Потяглися одноманітні, сірі дні. Темрява й тиша гнітили, вимотували нерви.
Дозорець, кацпчук Арбузов на кожну спробу забалакати хоч би шепотом, щоб почути людський голос — лише пророблював свої маніпуляції пальцем коло уст і носа. Другий, кацапчук Котєльніков, — робив німу жахливу міну й загрожуючи кивав пальцем.
Двері відмикалися три рази. Рано дозорець забирав відро — «парашу» і подавав півфунтову пайку хліба та бляшанку з під консервів чистого окропу. На обід що дня подавав ту саму бляшанку ріденької пісної зупи звареної з сильно стухлого пшона[3]. У вечері знову бляшанка окропу.
Хліб з’їдався відразу, не заспокоюючи голоду. Від пшонинки бурчало в роздратованому шлункові. Дужий організм вимагав їжі. Хмара чув, як з кожним днем падав на силах. Від кілька хвилинного ходження по камері — закручувалося в голові.
Все довше пролежував на тапчані гамуючи думками крик голодного тіла.
Кілька разів викликали опівночі на допити. Відповідав одно: нікого й нічого не знаю. Говорити на суді проти свого сумління і переконань — не буду. Розстрілюйте.
Дошкуляла по дратована на допитах папіросами звичка. Шалено хотілося курити.
Не втерпівши попросив раз на мігах дозорця, щоб дав покурити папіроса. Отримав німу відповідь складену із трьох пальців. Був лютий сам на себе, що напросився на приниження.
Часом у вечері, голодним вовком завивала коло тюрподу спеціально улаштована авто-сирена. Клацали вихідні двері. Стукав засов найближчої до них камери. Вночі знову стукали двері. Чулися кроки, лайка, часом крик або плач. Здогадався, що то привозили і забирали на розстріл смертників.
Одного вечора, коли сирена понуро завила на вулиці, - камера несподівано відчинилася. На порозі став ніколи не розмовляючий дозорець із задоволеним усміхненим обличчям.
— За смертниками до тюрми поїхали… Ти на авті не проїдешся… Ми тебе звідци заберем… Хочеш закурити?
— Ні.
Замкнув двері.
Через пів години знову почулося виття. Лязнули вихідні грати. Кроки наблизилися до шостої камери. Шелеснув ключ. На порозі став вартовий комендант Рубцов із револьвером в руці і пропустив до камери двох молодих селянських хлопців зі скрученими назад дротом руками.
— Сідай, ти в цьому куті, а ти в тому! Як підведеться котрий — тут кулю дістане!
Один із хлопців несміливо обернувся до Рубцова.
— Товариш комендант! Мені на сторону треба…
— Валяй в штани!
Задоволено засміявшись від свого «дотепу», Рубцов обернувся до Хмари.
— Можеш через них бабуні на той світ поклін передати… Най тобі місце приготує…
Двері замкнулися.
При скупому світлі брудної електричної лямки Хмара приглянувся до хлопців.
З змертвілими, зблідлими обличчями непорушно сиділи по кутках.
— За що ви, хлопці?
Молодший неначе прокинувшись заперечуючо замотав головою.
— Нізащо… Ой — нізащо!..
Старший, гарний брунет, мотнувши головою, відкинув з очей кучеряве чорне волосся.
— Покинь Стьопа!.. Все рівно вже…
Багринівські ми… У Гальчевського в повстанчому загоні були… У двадцять другому році комуніста з Винниці піймали… Пожалували — не вбили. Дали двадцять пять нагайок і нагнали. Тепер він нас упізнав в місті й арештував з міліцією. Наговорив того, щой не було. Присудили до розстрілу. Тепер — от… привезли…
Молодший поклав лице на піднесені коліна і зайшовся плачем.
— Мамусю моя, бідненька моя!.. Рідненька моя!.. На когож я тебе одну стару покидаю?!..
Товариш нервово рухнувся в свому куті.
— Покинь Стьопа! Не заводь… Все рівно вже… Нічого не поможе…
Поклавши голову на стіну, засмученим поглядом подивився на Хмару.
— А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Весна починається… Зазеленіє все… Ліс… Поле… На вулиці хлопці з дівчатами співатимуть… Моя вийде… а я вже гнити буду… Ех! — хоч би ще рік пожити…
Притихнувший було Стьопа знову зайшовся плачем…
— Старенька моя — рідна моя!.. Хтож тобі з’оре — хто засіє?!..
— Покинь Стьопа!.. Люди поможуть — знають за що ми погинули…
Хлопець перестав причитувати і уткнувши голову в коліна, роспучливо, півголосом заводив на одній ноті.
Товариш його вилаявся й підвівшись з кутка став нервово ходити по камері рухаючи перетягнутими дротом, до чорного роспухлими, руками.
Засувка тихо піднеслася і в вирізку просунулася довга люфа «мавзера».
Зауваживши її, хлопець став проти вирізки.
— Ну — стріляй! Чорт тебе бере — стріляй тут — не все рівно?!..
Постоявши якийсь час, знову почав ходити. Люфа тихо, гіпнотизуючи поверталася вслід за його рухами.
Хлопець якийсь час скоса поглядав в її бік, потім втягнув голову в плечі й мовчки сів в свому куті.
Коло одинадцятої в ночі, на порозі станув Рубцов з вома дозорцями.
— Ну, хлоп’ята, давайте свої гарбузи під кулю. Ти, храбриший, — ходи перший!
Підвівся і мовчки пішов.
Стьопа, розкривши скривлено уста, застиглим поглядом дивився йому услід. Продовжував дивитися в ту саму точку й тоді як двері вже замкнулися.
За кільканадцять хвилин — знову стукнув засув.
— Ну, маленький, ходім — до мами тебе заведем. Ставай — чого дивишся?!
Стьопа сидів неповорушно, якось здивовано придивляючись до чекістів.
Коли стали наближатися до нього — звісив голову і повалився на підлогу, стративши притомність.
Арбузов відтягнув його за ногу на середину камери й вдарив чоботом у бік.
— Ставай — не роби фіглів!..
Рубцов з другого боку копнув в обличчя. З уст вибіг струмок крови, але Стьопа не рухався. Котєльніков засміявся.
— Диви! Мліє, як панєнка… Зараз я йому одеколону дам понюхати…
Вхопивши з кута смердяче відро — кібель вилляв усе з нього хлопцеві в лице.
Стьопа зідхнув і розкрив здивовано очі.
Підхопивши під руи, дозорці потягли його з камери зів’ялого, заплітаючого ногами.
Рубцов, виходячи останнім, вишкірив до Хмари зуби.
— Тебе теж треба буде так тягнути, чи сам підеш?..
Хмара лежав на тапчані й думкою проводив Стьопу.
Стукнули грати вихідних дверей… Подвір’я… Прохід у колючому дроті… Гараж… Задня стіна з піском за дошками… Лицем до неї ставлять Стьопу що хитається… Рубцов наближає до потилиці рушницю… Постріл… Череп злітає…[4] До дощок прилипають бризки скривавленого мозку… Тулуб падає поруч товариша — а у того чорні кучері зліплені червоно-білою кашою покривають обезформлене обличчя… «А вмирати не хочеться — ой не хочеться… Зеленіє ліс… Поле… І моя вийде… А я…»
Холодним вужем лізе в мозок Хмари друга думка. Йде зі скрученими дротом руками… він… Хмара… Ганок… Прохід… Гараж… Стіна перед очима… Постріл… Розприскується мозок… Бараном… Зі зв’язаними руками…
У всіх клітинах, у всіх атомах тіла розлягається нечутний крик протесту. Не хочу!.. Виходу!..
Зірвавшись із тапчана оглянув двері, стіни, грати… Закрутилося десятки плянів утечі — один від другого абсурдніший.
До дверей знову наблизилися кроки. Стукнула колодка… Рубцов з розсіяним обличчям з нервово бігаючою в зубах папіросою… У Арбузова руки і кінець носа в крові. Від носа на щоку простягся мазок крови зроблений рукою… У котєльнікова в руках кавалок телефонного проводу.
— Ну, отамане, давай руки назад.
В серце вдарив холодний струмок. Що це?! Невже — кінець?.. Став з погаслим поглядом. Дозорці вхопили руки й скрутили їх назаді проводом. Почувши себе без рук, Хмара стиснув зуби. Ех дурень! Було кинутися і загинути в боротьбі, а не бараном… Хоч би очі котромусь вибив!..
Рубцов весело поляпав по плечі.
— Ну, браток, прийшла й твоя година…
Хмара криво усміхнувся.
- І без суду?
Рубцов засміявся.
— На чорта нам суд — час дурно марнувати… Ми тебе — під час утечі — зрозумів? Вели на допит — а ти кинувся утікати… А ми тебе «шльопнули» і все в порядку… Ну — рухай!..
Блиснула думка — не йти. Най беруть силою… Почують інші в’язні… але в ту ж хвилину все тіло обгорнула глибока апатія. Та чи не все одно?! Раніше — чи пізніше…
Твердим кроком переступив поріг камери. Котєльніков, який мав джур, замкнув за ними вихідні двері. Арбузов взяв у ганку з кута французьку коротку карабінку й нибив її на гостро. Перейшли дворик тюрподу і йшли між будівлями до головного будинку.
Арбузов доторкнувся холодною люфою до потилиці.
— Можна тут…
Рубцов, який йшов збоку, тримаючи мавзера коло вуха, стукнув ним по люфі карабіна.
— Ні. Далі… В проході до воріт…
Хмара йшов вичікуючи стиснувшись.
Якось дивно лоскотало те місце, де голови торкалися люфа карабіна, неначе хтось мягким пером свердлив там діру.
По всьому тілі бігали млосні струмочки, які прагнули — але невідомо — чи продовжити, чи скоротити це вичікування товчка, що мав перекинути за таємну межу буття й небуття, а в мозку, як на сміх, крутилися дурненькі образки дитинства. Коли порівнялися з проходом між будинками, який вів до головних воріт, — Арбузов знову доторкнувся люфою.
— Одійди, комендант, а то заляпаю…
Рубців голосно засміявся.
— Покинь, Арбузику… Шльопнем, як назад будем вести.
Увійшли до секретно-оперативної частини й розвязали руки.
— Машеруй у кабінет до товариша Галіцького!
Начкро зустрів привітливо.
— Я, товариш Харченко, зараз не маю часу багато з вами балакати. Викликав тільки, щоби подивитися, як ви себе почуваєте. Виглядаєте не дуже добре… Не надумалися ще?..
Хмара понуро мовчав.
Галіцький взяв зі стола револьвер і почав ним гратися.
— Переконувати та уговорювати я вас більше не буду. Ідеї — на бік. Ми пропонуємо вам звичайну комерційну комбінацію: життя — за кілька слів на суді. Може ви думаєте, що ми не дотримаємо слова і після того суда все таки вас розстріляємо? Для нас — це не булоби вигідним. На такому суді ми мусимо показати себе «ліберальними». Ви — не останній… Як що будемо судити вас за замкненими дверима — річ інша… Зрештою — ми можемо покінчити з вами кожної хвилини без всякого суду. Скажу — і вас застрілять у подвір’ї «при спробі тікати». Захочу — застрілю вас отут в кабінеті «при спробі напасти на мене». Крім всього, ми послали до колегії ОГПУ на затвердження нашу постанову про розстріл вас. Через тиждень — два, зможемо забрати до гаражу без всяких церемоній з судами. Як що ви порозумнішаєте — ми це анулюємо і улаштуємо прилюдний суд. Маєте ще час — можете надумуватися. Здійснити нашу умову можна лише тоді, як я побачу, що ви порішили вже міцно. Нам нецікаво зібрати людей для того, щоби ви викинули якогось коника. Крім того, на такий суд нам потрібна для вас декорація. Потрібні ще люди. Мусите їх дати. Одного вас судити на прилюдному суді нецікаво. Поки що — до побачення.
Начкро натиснув під сукном на столі ґудзик. На порозі став вартовий комендант і три червоноармійці.
Відпровадили до тюрподу як звичайно.
Тієї ночі Хмара вже не спав.
Та в камері № 6 було вже два Хмари.
Той, що містився в першому говорив:
Хочу жити! Треба рятуватися поки час. Галіцкій каже правду. Розстріляти мене тоді — їм не буде рації. Буду в тюрмі… Буду мати досить хліба, якусь зупу й кашу. Не буду голодний. Буду жити надією на втечу, на волю і помсту. Буду ще боротися за волю Батьківщини… Побачу ще Україну вільною…
Та другий Хмара — іронічно хитав головою: Дурню-дурню!.. Бачив кого й за що розстрілюють, а тебе помилують?.. А як і помилують — то розумієш що хочеш зробити?! Розумієш, що ти хочеш сказати селянам, яких сам підбурював до боротьби, яким через тебе палили хати та які все таки вірили тобі, переховували, ризикуючи своїм життям, йшли на твій заклик в боротьбу й гинули во імя тої Ідеї, яку ти тепер хочеш прилюдно оплювати. Якою ганьбою покриєш ти в їх очах своє імя! А що скажуть товариші, за кордоном! Довідавшись — з огидою відвернуться і занесуть тебе на листу зрадників. Живим тебе вже все рівно вороги не випустять з рук. Не зможеш ні кровю їх змити з себе плями, ні виправдатися. Так не краще вмерти з гордо піднесеною головою?!
— Ти вже забув як вмреш?! Хто вшанує тебе за це? Забудуть як забули вже тисячі…- відкликався інший Хмара й починав викладати свої аргументи. Без кінця сперечалися два в одному. Та коли в щілини вікна пробилося денне світло — в камері був вже один, той самий Хмара: ідеї і чести за життя не продам… Розстрілюйте.