В ту ж мить я побачив перевернуте вниз обличчя людини з широко розплющеними, здивованими очима і випнутою наперед щелепою.
— Ну, що мені з ним робити? — спитало заклопотане обличчя, ніби відповідаючи моїм думкам.
Я стояв спантеличений. Досі я зустрічав на Кеці нормальних, здорових, життєрадісних людей, а тут одразу двоє якихось психопатів!
— В чім річ, товаришу? — спитав я.
— Я не знаю, що мені з цапеням робити, власне, з його ніжками. Двічі вже переробляли стійло, а ноги у цапеняти все ростуть. Не вміщаються, гнуться ніжки, скручуються. Просто хоч відрізай. Ви Артем’єв? Оце добре! А я Фалеєв. Добре, що ви теж біолог. Поміркуємо разом. Зоологічна лабораторія — найклопітніша справа. Всякі рогаті, четвероногі проблеми. Шликов дає нові і нові завдання. А як їх виконати, коли наслідки дослідів бувають зовсім несподівані? Відсутність ваги — це раз, і, мабуть, вплив космічного проміння — два. Завдяки діянню цього проміння ми маємо такі мутаційні стрибки, що дивом дивуєшся. Свиня ось у мене. Так це справжня жива фабрика м’яса і сала. Їсть не вгаваючи, не встигають посліди виносити. І пухне просто таки на очах. Куля, чистісінька куля, набита салом. Земні вгодовані свині більше лежать, а ця ваги не відчуває, та й лежати їй нема на чому: виросла з свого свинарника, плаває тепер у повітрі. Скоро, здається, всю лабораторію заповнить своїм тілом. І верещить безперестань. Чуєте? Одно їсти просить. Морда у неї стала як у бульдога. Хвостик зовсім зник. Ноги тоненькі, уявіть, як макаронинки. Копита м’які, та й не копита, а щось ніби два пальці, складених клішнею. Подивишся — аж страх бере. Голова обертом іде.
Або кури. З яєць однієї курки, і що ж? — деякі курчата зовсім не ростуть, дорослі, а наче горобці, а інші прямо на страусів обертаються. А пір’я, як у павичів, яскраве. Вже й не знаю, не вивчив ще, чому так, — чи корм, чи інфрачервоне, ультрафіолетове проміння впливає, чи, може, космічне.
Ростуть і плодяться тварини тут куди швидше, ніж на Землі. І в кожному новому поколінні, — несподівані зміни. Ось полюбуйтеся на цапеня Ваську…
Фалеєв досить спритно повернувся в повітрі і, підгрібаючи його широкими долонями, поплив по лабораторії. Я, як умів, полетів за ним. Тваринами, їх послідами зовсім не пахло, — очевидно, догляд і вентиляція були поставлені тут ідеально.
Стійла заміняли звичайні перегородки із сіток. Біля одного стійла я побачив величезну свиню, яка, справді, нагадувала кулю, вірніше величезне біле яйце. Якби таку свиню раптом перенести на Землю, вона, мабуть, була б роздушена власною вагою.
Цапеня ще більше вразило мене. Морда його була надзвичайно довга, тоненькі роги схожі на турецькі ятагани, ноги мали завдовжки півтора метра і закінчувались не копитами, а, як у свині, двома розставленими під кутом у тридцять градусів довгими тонкими придатками. Тільки у свині ці «пальці» були трохи викривлені і нагадували клішні краба, а у цапеняти «пальці» були схожі на пташині. Це «цапеня» було завбільшки як великий баран. Але найдивніше те, що воно зовсім не мало шерсті.
— Як гола африканська собака! — сказав Фалеєв. — Це «м’ясне» цапеня. А далі ви побачите цапа — виробника вовни. Він зовсім малий на зріст, але зате його вовна відросла на метр. І яка вовна!
— Але ваше вовняне цапеня живе, звичайно, не в такій теплій температурі? — спитав я.
— Авжеж. Його ми тримаємо в холоді, але добре годуємо. З вовною це ще просте діло. Шликов дає завдання складніші. Ось, нам потрібні струни для музичних інструментів і лаун-тенісних ракеток. Будь ласка, виведіть породу баранів з довжелезними кишками. Шликов не визнає труднощів. Він каже що немає нічого неможливого. А вказівки дає найкоротші. «Якщо, — каже, — кишки видовжувати, спробуйте давати різну їжу, змінювати корм». Корм кормом, а тут скільки інших факторів! І замість довгих кишок, у барана раптом шлунок розростається на такий мішок, в якому може людина сховатися.
— Ось і з ногами цапеняти не знаю, що робити. Невже знову перебудовувати хлів? Тут прямо-таки казка про горох виходить: прорубали підлогу, прорубали стелю, а воно все росте. Тільки даху ми прорубувати не можемо. Якби не це — нехай ноги росли б хоч до орбіти Марса.
— А ви й не рубайте даху, і нічого не перебудовуйте, — сказав я. — Є така гіпотеза, що космічне проміння відігравало величезну роль в еволюції тварин на Землі. Надзвичайно швидкі мутації, що про них ви кажете, потверджують цю гіпотезу. Очевидно, тут відбувається «стрибкувате» пристосовування організмів до змінних умов оточення — пристосовування прискореним порядком, так би мовити. Ваги немає. Тіла не стоять на землі. Не мають твердої опори. Тварини плавають у повітрі і потрапляють у положення, з якого хочуть вийти. Їм стають необхідні довгі кінцівки.
— Так, так! — перебив мене Фалеєв. — Перші собаки вищали неймовірно. Вони цілими годинами вимахували лапами, як білка в колесі, щоб дістатися до стінки або шматочка м’яса в прищепці. І, звичайно, не рухались з місця.
— От я й кажу. Тут тваринам необхідно мати довгі ноги, щоб діставатись до стінок хліва. То ж ноги й ростуть. А ви не збільшуйте розмірів приміщення. Якщо ноги стануть такими довгими, що діставатимуть до всякої стінки, я думаю, їх ріст припиниться. Або ж зробіть таку решітку, за яку тварини могли б хапатися ногами. Замініть цю густу сітку іншою, з більшими отворами, або зробіть загорожу з пруття. Тоді у тварин розвиватимуться хапальні органи. Ваші цапи і барани стануть «четверорукими», як мавпи. Пристосуються до хапальних рухів. Будуть лазити по клітці. Однією-двома ногами триматися, а вільними — діставати, що їм треба.
— А правда! З вами у нас справа швидше піде. А то я якось останнім часом зовсім розгубився, прямо таки отупів… Знаєте, — сказав він злякано придушеним голосом, — тут недовго й збожеволіти, коли на твоїх очах народжуються потвори… А тільки куди нам краще спрямувати пристосовування? Може, на те, щоб зразу робити тварин летючими? За тутешніми умовами це найпрактичніше. Летючі цапи! Горенько! — він плаксиво розсміявся. — Але про четвероруких ви теж непогано сказали. У однієї кішки тут виріс такий хвіст, що вона ним, як мавпа, орудує. Де лапами не дістане, там хвіст пустить в діло. Ухопиться кінчиком, а лапами підтягається, як на канаті. Знову ж таки щодо стрибків. Хвостом вона, як білка-летяга, рулить. I між ніг у неї щось ніби перетинки утворились. Зовсім летягою скоро стане.
Або взяти собаку Джипсі. Я покажу вам його. Той зовсім надзвичайний. У нього відросли довгі тонкі пальці, а між пальців — перетинки. Прямо, як у кажана. І він уже може літати. Хвіст довгий і пухнастий. Товаришу Артем’єв, таких звірів ніколи на Землі не було, навіть у минулі геологічні періоди. Моторошно… Особливо цей Джипсі. Боюсь я його.
— Чому? Він дуже злий?
— Ні, не те. На вигляд ласкавий собака. Тільки очі. Боюсь я його очей. І потім — він усе розуміє. Ну, геть усе. Не буває таких очей у тварин. Людські очі, а це, згодьтеся, моторошно. Що він думає, хотів би я знати. Та ось, я зараз… Джипсі! Джипсі!..
Звідкись долетіло собаче гавкання. І раптом я побачив у повітрі страховище. Воно махало ногами, як собака під час найшвидшого бігу, але наближалось повільно. Фалеєв перебільшив: перетинки були не такі великі, як у кажана. Однак і цих невеликих перетинок було досить, щоб штовхати тіло вперед, відкидаючи повітря. На зріст собака був трохи більший від бульдога. Морда зовсім безволоса, коротка, майже плоска, нижня щелепа недорозвинена. Це було щось середнє між мордою собачою, мавпячою і обличчям людини. Справді, моторошний вигляд. Коли ж він підлетів зовсім близько і глянув мені в очі, я мимоволі здригнувся. В цьому Фалеєв не перебільшив: у Джипсі були великі, зовсім людські карі очі, трохи сумні і розумні. Джипсі махнув довгим пухнастим хвостом, повернув своє тіло і вхопився кінцями пальців без кігтів за край перегородки. На його тілі була дуже рідка шерсть каштанового кольору. Тільки хвіст пухнастий, як в ангорських кішок. Джипсі перевів очі з мене на Фалеєва. В очах було запитання. Фалеєв був якийсь збентежений. Ніби він мав діло не з собакою, а з малознайомою людиною, з якою не знає, як поводитись.
Ці людські очі на собачому «обличчі» справді були страшні. Фалеєв мав рацію. Я сам відчув збентеження.
— Ось, познайомся, Джипсі, — зніяковіло сказав Фалеєв, відводячи свої очі від уважних очей собаки. — Наш новий товариш Артем’єв.
Я думав, що Фалеєв звертається до собаки з такими словами жартома, як деякі аматори собак, і вже був зробив рух рукою, щоб погладити собаку по його лисій голові. Яке ж було моє здивовання, коли собака, у відповідь на слова Фалеєва кивнув мені головою і простягнув лапу. Я був такий вражений, що моя простягнута рука застигла на мить у повітрі. І, замість того, щоб погладити Джипсі по голові, як звичайного собаку, я, переборовши себе, ввічливо потиснув теплу безволосу лапу, хоч рукопотиски на Кеці й були скасовані.
— Доброго здоров’я, Джипсі! — сказав я, і собака знову кивнув лисою головою.
— Щенята Діани нагодовані? — спитав Фалеєв.
Собака заперечливо похитав головою.
— Чому? — Джипсі пожував губами і мотнув головою. Фалеєв зрозумів. — Соски з молоком не принесено? — Джипсі кивнув головою вниз. — Ну, лети натисни сьому кнопку. Виклич Олю і піджени її.
Собака кивнув головою, ще раз глянув на мене допитливим поглядом і полетів назад. Я відчув, що серце у мене забилося частіше.
— Бачили? — тихо спитав Фалеєв. — Усе розуміє. Тільки говорити не може. Мовного апарату не придбав. Доводиться розмовляти за системою запитань — відповідей. Зате в розвиткові мозку колосальний стрибок. Адже в нього майже людський мозок. Справді, моторошно з таким собакою. Я стараюсь з ним ладити. Мене ніби любить, а от Крамера чомусь ненавидить. Побачить, сердито гляне і летить від нього. Він сам, видно, мучиться, що говорити не може. Намагається гавканням та гримасами розмовляти. Тут уже мені доводиться його собачу мову вивчати.
В глибині лабораторії почувся уривчастий гавкіт.
— Ось, бачите, отак він мене кличе. Щось там негаразд. Летімо до нього!
До гавкання Джипсі приєдналось щеняче верещання. Ми швидко помчали по лабораторії.
П’ятипале щеня з перетинками між пальців просунуло один палець у сітку і не могло витягнути. Воно одчайдушно вищало і дивилось на нас поглядом дитини. Джипсі метушився навколо, намагаючись своїми довгими пальцями витягнути лапу щеняти, але це не вдавалось. Ми прийшли на допомогу і спільними зусиллями витягли палець.
— Це не діло. Для щеняти треба замінити сітку брезентовими стінками, — сказав Фалеєв. Джипсі заперечливо похитав головою. — Ти не згоден? — спитав Фалеєв — Чому? — Джипсі нервово загавкав. — От і зрозумійте його. І він нервується, і я теж. Погано без мови.
— Чи не тому, що брезент буде мокрий і брудний?
— Ні, — відповів Фалеєв. — У нас підв’язують тваринам мішечки, куди йдуть усі виділення. Тваринам спочатку це заважає, але потім вони звикають. Тут щось інше. Подумаємо.
Я вирішив «поговорити» з Джипсі.
— Джипсі! — як важко витримати погляд цих очей. — Ти не можеш пояснити, Джипсі? Погано, що ти не вмієш говорити. Хочеш, я буду вчити тебе? — Джипсі швидко закивав головою, і мені здалося, що в очах його блиснула радість. Він підлетів до мене і лизнув мою руку.
— Це значить, що він дуже задоволений. Я бачу, ви будете з ними друзями. Правда, Джипсі? — сказав Фалеєв.
Джипсі кивнув головою і почав літати навколо мене, кружляючи, як кажан.
— Ну, то як, товаришу Артем’єв, де ви будете працювати? В лабораторії фізіології рослин чи тут? — спитав мене Фалеєв.
— Не знаю, подумаю. Я, звичайно, більше знайомий з фізіологією рослин. Але робота в вашій лабораторії надзвичайно цікава. Особливо Джипсі зацікавив мене. Його я, в кожному разі, буду вчити говорити. Хто знає, може він навчиться читати і лічити.
— Цифри до десяти він прекрасно розуміє. Я показав йому на нумераторі. Тільки скажеш, і він натискає перший-ліпший номер дзвінка.
— Нехай вирішить Шликов, — сказав я. — А тим часом мені доведеться попрацювати в оранжереї. До побачення, товаришу Фалеєв! До побачення, Джипсі!
— Ось бачите! Джипсі розуміє, що ви ставите його врівень з людиною, і цінує це. Джипсі самолюбний. А Крамер ставиться до нього, як до собаки. Ніколи не привітається, і Джипсі злоститься на Крамера.
Почувши ім’я Крамера, Джипсі загарчав. Він зрозумів, очевидно, все.
Решту дня я провів в оранжереї. Крамер був у похмурому настрої, зо мною не розмовляв. Він мовчки порався біля кущів полуниць. Коли Зоріна підлітала до мене з яким-небудь запитанням, Крамер похмуро стежив за нею і за кожним моїм рухом і словом. Важко працювати в таких умовах. Я остаточно вирішив просити Шликова перевести мене в лабораторію фізіології тварин.
І по закінченні робочого дня я сказав про це Шликову. Він зрадів.
— Я вирішив значно посилити штат зоолабораторії, — сказав він. — В оранжерею я поставлю нових працівників, які сьогодні прибувають з Землі. А ви йдіть до Фалеєва. Не розумію, що з ним сталося. З кожним днем він стає безтолковішим і розгубленішим. З ним діється щось недобре.
— На мій погляд, не тільки з ним, — сказав я.
— А з ким ще? — спитав Шликов, повертаючись на своїй канапі.
— З Крамером. Це був перший чоловік, з яким я познайомився на Кеці. Тоді він був зовсім інший. А тепер я не пізнаю його. Він став якийсь дражливий, підозріливий, неврівноважений. Мені здається, з його психікою не гаразд, — сказав я.
— Не знаю. Я рідко бачу його. Та коли ви це вважаєте, треба буде показати його Меллер. До Фалеєва я переводжу і нову співробітницю — Зоріну.
— Зоріну? — вигукнув я.
— А чому б ні? Ви щось маєте проти неї?
— Проти неї — ні, нічого не маю, — відповів я. — Але, як мені здається, Крамер відчув недоброзичливість до мене саме через цю дівчину. І коли вона буде працювати в одній лабораторії зо мною…
— Ах, ось в чім річ! — розсміявся Шликов. — На Зірці Кец народились ревнощі. Тоді зрозуміло, чому Крамер раптом став неврівноваженим. Та на це не варто звертати увагу.
Що ж мені залишалося робити? Сказати, що справа не тільки в Зоріній? Що Крамер загрожував мені, підозрівав, що я з’явився на Кец, щоб украсти й привласнити відкриття самого Шликова? Що Крамер безпричинно регочеться?.. Але Шликов сказав би, причина всього цього — ревнощі Крамера. Я вирішив почекати і подивитися, як поводитиметься Крамер.