Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомого) показував уже шосту годину вечора. Ми закінчуємо о шостій. Фалеєв полетів на Зірку, Зоріна ще залишалась. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась в лабораторії допізна. З неї був не тільки прекрасний працівник, але й чудовий товариш. Завжди весела, життєрадісна, привітна. Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення. Так було і на цей раз. Вона вивчала вплив холоду на ріст шерсті. Дослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилось в теплому костюмі. Ця камера містилася в найдальшому кутку нашої трубоподібної лабораторії. Я сидів біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила у неї були майже атрофовані: не більші як бджолині. Вони майже не допомагали їй під час польоту, і вона воліла лазити по стінках свого скляного ящика. Але цей велетень уже не був безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця, на моє замовлення. Нове досягнення. Я виведу самця, і матиму породу велетенських мух-дрозофіл. Я вже почав міркувати про наслідки цього нового успіху, як раптом до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою! Я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.
Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами. Я за ним. Долетів до кінця лабораторії, одягнув теплий костюм і ввійшов у камеру. Під стелею «шугав» баран. Він мав таку довгу вовну, що ніг його зовсім не було видно. Я спробував м’яке, як шовк, руно. Справді, золоте руно! Вовна обгортала його, як хмара, і спускалось майже на метр нижче ніг. Я ледве промацав їх у м’якій вовні.
— Непогано! — сказав я. — Ви робите успіхи.
— І уявіть, — зраділа дівчина, — я зовсім недавно стригла барана. І ось вовна знову відросла і навіть довша, ніж раніше. Але вона стала трохи цупкішою, і це турбує мене.
— Шовк не може бути м’якший, — заперечив я.
— Але павутина тонша, ніж шовк, — в свою чергу заперечила Зоріна. — Ось спробуйте-но зняту вовну, — і вона простягнула мені кусок білосніжної хмари, легкої, як газ.
Зоріна мала рацію. Знята вовна тонша.
— Невже це після стрижки вовна стає грубішою? — спитала мене Зоріна.
Я задумався. Джипсі загарчав.
— Чого ти, Джипсі? — спитав я.
Джипсі відповів, що хтось ввійшов у нашу лабораторію.
— Одначе, тут холодно, — сказав я. — Давайте вийдемо звідси і поговоримо.
Ми вийшли, зняли шуби, «почепили їх на повітря» біля себе і почали розмовляти. У вікно заглядало синє Сонце. Десь унизу виблискував велетенський «молодик» Землі. Брильянтовою дорогою світився Молочний Шлях. Біліли плямки туманностей, чорніли «вугільні мішки». Знайома, вже звична картина… Зоріна слухала мене, зачепившись пальцем ноги за ремінець у «стелі» і повільно розгойдуючи своє гнучке тіло. Я обійняв Джипсі за голову і примостився біля самого вікна. Джипсі продовжував нервуватися і раптом «сказав» «Кггмррр», що означало «Крамер». В цю ж мить я почув голос Крамера:
— Небесна ідилія! Дует на зірці!
Я перезирнувся з Зоріною. Її брови насупились. Джипсі знову загарчав, але я заспокоїв його. Крамер вимахував віялом правої руки, описуючи повільні кола в повітрі.
— Мені треба поговорити з Вірою! — сказав він, дивлячись на мене.
— Я вам заважаю? — спитав я.
— Треба самому бути догадливим, — відповів Крамер. — З вами у мене буде розмова пізніше.
Я різко відштовхнувся ногою від стінки і полетів у протилежний кінець лабораторії.
— Куди ж ви, Артем’єв? — почув я за собою голос Віри Зоріної.
Але я був уже далеко. Оглянувшись на півдорозі, я побачив Джипсі. Він вагався, летіти за мною, чи залишитися з дівчиною, яку він любив не менше, ніж мене.
— Ходім, Джипсі, не заважаймо! — крикнув я.
Але Джипсі — вперше за весь час — не виконав мого наказу. Він відповів мені, що залишиться з Зоріною і буде її охороняти. Цієї відповіді Крамер, звичайно, не зрозумів. Для нього «слова» Джипсі були лише гарчанням, гавканням та чваканням щелепами. Тим краще.
Я підлетів до камери дрозофіл і спинився, одначе, прислухаючись до того, що діється в другому кінці. Дивний вигляд Крамера і поведінка собаки, який відчув небезпеку, мене стурбували.
Джипсі більше не гарчав, не гавкав на Крамера. Голосу Крамера теж не було чути. Мабуть, він говорив дуже тихо. Атмосфера в нашій лабораторії не така густа, як на Землі, і тому звуки тут ніби приглушені. Минула хвилина і дві в напруженому чеканні чогось. І раптом до мене долетів несамовитий короткий гавкіт Джипсі, — тривожний, зазивний гавкіт, який одразу ж змовк. Потім я чув тільки сердите гарчання, що, судячи по звуку, проходило через напівзакритий рот собаки. Я різко відштовхнувся і полетів, хапаючись на льоту за виступи перегородок.
Незабаром я побачив жахливу картину. Крамер міцно стиснув Зоріну за шию. Він душив її. Віра намагалась руками відірвати від своєї шиї руки Крамера, але марно. Джипсі вчепився зубами в шию Крамера. Крамер силкувався визволитись від собаки, різко хитаючи головою. Джипсі несамовито вимахував лапами. І всі троє кружляли посеред лабораторії, як клубок, то підлітаючи до стіни, то відштовхуючись від неї і вилітаючи на середину.
Я підлетів до них, вхопився за перегородку, відштовхнувся від неї, врізався в групу переплетених тіл, дістався до шиї Крамера і щосили стиснув її. Більше мені нічого не залишалось.
— Джипсі! Швидше клич допомогу! Дзвінок! Телеграф!.. — загукав я.
Крамер хрипів, але не пускав горла Зоріної. Його руки ніби закам’яніли. Обличчя було перекривлене, очі божевільні.
Джипсі помчав до дзвінкового нумератора і натиснув кнопку «тривоги». Потім він знову прилетів до мене на допомогу і вчепився в ніс Крамера. Крамер закричав і, нарешті, відпустив руку. Джипсі одразу ж розтиснув щелепи. Я думав, що побачу Крамера без носа, але таке вже було самовладання цього незвичайного собаки: він не відкусив носа, а тільки міцно стиснув його, так що не виступила навіть кров.
Та нам ще рано було святкувати перемогу. Щоправда, мені вдалося відштовхнути Віру від Крамера, але він щосили вдарив Джипсі прямо по його кирпатому «обличчю» і накинувся на мене, намагаючись вхопити за шию. Почалася жахлива боротьба в невагомому просторі. Я одчайдушно вимахував крилами, щоб повернути своє тіло ногами в напрямі до Крамера. Мій противник, звичніший до рухів у невагомому просторі, хутко змінював положення і раптом опинився біля моєї голови. Він уже простягнув був руки до шиї, але в цей час мій вірний Джипсі раптом відкинув його вбік. Крамер накинувся на мене знову. Джипсі втиснувся між нами, загрожуючи знову вчепитися в обличчя Крамера. З якоїсь дивної і, здавалося б, недоречної асоціації, мені нараз пригадалась моя недавня розмова з інженером про те, що в невагомому просторі легко розв’язалася надзвичайно складна математична задача про три тіла, які перебувають у взаємному обертанні. Такими тілами були ми. Але як розв’яжеться задача?..
Крамер бив мене кулаками і ногами. На моє щастя, кулаки ворога не мали і найменшої ваги. Я відчував удар лише відповідно до сили його м’язів і сили інерції його тіла, коли воно налітало на мене, відштовхнувшись від стіни.
Нарешті, Крамеру пощастило вхопити мене ззаду за поперек. І він, обережно перехвачуючи руки, почав підбиратися до шиї. Проте, Джипсі одразу ж повиснув на кисті його правої руки. Крамеру довелося визволити ліву, щоб відкинути собаку, в цей час у боротьбу втрутилася Віра. Хоч як я кричав їй, щоб вона не підходила, Віра вхопила Крамера за ноги.
— Годі, Крамер! Вам не справитися одному проти трьох! — умовляв я його.
Але він був немов скажений.
В лабораторії залунали голоси людей. До нас прилетіли на допомогу.
П’ятеро юнаків врізалися в купу і миттю розтягли нас в різні боки. А що після цього лише Крамер продовжував битися, пручатися й несамовито кричати, то всі п’ятеро накинулись на нього. Четверо тримали, а один злітав по вірьовку, що лежала в нашому складі, і Крамера зв’язали.
— Скиньте мене в безповітряний простір! — прохрипів він.
— Яка ганьба! — сказав один з прибулих молодих людей. — Ніколи ще нічого подібного не було на Кеці.
— Наш директор, товариш Пархоменко, має і суддівські повноваження. Я думаю, цей перший хуліганський вчинок буде й останнім, — сказав другий.
— Не судіть його завчасу, — примирливо сказав я. — Я думаю, що товариша Крамера треба не судити, а лікувати. Я глибоко певен, що він хворий.
— Таких хворих треба садовити в камеру з температурою градусів у двісті холоду, — сказав третій.
Всі вони були щиро обурені, і тільки цим я можу пояснити таке суворе ставлення.
Крамер зціпив зуби і замовк. Боячись, що він знову почне битися, його так і одягли у «водолазний» костюм зв’язаним по пуках і ногах, і приставили на Кец, як вантаж. Ми всі, крім Джипсі, полетіли за молодими людьми. В лабораторії залишився тільки черговий службовець.
Коли ми прибули на Кец, я попросив юнаків, щоб Крамера негайно показали Меллер. Так наш лікар Ганна Гнатівна стала першим «суддею». Я розповів їй про всю поведінку Крамера з початку мого приїзду і аж до останнього його вчинку. Я згадав також про те, що і Фалеєв, на мою думку, захворів і тілесно і психічно, і що, можливо, причина їх хвороби однакова.
Меллер, уважно вислухавши мене, сказала:
— Так, це дуже можливо. Умови на Зірці занадто незвичайні. У нас уже були випадки гострого божевілля. Один з перших «небесних пересельців» уявив, що він «на тому світі». Отакі ще пережитки існують в нашій психіці!
Вона звеліла, щоб до неї привели Крамера, а потім і Фалеєва.
Крамер не відповідав на запитання, був похмурий і тільки раз проговорив, повторивши свою фразу:
— Скиньте мене в безповітряний простір!
Фалеєв виявляв «тихе здивування», як жартома висловилась Меллер.
З розпитувань Фалеєва вона все ж, очевидно, зробила деякі висновки.
І коли їх вивели, вона сказала мені:
— Ви маєте рацію. Обидва вони хворі, і серйозно хворі. Про суд над Крамером не може бути й мови. Його треба тільки пожаліти. Це жертва наукового обов’язку. Але як же ви, біолог, не догадалися про причину?
— Я тут недавній гість, і я не медик… — зніяковіло відповів я.
— А проте, ви легко могли б догадатися, і не бувши медиком. Хоч і я, стара карга, не краща за вас. Теж проґавила. Адже вся справа в космічному промінні. Ви подумайте. Вже на висоті якихось двадцяти трьох кілометрів від поверхні Землі сила космічного промінювання в триста разів більша, ніж на Землі. Крізь земну атмосферу до поверхні Землі проходить лише мізерна кількість цього проміння. А ми живемо за межами атмосфери, і космічне проміння впливає на нас в тисячу разів більше, ніж на Землі. Літаючи в стратосферу, люди перебували все-таки ще в атмосфері, хоч і розрідженій. До того ж, ці польоти тривали всього лише хвилини. Земні стратоплани літають теж в вищих шарах атмосфери, але металеві оболонки забезпечують людей від впливу космічного проміння. Та й ці польоти, при швидкості стратоплана, тривають годину-другу, не більше. І у людей створилось уявлення, що космічне проміння зовсім для організмів нешкідливе. Ми, мовляв, завжди перебуваємо під впливом цього проміння. «Цього» та не цього. Атмосфера тисне на поверхню тіла земної людини з силою більше як один кілограм на квадратний сантиметр. Але ми навіть не відчуваємо цього тиснення. І кажемо: атмосфера не являє ніякої небезпеки. Але поставте людину під тиснення в двадцять атмосфер. Що з неї буде? Те саме і з космічним промінням…
— Дозвольте, — сказав я, — але ж тоді всі жителі Кец повинні були б переказитися або виродитись на якихось потвор, і, одначе, цього ми не бачимо.
Меллер докірливо похитала головою.
— І ви все ще не розумієте. То слухайте ж. Незважаючи на загальну думку, що космічне проміння не являє жодної небезпеки, будівники Кеца, як обережні й завбачливі люди, створили в оболонках наших небесних жител ізоляційні шари, які забезпечують від діяння найсильнішого космічного промінювання. Зрозуміло?
— Я не знав цього…
— Але інше ви ж повинні були знати. Частина лабораторій фізіології рослин і зоолабораторій була споруджена так, щоб пропускати максимальну кількість космічного проміння для визначення його впливу на організм тварин і рослин. Адже ж усі ваші досліди з дрозофілами і більшими тваринами на чому засновані? Всі ці мутації звідки походять? Від впливу космічного проміння. Ви це знаєте.
— Я це знав. І тепер зрозумів…
— Аж нарешті! Дрозофіли змінюються, з собак, кіз та баранів виходять страховища. А ви що, з іншого тіста? На них впливає, на вас не впливає? І я ж це знала. Знала і застерігала. А мене ось такі біологи, як ви, відмовляли: нічого небезпечного. От і довели одного до божевілля, другого до потворності. Космічне проміння впливало на залози, залози — на фізіологічні та психічні функції. Це ясно. У Фалеєва акромегалія. З цією хворобою ми скоро справимось. А з Крамером доведеться поморочитись. Я ще сама не знаю, через посередництво яких гормональних «шестерінок» розвинувся у нього психоз. І якби ви, друже мій, попрацювали в такій лабораторії років зо два, то, мабуть, і з вами сталася б така сама неприємна історія.
— Але що ж тепер робити? Я не можу кинути роботу.
— Ви й не кидайте. Щось придумаємо. Працюють же рентгенологи, радіологи з небезпечним промінням — і нічого, коли тільки вміло себе ізолюють. Ізоляційні шоломи з козирком, ізоляційний одяг. Дослідні тварини можуть залишатися під безпосереднім впливом проміння, а наукові співробітники повинні бути під «дахом», який не пропускає космічного дощу. І заходити під таку «зливу» космічного проміння в дослідну камеру можна тільки з «парасолькою». Я віддам розпорядження, і наші інженери зроблять усе потрібне. Тепер все зрозуміло?
— Все! — відповів я.