Земний одяг нових марсіян був дуже незручний і гарячий. Особливо страждали чоловіки в своїх довгих і теплих комбінезонах. У перші дні прибуття вони не мали часу займатися розв’язанням цієї проблеми. Але практична Марія з шматка парашутного шовку пошила дві пари коротких білих штанів і легенькі жіночі вбрання. Вона розплела свого шовкового пуловера і кольоровими нитками вигаптувала рукави.
— Яке чудове вбрання! — зраділа Олена приміряючи його. — Ти, мабуть, запозичила взірець з альбому марсіянських красунь?
— Хоч би… але це не вадить, — всміхалася дівчина.
Чоловіки теж дякували Марії за новий одяг, що був дуже зручним до життя у пустелі. Незабаром Олена виплела з пальмового лика кілька чудових капелюхів, вони були трохи грубі, але прекрасно захищали голови мешканців оази від гарячих сонячних променів.
Біля наметів Юрко збудував невелику кухню, де варилися їхні одноманітні й несолоні страви.
Щодня люди мали якісь невідкладні турботи; чоловіки пересаджували кущі, огороджуючи оазу від пустелі, копали каменистий ґрунт, підготовлюючи ниву, поливали молоді дерева. Жінки шили одяг, варили їжу.
Дні минали один за одним. Люди згубили їм рахунок, забули про календаря. Не рахували днів, тижнів, місяців. Тут не було ні осені, ані зими, й, здавалося, завжди стояло гаряче сухе літо і ніколи не падав дощ.
Якось чоловіки вирішили піти на розвідку вглиб пустелі й повернулися лише за тиждень. Повернення чоловіків перетворилося в справжнє свято.
— Ми принесли сіль! — промовив неголений і обсмалений сонцем Ярослав, дістаючи з мішка темні грудки.
— Сіль! Це чудова знахідка. Я сьогодні зварю зелений борщ з листя, такий, як колись варила на Україні, — радісно промовила Марія.
Олена лизала грудку і раділа, немов дитина:
— Дуже смачно! Я виголоднілася, бо давно не їла солоної страви…
— Однак ми налагодили своє господарство. Маємо і хліб, і воду, і сіль.
— Виходить, що працьовитим людям ніде не страшно… Признатися чесно, я гадав, що ми загинемо тут, але…
— Говорять, що важко буває перші тридцять років, а потім людина звикає до всього, — промовив Юрій.
— Навіть камінь мохом обростає… а ми ж живі люди…
*
* *
Минув рік, а може й два.
Після четвертих жнив четверо мешканців нової планети урочисто відсвяткували цей день.
У той час уже виросли кущі живої огорожі, що захищала оазу від сипучих пісків, й вони засівали чималий шматок поля.
Настав день, коли вони мали вільний час, але звиклим до праці людям хотілося творити. Недалеко криниці Ярослав збудував хреста, а на постаменті з м’якого каменя вирізав барельєфа Олени. Скульптор невтомно працював над новими творами.
В затінку під пальмами з’явилася нова скульптура жінки з скрипкою в руках. За модель служила Олена. Вона з великим задоволенням позувала щодня, знаходячи в тому велику насолоду.
На залишках бортового журналу, знайденого в ракеті, Олена писала ноти нової музики, а Юрій свої вірші, в яких порівнював цю пустелю з чорноморськими степами.
Все частіше в оазі було чути співи і гру скрипки. Нові марсіяни кохалися у музиці та мистецтві.
Якось увечері, після концерту, коли багаття освітлювало бронзові обличчя сидячих людей, Олена мрійливо промовила до своїх друзів:
— Мені здається, що я тепер щаслива. Я відпочила і заспокоїлася від хвилювань і важких переживань там. на Землі. Ми у безплідній пустелі власними руками створили гідні до життя умови. У мене буде, мабуть, син — син, народжений у пустелі. Я йому буду співати колискових пісень, які мені співала мати на моїй батьківщині. Я йому розповідатиму легенди про Україну. А може, він тут зросте лицарем-переможцем?
— Так, Олено! В твоїх словах я відчув великий сенс мого життя! — рішуче сказав Ярослав, обіймаючи свою дружину…