В кабінеті начальника контр-розвідчого відділу подільського губ. ГПУ у Винниці — оживлення.
Кругом великого стола сиділи, жваво розмовляючи, сам «начгуб» Ліплєвскій, маленький худий жидок з істеричним обличчям, його заступник Іванов, інтелігентний москаль з борідкою «аля Троцький», начальник контр-розвідки Галіцький, інтелігентний жид з повним випещеним обличчям і гострими сірими очима, уповноважений «по борьбє с бандітізмом» Соболєв, гарний молодий жидок в українській вишитій сорочці під чорною цивільною блюзою, уповноважений «по шпіонажу» Наг — русявий жид з борідкою «аля Іванов», та підручний Галіцького в справах української «контр-революції» — українець Харченко. Випадковий збіг, одного прізвища: Харченко — Хмара і Харченко — чекіст. Як гість, був присутній начальник «особого отдєла» 24 дивізії — латиш Петерс.
Оживлену розмову переривав дзвінок телефону. Галіцький узяв слухавку.
— Дуже добре. Давайте його, товариш комендант, відразу до мого кабінету.
Поклавши слухавку, обвів присутніх задоволеним поглядом.
— Привезли вже із станції до нашої комендатури — зараз буде тут.
«Товаріщ» Соболєв весело потер руки.
— Приємно, чорт побери, старого «приятеля» побачити. Ми з ним останній раз зустрічалися, як він під Вербкою коня мені вбив і з рук нам вирвався…
В сусідній кімнаті залунали кроки. До кабінету зайшов вартовий комендант — жидок Раскін. За ним на порозі став Хмара в високій сивій шапці, з низко опущеними козацькими вусами. За його головою виднілися цівки рушниць ескорти.
Галіцький став ізза столу.
— Товариш комендант, варту можете забрати, як треба буде — я задзвоню.
Ну, здравствуйте, товариш Харченко, — протягнув він Хмарі руку, — роздягайтеся та сідайте до столу. Може ви їсти з дороги хочете!
Хмара зморщив брови.
— Так, я від вчорашнього вечора нічого не їв.
Галіцький зробив обурене лице.
— Це — свинство! Треба буде пробрати добре Кам’янець, що вони арештованих без харчів висилають. Козак, — звернувся він до Харченка — чекіста, — принеси перекусити. Там здається коньяк є — може товариш хоче зігрітися. За хвилину на столі стояла булка, сардинки, шинка, овочі й пляшка заграничного коньяку.
— Ах, чорт! — заклопотався Галіцкій — килішків у нас нема. Можете вживати цю скляночку. — підсунув він шклянку для води.
Хмара якийсь час понуро дивився на розставлені ласощі, потім налив повну склянку й з’їв усе, що було на столі.
Галіцкій підсунув до нього бляшану коробочку з експортовими сигаретками.
— Закурюйте.
Хмара закурив сигаретку і розлігшись на м’ягкому «графському»[2] кріслі, вижидаючи дивився на чекістів.
Ліплєвскій з натугою здобувся на «приємний вираз» лиця.
— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи — то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки «українізуємося»…
Присутні з «милостивими» посмішками підтверджуюче кивнули головами.
Лише Петерс підняв заперечуючи руку.
— Пєррєпрашую! Я уж україзовался на всє сто отсотков. По первая категорія іспит сдал!..
Галіцький, що сидів поруч Хмари, підсунув своє крісло ближче і «ласкаво» поклав йому руку на плече.
— Воно звичайно, товаришу, в цім положенні розмовляти не дуже то приємно. Було би краще, якби ви були раніше зрозуміли свою помилку та прийшли до нас добровільно. Але й тепер ми можемо договоритися до чогось корисного і для нас, і для вас. Ви звичайно своє положення розумієте. Розумієте, що вас чекає…
— Знаю, — рішуче відрубав отаман.
Галіцкій усміхнувся з ласкавою іронією
— Алеж — ні! Не обов’язково це. Звичайно, по закону ми мусимо вас розстріляти, та не розстрілявши — теж не втратимо нічого крім п’яти пудів нікому непотрібного м’яса. Для нас дорожче, зробити з ворога приятеля, як знищити його. Цього ми завжди дотримувалися. Хто щиро розкається і йде з нами — ми прощаємо все й даємо широку змогу працювати для свого народу. Візьміть генерала Слащова — знаєте скільки він комуністів перерішав? Тепер він викладає у воєнній академії у Москві. Користується повним довір’ям влади і партії. Або ваш же Тютюнник! Він більше лиха наробив нам, як ви, але ми йому це забули. Дали змогу переконатися що світська влада на Україні є — влада українського народу, що ми зовсім не є його ворогами — як нас малюють, а навпакинесем для нього кращу будучність, рятуєм від ярма, яке хотіла й хоче накласти на нього чужа та своя буржуазія. Тепер Тютюнник спокійно живе собі в Харкові, пише, працює на культурному фронті. Як хочете, ми влаштуєм вам побачення — побалакаєте з ним самі.
Коли логічно розібратися — то ви не можете бути для нас жодним ворогом. Що ви — поміщик чи капіталіст? Ви сільський учитель, трудовий інтелігент — елемент для нас дорогий і бажаний. Ви просто через свою засліпленість шовінізмом не розумієте того, — що ми вже дали Україні вдесятеро більше як ви ще тільки мрієте вибороти. Про що вам іде?! Самостійність? — Але ж Україна тепер самостійна республіка, що добровільно входить у склад радянського — розумієте, — не російської держави — а радянського союзу, до якого з часом увійдуть всі нації світу.
Візьміть український уряд. За винятком кількох осіб — там все люди, що походять з України. Візьміть хоч би нас отут. Окрім товариша Іванова та Петерса — ми всі українці. На Україні родилися, виросли, любимо її як батьківщину. Тепер от мову вивчаємо, бо у всіх установах державною мовою має бути мова українська.
Іванов, що закохано погладжував свою борідку, вмішався в розмову.
— Направду, товариш Харченко, у ваших газетах часто можна зустріти статті про якусь окупацію України Москвою, про великодержавний шовінізм російський… А от — візьміть… Мене, корінного москвича, відповідального працьовника, присланого на Україну центром — тут примушують два рази на тиждень ходити на лекції тієї дурацької мови… Хіба окупанти поводяться так на окупованих землях?! На мою думку, теперішній уряд України є більш шовіністичний, як Всеросійський.
Хмара втиснув голову між плечі й хруснув пальцями.
— Слухайте, панове! На що ви це все мен говорите? Я ж не комсомолець із села… Розумію все так само добре, як і ви…
На обличчя чекістів набігли незадоволені гримаси. Ліплєвскій нервово ляпнув губами й глянув на годинник.
— Ну… мені на засідання губ паркому треба…
Галіский став й пронизливо глянув Хмарі в очі.
— Ну… так заграємо, пане отамане, в відкриті карти! Ви в наших руках і ми вас — застрілимо. Та перед тим ми ще з вами пограємося — так, що чорти у пеклі злякаються!
Прищуривши очі, змінив голос на ласкаво-наставницький.
— Ви ще не старий чоловік… А життя, це — гарна річ… Краще жити навіть у тюрмі з надією на майбутнє, - як зарання зігнити. Колиб ви відразу пішли з нами на згоду, то може б ми вас були звільнили зовсім і залишили на Україні.
Нам потрібні дві речі. Перша: маєте нам сказати все, що знаєте, та виявити всіх, кого знаєте.
Друга: у населення ще не вивітрів зовсім жовто-блакитний дурман, яким ви набили йому голови в 1917-20 році. Маєте на прилюдному суді сказати, що вся петлюрівщина, це — запроданці закордонного капіталу, котрі обдурюючи народ брехливими гаслами, борються лише за те, щоби повернути землю панам і фабрики капіталістам. Що ви переконалися, що для української інтелігенції, селянства й робітників — єдиний правильний шлях є: підтримати світську владу і йти за нею. Що як бувший повстанчий отаман, ви зрозуміли, що йшли злочинним проти українського народу шляхом й закликаєте селян не вірити петлюрівським агентам та віддавати їх до рук української робітничо-селянської влади.
Про те як і що маєте говорити, — ми ще побалакаємо.
За це — ми вам даруємо життя. Не розстріляємо, а дамо десять чи п’ять літ тюрми. Через пару років — звільнимо. Як добре постараєтеся на суді, вишлемо вас тільки з України до якогось центрального міста, дамо працю й будете собі жити.
Памятайте лише одно: життя ваше — тепер у ваших власних руках!
— За життя я своєї ідеї і чести не продам!
Галіцкій іронічно підняв ліву брову.
— Не будемо забігати наперед… Ви тепер поденервований, думаєте серцем, а не розумом. Посидите у нас в одиночці… може місяць… може рік… охолонете трохи… подумаєте над тим, що я вам кажу… Як не хочеться вам жити тепер, — захочеться може згодом…
Начкро взяв слухавку.
— Алло! Товариш комендант! Запровадьте арештованого до тюрподу. Камера № 6. Ізоляція абсолютна! До побачення товариш Харченко!
Три червоноармійці наладували на гостро зброю. Пройшовши лабіринт кімнат, вийшли на подвір’я. по переді йшов комендант Раскін. Коли проходили коло маленького, продовгастого будиночку з вікнами на глухо закладеними грубими шпалами, він махнув в його бік револьвером і засміявся.
— Звідси ти на волю поїдеш… без черепа…
Тюрпод(«тюремний подотдєл») містився в окремому будинку оточеному колючим дротом.
Увійшли в ганок і Раскін стукнув револьвером у залізні гратчасті двері.
З середини нечутно підійшов у войлочних пантофлях дозорець і відімкнувши колодку, пустив Хмару та Раскіна до середини.
Комендант нахилившись до дозорця шепнув:
— Камера — 6. Ізоляція повна.
Хмара витягнув з кишені недокуреного папіроса.
— Можна сірника у вас попро…
Дозорець приклав до уст пальця: — Тссс… Потім різнув себе пальцем по виставлено язиці і многозначно приклав палець до носа.
В тюрподі панувала мертва тиша.
Давши знак пальцем, дозорець підвів арештованого до столика й поклавши перед ним листок паперу та олівець — нахилився до його уха.
— Напиши своє прізвище, скільки літ і звідки походиш. Та від цієї хвилини забудь, що у тебе прізвище й що ти маєш голос.
Скінчивши «формальності», повів попід двері камер в кінець темного, покрученого коридорчика. По дорозі затримав за рукав і мовчки підняв ляду у підлозі. Знизу пахнуло смердячою вохкістю й холодом.
Нахилився до уха:
— Як заспіваєш, або голосно заговориш — підеш на три дні «туди» і нічого не дістанеш їсти.
Камера № 6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Загратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трошечки світла — ніколи сонця. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, — голий тапчан. В куті смердяче відро.
Якийсь час ходив по камері. Потім впав на тапчан і заснув тривожним сном.
Снилося галицьке місто й рідне село, Остапчук і Галіцький, та ще хтось ніжний й ласкавий, про зустріч з ким мріяв, як переходив Збруч.