я одразу зрозумів ваші відносини, і тоді мене це зачепило. Хоч я був уже одружений, але щось укололо мене, і я пройшов мимо. У мене добра пам’ять на обличчя та імена, і коли я вдруге зустрів товариша Артем’єва на Проспекті 25 Жовтня, я зразу впізнав його. В той час я працював уже в системі Кеца, і робота цілком захопила мене. Але, згадуючи тебе після нашої зустрічі в Парку культури і відпочинку, я подумав про те, що особисті відносини залишаються відносинами, а робота — роботою. Сам я вже весь жив «небесними інтересами». До нашої з тобою роботи, признатися, втратив всякий інтерес. Але наші спільні записи я мушу тобі повернути. І ось я зустрічаю товариша Артем’єва. А треба сказати, що сталося це під дуже гарячу пору. За годину перед тим, як аероплан мав відлітати з Ленінграда, ми раптом одержали телеграму про те, що нам необхідно закупити деякі фізичні прилади, щойно випущені ленінградськими заводами. Продавались вони в різних місцях Ленінграда. І ми з товаришем розподілили покупки, умовившись зустрітися на розі вулиці 3 Липня і Проспекту 25 Жовтня. Я виїхав так поспішно, що не встиг ні залишити адреси, ні повідомити про те, де ти можеш знайти записки. Встиг тільки крикнути «Памір, Кец». А приїхав на Памір в Кец… сама бачила, що це за казан. Потім на Зірку Кец, звідти — у міжпланетну подорож — от і по всьому… Винен, кругом винен…
— Але де ж, нарешті, ці записки? — вигукнула Тоня.
На мою радість, записки явно цікавили її більше, ніж Палій, його доля та одруження.
— Тільки не скинь мене, будь ласка, з стільця, а то впаду і розіб’юся на куски, — сказав він. — Тобі зовсім не треба було летіти на небо, щоб одержати ці записки. Вони залишились у Ленінграді, в будинку майже поряд з твоїм, у моєї сестри.
— І ти не міг навіть написати? — з докором сказала Тоня.
— Покірної голови і меч не бере, — сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.
Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і потріпала. Обоє вони від цього руху закружляли.
— Висікти тебе треба, негідника, а не нагороджувати.
— За що висікти, а за що й нагородити, — заперечив він.
Тоня раптом утратила весь інтерес до Палія і звернулась до мене:
— Ну що ж, летимо на Землю, Льоню?
«Летимо на Землю! Льоня!» Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же мене порадувало тільки слово «Льоня». Що ж до польоту на Землю, то…
— Про це ми ще поговоримо. Не можна ж так скоро. І у тебе, і у мене є незакінчені роботи, — відповів я.
— Як?! — здивувалась вона. — Тепер ти не хочеш летіти на Землю? Чи, може, й ти розлюбив мене?
— Я люблю тебе, Тоню. Але я напередодні надзвичайно великого відкриття в біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.
Тоня подивилась на мене так, ніби бачила мене вперше.
— Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, — сказала вона чи то насмішкувато, чи похвально. — Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.
— Так, Ніно, ти, здається, стала Тонею, як я Євгеньєвим, — все змінюється. Ти мусиш закінчити цю роботу. Залишилось небагато. Не можна таку проблему кидати на половині…
— А хто кинув? — спитала Тоня.
Я злякався. А що, як раптом Євгеньєв поїде з Тонею закінчувати цю роботу? Людина, яка всім захоплюється… Чи добре я роблю, що залишаюсь тут? Та, на щастя, Тоня сказала:
— Не турбуйся, герой-зіркоплавець. Закінчу без тебе. А тепер ходімо веселитись. Це моя остання ніч на Зірці.