Почалося трудове життя. Я з захопленням працював у зоолабораторії. Вечорами і вихідними днями ми розважалися в клубі, в «громадському саду», в кінотеатрі, в гімнастичному залі. Молодь веселилась. Влаштовували «шаради». Згадуючи Землю, зображували, як матері вносять дітей у трамвай. Маленька Меллер вдавала з себе немовлятко. Її загортали ковдру і носили на руках, а вона «плакала». Робили верблюда з трьох чоловік, загорнутих скатертиною. Зоріна сідала на верблюда, і, поганяючи, мчала по коридору. Одне слово, розважались, як діти, і «старики» не відставали від «молоді». Крамер то реготався, як божевільний, то раптом поринав у глибоку задуму. Ні, це не тільки ревнощі. Проте, мені він дав спокій, хоч і стежив за кожним кроком.
Я познайомився з багатьма кецівцями і навіть придбав друзів. Дедалі більше розсмаковував «небесне» життя-буття і нудився тільки за Тонею.
Час від часу я говорив з нею телефоном. Але вона не повідомляла нічого особливого. Чорнобородий все ще літав десь між Марсом і Юпітером в кільці астероїдів і обіцяв незабаром прилетіти на Кец. Тоня зробила якесь чергове «надзвичайне відкриття».
Мої нові друзі знайомили мене з небесною колонією.
Молодий інженер Карібаєв запрошував відвідати завод, де він працював.
— Чудове спорудження! — говорив він з ледве помітним акцентом. — Ціла планетка. Куля. Величезна куля. Ми живемо не на її поверхні, а всередині. Куля має діаметр у два кілометри і поволі обертається. Від обертання утворюється вага — одна сота земної. Для роботи невеличка вага корисна. У нас поставлено найскладніші виробництва. А чом би й ні? Закони важеля, рідких тіл та газів не ускладняються вагою. Звуки і взагалі різні коливання поширюються, як на Землі. Щоправда, барометр не працює, але він нам і не потрібний. Годинник, ваги — пружинні. Масу можна визначати і на відцентровій машині. Магнітні, електричні та інші сили діють ясніше, ніж на Землі. Для роботи штампувальних машин вага не потрібна. Топок з рідким і твердим паливом ми уникаємо. З ними морока. Та й не потрібні вони. Сонце ми перетворюємо на електричну енергію. Для цього маємо найрізноманітніші машини.
Уявіть собі два циліндри з рідиною. Один циліндр освітлений Сонцем, другий — в тіні. Сонячне тепло перетворює ці рідини на пару. Пара біжить по трубі і обертає турбіну. Потім пара потрапляє в холодний циліндр, який стоїть в тіні, і охолоджується. Коли вся рідина з першого циліндра переходить у вигляді пари до другого і охолоджується, циліндри автоматично повертаються. Циліндр-холодильник стає паровим казаном, і навпаки. Різниця температур між освітленою Сонцем стороною і тіньовою — величезна. Машина працює автоматично і безвідмовно. Це майже «вічний двигун», якщо не зважати на спрацьовування тертьових частин.
Інші сонячні установки мають вигляд великої кулі з маленькими отворами. Куля всередині чорна. Крізь маленький отвір в кулю проходить зібране дзеркалом сонячне проміння і нагріває внутрішню поверхню кулі. Це тепло ми можемо використовувати знову ж таки для двигуна або ж для своїх металургійних робіт. Ми легко одержуємо шість тисяч градусів тепла, себто стільки ж, як на поверхні Сонця. Ви бачили, коли летіли на Місяць, нашу кулю-завод?
— Бачив, — відповів я. — Він подібний до маленької планетки.
— А позаду кулі бачили величезний квадрат, який закриває частину зоряного неба?
— Не звернув уваги, — відповів я.
— Можливо, що ви пролетіли з другого боку і «квадрат» стояв ребром до вас. Коли він освітлений Сонцем, то його далеко видно, як незвичайний «квадратний місяць». Це — фотоелемент. Тонісінький лист міді в десять тисяч квадратних метрів, вкритий оксидом міді. Від нього йдуть невидимі здалеку тонкі проводи.
Над ним міститься ще грандіозніше спорудження, схоже на радіатор парового опалення. Термоелектрична установка. Металеві трубки з різного металу, спаяні посередині. Коли Сонце нагріває місце спаю, утворюється електричний струм. Одне слово, ми маємо енергію в необмеженій кількості. Спеціальні ж металообробні машини не важко було зробити. Кування, звичайно, не можна застосовувати. Молотки нічого не важать. Але кування можна прекрасно замінити штампуванням, пресами. На наших фабриках та заводах зовсім немає диму, кіптяви, бруду. Чистота, тиша, чудове повітря. Пересувати важкі речі дуже легко. Наші ловці метеорів зібрали цілі гори металу, який лежить за кулею «на дворі». Тисячі тонн заліза, міді, свинцю, олова, іридію, платини, хрому, вольфраму лежать, вірніше — висять у просторі. Величезні брили в міру потреби притягаються на завод тонісінькими дротами. Так просто влаштовано наш «середзаводський транспорт». Іноді ми користуємось і невеликими ракетами, «безповітряними ракетокарами», які заміняють електрокари. Переважно ми застосовуємо електрозварювання, але іноді й безпосередньо «сонцезварювання». Коли ви хоч трохи цікавитесь технікою, неодмінно побувайте на нашому заводі… До речі, де ви були сьогодні о дванадцятій годині ранку за нашим часом?
— Здається, в оранжереї або в лабораторії.
— Тривогу чули?
— Ні.
— Ну, значить, в цей час ви були в лабораторії, віддаленій від Кеца. Інакше не могли б не чути. Сирена ревіла й завивала, як скажена. Я в цей час був у Пархоменка. Подивилися б ви, яка метушня зчинилася на Зірці!
— Чим же була викликана тривога?
— Надзвичайно рідкісним випадком, — першим у літопису Зірки. Маленький метеор, може, завбільшки як піщинка, пронизав наскрізь нашу Зірку, на шляху пробивши листя рослин і плече однієї співробітниці. Метеор був мізерно малий. Про це можна судити з того, що утворена ним в оболонці дірка сама собою запаялась, спочатку розтопившись від удару. Але Горева, крізь кімнату і плече якої пройшов небесний гість, казала, що бачила спалах і чула тріск, як від блискавки. Звичайно, одразу ж знялася тривога. Адже метеор міг пробити великий отвір в оболонці. Газ почав би виходити, світовий холод заповнив би ракету. Для цих випадків ракету й поділено у нас на глухі відділи, подібні до переборок на кораблях. Двері одразу ж герметично зачиняються, отже, атмосфера з інших відділів ракети не витікає. У відділ, де відбувається аварія, ідуть робітники в скафандрах… Ну, так от, Горева встигла вибігти з своєї кімнати перше, ніж двері автоматично зачинились. А втім, про всякий випадок у нас є ключі. Вони дають можливість відчинити двері і вибігти, якщо вони автоматично вже закрились. Незважаючи на переполох, все пройшло дуже дисципліновано й чітко. Меллер оглянула рану у Горевої і заявила, що ніколи не доводилося їй бачити такої «стерильної» рани. Проте, навряд чи можна назвати раною отвір, трохи більший за укол голкою. Ця «наскрізна рана» не потребувала навіть перев’язки. Одначе, я забалакався, — сказав він, глянувши на ручний годинник. — Отже, я вас чекаю.
Я обіцяв, що побуваю на заводі неодмінно, але обіцянці моїй не судилося здійснитись, про що я дуже шкодую. Інші події захопили мене.
Я майже переселився в зоолабораторію, часто навіть не з’являвся обідати на Кец: переодягання у «водолазний» костюм, атмосферні камери — все це забирало чимало часу, а я велику ціну складав кожній хвилині, бо одна хвилина в цій лабораторії давала більше, ніж години на Землі, так швидко проходили тут під час досліджень різні біологічні процеси. Мутація мух-дрозофіл відбувалася буквально на моїх очах. Я дивувався різноманітності нових відмін. Я весь був захоплений дослідженням законів, які керують всіма цими змінами. Зрозуміти їх — значить знайти нове могутнє знаряддя довільного керування розвитком і ростом тварин. Я вивчав ядра клітин і їх хромосоми, — носії спадкових ознак, вивчав хромосомні набори, або комплекси. Я вже міг безпомилково виводити у дрозофіл потомство «замовленої» статі. Я знайшов «велетенські хромосоми», які містять у собі не два, а три набори хромосом. Від них утворювалось величезне потомство, іноді з рисами інтерсексуальності.
Цю інтерсексуальність треба було перебороти і виключити. Які перспективи для розвитку земного тваринництва! Щоправда, там немає космічного проміння такої інтенсивності, як тут. Але на Землі вже відкрили способи штучно утворювати космічне проміння. На Землі це ще занадто дорога справа. Але досліди можна провадити й тут, а про результати дослідів повідомляти на Землю. І тоді там залишиться тільки піддавати штучному космічному опромінюванню тварин в особливих камерах для того, щоб мати бажаний результат. І в стаді ми можемо мати стільки корів і стільки биків, скільки нам треба, а не скільки побажає природа. Ми на замовлення можемо робити тварин-велетнів. Слоноподібна корова, яка щодня дає десятки відер молока! Хіба це не привабливе завдання? Фрукти — це добре. Але м’ясо, молоко все-таки важливіші.
До того ж, південні фрукти дедалі більше просуваються на північ. Акліматизатори не сплять. І сезонність роботи фабрик, які переробляють фрукти нового врожаю, не матиме вже такого гострого значення, як тепер. Ні, тутешня робота, звичайно, важливіша. І я не марно проведу на Зірці час до повернення на Землю.
За роботою я не забував і Джипсі. Він дуже до мене прив’язався і не відлітав ні на крок. З ним було не нудно. Правду казавши, не легко було звикнути до його зовнішності і небувалої натури. Напівлюдина-напівтварина завжди справляє враження тяготної потворності. Однак, в міру того, як я звикав до свого нового товариша, це враження поступово зникало. Навіть очі самого Джипсі повеселішали. Адже в нього був внутрішній конфлікт. Мабуть, нелегко почувати себе щодо розумового розвитку майже людиною і відігравати роль собаки. А люди не завжди чемні із своїми четвероногими друзями. Особливо Крамер. «Ну, ти, лисий пан! — грубо звертався Крамер до Джипсі, зустрічаючись з ним. — Не підходь!» — і насварявся кулаком. Зрозуміло, що Джипсі терпіти його не міг, гарчав і одразу ж залітав до мене за спину.
Вечорами я вчив Джипсі говорити. Незважаючи на всю кмітливість собаки, це було нелегке завдання. На нашому шляху головною перешкодою стояла анатомічна будова його рота, довгого язика, горлянки. Щоправда, зуби в нього були не по-собачому малі і дрібні. Ікла майже не виступали. Він, його мати і баба їли тільки рідку їжу. А тут пристосування до оточення відбувається надзвичайно швидко. Але піднебіння його було довге, плоске, язик вузький і довгий, горлові зв’язки малоподатливі, артикуляція — нескладна. Його син і онук, може, придбають справжній мовний апарат, але з Джипсі займатись було важко. Як він старався, вимовляючи за мною яке-небудь слово! Він навіть морщив ніс і робив неймовірні гримаси, але далі «мама» — гавкіг, супроводжуваний рухом щелепів, — у нас діло не йшло. Тоді мені довелось переконатися, що мій метод неправильний. Треба не Джипсі вчити «російської мови», а мені вивчати «собачу». Доводилось створювати «умовну мову», затямлювати ті звуки, які видавав Джипсі, намагаючись вимовити «людські» слова. Ці звуки були мало схожі на людські, але все-таки вони різнились між собою. Джипсі сам почав допомагати мені, звертаючи увагу на інтонацію, силу тону, паузи. Так поступово ми почали досить вільно між собою розмовляти. Незручність була тільки в тому, що Джипсі все-таки залишався «іноземцем», якого міг зрозуміти тільки я. Тим більше він цінував і любив мене. Він часто лизав мені руки, — цей собачий прояв ласки у нього залишився. Та й як інакше він міг виявити свої ніжні почуття?
Цікаво! Джипсі дуже любив слухати «казки», які я видумував для нього. Героєм цих казок були знайомі йому люди й тварини. Він морщив свою морду в усмішку задоволення, коли я розповідав про щенят Діани, яких він дуже любив, але починав гарчати, сердито гримасувати, хвилюватись, тільки-но згадував я про Крамера.
Не менш цікаво було дивитись на Джипсі, коли він з величезним піклуванням і терпінням навчав молодих щенят «літати» в невагомому просторі. Шкода, що ці картини не було зафіксовано на кінострічці.
На Зірці я не забував про Землю, про наш Ленінград. Все, що я робив, — робив не тільки для майбутніх «небесних» колоній, але й для нашої земної батьківщини. Я думав: як мало ми ще використовуємо тварин для служіння людині. Джипсі з його перетинчастими лапами мало пристосований до життя на Землі. Його м’язи, мабуть, кволі, як і йото кістяк. Але нічого немає простішого, як створити тип такого ж високорозвиненого собаки для земних умов. Треба тільки вирощувати їх в умовах штучної ваги. Мозок же їх при діянні надзвичайно інтенсивного космічного проміння розвивається тут значно швидше, ніж на Землі. У Джипсі, я помітив, дуже тонкий нюх і слух. Він міг би бути не тільки прекрасним сторожем, — який при нагоді може засвітити сигнальні вогні, подзвонити в дзвінок, навіть викликати гавканням по телефону, — не тільки ідеальним пастухом, але й свого роду живим реактивом на виробництві. Він відчуває найменшу зміну запаху, температури, звуку, кольору, і одразу ж може подати сигнал. Це, звичайно, ідеально роблять і наші автомати. Але Джипсі не автомат, і він може робити більше — не тільки «відзначати», але й змінювати — за допомогою тих же таки автоматів — напрям роботи.
Я вивчав з ним і арифметику. В межах десяти він досить добре додавав і віднімав. Важче давалося множення, а ділення чомусь ніяк не йшло. Проте, і для людей воно важче, ніж додавання. Читання ж давалась йому досить легко. Він скоро навчився читати нескладні слова.
Треба було бачити, як морщив він лоб, коли я писав йому нове слово. Він мовчав, дивився і потім раптом «проказував» слово своєю горловою мовою. Дивився в мої очі. Я кивав головою, він радісно гавкав і крутив хвостом.
Я посилав його з різними дорученнями. Це він дуже любив і виконував майже завжди безпомилково. Коли він не розумів мене, то мотав головою. «Так» і «ні» він віддавав уже не мотанням голови, а звуками «вва», «вве».
Його любов до мене була безмежна. Коли якось прилетів до нашої лабораторії службовець, що недавно прибув із Землі, і невміло замахав переді мною віялами, Джипсі, уявивши, що новий чоловік хоче мене вдарити, буквально налетів на нього і відкинув далеко вбік. Бідолашний службовець мало не помер зо страху, побачивши таке кошмарне чудище. Слухняний Джипсі був надзвичайно. Мені буде нелегко покинути його. Але взяти його на Землю неможливо. Там він почував би себе погано.
Одне слово, я був дуже задоволений з Джипсі. Зате Фалеєв дивував мене дедалі більше. Цей чоловік змінювався на моїх очах, і змінювався на гірше Він ставав чимраз безтолковішим. І коли не міг зрозуміти простих речей, довго «висів» переді мною з виразом здивування, і перепитував. Робота у нього зовсім не ладилась. Він усе забував. Робив силу помилок. Навіть зовнішньо він якось опустився: забував міняти костюм, рідко ходив у ванну, і мені доводилось мало не силоміць тягти його; обріс бородою. Найдивніше ж те, що він почав змінюватись фізично. Я довго не вірив своїм очам, але, кінець-кінцем, мусив переконатися, що він росте, довшає. Риси обличчя його змінювались. Воно видовжувалось. Нижня щелепа виступала наперед. Пальці на ногах і руках теж видовжувались, хрящі і кістки грубшали. Словом, з ним діялось те, що діється з людиною, хворою на акромегалію. Я змушений був звернути на це його увагу. Якось я підвів його до дзеркала, в яке він, певно, не заглядав уже з місяць.
— Подивіться, на кого ви стали схожі! — сказав я.
Він довго дивився в дзеркало і потім спитав:
— Хто це?..
Зовсім не при собі людина!
— Розуміється, ви.
— Не пізнаю, — сказав Фалеєв. — Невже це я? Страшніший від Джипсі.
Але сказав він це зовсім байдужим тоном і, відійшовши від дзеркала, одразу заговорив про інше. Ні, цю людину треба лікувати, і лікувати негайно. Я вирішив сьогодні ж злітати на Кец і повідомити Меллер.
Але в цей день сталася ще одна подія, яка примусила мене повідомити Меллер уже не про одного хворого, а про двох.