— Ану, покажіться, покажіться! — говорила Меллер, повертаючи Тюріна на всі боки. — Загорів, помолодшав «павук». Прямо хоч женитись. А м’язи! Та не стрибайте, не форсіть! Дайте подивитись на ваші м’язи. Біцепси слабкуваті. А ноги добре зміцніли. На скільки років знову в своєму павутинні заплутаєтесь?
— Ні-ні, вже тепер не заплутаюсь, Ганно Гнатівно! — відповів Тюрін. — Скоро знову на Місяць полечу. Там ще багато роботи залишилось. На Марс, на Венеру полечу.
— Ач, який хоробрий став! — жартувала Меллер. — Давайте-но я вам аналіз крові зроблю. Скільки червонокрівців прибавило вам місячне Сонце… Місячні жителі — рідкісні пацієнти…
Закінчивши з лікарським оглядом, я поспішив до Тоні. Лише тепер відчув, як скучив за нею. Як багато цікавого є у мене розповісти їй про Місяць… Чи розшукала вона Палія?..
Я помчав широким коридором. Вага на Кеці була менша, ніж на Місяці, і я, як балерина, ледве торкався носками ніг до підлоги, роблячи величезні стрибки, ніби летюча риба. Кецівці спиняли мене і розпитували про Місяць. Я вже був свій серед своїх.
— Потім, потім, товариші, — відповідав я і мчав далі.
Ось і її двері. Я постукав. З дверей визирнуло обличчя дівчини, дуже красивої, з каштановим волоссям і великими сірими очима. Але це була не Тоня.
— Добридень, — розгубившись, промовив я. — Мені хотілось бачити товаришку Герасимову. Хіба вона переселилась з цієї кімнати?
— Товариш Артем’єв? — спитала мене дівчина, як давнього знайомого, і посміхнулась. — Тоня казала мені про вас. Вона просила передати вам привіт…
— Але де ж вона?
— Вона там! — відповіла дівчина, показавши рожевим пальцем угору.
На Землі таким жестом колись говорили про небіжчиків, що переселились на «небо».
— Там? — спитав я перелякано.
— Так, там! — відповіла дівчина, посміхаючись. — А може, там, — вона показала вниз. — Або там, — палець праворуч. — Ракета наша обертається, і тому я не можу точно показати, де в даний момент верх. Але Тоня над нами, далеко від Землі, в фізико-технічній лабораторії. Тоня просила передати вам привіт. Вона дуже турбувалась за вас, — з лукавою серйозністю додала дівчина. І, мабуть, помітивши моє збентежене обличчя, сказала: — Але ви можете поговорити з нею телефоном. Викличте фізико-технічну лабораторію. Підіть у радіорубку. Ми жили з нею разом і дуже здружились. Вона повернеться не скоро, і я поки що займаю її кімнату.
Я навіть забув спитати про ім’я дівчини і, подякувавши їй, помчав на радіотелефонну станцію… Славна, симпатична дівчина, але, здається, дуже балакуча, — подумав я і, одразу ж забувши про неї, вскочив у кімнату радиста.
— Фізико-технічна лабораторія? Зараз! — сказав він і закрутив ручки апарата. — Товаришку Герасимову?.. Зараз. Алло! Алло!.. Будь ласка!..
— Я Герасимова. Хто зо мною говорить? Артем’єв? — якщо ефір не бреше, в її голосі чути радість. — Голубчику, я така рада! — це вже тільки слова, але й вони говорять про радість. — Ви мало не загинули? Я вже знала про це до вашого прильоту. Нас повідомили з місячної ракети… Все добре, що добре кінчається… Ви завдали мені стільки турбот… Так… А я веду дуже цікаві роботи в лабораторії абсолютного холоду. Вона влаштована на балконі тіньового боку нашої ракети. Доводиться працювати в міжпланетних костюмах. Це трохи незручно. Та зате абсолютний холод, що називається, під рукою. Вже зробила кілька цікавих відкрить в галузі опору напівпровідників при низьких температурах… — і вона почала говорити про свої відкриття.
Коли ж вона скаже про чорнобородого і Палія? Самому питати було ніяково. Вона збиралась побувати на Кеці, але не раніше, як через «земний» місяць.
— Як же ваші розшуки?.. — не втерпів я.
Але в цю саму мить радист узяв трубку з моїх рук і сказав:
— Терміновий виклик ракети Кец-8. Пробачте, я повинен перервати вашу розмову.
Я вийшов з радіостанції надзвичайно схвильований. Тоня зраділа мені, це очевидно. Отже, вона все-таки кохає мене. Але говорила вона більше про свої наукові роботи. І жодного слова про Палія. І я не скоро побачу її…
— Товаришу Артем’єв, вас просить до себе директор! — звернувся до мене в коридорі молодий чоловік. — Я всюди шукав вас…
Довелося йти до Пархоменка. Він дуже докладно розпитував мене про нашу подорож на Місяць. Я розповідав досить-таки безтолково.
— Я бачу, ви стомились. Відпочиньте сьогодні, а завтра беріться до роботи. Наш біолог товариш Шликов вже давно вас чекає.
Мені хотілося скоріше залишитись самому. Але я був голодний і пішов до їдальні. Там мені довелося задовольнити цікавість кецівців і розповісти їм про свою подорож. Я ставав майже знаменитістю, — один з перших людей, що побували на Місяці. Мене слухали уважно, мені заздрили. Іншим разом все це захопило б мене, але я був засмучений тим, що не побачився з Тонею. Так-сяк закінчивши оповідання і пославшись на втому, я, нарешті, дістався до своєї кімнати. Там я знайшов невеличку новину в умеблюванні: до стіни було почеплено відкидне ліжко з тонкої сітки. В матрацах не було потреби. Я підняв ліжко, кинувся в нього і віддався своїм думам.
Я смакував приємне почуття відпочинку, але всередині щось смоктало, і я не міг зрозуміти причини. Чи вплинули так на мене незвичайні переживання на Місяці, чи нудився я за Тонею, чи турбував мене невідомий політ, чи це була невиразна туга за Землею, за знайомим з дитинства, звичним, рідним…
Так я й заснув, перелітаючи думкою з Місяця у свою лабораторію на Василівському острові, від Тоні до невідомого Палія…
* * *
— Товаришу Артем’єв! Товаришу Артем’єв!.. — я прокинувся і підвівся. На дверях моєї кімнати стояв молодий чоловік із зовсім «голою», мабуть, поголеною головою. — Пробачте, що я потурбував вас. Та, здається, і вам уже пора вставати. Ми з вами трохи знайомі, — пам’ятаєте, в їдальні? Аеролог Кістенко. Я вас розпитував про мох, який ви знайшли на Місяці. Звістка про це вже дійшла до міста Кец. Земні кецівці просять надіслати зразок. А я якраз надсилаю до міста Кец аерологічну ракету.
— Будь ласка, — відповів я, виймаючи з торби клаптик «повсті».
— Чудово! Цей мох, здається, важчий, ніж земний, але загалом важить небагато. Ви дивуєтесь, що я кажу про вагу? Але ж моя ракетка полетить на Землю. Щодня я надсилаю до міста Кеп по одній ракеті. Вона проходить тисячокілометровий простір, і по дорозі, на різних відстанях від Землі, провадить автоматично всі аерологічні записи, — склад атмосфери, інтенсивність космічних випромінювань, температуру, вологість тощо. Приблизно три чверті шляху ракета керується радіопроменем Зірки Кец, а потім її перехоплює радіопромінь міста Кец. І ракетка-аерологічна станція падає на парашуті в строго визначеній точці, на площі всього лише один квадратний метр. Непогано? В цій же таки ракеті надсилається й пошта. Вага ракети, кажу я, точно розрахована. Тим-то я й поцікавився, скільки важить мох. Ще раз дякую!
Він пішов. Я глянув на годинника. За «земним», ленінградським, часом був уже ранок. Я добре виспався, поснідав і пішов на роботу.
Відкривши двері в кабінет біолога Андрія Павловича Шликова, я на хвилину спинився. Надто вже цей кабінет не був схожий на земні кабінети «завів». Якщо Тюріна можна було порівняти з павуком, що причаївся із своїм павутинням в темній, вузькій щілині, то Шликов був схожий на гусеницю в зеленому садку. Весь кабінет був наповнений повзучими рослинами з дуже дрібним листям. Це була якась зелена печера, освітлена яскравим сонячним промінням. І в глибині її напівлежав на плетеній канапці Шликов, швидко записуючи щось у книгу. Він видався мені трохи кволим, ніби напівсонним. Огрядний, бронзово-засмаглий, як всі тут, здоровий чоловік середніх років. У нього були важкі повіки, ніби трохи набряклі. Коли я з’явився на дверях, він підвів свої важкі повіки, і я побачив сірі, дуже жваві й розумні очі. Їх жвавість не гармоніювала з його повільними рухами. Ми привітались, — не подавши рук, звичайно. Шликов розпитував мене про Місяць. Зразок моху вже лежав біля нього на довгому алюмінієвому столику.
— Я не вбачаю нічого дивного в тому, що ви знайшли на Місяці цей мох, — сказав він повільно і тихо. — Спори бактерій, спори цвілевих грибків і на Землі можуть витерплювати дуже низьку температуру, — до 250 градусів нижче нуля, зберігаючи життєздатність. Низька температура не може бути перешкодою для існування рослинного світу. Пристосовуваність організмів до оточення надзвичайна. Якщо наші земні рослини гинуть при температурі 100 градусів тепла і нижче 250 холоду, то тільки через те, що в земних умовах навіть з крайніми границями рослинам доводиться мати діло дуже рідко, — адже звичайно температура не спадає нижче 60 градусів холоду і не підвищується вище 60–70 тепла. Туберкульозна бацила, що завдає людям стільки лиха, загибає нижче 29 і вище 41 градуса Цельсія. Чому? Тільки тому, що ця бацила тисячоріччями живе в людському тілі. Прабатьки ж цієї бацили, сапрофіти, безумовно, переносили вищу і нижчу температуру. Дихання? Воно може бути і інтрамолекулярним. При чому, навіть кисень не обов’язковий, хоча б і в зв’язаному вигляді. Пригадайте наших азотобактерій. Живлення? Пригадайте також наших амеб. Вони не мають навіть рота. Якщо вони знаходять «їстівний» кусочок, то обволікають його всім тілом і асимілюють… От з вашою «черепахою» справа трохи складніша. Але я не заперечую можливості існування і організованіших тварин на Місяці. Пристосовуваність організмів, повторюю, майже безмежна. Про минулий період Місяця, коли він був більш гостинною планетою, і говорити не доводиться. Ваше кладовище — купи кісток, які ви знайшли, — потверджує думку про те, що і Місяць — син Землі — і мав у минулому високорозвинений, — відносно кажучи, — тваринний і рослинний світ. Дуже ймовірно, що розвиток життя там не пішов далі від кам’яновугільного періоду. Потім Місяць почав швидко втрачати атмосферу, життя завмирало і залишились тільки найбільш пристосовані організми тваринного і рослинного світу. Ну, що ж, початок покладено. І незабаром ми будемо знати про минуле органічного життя Місяця не менше, ніж про минуле нашої Землі.
Шликов спинився, записав щось у книжці і продовжував:
— Тепер про нашу роботу. Наше найперше завдання на Зірці Кец, я кажу про нас, біологів, — полягає в тому, щоб максимально використати рослини для наших потреб.
Що можуть давати нам рослини? Насамперед, їжу. Потім, очищення повітря та води і, нарешті, — матеріал покидьків, який ми повинні утилізувати до останньої молекули.
Які завдання ставимо ми, використовуючи рослини для харчування? Треба досягти того, щоб вони давали максимальну кількість плодів високої калорійності, до того ж, на найменшій площі. Ми зводимо тут нанівець періоди «сплячки». Вегетаційний період повинен тривати без перерви цілий рік. Плодоносіння не припинятись… Рослини — добрі таки «ледарі». Соняшник, наприклад, використовує тільки 0,5 сонячної енергії для своїх хеміко-біологічних процесів. Найбільш «енергетичні» рослини — два-три проценти. За межу — далеко ще не досягнуту — на Землі вважають десять процентів. Ми не повинні спинятися на таких межах, якщо хочемо «витиснути» з рослин усе, що вони можуть дати.
Тепер очищення повітря. Людина видихає за рік приблизно одну десяту тонни вуглекислоти. Її мають збирати рослини. Краще від інших це робить земляна груша. Гектар земляної груші засвоює за рік 1800 кілограмів вуглекислоти. Ми культивуємо земляну грушу, дедалі підвищуючи цю здатність засвоєння. Загалом, гектар рослинності, вбираючи вуглекислоту і виділяючи кисень, на Землі може забезпечити диханням 33 чоловіка. Це теж ми не вважаємо за межу.
Далі — очищення рідин. Брудна вода, всі виділення людського організму можуть бути очищені хемічно. Але частину цієї роботи ми покладаємо і на рослини. Всі рідкі виділення надходять у ґрунт і повертаються рослинами у вигляді надзвичайно чистих випарувань — роси, крапель гутації — «сльозливості», виділення соку з ран — надрізів — на стовбурі. До речі, про сік, про підсочку. Береза дає до 4–5 літрів соку на день, а в цьому сокові є цукор. В американському клені процент цукру досягає 3–4. Американці давно використовують цей цукор. Чому б не підвищити процент цукру?
Сила гутації залежить, між іншим, від кореневого тиснення. Воно і в природних умовах чимале, доходячи при всмоктуванні води зовнішніми клітинами кореня до дванадцяти атмосфер. Непогана машина? Які могутні процеси відбуваються в рослині! Якщо вона посилено дихає і недостатньо швидко випромінює тепло, температура рослини підвищується до 40 градусів. Все це треба використати для наших цілей. Ми прагнемо до того, щоб та сама рослина служила нам і як їжа, і як фільтр для повітря та води, і як сировина для нашої промисловості. Але деякі рослини доводиться спеціалізувати.
Про використання відмираючої клітинної тканини, целюлози — я не кажу. Цей папір, на якому я пишу, цей шовковий костюм, який на мені, цей гребінець — з нашої власної целюлози. Меллер з неї добуває формалін, йодоформ і інші медикаменти. У нас організовано виробництво пластичних мас. Щось із триста продуктів ми добуваємо з целюлози, і це ще далеко не межа.
Ми повинні переробляти, змінювати, вдосконалювати рослини так, як нам потрібно. Чи можемо ми зробити це? Безперечно! І значно легше, ніж на Землі. Тут немає ні приморозків, ні засухи, ні опіків сонячним промінням, ні суховіїв. Ми створюємо який завгодно клімат для якої завгодно рослини. Температура, вологість, склад ґрунту і повітря, сила сонячного випромінювання — все в наших руках. На Землі в оранжереях можна створювати лише подібність того, що ми тут маємо. Але, крім того, що можна створювати в оранжерейних умовах на Землі, ми тут маємо те, чого на Землі вже ніяк не можливо мати. Я кажу про таке коротке ультрафіолетове проміння, яке ніколи не досягає поверхні Землі, розсіюючись в її атмосфері. Я кажу про космічне випромінювання. Нарешті, я кажу про відсутність ваги. Ви, звичайно, знаєте, яке значення має земне притягання на ріст і розвиток рослин, як вони реагують на це притягання.
— Геотропізм, — сказав я.
— Так, геотропізм. Коріння відчуває напрям сили земного притягання так само, як стрілка компаса відчуває північ. І коли коріння відхиляється в бік від цього напряму, то тільки під впливом «шукання» вологи, їжі.
Уявляєте, яке широке поле у нас для експериментів!
Як поділяються клітини, ростуть, формуються частини організму рослин при відсутності ваги? Питання нібито тільки теоретичне, бо на Землі неможливо втекти від ваги. Обертання ростучих рослин кінестатом, — створення відцентрової сили, щоб до певної міри паралізувати вплив притягання — тільки паліатив. Тут же ми маємо лабораторії, в яких вага відсутня зовсім. Ми можемо ставити досліди. А розв’язавши теоретичні питання, ми зможемо глибше вивчити життя рослини і перенести наш досвід в умови земної вагомості. Я хотів би, щоб ви почали свою роботу з вивчення геотропізму.
Вибачте за цю довгу промову, — сказав він, посміхаючись, — але я повинен ввести вас в курс справи. У великій оранжереї працює асистент Крамер, в лабораторії вам допомагатиме нова співробітниця Зоріна.
Він знову замовк, щоб записати щось у книжці, і сказав:
— Рослини — це ще не все. У нас провадяться надзвичайно цікаві роботи над тваринами. Там працює Фалеєв. Правду кажучи, досить таки велика тюха-матюха. Я з нього не дуже задоволений. Спочатку працював добре, а останнім часом його ніби підмінили. Якби ви зацікавились цією справою, я перевів би вас туди. Побувайте, в кожному разі, в цій лабораторії, подивіться, що там робиться. А зараз ідіть у велику оранжерею, Крамер познайомить вас з нею.
Важкі повіки спустились, як завіси. Шликов поринув у своїй записи, кивнувши мені на прощання головою.