Караван двогорбих верблюдів зупинився під скупим затінком пальм. Два чоловіки в білому одязі й тропічних коркових шоломах, скочивши з своїх «кораблів пустелі», кинули віжки погоничам-арабам і пішли вглиб оази до білого намету. Мандрівники здивувалися, побачивши величну скульптуру молодої жінки з скрипкою.
— О, це справжній мистецький твір, гідний Луврського музею! — вигукнув середнього віку чоловік.
— Цікаво, як вона опинилася тут? — промовив його супутник.
— Важко відповісти на це питання. Але, здається, тут ми зможемо зафільмувати потрібні кадри.
— Ця місцевість цілком задовольнить мої вимоги, як оператора, — відповів молодший.
— Мабуть, тут відбулася якась надто романтична історія і… О! — здивовано вигукнув чоловік з русявою борідкою, не закінчивши своєї репліки, глянувши на стежку, й тихо додав: — Щоб це лишень не було марево…
Чарівна жінка в білому вбранні, з скрипкою в руках, прямувала до них.
— Дивіться, мосьє Жако, сама модель йде до нас.
Мандрівники-кінематографісти йшли назустріч Олені Ярош.
— О, я ніколи не сподівався зустріти в центрі пустелі таку чарівну жінку, — знявши шолома і низько вклонившися, промовив він французькою мовою.
— Добрий день! — співуче відповіла здивована Олена.
— Дозвольте відрекомендуватися. Режисер Мартель, а це мій приятель — фільмовий оператор Жако.
— Дуже приємно зустріти перших культурних марсіян. Однак, дивно… там, на Землі, так розмовляють у Франції, — відповіла Олена французькою мовою.
— Я розмовляю мовою своїх батьків. Я є справжній француз, — пояснював здивований режисер.
— То ви теж прилетіли звідтіль на ракеті?
— Ні… ми їхали спочатку пароплавом, а потім верблюдами.
— Чи давно ви залишили Землю?
— Землю!? — здивувався режисер. — Беру на себе сміливість запевнити вас, чарівна панно, що ми ніколи не залишали нашу стару планету.
— Годі вам шуткувати. Адже ж ми знаходимося на Марсі! — рішуче відказала Олена.
— Зовсім ні! На щастя, ми знаходимося в самому центрі пустелі Сахари!
— Сахари!? Невже ми нікуди не відлетіли і опинилися на цій старій і невлаштованій планеті Землі? — здивовано і недовірливо, з неприхованим жахом, запитала Олена Ярош.
Слова цих непроханих гостей видавалися їй дзвоном розбитої чудової легенди, яку вона створила і повірила в неї. І тепер це все знищено. Немає більше чудового міфу про Марс. Як сприймуть це повідомлення її Ярослав і приятелі? Олена була незадоволена прибуттям до їхньої оази французької кіноекспедиції, що так порушила їх спокій і духову рівновагу.
— Насмілюся вас запевнити, що ви помилялися, — промовив Мартель, намагаючися розвіяти напружену мовчанку.
Йому швидше хотілося підняти таємничу машкару з цієї заінтригувавшої його історії.
— Помилка! Але яка то була чудова помилка. Ми щиро вірили в це, і ви її зруйнували й намагаєтеся знищити мою віру. Навіщо ви прийшли сюди? — з докором промовила вона.
— О, мадемуазель! Хто ви й чому з таким завзятим скептицизмом відноситеся до всього земного? Можете ви задовольнити мою цікавість? — запитав режисер.
— Прошу… якщо вас цікавитиме моя історія. Років три тому ми почали цю мандрівку, що вам може видатися надто фантастичною. Десь на терені Німеччини ми сіли в ракету, і нами вистрелили в напрямку Марса. Потім ми опинилися тут. Уламки ракети ви зможете побачити в пустелі, за кілька кілометрів звідціль.
— Фантастично! Чудово! Це так цікаво і надзвичайно! — лементував з захоплення месьє Мартель. — Ми дуже просимо розповісти нам більш докладно про ваше життя.
— Також ми розшукаємо вашу ракету і зафільмуємо її, — додав оператор.
— Прошу до нашої оселі. В наметі ви знайдете затінок і розділите з нами наш скромний полудень, — запросила Олена, знайомлячи з мешканцями оселі, що якраз на той час підійшли. — Це мій чоловік, в минулому скульптор — тепер декласована і універсальна людина в розумінні життя в пустелі.
— Це, мабуть, ваш витвір? — запитав Біжу, показуючи на скульптуру.
— Так. Я витесав її у вільні часи.
Вони пішли до білого просторого намету. Марія накрила шовковою скатертиною низенького стола і наставила, немов за східнім звичаєм, глиняні полумиски з фініками, фігами, пшеничними коржами.
— Прошу полуднати, панове, — запрошує Олена, наливаючи пальмове вино.
— Будьмо здорові! — підіймає келиха Ярослав.
— За ваше здоров’я і кінематографічні успіхи, — ледве всміхнулася Олена.
— За здоров’я. Але мене так схвилювало ваше оповідання, що я втратив апетит… Розкажіть, хто ви? Я десь зустрічав вашого портрета.
— Я — музика Олена Ярош.
— Ярош!? Чи не збиралися ви приїхати на гастролі до Парижу?
— Ви, мабуть, чули про мою сестру, акторку Марію Ярош. Я теж мала виступити в Парижі, але цьому перешкодила війна.
— Що ж сталося з вами? Чому ви вибрали такого надзвичайного маршрута?
— Під час війни нас привезено на примусову працю до Німеччини. Ми намагалися втекти до Швейцарії, а потім до південної Франції, де жила моя сестра. Але нас затримано в Альпах і засуджено до смерті. Однак… з того часу я вірю в Його Величність Випадок! Сталася надзвичайна несподіванка. Нас не розстріляно й запропоновано прийняти участь в ризикованому випробуванні нової машини… нам залишалося негайно прийняти смерть, або прийняти пропозицію. Вибрали останнє й вилетіли, а далі я не знаю, що з нами сталося…
— Зіпсувався ракетовий рушій, — додав Ярослав.
— Тоді ми спустилися тут, але ввесь час гадали, що долетіли до Марсу. Спочатку перетерпіли страшенну нужду, поки знайшли цю оазу, потім здобули воду і створили те, що маємо тепер…
— Ось наша коротка історія. Ми горимо палким бажанням узнати, що сталося в Европі. Чи скінчилася війна? Який лад тепер на Україні? — хвилюючися, запитала Олена.
— Війна закінчилася поразкою Німеччини.
— Ми сподівалися цього, а далі?
— На вашій батьківщині, здається мені, не сталося жодних змін…
Зблідли й затрусилися губи Олени Ярош. Погас вогник надії в її очах. І вона засмучено опустила голову…
— Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у вашому скрутному становищі. Дамо верблюдів, щоб ви змогли повернутися назад до цивілізованого світу, — запропонував з радістю Мартель.
— Скрутному становищі!? Чому ви так гадаєте? — здивувалася Олена.
— Це само собою зрозуміло. Адже ж після всього того, що сталося, звичайно, ви бажаєте якнайскорше повернутися до Европи.
— Дякую за вашу люб’язну пропозицію! Але ми, мабуть, залишимося надалі тут, — відказала вона й, звернувшися до своїх друзів, додала: — Як порадять мої друзі?
— Так, Олено! — погоджуюче кивнув головою Ярослав, до нього приєдналися Марія і Юрко.
— Невже вас — талановиту музику, — захоплює ця дика екзотика і примітивне життя у безплідній пустелі? — здивувався гість.
— Невже вам наша чудова оаза здається безплідною пустелею? — образилася Ярош. — Ходімо, я вам покажу наше садівництво, поле. Мені, після перенесеної життєвої хуртовини, здається, що ніде немає кращого куточка.
Мальовничий гурт з шістьох людей вийшов з намету, прямуючи до поля достигаючої пшениці.
— Що ви бачите?
— Якесь поле… здається, пшеничне поле, — здивовано відповів Мартель.
— Так. Це дійсно пшенична нива, — промовила Олена Ярош, і в підкресленому тоні її голосу відчувалася велика любов. — Це не просто якесь поле, як ви висловилися. Нам це важить багато більше. Кожен шматочок землі відвойовано нами від пустелі. Створено новий ґрунт. Ці квітучі дерева і пальми були немов хорі на сухоти, поки ми не провели штучного зрошення. Це була важка праця.
— Це праця будівників пірамід! — вигукнув Мартель.
— Ми не говоримо, що було легко. Але ми відчули радість, досягнувши мети. Адже ж людина, де б вона не була, завжди має якісь бажання чи потреби, заради досягнення мети підкорює все інше…
— Так. Маєте рацію. Адже ж ми живемо в столітті найславетніших винаходів. Тепер настає Століття атомових винаходів. Атомова зброя вирішила перемогу над Японією. Людство XX століття має чимало досягнень!
— Але чи стало воно щасливішим? Ви з захопленням розповідали про бомби Але я їх ненавиджу. Я пережила жах війни і розрухи, двічі перенесла на собі так зване «визволення». Вам, французам, і взагалі чужинцям, не зрозуміло це слово в такому широкому вимірі, як нам — українцям. Ми не раз стояли на порозі Нірвани — того таємничого потойбічного світу, і… уявіть собі — тепер Европа нас зовсім не цікавить. Я жахаюся від одної згадки, що ми знаходимося на Землі. Що потрібно людині? — запитала Олена Ярош французів, але вони були заскочені запитанням цієї дивовижної українки. Тоді вона сама відповіла на власне питання: — Дуже і дуже небагато. В цій пустелі я відпочила душею і тілом. Тут я пізнала чисте щастя і радість материнства. Ця пустеля тепер є батьківщиною моєї дитини. Ми не забули і про мистецтво. Я часто граю на скрипці, і тут вона звучить особливо урочисто. Я граю лише тоді, коли хочу, коли сама, чи мої друзі відчувають потребу в музиці, а не на примхи чужої і невдячної юрби… Мій чоловік працює, коли відчуває потребу — тоді відчуває радощі чи муки митця. Усім нам дає радість природа, коли ми працюємо на ниві, чи збираємо овочі в нашому садку. Це все буденні радощі самого процесу життя…
Мартель пильно вдивлявся в риси збудженого жіночого обличчя. Воно немов відлите з бронзи. «Яке чудове це обличчя, — міркував він. — Чи бачив ти — відомий режисер, — таке надзвичайне, насичене духовими переживаннями обличчя?» І образи актрис з його найкращих фільмів «Золоте весілля», «Вечірній Париж», здавалися блідими, немов вижата цитрина, перед обличчям Олени Ярош.
— Яка ви чудова, — промовив він з пристрастю. — Ваша надзвичайна, навіть у наші часи, історія дуже схвилювала і зацікавила мене. Коли ви дозволите, я напишу сценарія нового фільму, в якому вам пропоную головну роль. Це буде надзвичайно захоплюючий фільм, що здивує весь світ! Я підпишу з вами вигідного контракта на мільйон франків. Ваша будучина буде блискучою. Відповідайте — згода?
— Ви пропонуєте гроші… Але вони непотрібні мені. Тут, у пустелі, немає крамниць, де їх витрачати. Ми живемо без грошей і щасливі, що позбавлені сумного обов’язку здобувати їх. Ми не купуємо квитків чи до трамваю, чи концерту. Не платимо за приміщення чи паливо, звільнені від обов’язку здобувати зимовий одяг, ми не знаємо харчових карток, і саме головне, жаху політичної поліції.
— Дивно! Ви цілком свідомо відмовляєтеся від прекрасної пропозиції, яка б зробила щасливою найкращу жінку всесвіту. Коли не заради грошей, то заради слави, ви прагнете стати знаменитістю.
Олена Ярош прислухалася до звуків, що доносилися з пустелі. Погоничі-араби намагалися укласти на пісок занепокоєних верблюдів.
— Це співає пустеля. Вітер підіймає пісок — буде піскова завірюха — самум. Вона сушить мозок… Ходімо до намету. Звичайно в такі дні ми слухаємо музику…
Немов чайка злетіла її біла рука, смичок доторкнувся струн скрипки, й чарівна мелодія наповнила намет. Вона грала підбадьорюючі мотиви і трагічні пісні з історії її народу.
В думах, народних піснях, привезених до пустелі з далекої України, відчувався невимовний сум за батьківщиною.
Не зрозуміти чужинцеві жертвеності тієї музики. Але він, повний натхнення, писав кадри до нового фільму.
— Дуже вдячний за чудову музику! Ще раз пропоную вам — схаменіться. Обдумайте мою пропозицію. Не загубіть тут своїх здібностей. Адже ж не самумові слухати таку чудову музику.
— Ні! Я вирішила добровільно тимчасово піти з того життя, бо перетерпіла надзвичайно багато кривди… Я дала обіцянку перед Богом… я повернуся до замріяних степів моєї батьківщини, але, пане Мартель, — ще не час… ще не час… Я тут, у пустелі, навчу свого сина любити, а як виросте, то й боротися за мою батьківщину…
— Подумайте!
— Врешті решт, це моя приватна справа!
— Шкода! Я віддав би багато, щоб ви взяли назад своє рішення. Подумайте!
— Ні, — рішуче відповіла Олена Ярош.
*
* *
Минуло три дні. Несподівані гості, що порушили спокій мешканців оази, готувалися до від’їзду.
Сумно перегукувалися одноманітні дзвоники верблюдів, не менш одноманітно вигукували погоничі.
— Суєта суєт… — промовила Олена, спостерігаючи ладнання каравану.
Жако закінчував фільмування її скульптури новеньким блискучим апаратом «Дебрі».
Режисера Мартеля мучила лихоманка. Він, з пов’язаною мокрим рушником головою, завітав до намету.
— Прощавайте, Олено! Не маєте мені більше нічого сказати?
— Прощавайте, пане Мартель. Хай щастить вам у дорозі…
Сонце наближалося до заходу, і його останні промені золотили шовк намету. І на ньому, немов на екрані, з’явилися лялькові тіні каравану верблюдів. Караван спускався з піщаної дюни. Сумно, стихаючим крещендо, дзвеніли їх дзвоники.
— Ярославе! — зрадівши вигукнула Олена, звертаючися до чоловіка. — Мені здається, що це все марево. Мені хочеться, щоб це було лише марево.
— Так, кохана Олено! Це все було марево, — відповів Ярослав, підіймаючи на руки золотавого від сонця сина.
Змовкли дзвіночки. Зникли верблюди. Гарячий вітер завівав сліди каравану і дзвенів об піскові струни. Їм підспівували струни скрипки…
Квітень 1947 р.
