Одноклясову шкілку в Розлогах розширили-в двоклясову. Галайда наш, «оча й має свідоцтво про скінчене одноклясової школи, проте тепер він ходитиме до школи й далі; добуватиме висшої трохи освіти.
«Скінчу братіку, тут… Потім одвезе мене тато в місто до ще більшої школі'. Вивчусь, буду великим паном. Тілько я не робитиму так, як ото пани нам чинять. У мене, братіку, селянинови-мужи-кови добре вестиметься…»
Так ото, побратими наші Галайда та Моргун святом Успеня Божої Матері гомонять між собою, зазираючи в свою будучиість.
«Після завтра треба й до школи. Гуляти вже не буде часу; більша школа, то й наука не та..» Сл'д булоб хоч наостанку вдарити лихом об землю. Візьми, Моргуне, сьогодня на нічліг скрипку, як не-будь потайки від 6атька.»
«Воно б і можна… Але сам гаразд відаєш, що лицарі наші можуть обірвати струни; та й скрипка чого доброго піде в шкраматки.
Сього не буде! Ручусь тобі козацьким словом, словом кошового.»
«Як так, то згода…»
Голосить-плаче скрипка. Оддаль од музики, коло розложеного великого багатя лицарство тне гопака.
«Годі бо вам, «лопці, мізки крутити, каже з пересердя немолодий вже господар Кнюх. Красше пішли б у поход… Принесли маку, або що…»
«В поход!., У поход, братя!»— гукнув тут Моргун. — І на се гасло кільканацять завзятих. Січовиків, на чолі з кошовим, вибравши по прудкому коневи (байдуже чия то коняка) верхи дременули до села.»
«А чи козацька то справа — добувати мак?»
— зауважив кошовий, коли їздці опиіилися п'д. городами.
«Вертайте, братя, назад!..»
«Так не йде… Впорожні не личить козакови з походу вертатись… Було не вирушати з місця!»— каже Моргун. — Та дарма! Кнюх вовкулака й дітям своїм закаже — посилати когось по мак… Половина люду з Безрідним — коло коней, а ми з кошовим — пішл.і далі.
Зайшли у підварок Кнюха. Богатий, пребогатий се госпсдар. Моргун, наче той кіт, швидко опинився на стрісі Кнюхової хати, та обережненько подає звідти по одному аж чотири чималі сніпки л^аку, що господиня поклала їх туди зоритись.
«Самого-но маку замало, — додає хтось. — Не вадило б старого Кнюха почастувати й мясцем. Тим більше, що він, скупердяга, гусятини з роду-віку, мабуть, і не пробував.»
На сі слова, два січовики вже тел щать із повітки по гусці.
«Ще бракує казана й трохи соли,»— каже Шило до громади, яка прямує до коний.
«3а тим діло не стало, — відповідає кошо-аий. 1 наказавши січовикам ждати його коло коний, сам один завернув до своєї хати.»
«Бабуню!.. Гав, бабуню! — несміло будить Дмитро свою любу бабусю, злегенька постукуючи^ в оконце комірчини, де в літку спала там вона сама.»
«Хто там?…»
«Се я, бабуню… Я… Галайда.»
«Що там за галайда?…*
— 20 -
«Та відчиніть бо… Се ж я Дмитро…»
«Так би зразу казав, — буркнула бабуся 1 пішла відчиняти двері. їй, мабуть, з голови випало, що Галайда — се її улюблений унук.»
«Чого тобі, рибонько?»— питаєся бабуся, відчиняючи двері.
«Мене… того… теє, щось ніби нудить, слина котиться1»— пустився на вигадки Дмитро.
«В тебе, мабуть, глисти. Ось дам я тобі зараз кавалок хліба з сілю, то й минеться.»
«Та я, бабуню, й прийшов за сілю.»
«3їж ось сей хлібець,»— каже бабуся, подаючи йому аж білий од солі кусочок хліба.
«А може б ви, бабуню, дали мені хліба та соли ще й у поле, щоби там — коли зновечка збуряться глисти — мав їх чим угамувати.»
Закроїла бабуся добрий кусень хліба та увя-завши з пригорщу в узличок соли, — все теє подала внукови. А той, відходячи, не забув поцупити з сіний великого казана.
За годину-другу гус^тинка впріла. На нічлігах — потрава тая видалась усїм вельми смачною. Особливо вже вихваляв Кнюх; до наших Січовиків далеко, лювляв, і панському кухареви. Маку ж кожде нате-ребилося до схочу; ще й Кнюх так із пів снопочка повіз до дому на гостинець.
«Ось вам, дітоньки, гостинець од зайчика… Несе зайчик сніпок маку, а я перебіг йому доріженьку та й відібрав… Нехай, гадаю, буде тобі, Галюсю.»
Попід серцем щось немов би кольнуло у Кню-шихи. Вийшла на двір, — зирк на стріху. «0й лишенько ж моє!* заголосила.
Як на лихо, шусть у хату котрась із доньок Кнюха. Так і так каже, — бракує двох гусок. Нема-старої гливої та ще якоїсь.
«Чи ти бач! — промимив похнюпившись Кнюх. — Звідки, гадаю, видрали вони оттак гарно впасених гусий?.. Отто вражі діти; моїм медом ще й губи мені помастили.»
Оттут уже увірвався терпець Кнюшисі. Як не задуне вона старого коцюбою, що та аж розлетілась на двоє.
«А ти, сякий-такий безсоромнику!. Щоб спинити тих харцизяк, у нього того не має… Він ще й' мясце з ними заїдає.. Потоваришував… На ж тобі!.. — На!.. На!..»
Та на тому ще не край лихови для нашого Кнюха. Запорожці, як і взагалі культурні люде — видають газету. А через нашу часопись віст" а про сю подію — скорійше, ніж того можна було сподіватись, облетіла весь світ, чи то пак село Розлоги. Найшовся відважний казарлюга, що нашу січовую газету вкинув і до листової скринки начальника поліції.
Не аби як затрівожився поліціянт. Та й було чому!.. Адже там у нашій газеті чорним по білои;у стояло таке:
«Туган-бей прихиляючись до згоди з кошовим Славного Війська Запоріжського зажадав чималої здобичі. Отож кошовий наш Галайда з своїм військом давай гуляти на бистроногих чайках. І по умові привіз Туган-беєви силу здобичі та багато ясира, зібраних не з наших людий христіянських, але награблених із поганих земель бусурменських. Світла Порта послала Туган-беєви рішучу ноту.*
Перечитавши таке, начальникови поліції було не в переливки. Нота… Адже тугечки не аби-якою політикою тхне.
Поставлено на ноги всеньку поліцію. Наслідок тієї ворохобні був досить сумний. Кнюха — за теє, що доводить дітий до крадіжки, посаджено в холодну… Але найгірше було те, що прізвища Туган-бей і Порта так і залишилися за Кнюхами до смерти.