Велике наше село Розлоги широко розкинулось по обидва боки невеличкої річки, що свої филі несе до старого батька Дніпра — Славути. Сепо мов писанка. Поміж зеленими садками біленькі, чепурненькі хатки наддають зблизька ще більшої краси селу. В них по течії річки, за селом — острівок. Чудовий там краєвиді… Береги острівка поросли верболозом, а по серединї — в літку виростає висока-превисока трава.
Сей острівець — у літку, святочними днями, коли малеча маєсяку-таку пільгу від роботи в господарстві — є улюбленим місцем для збору там усього юнацтва-школярів.
Одна сторона острівка — стрімка, висока; над самим берегом росте розлога верба. Сюди ми збирались і для іграшок, тутечки знов найкрасше місце й для купаня. Місце коло верби має в нас історичну назву — «Січ-Мати». Цілий же острівок зветься у нас — «Батьчо-Луг». Себе ж ми школярі величали вже не інакше, як запорожцями, або лицарями.
Злетиться, бувало, до Сїчи теє славне лицарство… Та чого ми там не творимо! Мало місця для іграшок на Січи, тісно там Запорожцям, — отож і почнемо герцювати по цілому Зеленому Лугови. Коли ж зирк — здалека пливе човен: прямує до Лугу.
«Владика!.. Владика їде»… (Нашого панотця в Розлогах ми школярі між собою звали не інакше, як владикою.) Зачувши таке гасло, всі тобі січовики
— Як ні в чому не бувало — спинилися на Січі.
«Не гаразд так, хлопці, — почне було всовіщати нас старенький панотець. — Досить, здається б, місця з вас і поблизу верби. Хто видав таке творити? Геть тобі траву витолочили».
«Ми знаємо, що так не можна. Адже самим таки доводиться працюватиі — забере було голос наш кошовий, Дмитро Галайда. — Вибачте, панотче, то хтось із нас ненароком ускочив у траву… Вчора в вечорі тут дівчата купалися. А хто з них не вміє пливати, то щоби пройти до мілкого місця, можливо не без того, щоб не зробити слід у траві, замість триматися берега»..
«Що й казать… Добрі дівчата, та й вам пустунам нічого дати». — Лагідненько так повчивши молоду громаду, владика подасться човном у верх по річці до Святої Покрови, нашої сільської церкви, що гордовито пишається на високому крутому берегу річки, посеред села Поруч із церквою садиба — панотця.
У нас, читачу — як сам тепер бачиш, була справжня тобі Запоріжська організація. Є у нас кошовий, ліаємо й курінних… Владика в нас не згірший, як се було в ті давні часи. Та й наша церква теж у честь Святої Покрови. Запоріжська ж старшина, а то навіть і більш одважнійші січовиви мають у нас все історичні прізвища. У нас тобі — й Шило, й Богун, Кішка, Палій. Один тільки кошовий, обраний на Раді всім лицарством, носить не історичне прізвище, надане йому за пустованє власним таки його батьком.
Якось на Раді, в Коші — зайшла раз річ, що не личить, мовляв, наиюму лицарству, щоби наш кошовий не мав відповідного його високому становищу історичного імени.
«ПравдаІ… ПравдаІ»— загуло, як оден козацтво, — Адже, Галайда… такого щось ми не чували, щоби в руках своїх тримав булаву.
«Нехай зветься Сірком…»
«Сірко в нас курінний…»
«Зватимемо свого кошового Дорошенком…»
«Нехай буде Самойлович!»
«Тю на тебе!.. Самойлович був зрадник…»
Крик, гармідер. Нічого тобі й не розібрати. Ось наперед із круга, перед кошового вистулає простий козарлюга. Моргун. У митг. — усе заніміло.
«Братя, й ти славний отамане!.. — починає Моргун, поважно вклонившись. — Кажете, що не чувано було, щоби Га'айда тримав коли в руках булаву?.. Так що з того? Не вже ми такі нездари, що з поміж себе вже й не спроможні — ні видвигнути оборонця України?.. Хиба наш Галайда не шанує старих козацьких обичаїв?.. Тоді геть його…
«Той самий нехай буде!.. Ліпшого за Галайду нема між нами… Кошовим у нас нехай буде Галайда!» — Так заревло лицарство, не даючи Моргунови й докінчити мови. І тут же таки на Раді козацькій, всі — як один, постановили, що оборонцем України бути Батькози Кошовому Галайді.
Як бачите, цілу справу вратував один Моргун, якого в школі уважали за недотепу. Пять літ учився він… Стілько всього й виніс він зі школи, що по складам розбирати друковане та ще хіба вуличне прізвище, яким він ні трохи не ображався
«Петренко, вивчив лєкцію?» — питає його бувало учитель. А той тобі ані пари з уст, — тільки очима моргає.
«Погані справи наші, Моргуне», — скаже було учитель і дасть козакови нашому спокій.
«Петренко, чи ти так рішив задачу»? — питає його якось учитель. — Еге сором тобі, козаче… Адже другий рік сидиш в одній клясі, а й такої немудрої задачі не втяв.
«І дурень же був той дідич, — промовив тут Моргун. — Чи ж видано таке, щоби паїиню, та ще й добру — взяти та висрати…
Зачувши таке, ми школярі аж порскнули зі сміху. Навіть у самого учителя з'явилась гірка усмішка на устах. Адже він гаразд бачить всеньку недорічність чужої для нас московської школи… У тій задачі мова йде про таке:
Одін по.\їЄщік 10 парами волов вспахал 8 десятин пашні. Сколько десятин такой же хорошей пашні можна вспахать 20 парами волов?
На таке слушне заперечене Моргуна, учитель лише здвигнув плечима.
«Сідай, — каже він, — Петренко, на своє місце… На милость Божу вже хоч не пустуй.»
Надійшла косовиця. Господарі Розложане в один тобі поранок, цилилі селом — громадою, скосять свому панотцеви високу зелену траву, де-не-де витолочену. (Славне лицарство, шануючи свого владику, ніде правди діти, кілько мога оберегалось робити шкоду.) За пару день петрівчаної спеки — пора й сіно громадити. Громадінє — се не аби який празник для нашого славного лицарства. Тутечки дасть себе знати наша козацька вдача!
Здавна в нас так ведеться, що згромадити сіно свому владиці мусимо ми запоріжці. Й то цілим кошем!.. На передодні паламар декому поблизу себе перекаже, що завтра наш владика громадитимуть на Зеленому Лугови сіно Вістка тая вмить облетить Розлоги. Ще роса не гаразд спала, а славні наші запоріжці, на чолі з кошовим, \ ранці вже там, на Січи. Ждуть, не діждуться свого владики!..
Нарешті ось узріли здалека й владику, що човном… чим дуж поспішає. Зраділи орлята!.. Грянула пісня… Далеко-далеко, аж поза лісом, одбиваються луною слова: «А там на Вкраїні сонечкосяє… козацтво гуляє… гуляє і нас виглядає…»
Дівчата, не зважаючи навіть на якусь ворожнечу до себе оттих січовиків, приступили й собі до гурту. (Як ми там уже не добивались, що громадити сіно повинніб лише ми самі запоріжці, — владика наш настояв на тому, щоби до того діла допущено й наших товаришок школярок). їх дзвінкі голоси немов би ще збільшили могутність тієї пісні.
«Та й неволя вам осьдечки, — попереду привитавшись, промовля до гурту владика, зворушений піснею. Вона, пісня тая — пригадала, мабуть панотцеви нашу минувшину, коли славне козацтво боронило Україну від ворога й братів своїх визволяло — з неволі, з кайданів, з тюрми… — «Бачу, що ви занудьгували без діла… Та встигнемо ще й наробитись. Отож панове запорожці (при такій оказії панотець теж нас так величав) і ви дівчатонька!.. Попереду, старим звичаєм помолимось, — тоді й за діло.»
Після молитви молода громада стала до праці
«Що се?… Хіба личить козакам працювати плече-о-плече з жінотою? — зауважив Моргун, побачивши, що одна школярка стала поруч із ним із граблями.
«Правду кажеш, Моргуне!" — зауважив кошовий.
«Годі бо вам! — намагається владика, щоб утихомирити громаду. — Красше розділіте на пів, та без сварки мені тутечки…»
«По що вже й на пів, — сказав хтось із січовиків, — Ми можемо й більш як половину; адже нас на два більше; опріч того, ми ще й козаки.* —
«Як там вже знаєте… Мені аби було тихо, без сварки…»— ніби підтакує нам владика.
Козацтво метнулось — відгрібати більшу частину луга. Протинають лінію, поза яку вступ жіноті заказано.
«Та ти, козаче, ледь-ледь граблі тримаєш, — жартує владика, побачивши малого, що шукає місця, деб і йому припаритись.»
«Чий ти?… Здається, Хведора Романенка. Та від нього ж є тутки гребець…»
«Тато казали, що на зиму піду я до сколи, — перебив панотця той. — А мама не пускали мене, але я втік сам.»
«Оттакої! — скрикнув владика. Так і видно, що козацького роду…»
«Та нехай, панотче, він зістається, — заступився було Моргун.»
«Авжеж ніяк, — згоджується владика. — До якого ж ти, козаче, куріня пристанеш?…»
«Приставай, братіку, до нашого куріняІ»-пропонує малому Хведір Безрідний. Бачу, що з тебе буде не аби який козарлюга.
Де не взялась Козубиха — бабуся нашого січовика Шила. Привитавшись та перепрошуючи панотця, що спізнилась, попростувала до гурту, щоби й собі стати до роботи.
"Внука взяв Степан у поле — поводити воли… Й що там, панотче, плачу було!.. Воно серденятко так і рветься на толоку. Я, — було — хоч і не сила люя — згодилася сама поводити воли та просила Степана, щоб пустив малого сюди. Але Степан не погодився з тим: підручний, знаєте, молодий віл і дуже впертий. Такому воликови не сила моя щось зарадити…"
«Нехай тітка до дому йдуть… Ми й без них упораємося»— загуло козацтво, боронячи свого права й так уже багато обмеженого.
«Доведеться таки вам іти до дому!» — каже владика.
«Чому?… Хіба я стара вже й неро6ітниця?»
«Нічого не порадимо. Такий вже в нас звичай. А ломити старовину, самі знаєте, якось ніяково-Спочиньте трохи, — 'їхатиму назад, то відвезу й вас човном
Владика повернв на приходство, аби взяти харчів, щоби по скінченю роботи — достойно вшанувати своїх щирих робітників. Узяв на човен і Козубиху. В відсутність владики робота йде ще ніби красше Кождий з нас із таксю пильністю працює, що з боку стоячи й дивлячись на нашу дружну роботу, ніколи ніхто не йняв би віри, що се ми — пустуни-запоріжці.
В полуднє підкріпивши трохи свої сили, забувши й про купанє,_/йи з подвоєною силою знов стали д; роботи. 1 над вечір, іще сонце досить високо, а вже наша половина згромаджена. Дехто з СІЧОВИКІВ, забувши про втому, починає кпити з дівчат, що вони мовляв, такі нездалі робітниці.
«Так не гаразд, братя,»— промовив Моргун. Чи ж винні вони, що слабші за нас?… Ану, хлопці-запорожці, в оборону наших сестер!.. Допоможім їм подолати ворога… До зброї!..»
Всі, як один, узялись знов за граблі та метнулися допомагати дівчатам. У сю саме мить нахвачується й сам владика. Він, парою баских шпаків переїхавши брід, поминувши нас, прямує до самої Січи. Парубок його ледви-ледви стримує коні. А владика, сидячи на возі, навантаженому поживою та ріжни-ми ласощами, радіє, не нарадується з того товариського нашого вчинку.
«Славно, братя-запорожці! — похвалив нас владика. — Завсігди так у житю вашому чиніте… Чи то при добрі, чи то-тим більше, коли твого товариша спіткає якесь лихо, завжди оден другому допомагайте…»
«Та ми, паногче, й самі скінчили б І»— ніби трохи засоромлені, виправдуються дівчата.
«Певно, — перебив їх владика. — Не про те тут річ іде. Я тілько кажу вам, що то за велику силу має та товариська допомога… Бо що може бути величнійше, як сей клич: Всі за одного, а один за всіх?… Громада велика сила! Не дарма ж каже приказка, що дружній отарі — й вовк не страшний.»
Ось і сіно згромаджено. Пархом — так звапи панотцевого парубка — втяв у скрипку. Дехто сміли-війший з нас пустився козачка.
«Зажди-но, Пархоме, — спинив його владика. — На все буде свій час… Воно трохи ніби й не гаразд — після такої праці та й частувати громаду музиками. Ось крихітку перекусимо, а там до вечора можна буде забавитись і танцями.»
Чого тілько не було на тім угощеню?… Ковбаси, пироги, вареники, й ріжні там пундики!.. Добре приготувався наш владика. Знай тілько припрошує нас споживати, його хлібом-солею не гордувати. Подбав він також і про те, щоби славним лицарям, крий Боже, не довелося промочувати горла, хоч чистою та прозорою, але ж теплою річною водицею. Він був тієї думки, що дружною працею ми заробили — освіжитись чимось красщим, як водиця. Цілі два коші привіз владика — холодного меду на-питку та овочевого вина, власного виробу зі своїх таки яблок. Все те в отих фляшках, він навмисне приберіг на сей день.
«Дякувати Господеви й вам, панотче, за хліб Божий, — почав мову кошовий, зауваживши, що не тілько жінота, але й завзяті козарлюги гаразд підкріпились, та де хто вже й прохає Пархоліа втяти щось у скрипку.»
«ІЦе встигнеш подякувати, — відповіда на се владика. — Неси-но, Пархоме, сюди кадовбець.»
Парубок зняз ів воза досить порядний липовий кадовб, у щерть наповнений щільниками меду.
«На ось. козарлюго, звернувсь панотець до збігця від батька-неньки, подаючи йому ціліський щільник запашного меду. — Бери ж… В дома мабуть, мати тне впадоньки. Та дарма!.. Ще не чувано на світі, щоб козак так собі ні сіло, ні впало — загинув… ^а роботою мабуть утомився?… Та нічого, до дому підвезу…»
«Я не хочу… Я піду лазом з усіма…*
«Молодець! Хвалю за се… Радощі й турботи треба ділити з товаришами…»
«А ти по що загортаєш мід у хустину?* — звертається до котрогось владика, спостерігши, що той збирається 'ховати мід.
«Я занесу Оксаночці… (Так звали молодшу сестрицю того січовика.) Розкажу їй, що ми ходили походом за море, й там одбили сей мід у бусурменів…»
«Оттакої… Ніби я вже й бусурмен у вас! — жартобливо проказав панотець, спо. хватившись при тім — на що було йому несамохіть засоромити хлопця.»
Ну, гаразд… гаразд… їж сам той кусень меду, а для Оксаночки ще дістанеш. Добре робиш, що дбаєш про се{:трицю… Пархоме!.. А знеси-но з воза другий кадовбець… Бо чого доброго мої лицарі готові справді той мід од нас відбити! — проказав жартобливо владика.
Після такої бучної вечері, перед якою гадаю, сама навіть гульня на Чортомлицькій Січи мусілаб уступити, — за дозволом нашого владики Пархом утяв веселої, щоб — як ВІН сам висловився — дати нам змогу трохи розворушитись. За сонця ще вирушили ми походом до села. Баскі коні йдуть повільною ступою. А по обидва боки воза, а то й перед кіньми — гордовито ступає завзяте лицарство, перемішавшись подекуди з дівчатами. Дружня пісня далеко-далеко відбиває гься луною.
Оттак то промайнуло наше січове свято!..
Та не гадайте собі, що наше Славне Лицарство спритне було на одні пустощі, або ж коли й трапиться посрацювати, то тілько при людях… Ні!.. Сто разів ні! Вдомй, відповідно нашій силі, праця не л^и-нала наших рук. Щож дотикається нічлігів, то водити коні на нічне пасовисько — ми запорожці вважали святим своїм обовязком. Кінь — вірний товариш козакови. Приїхати на нічліг та зараз таки десь уткнути свою голову — того в нас не водилася. Дотепи, жарти, співи — тягнуться аж за північ. Допуститися шкоди, зробити комусь збитки в поли — у Січовиків не траплялось: бо варта добре стежила, щоб коняка, бува, н^вскочила в спаш' у шкоду.
Попутаємо коні, поставимо варту, а той козарлюга попутані коні візьме та й наверне в бік шкоди.
«Що бо ти, напаснику, твориш? Чи ти бач, — навертає худобу до вівса…»— зауважить тоді хтось зі старшин.
«іна" ше, дядьку, й не можна. Вельми вже змисленна худобина. Відвертай її звідтам, а вона — назад преться в ту саму сторону. Вгадує, що там € чим поласувати.*
«Ну й характерник!.. Сказано тобі — Січовик запорожець* — скаже, було, на се той господар, зовсім спокійний, що до шкоди ми не допустимо
Завтра Спаса. На нічлігах, серед темної ночи — гомонимо ми про те, в кого які яблука та грушки будуть до свяченя.
«А моя мама зірвала два яблука з тієї деревини, що я сам щепив! — каже наш курінний Хведір, на прізвище Безрідний. Се перші овочі: тілько два яблука й було. Та такі вам великі-великі поросли, що навіть і в нашого владики оттаких нема.*
«3ельл\ан, що орендує наш садок, не аби як шкрабнув сьогодня тих грошей, — провадить кошовий. — Та й хитрий з біса крамар: завсігди торгує по дві копійки за фунт, а сьогодня заломив аж по чотири. На свячене, мовляв, кожде мусить мати…* Прийшла ото Супруниха, вибрала пригнилих трохи яблук, щоби дешевше коштували. Але де там!.. Не випустив ані гроша: прийдеш, мовляв, завтра, — ТО ще й по пять копійок за фунт заплатиш. Так вона бідна й подалась назад ні з чим…»
«Та чи чувано на світі, щоб за припсовані яблука так дерти? К тому ж Супруниха ще й вдо-биця… Треба вже й совість загубити, щоби так обдирати бідних людей,* — дивується з такого здирства Моргун.
«Ще що вигадай! — зауважив Шило. — Совість… Та чи бачив її хто в крамаря?…»
Пора вже й на сон. Дехто зі старщих — зморений тяжкою працею за цілий день — давно вже завдає храповицького. Принишкли й Січовики. Проте далеко від них витає той сон. Ріжні думки-мрії снуються в завзятих молодих головах.
«А що, Моргуне, — нараз серед тиші звер-тається до нього кошовий. — Чи не пітиб нам у похід?… Адже, як той казав: у богатого візьму — бідному даю, та й за теє жадного гріху не ліаю…»
«Та який зновечка гріх — набрати яблук у того здеруна! — вгадуючи думку кошового, по-годжується Моргун. — Не святити ж їй кислиць, що дозрівають ід Покрові…*
«3аждіть і мене… Ось скину чоботи!» — обізвався і Шило.
Верхи подалися в трох вони до села. Кошовий провадить просто до себе в садок. Привязавши коні, наші характерники по позаплітю прямують до садиби кошового.
«Ото зрадіє Супруниха, коли в ранці вздрить яблука… Та їй не мало треба; адже восьліеро діточок у неї. Тілько рвати, братя обережно, щоб не зломити бува щепи. За теє тато сердуватимуть.»— Отак пошепки, коло самого перелазу в сад, про-мовля до своїх товаришів Галайда.
«Рвати?… Се довга л\орока! — заперечує Шило. — Чи нема пак у садку вже натрушених я6лук?…»
«Є то, є… У буді аж два мішки стоїть, але трудно звідти добути. Тим більше, що сьогодня вартує не сам Зельман, але аж три їх ночує в буді.»
«Чого красше, коли є в мішках! — аж скрикнув зраділий Моргун. — Ми з Шилом привабимо до себе Жидків, а ти Дмитре, тоді набереш у буді яблук, і коли доконаєш сього, то — вийшовши на вулицю — раз свиснеш, щоби надарма не манити нам варту… Піднявся б я сам на се, але-гаразд знаєш — сердитий ваш пес; чого доброго ще й матню мені вскубе.»
Плян сього набігу всім був до вподоби. Ось у двох трясемо ми кущем бузку, що недалечко від буди. Загавкотів Бровко… Та побачивши, що тутечки є молодий його господар, Дмитро, — пес замовк.
«Реб, Залме… Ґіб швейбиле. (Дай сірники). — Се котрийсь зі спільників Зельліана прокинувся. Нарешті всі три вони з засвіченою ліхтарнею вилазять із буди. Обережненько, близько один другого посуваються на наш шелест. Поволеньки подаємося й ми в зад, тіпаючи кущами. Хоробра ж варта наблизитись до нас боїться. Високий ось рудий Гершко, взявши від Зельмана ліхтарню, підняв її високо в гору та при тім гукає:»
«Ти, злодій, злазь із дерева!.. Не рви яблук, кажу тобі… Не рви, бо зараз іду до батька… Знаю, знаю — хто ти… Ти Семен — Корнієнка син… Іди геть, злодіяко І…»
Оттак тупцяючи на місци, всі вони в трох погрожують нам скаргою на перебій один перед другим. При чому наздогад називають прізвища тих злодіяк (звичайно сусідських синів), що хочуть їх обікрасти. А про справжчи» за^адіяк їм не прийде й на згадку.
Вже ось подав кошовий і умовлений свисто^, гасло. Наші ж козарлюги, любуючись із тієї картини, довгенько ще дратували Жидів. Потім, перескочивши через пліт, полевою доріжчиною прожогом кинулись к хатиночці Супруиихи.
«Нехай йому біс, — з тиха оз. ивається до товаришів кошовий. — І треба ж ото тітці Супру-«исі поставити серед сіний ступу… Набив такого ґуза, що завтра й між люде не показуйся.»
«Чому пак гаразд не дивйвся?»— відказує Шило.
«Дідька лисого вглядиш, коли така темрява, хоч око вибери. Тай й довгенько ж я пулявся, за-ким одімкнув двері. Та все воно бай" а… За те пов-ніську ступу насипав яблук тітці Супрунисі… Варто б і Максимови Черняковому занести яблук. У мішку трохи ще лишилось. Родина в Черняка не маленька. Та й сам він десь далеко на заробітках…
«Коли так, то чому 6 пак і не віднести Максимисі?»— згоджується на пропозицію кошового Моргун.
Опинившись під хатиною Максимихи, котрийсь із козарлюг прохилив у покліті деревляне віконце, що поверталось на двох тиблеках, а ті два нум пхати до середини мішок з яблуками. Але за маленьке теє віконце-дірка: довелося по одному яблуку кидати. Застугоніли дебелі яблука, падаючи на підлогу покліта. Пробудились гуси, що були в сінешній загороді, поруч із поклітом. Спасителі Рима голосно заґеґоталй й розбудили свою господиню.»
Виступила Максимиха на двір, аж чує: і'евальт!.. Ґевальт!.. Рахуйте…
Се наші Жидки, повернувшись до буди і вздрівши, що одного мішка з що найкрасшими яблуками бракує, — серед ночи счинили великий галас!
Вихопився з хати на той крик батько Галай-ди. Але довідавшись, у чому річ, ще й нагримав на Зельмана, що колотить людям ніч.
Максимиха ж довгенько таки постояла під своєю хатчиною. Вже й галас той затих. Огню або що, крий Боже, не видно. Ото ж і вона сховалась за двериліа, міркуючи при тім, хтоб т^м у другому кутку села міг зняти такий гармідер. У ранці ж заглянувши чогось до комірчини й углядівши розсипані по підлозі яблука, — немало чудувалась із того. Та — як за звичай кожда баба — вона не втерпіла й ураз із Супрунихою розголосила, що сієї мовляв, ночи ходили по селу злодії якісь… Нічого не взяли, а ще навпаки принесли яблук.
Вістка про се докотилась і до Зельмана. Метнувся він добро своє ратувати. Здибавши тих жінок на дорозі коло церкви, хотів, було, відібрати яблука. Але самі що найпозажнійші господарі упім-нились за ними.
«Було вам гав не ловити, — кажуть вони Зель-манози. — Адже ви ночували в саду аж у трох…»
Вдазся тод' Зельман до начальника поліції Той же, не розшолопавши до ладу, що саме скоїлось, та не. уіало дивуючись, як ото з під саміського носа, від трох вартівників можна викрасти цілий мішок яблук, — вигнав із канцелярії бідного Зельмана облаявши при тім поважного купця дурнем.