Одного вечора, задрімавшого Хмару розбудило довге виття сирени від’їжджаючого авта. Цей звук завжди вбивав в йому мрії і вкидав в обійми понурої безнадійности. Майстер, який вкладав цей багатотонний «спів» на всіх нотах гами в уста сталі — мусів бути добрим знавцем музики смерти. Це було жадібне виття зграї голодних вовків, що оточили серед поля безбороггу дитину, розпучливий крик жертви про рятунок та огидний сміх гієни над трупом — в кінцевих акордах…
За пів години в тюрподі були нові смертники, лише до шостої камери їх не дали.
Коло одинадцятої Хмара скоріш відчув як почув, що до його дверей тихо підкрадається кілька чоловік.
Тихий шелест ключа і на порозі стануло трьох червоноармійців з скерованими на його груди рушницями. До камери зайшов Рубцов з обома дозорцями.
— Руки назад!
Хвилина замішання й потім знову жаль та лють на себе.
— Ех — дурень! Знову дав себе зв’язати… Це вже певно — за постановою колегії…
Вийшли в коридор і стали коло камери № 8 — останньої перед вихідними дверима.
Котельніков відімкнув її.
— Виходь!
З камери вийшли молодий ще чоловік і жінка з гарним інтелігентним обличчям.
Руки в обох були зв’язані.
— Ставай один за одним! Випускай Котєльніков!
— Це ви вже нас розстріляєте? — тихо запитала жінка надщербленим голосом.
Рубцов засміявся.
— Ні — спати тебе разом з чоловіком покладемо…
Коло ганку обабіч кожного стануло два червоноармійці. Шість багнетів нахилилося, торкаючись тіла.
Попереді йшов Рубцов. За ним Хмара, жінка, потім третій смертник. Позаді Арбузов зі своєю французькою карабінкою.
Тепла літня ніч дихнула на лице ласкавим повітрям. Хмара з під лоба глянув на повний місяць над садами. За деревами сильний дівочий голос співав якусь знайому пісню… Десь зовсім близько голосно сміялася якась пара, перебиваючи одно одного веселими викриками…
Гаряча хвиля стиснула отаманові горло.
Жити! — крикнуло щось у грудях.
— Ох — як хочеться жити… — неначе луна на той «крик», почувся за ним приємний низький голос «смертниці».
— Що за балачка!? — обернувся з московською лайкаю Рубцов, махнувши револьвером.
Прохід у дроті. Кількадесять кроків… Широко відчинилися двері до гаражу… У першому переділі, коло столика під сильною електричною лямпою, Галіцкій та помішник губ прокурора — жид Сталов. В куточку стояв з карабіном фірман ГПУ — мадяр Сабо.
Червоноармійці станули кордоном від дверей. Коли смертників підвели до стола — Сталов витягнув з течки кілька папірців.
— Громадянин і громадянка Оніщенко! Вам присуд вже читали… ну та прочитаю вам ще раз…
Взяв друкований папір й почав в московській мові з легким жидівським акцентом.
«Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки.
Подільський губсуд, по надзвичайній сесії, у свому законному складі, під головуванням начальника губ. ГПУ т. Ліплевського, при членах: начкро губ. ГПУ т. Галіцкому та членові Губсду т. Берманові, розглянув на закритому засіданні справу гр. — н Андрія та Катерини Оніщенко, походячих з м. Київа, що займалися учительством в початкових школах, по обвинуваченні їх арт. 58 та 76 через 17, карного кодексу.
… Знайшов:.. Приймали активну участь у боротьбі українських підпольних контр-революційних організацій, що ставили собі за ціль відізвання України від СССР, шляхом переховування у свому мешканні ховаючихся від Чека та Політ — бюра членів повстанчих комітетів і ватажків розбитих червоними частинами повстанчих й партизанських загонів…
…До початку травня 1924 року, учителюючи в селах подільської губернії, виховували в шовіністичному, ворожому до світської власти духові дітей, навчаючи їх противодержавних деклямацій і співів та плекаючи в них любов до самостійної кулацької України…
…Постановив: з огляду на ідеологічно соціяльну ворожість обвинувачених до влади працюючих мас України — примінити до них найвищу міру соціального захисту — розстріл.
Присуд може бути об жалуваний до найвищого Суду УССР на протязі 24 годин від об’явлення.
Голова: Ліплевський. Члени: Галіцький і Берман. Секретар: Зільберман».
Жінка закрила уста й ковтнула повітря.
— Алеж… ми подали касацію… ми ж переховували лише двох… і не знали навіть, хто вони…
Сталов іронічно усміхнувся.
— Алеж… «переховували»?! — отже — знали… Вашої касації до найвищого суду надзвичайна сесія не пропустила. Це є її право передбачене законом.
Отже тут ще є затвердження присуду найвищим судом, якому ми самі присилаємо кожну таку справу. Порушення процесуальних приписів при розгляді вашої справи — найвищий суд не знайшов…
— Алеж. голова суду й один член, нас допитували, затверджували слідство, розписані на акті обвинувачення…
Прокурор перекинувся усмішкою з «членом суду» Галіцкім.
— Склад суду був законний. Отже… ви подавали ще телеграму про помилування до всеукраїнського старости…
Так от тут… «Розглянувши… з огляду на важкість злочину і соціальну небезпечність засуджених — прохання їх залишити без наслідків. Голова ВУЦВК Петровський. Секретар Буценко.»
Жінка засмучено, з любов’ю глянула на свого чоловіка, який стояв здвигнувши брові, міцно затиснувши уста.
Прокурор обернувся до Хмари.
— А ви засуджені по лінії ГПУ… Вам товариш Галіцкій прочитає постанову колегії…
Галіцкій «Ласкаво» усміхнувся Хмарі й взяв зі стола папірець.
«Колегія об’єднаного ГПУ, в складі голови т. Дзержінського, членів т. Менжиінського та Ягоди, розглянувши…постановила: Харченка Семена Васильовича — розстрілять.»
Прокурор склав до течки папери.
— Ну — здається все… Можна закінчувати…
Жінка нервово здригнула плечима.
— Товариш прокурор! Дозвольте нам з чоловіком перед смертю поцілуватись…
Галіцкій з усмішкою підняв руку.
— Не спішіть… Ми ще вас роздягнемо… Голими смачніще собі поцілуєтесь…
Прокурор зареготався. Всі усміхнулись.
Арбузов розв’язав смертниці руки.
— Ну — роздягайся! Тільки живо і все скидай, до останньої шматки.
Зніяковіла жінка стояла, не рухаючись.
— Е — та я бачу — ти бариня! Покоївки тобі треба…
Шурпнувши застіжки, став роздягати жінку. Знявши сорочку і панчохи — знову зв’язав їй руки.
Потім проробили ту саму операцію з чоловіком, який палахаючими від ненависті очима слідкував за роздяганням жінки.
Рубців глянув на Галіцкого.
— Отамана розв’язувати?
Той усміхнувся.
— Розв’яжи… Може вхопиш по зубах… най іде так!
Прокурор рухнув бровами.
— Буде трохи «недотримання приписів…»
Арбузов розщепив Хмарі пояса.
— Ну штани з підштанками та чоботи я здійму, а решту — потім стягнем…
Поки Арбузов возився з Хмарою, жінка наблизилася до чоловіка і поклала голову йому на плече. Він наблизив свої уста до її. По лиці його побігли груб сльози.
— Прощай Катю…
— Прощай Андрію…
— Можете не прощатись — усміхнувся Галіцкій — в одну яму підете…
Арбузов з сяючим від задоволення калмицьким обличчям — закрутив головою.
— О — ні, товариш начальник! Я її з отаманом положу, а чоловіка — набік!
Очі жінки злякано закруглилися.
— Я вас прошу! Не робіть цього…
Вся зграя зайшлася голосним реготом.
— Ну — досить! — стукнув Галіцкій рукою по столі — давай у той переділ!
Наступний переділ гаражу, була зацементована кругом кімната. Цементна підлога нахилена трохи вперед і до рівчака на середині, по якому кров розстріляних збігала до старого клозету. На пів метра від задньої стіни стояла дощана загородка, за якою був пісок. Дошки на середині були подіравлені кулями й заляпані темними плямами.
Смертників поставили в чергу коло правої стіни: з переду Оніщенка, потім жінку, потім Хмару.
Рубцов підійшов до «стєнкі», заклав до карабіна набій і кивнув Оніщенкові пальцем. Той оглянувся, мовчки кивнув головою дружині й пішов до Рубцова.
— Ставай лицем до стіни! Ближче!
Жінка глухо застогнала і замкнувши очі поклала назад себе голову на плече Хмари. Сотні шматків почувань та думок вихром крутилися в цю хвилину в голові отамана і одною з них, смішною й дикою в цім положенні — був жаль, що ніколи вже не притисне до грудей жіночого тіла, ніколи вже не вип’є радощів кохання…
Глухо вибухнув постріл. Чашка Оніщенка злетіла з голови і, вдарившись до дощок, ляпнула на них новими плямами.
Хмара почув, як на його лице впали теплі бризки. Жінка, жадібно хапнувши повітря — зсунулася по йому на підлогу.
Рубців відсунув ногами трупа Оніщенка під стіну й вхопивши її за ногу, — виволік на середину.
Піднявши за руку, копнув чоботом в груди.
— Вставай! Нема часу в об мороки гратися!
Жінка не рухалася.
Прокурор підійшов і порухав черевиком лице смертниці.
— Бий так — лежачу…
— Не можна — усміхнувся Галіцкій — куля від цементу рикошету дасть…
Рубцов нахилився й витягнув гребінь, розпустив довге розкішне волосся. Намотавши його на руку, перекинув непритомну жінку вдаром ноги в живіт. Підтягнувши по підлозі до стіни підняв за волося голову від землі, лицем до дощок, і моргнув Арбузову.
— Валяй!
Арбузов став на коліно й приклав свою карабінку до потилиці.
Волосся разом з черепом підскочило і лишилося в руці вартового коменданта. Сіра маса мозку бризнула йому на ноги та дошки.
Витерши волоссям чоботи, Рубцов шпурнув череп під стіну на Оніщенка. Відсунувши ногами свіжий труп до першого — нахилився й голосно плеснув мертву жінку по повному бедрі.
— Пропав верстат!.. Ну, отаман, — обернувся він до Хмари, — підходь…
Хмара зробив кілька кроків і став мало не торкаючись обличчя заляпаних дощок.
Проти правого ока, на дошці висів чималий кавальчик мозку.
Чому він не падає?.. — засвердлила мозок думка.
Позаді хтось щось балакав. Ляснув затвор Рубцового карабіна… Шкіру на голові обпалив горячий подих пострілу… — Чому я не падаю?.. — засвердлила друга думка.
Десь здалека донісся веселий голос Галіцкого, котрий поклав йому руку на плече.
- Ідіть, товариш Харченко, до своєї камери. Це я тільки познайомив вас з тим — що вас чекає…
* * *
Були ще «зміни» … Коли Хмара впав в глибоку апатію, підчас якої чоловікові зовсім однаково, що з ним буде — начкро, відповідною грою, постарався вивести його з неї на протязі трьох-чотирьох днів і вернути йому жадобу до життя, але вже на ступінь в нижчій формі.
Коли кінчилося пів року заточення в тюрподі, в камері № 6 вже не було отамана Хмари, душа якого горіла величною ідеєю, який во імя неї — з одвертими очами йшов на зустріч небезпеці й смерті, що в боротьбі і крові шукав ліків на біль за долю Нації. Його вбила тиша, темрява, голод, щовечірнє нудне дожидання смерти… Його добило непоборне, болюче бажання жити тих, що йшли на смерть через його камеру… В камері № 6 залишився чоловік-тварина, який хоче їсти, жити й розмножатися.
* * *
В одній із ночей Хмара сидів в кабінеті Галіцкого і називав хлопців, які приймали участь разом з ним в повстанчій боротьбі й залишилися дома.
Переглянувши записане, Галіцкий скривився.
— Я бачу тільки пять чоловік, яких можна посадити на лаву підсудних. І на тих ви не даєте більш-менш солідного матеріялу…
— Ті, що робили щось більше — за кордоном…
Галіцкій прищурив око.
— А чому ви нічого про Яблонівського не кажете?
— Про якого Яблонівського?
— Покиньте удавати дурня — це вам не до лиця. Яблонівський… учитель, котрий вам багато допомагав під час повстанчих операцій, якому ви передали листа із-за кордону перед своїм приходом, щоби він підготовив вам грунт…
— Я від 1922 року не знаю де він і що з ним…
— О — не турбуйтеся… Він в сусідній з вами камері, а лист ваш — ось — у мене в течці… Ну, а про Іваніва — скажите мені щось?
— Який це Іванів?
— Не пам’ятаєте?.. Молоденький хлопець, котрий з вашого доручення в 1921 році служив у нас в Чека. Висланий на операції у ваш район, — віддав вам у руки групу чекістів, яких ви порубали у лісі… пригадуєте?
— Він за кордоном… працює кельнером…
— Він недалеко від вас… в тюрподі… Ви його письмо знаєте — ось протокол допиту підписаний ним учора…
Хмара втягнув голову в плечі.
Галіцкій піднісся й через стіл поклав йому руку на плече.
— Ви зараз думаєте, що ми вас все рівно розстріляєм… Не турбуйтеся… Я це все знав і тоді, як перший раз балакав з вами… Колиб на ваших руках не було нашої крови, — то ви не уявлялиби для нас ніякої цінности… Ваш суд мусить збілянсувати наші рахунки… Ми свого слова дотримаємо. Можливо, що засудивши вас на кілька літ для форми, — переведемо вас до Харкова і звільнимо, як що ви погодитесь щиро працювати з нами. Будете собі з Тютюнником. Але ми мусимо забезпечити себе, що ви не втічете знову за кордон…
— Після того суду, дорога за кордон мені буде відрізанаю
— Згоджусь. Та на всякий випадок перепишете своєю рукою одного листа, якого ми відішлем по належності. Можете дописати, що схочете, виходячи «із своїх сучасних поглядів» — розумієте? — Харченко! — закликав він з другої кімнати Харченка-чекіста — у тебе готово там все?
Харченко приніс і поклав на стіл друкованого на машинці листа.
Галіцкій підсунув його до Хмари враз з пером та чистим папером.
Хмара взяв листа й став читати. Стрічка за стрічкою впивалися в серце отамана нові голки…
Лист від нього до головного Отамана Петлюри, в якому він, Хмара, признавав, що вся боротьба під національним прапором була шкідливою і ворожою для українського народу, й закликає головного Отамана до повного припинення її. В тому листі він стверджує, що всі балачки в закордонній пресі про звірства большевиків на Україні, про визиск України Москвою — гола брехня. Совітська власть на Україні це — правдива влада самого Українського народу, який почуває себе щасливим під її проводом.
Хотілося зімняти листа і кинути в лице Галіцкому. В мозку промайнуло кілька образків з недавнього минулого… Підсунув до себе чистий папір й став переписувати.[5]