— Товаришу Артем’єв! Вам лист! — почув я за собою голос, коли влетів у коридор.
Молоденька дівчина-«листоноша» в шовковому «купальному» костюмі простягнула мені конверт. Я жадібно його вхопив. Це був перший лист, який я одержав на Зірці Кец. Поштова марка. Штемпель «Ленінград». У мене від хвилювання забилося серце.
— Лист з Ленінграда, — сказала дівчина. — Я ніколи не була в цьому місті. Скажіть, воно дуже хороше? Таке красиве і впорядковане, як про нього пишуть?
— В тисячу разів краще! — з захопленням відповів я. — Це найкраще місто в світі після Москви. Але мені воно подобається навіть більше, ніж Москва, — і я жваво почав розповідати про чудові нові квартали, що підступили до Стрельни і Пулковських висот, про його старі і нові дивовижні парки, про мальовничі канали, що надають йому вигляду Венеції, про тролейбуси, блискучі таксі, прекрасні трамваї, про його повітря, зовсім очищене від кіптяви фабричних димарів та пилу… Про скляні перекриття, що захищають пішохода від вітру на численних мостах, про зимові сади для дітей, про першокласні музеї, театри, бібліотеки…
— Навіть клімат його покращав, — із захопленням розповідав я. — Торфові болота на тисячі кілометрів навколо осушено, заболоченим річкам та озерам надано культурного вигляду, деякі канали в межах міста засипано і перетворено на алеї, або вкрито суцільними мостами — автострадами. Вологість повітря значно зменшилась, а чистота повітря дала ленінградцям додатковий сонячний пайок. «Входячи в будинок, витирай ноги». Тепер у нас всякий автомобіль, грузовик, в’їжджаючи в межі міста, мусить «витирати ноги» — його шини й колеса обмивають водою, щоб не заносив до міста грязі, пилу.
— Та що й казати! Ленінград — це Ленінград!
— Треба неодмінно побувати в ньому, — сказала дівчина і, кивнувши головою, «пурхнула» геть.
Я розпечатав листа. Мій лаборант повідомляв мене, що в лабораторії закінчується ремонт. Ставиться нове устаткування. Покінчивши з встановленням новітньої апаратури, лаборант з професором Габелем їде до Вірменії, бо на моє швидке повернення вони втратили надію.
Я був схвильований. Чи не покинути все і летіти одразу ж на Землю?..
Поява Крамера, що летів мені назустріч по коридору, змінила напрям моїх думок. А коли я побачив оранжерею, то зразу забув про свій прекрасний Ленінград і навіть про Тоню. Таке велике враження справила на мене ця надзвичайна оранжерея.
Але потрапив я туди не зразу. Крамер запропонував мені одягти «водолазний» костюм, хоч і більш полегшеного типу, ніж костюм для вилазок у міжпланетний простір.
— В оранжереї тиснення значно нижче, ніж тут, — пояснив Кремер. — До того ж, в її атмосфері далеко більше вуглекислоти. В житлових приміщеннях ми її майже зовсім не маємо. На Землі вуглекислота становить всього лише одну тритисячну частину атмосфери. В оранжереї ж три сотих, а в деяких відділах і більше. Це вже шкідливо для людини. Та зате для рослин! Ростуть, як у кам’яновугільному періоді, — Крамер раптом залився безпричинним довгим сміхом, навіть занадто довгим, як мені здалося. — В цих скафандрах є радіотелефони, і тому нам не треба буде притуляти голови одна до одної, щоб розмовляти. Незабаром такі радіотелефони матимуть і міжпланетні скафандри. Це дуже зручно. Їх сконструювала, здається, наша знайома, яку ви привезли з Землі, — Крамер підморгнув мені ізнову зареготав.
«Хм… хм… невідомо, хто кого привіз, — подумав я. — І чого він сьогодні так дико регочеться?..»
Ми пройшли крізь атмосферну камеру, потім довгим коридором, що сполучає Зірку з оранжереєю.
— У нас тепер уже кілька оранжерей, — говорив Крамер, не вгамовуючись. — Одна довга, яку ви бачили, підлітаючи. Ха-ха-ха! Пам’ятаєте, як ви мало не залетіли в безповітряний простір, і я прив’язав вас, як собачку?.. Зараз ми йдемо до нової, конічної оранжереї. На ній, як і на Зірці, існує вага, але зовсім незначна. Всього тисячна частка земної. Листок, падаючи з дерева, з висоти метра від підлоги, летить двадцять секунд, поки впаде. Але цієї ваги цілком досить, щоб увесь пил осідав униз, не затемнюючи сонячного світла, і щоб достиглі плоди падали вниз, а не плавали в просторі… «Пішов купатись Веверлей!» — раптом заспівав він. — Ви ще не купались у «невагомій ванні»? Чудово! — знову цей дикий регіт. — У нас є ще кілька дослідних лабораторій, де сила ваги зовсім відсутня. Там і ванна. Ну, ось ми і прийшли. «Завісу скинуто»! — продекламував він і відчинив двері.
Мене одразу засліпило світло. Потім я побачив колосальних розмірів тунель, що розширявся, немов лійка. Вхідні двері були біля вузької основи цієї лійки. На протилежному кінці вона замикалась величезною скляною напівсферою, оберненою назовні.
Крізь скло лилися потоки світла. Сила його була надзвичайна. Ніби тисячі прожекторів сліпили очі. Стіни цього тунелю потопали в зелені найрізноманітніших відтінків — від яскраво-ізумрудної до майже чорної. Між цим зеленим килимом видно було вузенькі місточки і легенькі поруччя з алюмінію. Видовище було чудове. Але я здивувався ще більше, коли ближче познайомився з окремими рослинами. Я — біолог, ботанік, що спеціально вивчав фізіологію рослин, виявляється, не мав і найменшого уявлення про те, до якої міри рослини можуть бути податливим, «пластичним» матеріалом, як може змінюватись їх зовнішній вигляд і внутрішня структура та життя. Мені хотілося б спокійно все оглянути, обійтися без пояснень Крамера, але він надокучливо дзижчав:
— Це все Шликов. Він — геній. Скоро у нього рослини танцюватимуть на задніх ніжках, як собачки, і співатимуть по-солов’їному. Вимуштрує!.. Він каже: зернові хліба використовують одну шістдесяту частку сонячної енергії, а банан у сто разів більше. І справа не тільки в кліматі. Значить, можна примусити всі рослини підвищити використання сонячної енергії в сотні разів.
— Він уже мені казав про це, — спробував я спинити потік красномовності Крамера, але він продовжував:
— І Шликов досягнув цього. А наслідки? Чи не завгодно вам подивитися на цей екземпляр. Що ви про нього скажете? Ха-ха-ха!
Я стояв у мовчазному здивованні. Переді мною був кущ заввишки з людину. Листя завбільшки з долоню і червоні соковиті плоди — з великий кавун, нагадували полуниці. Це і були велетенські полуниці. Кущик не стелився по землі, а підіймався вгору. З дуже тонкого «стовбурця» звисали ці величезні плоди. Деякі з них були зовсім червоні, деякі ще зеленуваті, білясті… От що значить відсутність ваги!
— Щодня ми знімаємо десяток таких «ягідок» з одного цього куща. Одні знімаємо, інші достигають. Лізуть безперервно. Як добра дійна корова, що дає молоко цілий рік. Наші рослини не мають навіть того двотижневого відпочинку, що його мають на Землі тропічні рослини. Давай і давай! Вбирай сонячне проміння, покидьки з ґрунту, воду, і перетворюй їх на ці смачні плоди. А Сонце тут не заходить. Атмосфера оранжереї завжди прозора. Це одне. Друге — тут в атмосфері вуглекислоти, як під час кам’яновугільного періоду…
— Ви вже казали мені про вуглекислоту.
— Зверніть увагу на ці листи. Вони майже чорні. Тому вони вбирають майже цілком сонячну енергію і все-таки не перегріваються. Тільки зменшується випаровування води. А ви знаєте, скільки енергії витрачає рослина на випаровування? У тридцять п’ять — сорок разів більше, ніж на корисну роботу. А тут вся ця енергія іде в «м’ясо». Бачите, листя товсте, м’ясисте. Деякі листи зовсім не мають продихів. А плоди величезні.
— Зате оця ось рослина тільки те й робить, що виділяє воду, — продовжував він, посуваючись вузеньким місточком.
Я глянув на рослину, з листів якої капала вода.
— Не рослина, а Бахчисарайський фонтан. Бачили «фонтан сліз»? Капає і капає, — Крамер заливчасто зареготав. — Це наш природний фільтр.
— А ось теж цікава рослина — «Кіоск фруктової води». Бачите, розріз на стовбурі, трубочка, і з неї капає. Спробуйте на язик. Смачно? Солодко? Лимонад!
— Зверніть увагу на ґрунт. Роздрібнення часток ідеальне. І корисні бактерії. На кожну тисячу твердих часток бактерій припадає не одна, а кілька десятків. Зате подивіться на горох, боби, квасолю. Як яблука!
— Оці ось скляні відділи зроблено для того, щоб створити для деяких рослин особливі умови: найбільш підхожий склад газового середовища, відповідну температуру. Шкідників немає. Бур’янів немає. Світлофільтри дають найсприятливіший склад проміння.
— Іра! Іра! Що ти робиш, божевільна? — раптом несамовито закричав він, підстрибнув і полетів по оранжереї. — Іра! Іра! — кричав він, ніби його різали на шматки.
Що сталося з цією людиною? Ще недавно він був дуже спокійним, добродушним хлопцем. А тепер у нього надзвичайно підвищена збудливість. Я навіть не міг зрозуміти, що так розлютило його. Я чув шум, шипіння. Коливання вітру. Опале листя летіло від широкого кінця лійки до вузького.
— Навіщо ти пустила вентилятор з такою силою? Ураган хочеш зробити? Поламати рослини? Зменш силу, а то я тебе на Землю скину!
Шум і рух листя зменшились. Звідкись відповів писклявий голос:
— Учора сам звелів ставити на двадцять шість.
— Це тобі приснилось двадцять шість!
Я посувався до скляної напівсфери, затримуючись біля особливо цікавих рослин. На тонісіньких стебельцях яскравим полум’ям горіли квіти маку. Повільно спадали пелюстки, оголюючи «коробочки» завбільшки в голову дитини.
— Ось бачиш? Ось бачиш? Мак хитається і губить насіння! — кричав Крамер.
А насінини ці були завбільшки з горошину. Багатометровий горох тягнувся до середини «лійки». Грінки соняшника в півметра діаметром майже не піднімалися над ґрунтом. Огірки, морква, картопля, полуниці, малина, виноград, порічки, аґрус, сливи, жито, пшениця, овес, гречка, буряк, коноплі… Я ледве пізнавав їх, до того змінені були їх розміри і форми.
Не раз я спинявся в цілковитому нерозумінні: що це таке?..
Земні карлики перетворювались на велетнів і навпаки — земні деревні велетні були тут карликами. В окремих, трохи затінених місцях росли гриби — велетенські шампіньйони…
А ось і тропіки, і субтропіки. Карликові фігові дерева з величезними плодами, чайні, кофейні, какаові дерева, кокосові пальми величиною з парасолю, але з плодами вдвоє більшими від земних.
В одному скляному ящику я побачив справжній тропічний ліс карликових розмірів. Пальми, банани, папороть, ліани… Бракувало тільки слонів завбільшки з пацюка, щоб уявити себе Гулівером в країні ліліпутів…
Якими мізерними здалися мені всі мої «земні» досягнення!
Як легко розв’язується тут проблема про штучне достигання і затримування достигання, над якою я так довго сушив голову. Тут щодня на протязі цілого року свіжі фрукти і овочі. Переробні заводи можуть працювати цілісінький рік без перебою…
І хіба досвід Зірки Кец не можна перенести на Землю? Взяти хоча б Памір. На висоті Паміру менше ультрафіолетового проміння, ніж на Зірці Кец, але далеко більше, ніж у місцевостях, що лежать на рівні моря. Плоскогір’я Паміру можна перетворити на суцільну оранжерею. Всі витрати оплатяться. В оранжереї ж можна створити яку завгодно атмосферу, збільшити кількість вуглекислоти. А безхмарне небо тропіків з їх теплим кліматом і величезною кількістю сонячного проміння! Коли ми остаточно переможемо джунглі, мільйони людей знайдуть там місце і їжу.
А земні пустині? Ми вже успішно боремося з пустинею, з пісками, безводдям. Але скільки пустинь ще залишаються пустинями на Землі? Ми закличемо на допомогу Сонце, використаємо досвід Кец. І Сонце, яке випило воду, вбило своєю спекою рослини, ми примусимо відродити пустині. Вони стануть суцільним зеленим садом.
Ні, земній кулі ще не скоро загрожуватиме перенаселення!
Коли ж стане на Землі тісно, почнеться переселення в міжпланетні простори. Зірка Кец — перший піонер. В «небі» збудують міста-ракети, заселять супутники великих планет і малі планети… Сонце дасть енергію і запаси їжі на тисячі років і на мільйони істот. Кубічний кілометр зерна містить у собі тисячорічне харчування трьох мільйонів людей. Десятикілометровий куб — запас на три мільярди чоловік. Такий запас на наших планетних кільцях і на планетках Сонячної системи Сонце може приготувати за кілька секунд. Така його невичерпна енергія!
Людство може сміливо дивитися в майбутнє.
— Чого це ви остовпіли, Артем’єв? — почув я різкий вигук Крамера.
— Пробачте, я замріявся, — відповів я, здригнувшись від несподіванки, і оглянувся.
Оранжерея-конус віджила. Вузькими доріжками літали, стрибали, пурхали, як працьовиті бджоли, молоді дівчата з кошиками. Їх яскраві барвисті костюми на зеленому фоні скидалися на квіти. Дівчата збирали плоди і співали хором мелодійну пісню, в якій вихвалялась «Наша Зірка». Невидима музика супроводила цей спів.
— Міфологічна картина! Зоряні дівчата! Казка наших днів! Проте, скоро їх замінять автоматами, — уже реготав Крамер і, приєднавши свій голос до загального хору, почав пританцьовувати. — Одначе, нам пора йти. Я ще не показав вам лабораторію. Вона міститься поза Зіркою Кец. Там абсолютна невагомість. Доведеться переодягатися в міжпланетний костюм і перелітати досить великий простір. Вам пора вже навчитися керувати портативною ракетою. Так і знайте, що коли ви втечете, я на цей раз не буду зі вами ганятись! — сказав Крамер і раптом поринув у глибоку задуму.
На цей раз я «стріляв» вправніше і не відставав від Крамера.
Ми летіли по небу. Наш шлях освітлював величезний «молодик» Землі.
Праворуч виблискувала якась куля, яку можна було прийняти за малу планету. Куля досить швидко котилась по небу. Я вже знав, що вона стоїть, а рухаюсь я. Тут швидше, ніж на Землі, засвоюються закони відносності.
Цей невеличкий переліт все-таки трохи мене схвилював.
У мене почала мерзнути права нога, і я побоювався, чи немає пошкодження в костюмі, — чи не просочується світовий холод. Але виявилось, що нога була в тіні. Я повернув її до світла і вона нагрілась.
Ось і лабораторія. Вона має вигляд циліндра. Всередині циліндр поділений скляними перегородками. З відділу до відділу доводиться переходити через «ізоляційні» камери, бо тиснення і склад повітря в кожному відділі різні. На одному боці циліндра — на всю його довжину — вікна, на протилежному — рослини. Я дивлюся крізь скло на рослини. Деякі з них посаджено в скляні посудини, щоб бачити, як розвивається коріння. Це мене дивує: коріння не любить світла. Інші рослини в грядках. Багато горщечків з рослинами «стоять» рядами в повітрі. При чому, я помічаю, що ростуть вони незвичайно: гілки і листя розміщені у вигляді променів, які розходяться від горщечка до вікна. В найрізноманітніших положеннях — від горизонтального до вертикального — висять нерухомо в повітрі відрізки пагінців, — очистки, — «седум рефлексум» і вербових гілок. У одних коріння розвивається «вгорі», у інших — «внизу». Але в більшості — коріння на затіненому боці. Відсутність ваги ніби знищила силу геотропізму, і тут, очевидно, «напрям» дає тільки геліотропізм — сила, яка спрямовує рослини до джерела світла. Ось обкладена чимсь, ніби мокрим мохом, листкова ніжка, що закінчується величезним листом, м’ясистим і твердим. Круглі насінини мають тут неправильну, горбкувату форму… Скільки нових питань, скільки несподіваних відкрить!.. Це, наприклад, що за пряник? На лист не схожий.
— Облиш! Іди, кажу тобі, іди геть! — чую я жіночий голос і сміх Крамера.
Дивлюсь в кінець оранжереї і бачу крізь скло перегородок дівчину в ліловому костюмі. Вона плаває десь під «стелею», а Крамер, вимахуючи крилами, прикріпленими до зап’ястків рук, підлітає до неї і штовхає її. Дівчина відлітає вбік, б’ється об «стелю», летить у протилежний бік, намагаючись за допомогою таких самих крил-віял стати нерухомо. Їй, очевидно, треба обернутись обличчям до темно-зеленого куща. Але в світі невагомості не так то й легко стати так, як хочеться. Облишивши віяла, дівчина знімає прив’язаний до пояса металевий диск. Чи не хоче вона, як дискобол, пустити цей диск в голову надокучливого Крамера?
Але диск служить для іншої мети. Дівчина встановлює в просторі диск ребром до себе, як тарілку, яку несе в руках, і повертає його. Диск крутиться в один бік, дівчина в протилежний. Щоб повернутися по вертикальній осі, їй доводиться ставити диск боком, — ребром угору. Тепер диск повертає її тіло, як на трапеції. Нелегко пристосуватися до абсолютної невагомості!
Я наближаюсь до Крамера і дівчини. Де я бачив її?… Та це ж Зоріна, яку я зустрів в кімнаті Тоні! Отже, мені з нею доведеться працювати. Я дивлюсь на неї збоку і вгору, вона і Крамер сміються, бачачи мої незграбні рухи. Я почуваю себе рибою, викинутою на берег. Але й Зоріна орудує диском і крилами не краще від мене. Проте, з диском я ще не мав діла, але думаю, що так само і я перекинувся б. Тільки Крамер плаває, як риба в воді. Він крутиться навколо Зоріної, ставлячи її то вгору, то вниз головою відносно себе. Зоріна сердиться і сміється. Нарешті, він дає дівчині спокій.
— Знайомтеся! — каже він.
— Ми вже знайомі, — відповідає дівчина і киває мені головою.
— Знайомі? Тим краще, — чомусь сердито говорить Крамер. — Перед роботою і після роботи ми тут приймаємо ванну. Ходімо, Артем’єв! Ванна поряд.
Пробравшись якимись переходами у новий циліндр, діаметром близько чотирьох метрів і майже такої ж довжини, ми роздяглися. Потім пролізли в круглий отвір і потрапили в «ванну». Це циліндр такого ж діаметра, але значно довший. Алюмінієві стіни, бокове освітлення і… ні краплі води. Я опинився на самій середині циліндра. Без диска і крил не міг дістатися до стін. Завис у порожнечі. Крамер почав вовтузитись біля самого входу. Він повернув ручку, щось зашуміло. З крана, прилаштованого до круглої плоскої стіни, яка замикає циліндр, з’явилась вода. Струмінь під натиском ударив мене і розбився на краплі і кулі. Я відлетів у бік. Кулі літали навколо мене, стикаючись і набираючи чимраз більших і розмірів. «Смородинки» робилися «вишеньками», «вишні» — «мандаринами», «апельсинами», «кавунами»…
В ту ж саму мить циліндр почав обертатися на повздовжній осі. Утворювалась відцентрова сила. Краплі і кулі почали опускатися на стінки. Незабаром вода заповнила на метр бокові стінки циліндра. Вода була всюди — справа, зліва, стояла склепінням над головою. Тільки центральна частина циліндра, по його великій осі, залишалась незаповненою водою. Я відчував, як мене починає «притягати» найближча стінка. Через кілька хвилин я спустився в воду. А ще через кілька вже стояв «на дні». Крамер опинився на протилежній стінці циліндра, головою до мене. Але обидва ми почували себе добре, могли ходити по дну, плавати, пірнати. Ця незвичайна ванна дуже мене зацікавила, і я з приємністю плавав і пірнав. Вага була невелика, і триматися на воді, плавати було дуже легко.
Крамер підплив до вихідного отвору і повернув мідну ручку. Вода почала швидко витікати в невеличкі отвори, рух циліндра притишився. Коли він спинився зовсім, у ванні вже не було води, а наші тіла знову стали зовсім невагомими.
У роздягальні я ненароком випустив з рук костюм і довго не міг його впіймати. В цьому світі невагомості речі поводять себе дуже хитро. Найменший доторк, і вони тікають, починають метатися з кутка в куток, від стінки до стінки — впіймай їх! Крамер і з цього зробив гру. Він кидав речі «дублетом у куток» і ловив їх після того, як вони відлітали рикошетом, іноді навіть по кілька разів.
— Як вам подобається Зоріна? Правда, гарненька? — раптом спитав він мене, коли ми почали одягатись. Обличчя його одразу стало злим, похмурим. — Ви дивіться! — загрозливо промовив він. Чи не приревнував він мене до Зоріної? Ото ще дивак!
— Тепер останній огляд — зоологічної лабораторії. Вона сполучена з цією, і ми можемо пройти туди «тунелем», я проведу вас і залишу, — він знову підозріливо глянув на мене.
Залишив він мене біля самих дверей лабораторії і на прощання ще раз сказав багатозначно.
— То дивіться ж!
— На що дивитись? — не втерпів я.
Обличчя його раптом перекривилось.
— Ви не будете, то я буду дивитись! — і з цими словами пішов, скрипнувши зубами.
Що за дика, безглузда людина!
Я вже взявся був за ручку дверей, як раптом Крамер повернувся. Тримаючись кінчиком ноги за ремінець у стіні, «стоячи» переді мною під кутом у шістдесят градусів, він сказав:
— І ще ось що. Я вам не вірю. Навіщо ви прилетіли сюди? Може, для того, щоб, познайомившись з роботами Шликова, полетіти назад на Землю і там видати всі роботи за свої?.. Шликов геній. І я не дозволю нікому…
— Послухайте, Крамер! — обурився я. — Або ви хворі, або мусите відповідати за свої слова. Ви ображаєте мене без ніякої підстави, загрожуєте. Та річ не в тому. Ви подумайте самі, які дурниці верзете. Хто з нас тепер здатен видавати чужі праці за свої? І для чого? В які часи і де ми живемо?
— То пам’ятайте ж! — перебив він мене і, зробивши величезний стрибок, зник у тунелі.
Я був спантеличений. Так постояв біля дверей кілька секунд і відчинив їх.