Під осінь до тюрподу посадили коло чотирьохсот сіоністів — молодих жидівських націоналістів.
Камери були заповнені до неможливого.
Хмара сидів вже у пятій, бо у шостій був «абсолютно ізольований» полковник Дігтярів, якого привезли з кордону з дружиною і двома дівчатками.
Камера була сухіща і ясніща. Отримував вже фунт хліба, часом додатково кавалок білого та ковбаси. Іноді трохи цукру і тютюну. Після того, як «договорились» з Галіцкім — два рази денно виводили на кілька хвилин на двір.
При переформуванні камер з прибуттям сіоністів, до п’ятої камери посадили ще й проскурівського жида-пачкаря Бенчика Кур’єра, який заплутався на кордоні в якісь «делікатні справи» й теж дожидав розстрілу, та одного із ватажків сіоністичної молоді — Льову Кацмана.
Утрьох час збігав лекше. Бенчик, котрому Галіцкий на першому допиті викрутив (скалічивши на ціле життя) і попік папіросою полові органи, — все охав, що його розстріляють, та в голос мріяв про втечу!
Льова, серіозний, ідеалістично успосіблений хлопець, відносився до Хмари з повагою і співчуттям. Сіоністів, при прибутті їх до тюрподу, обшукували не дуже старанно, й на другий день, отримавши хліб, — Льова витягнув з кешені міцного складного ножа.
Серце Хмари здригнулося: ніж!.. Те чого бракувало для здійснення того пляну втечі.
Через кілька днів присів до хлопця.
— Льова! Віддайте мені свого ножа.
— Так можете вживати його, коли схочете.
— Вас може переведуть до в’язниці або іншої камери. А мені може він вирятує життя…
Льова мовчки витягнув і віддав Хмарі ножа.
Уживав його якнайобережніше, щоби не помітив дозорець.
Мав чим вирізати «фільонку», але була й нова перепона. — Не був сам у камері!
Бенчик не спав ночами і сам носився з абсурдними мріями про втечу.
Можливість здобути волю та життя, обминувши той болючий прилюдний суд — знову будила в Хмарі духа. Мозок заповнився лише цією думкою. Очі невдержно притягла до себе «фільонка». Револьвер і ключі в руках… Відімкне камеру № 8, в якій сидить, знайомий, теж кандидат до гаражу, з котрим випадково порозумівся через в’язня, що приходив мити камеру. У двох відімкнуть вихідні двері… Карабінка… Як не вдасться непомітно проскочити поуз стійкового на подвірі — буде ще рушниця… Через дріт — в ніч… До кордону сто вісімдесят кілометрів…
Серце то завмирало, то пускалося шаленим чвалом. Пробігло пару тижнів. Сіоністів за винятком ватажків відправили з тюрподу до в’язниці. На дворі похололо. Перепадували дощі. Ночі стали темні, безмісячні. Боявся пропустити їх.
Однієї ночі, коли по щитові вікні сік дрібний дощ — сів коло Кур’єра.
— Бенчик! Я сьогодні буду тікати.
— Ой… я з вами…
— Бенчик… злякаєшся…
— Ой — ні! Чи я раз через границю ходив!.. Чи раз по мені стріляли!..
— Ну — гляди…
Сказали Льові. Хлопець на хвилину задумався.
— Бажаю вам щастя… Мені тікати нема розрахунку… Але я можу «спати, нічого не бачити не чути»…
Коло півночі вухо Хмари жадібно ловило на коридорі кроки дозорця. Вийшов на ганок…
Став на коліна й запрацював ножем…
Згасло світло… Тихо стукнули вхідні двері… Ліг на тапчан і «захрапів»… На другому тапчані, трясучись всім тілом, «храпів» Бенчик.
По камері слизнув сніп світла ліхтарика. Обійшовши камери, — Арбузов знову вийшов на ганок.
Знову, мишою, тихенько заскрипів ніж.
Через якийсь час «фільонка» хруснувши, вийшла з рамів і знову стала на своє місце.
Карта викинута на стіл…
А що як загубиш себе цим? — писнув з кутка душі голос, та буйна хвиля іншого чуття захлиснула його.
Намацав в темноті Кур’єра.
— Бенчик… Вилазимо без чобіт та верхньої одежі… Як упораємся з дозорцем — Льова подасть їх нам у діру.
— Ну-ну… — зацокотав зубами Бенчик. — А як не вспіємо захопити?.. Вже зимно… дощ іде… перестудитися можна…
— Не бійся — встигнемо… А що дощ — то це добре. По перше небо захмарене… темніще… По друге — пси сліду не знайдуть…
Я вилізу перший і стану за поворотом в наш коридорчик. А ти вилазь та ставай за рогом цього коліна. Як я візьму дозорця за горло й почуєш, що він борикається — підбіжиш на поміч. Тільки як почуєш, що він зайшов — ані шелесни!
— Ну-ну… — дзвонив зубами Бенчик.
— Або знаєш що? — лишайся в камері. Я як скінчу все і відчиню двері — прийду за чобітьми й за тобою.
— Ой — ні! Я тепер вас не покинуся. Ви його за горло — а, я за руки…
Хмара стиснув руку Льові і лігши на підлогу прослизнув боком в діру.
Бенчик поставив коло діри свої чоботи та пальто і теж виліз на коридор. Потім вклав руку назад й витягнув за собою пальто і чоботи. Взявшм їх під пахви пішов на шпиньках по під стіну. Дійшовши до рога, обережно виставив голову. Було темно і страшно. Було чути, як в камерах важко дихали сонні вязні. Хотілося відшукати Хмару й стати поруч. Алеж… він казав, щоби стояти тут… Трясучись всім тілом, став спершись плечима на стіну. Роками тягнулися хвилини.
Непомітно висунувся з під руки чобіт і гупнувши впав на підлогу. Похапцем нахилився щоби піднести й випустив другого. Два туки розрубали мертву тишу тюрподу.
На ганку схопився з ліжка дозорець.
— Хто там ходить?!
Кров застигла в жилах Бенчика, та в туж мить, схопивши чоботи — побіг до камери. Вкинувши одежу — прожогом кинувся в діру. Та проклята діра стала такою вузькою! Шарпнувшись — голосно гримнув дверима.
— Хто там?! Відкликайсь — стріляти буду — донеслося від вихідних дверей.
Видершись з діри, напівмертвий Бенчик заклав на місце фільонку і впавши на тапчан «захрапів».
Причаївшийся за виступом стіни, Хмара «почувши стук та оклики дозорця — скрипнув зубами.
— Проклятий жидюга… Де він взявся на мою голову…
Але карта викинута. Повороту нема.
Дозорець вибігши з ганку на двір — дав тривожний свисток.
Мозок Хмари працював блискавкою. Коли ходив на двір, — бачив коло виходу збоку сходи на гору. Певно горище… Знадвору бачив на даху віконця.
Виберуся на горище, через віддушину на дах і з того боку скочу в сад… Стійкові будуть стріляти — та чиж поцілить в темноті?..
Та все рівно…
Нечутно прослизнув коло восьмої камери й тримаючися стіни побіг сходами наверх. Ступив на рівне і помацав рукою коло ніг. Підлога… Пішов розставивши перед собою в темноті руки. Дійшов до стіни… Що за чорт?! Кімната якась, чи коридор… Алеж звідци мусить бути хід на горище!..
Пішов по під стіну, обмацуючи її руками. Двері… Руки забігали по дошках, шукаючи клямки чи колодки… Намацав засув. Тихенько відсунув його і відхиливши двері, прослизнув боком.
Серце забилося радісно й тривожно. Горище — чи ні? Провів рукою по стіні від одвірка. Через три кроки знову наткнувся на стіну. Пішов попід неї. В ухах шуміло і стукало. Коліна наткнулися на якусь перепону. Простягнув перед себе руку. Рука лягла на щось мягке й тепле. Легенько провів пальцями… Жіноча грудь перетягнута рубцем сорочки… Лише тепер розчув рівні віддихи кількох сонних.
Жіноча камера! — громом вдарило в голову. Коли тут ще є камери — нема чого шукати ходу на горище! Воно забудоване… Знизу почулися голоси, лязк набиваних на состро рушниць… Стукнув засув виходних дверей…
Сили покинули отамана. Мозок відмовився працювати. Апатично станув під стіну.
* * *
Арбузов схвильовано оповідаючи, відімкнув гратчасті двері і впустив до тюрподу вартового коменданта Раскіна з десяткою червоноармійців, які прибігли на свисток.
Блиснуло світло електричних ліхтариків. Наготовивши зброю, пішли по під камери. Всі двері були цілі. Всі колодки на місцях. Коли вернулися назад до восьмої, Раскін розіритовано обернувся до Арбузова.
— Ти менше кокаїн нюхай, а то скоро тобі мерці по голові будуть ходити!..
— Алеж, товариш комендант! Яж виразно чув! Зпочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, то коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима…
— Ну, та який же чорт міг бігати й стукати, коли всі камери замкнуті, в’язні сплять?! — Дурня строїш! Будеш нанюхувати кокаїном — то скоро почнеш, як Рубцов — до власної тіні на стіни стріляти…
— Та я сьогодня не нюхав зовсім!.. Чорт його зрештою знає — може і причулося…
Червоноармійці глузливо засміялися.
Глянувши на сходи, Арбузов ляпнув себе по чолі.
— Я вжк знаю, що це могло бути! Це котрась зі шмаркачок Дігтярьових під вирізку до батька бігала. У них камера на колодку не замкнута — могла просунути в вирізку руку й відтягти чим небудь засув. Ідем на гору.
Як підійшли до жіночої камери № 2, - Арбузов сплеснув долонями.
— Так і є. засув відсунутий…
Коли світло ліхтариків освітило камеру, чекісти остов буріли побачивши під стіною Хмару.
Багнети і револьвери наблизилися до грудей.
— Руки до гори! — Бандит!
Розлягся зляканий крик жінок.
Мовчки підняв руки.
— Маршеруй униз!
Поки всі сходили по сходах, Арбузов побіг вперед і присвітивши оглянув двері п’ятої камери.
Вдарив ногою в одну фільонку. В порядку. Коли вдарив в другу — вона з тріскотом вилетіла до середини.
Побіг на зустріч.
— Давай його поки що у восьму.
Коли розхристаного Хмару впхнули до восьмої камери, дозорець з нервовим сміхом погрозив йому револьвером.
— Я тобі, бандит, покажу як тікати! Все рівно я тебе «шльопну», та так постараюся, що ще годину мучитися будеш!..
Через хвилину повернувся, забив ручкою револьвера цвяха коло дверей і повісивши гасову лямпу пішов.
Хмара важко опустився на тапчан поруч сидівшого в восьмій камері в’язня[6]. Якийсь час сидів мовчки з низько похиленою головою, потім підняв запалений погляд на сусіда.
— Ну, тепер — покришка. Єдина надія була на цю втечу… Як би було вдалося — ми б оце з вами були вже десь за Калічом…
Той підвівся на ліктеві.
— Я нічого не розумію… Як ви опинилися на горі — коли камера замкнута? Мені було чути все…
Хмара сумно усміхнувся й махнув рукою.
— Може маєте закурити?
Затягнувшись потерухою з махорки, нервово став шепотом оповідати подробиці втечі.
Зробивши другого папіроса з недокурків, які сусід позбирав під тапчаном, — оповів подробиці свого арешту й згорнув в п’ястук розкудовчене волося.
— Боже! Як я мріяв про цю втечу і все пропало…
— Не падайте духом Семен Васильович! Як вас залишать у моїй камері — у двох щось придумаємо…
Стукнули двері з ганку. Арбузов відімкнув камеру і впустив до неї Галіцкого.
На порозі станув дозорець та два червоноармійці з наладнованими рушницями.
Начкро, усміхаючись своєю приємною, ласкавою посмішкою, тримаючи в кишені револьвер, — наблизився до тапчана.
— Що, вовкові до лісу захотілося?..
Хмара не змінюючи пози, потиснув плечима.
— Жити кожному хочеться…
— А чому ви думаєте, що ми вас вб’єм? Ми ж з вами здається умовилися… Як що ви додержите слова — ми з свого боку додержимо… Не розстріляли ж ми на таких самих умовах Тютюнника, Савінкова, — чому б мали вас обдурити? Краще обдумайте те, про що ми з вами балакали. Втекти все рівно не вдасться.
Галіцкій перевів погляд на другого в’язня.
— Ну, товариш Горський, як здоровлячко?..
— Дякую… Як ваше?..
Начкро привітливо усміхнувшись обом, пішов з камери.
На порозі обернувся і ще раз глянув на обох.
— Арбузов! Ти цих вовків розведи. В двох вони скоро тебе за горлянку візьмуть…
— Слухаю товариш начальник. Тільки коваль діру в дверях заб’є.
Коли відійшли від дверей, сусід торкнув за руку задуманого Хмару.
— Про яку це він умову згадував?
Хмара зідхнув і тихо став оповідати про свої розмови з чекістами на допитах, про пережите в камері та гаражі… Скінчивши — хруснув пальцями.
— Ніколи я смерти не боявся, але так не хочеться вмирати цією огидною, баранячою смертю зі зв’язаними руками. І коли вони починають мене «обробляти», то не я, а та тварина в мені, яка хоче жити — тягне душу до того, щоби згодитися. Снуються мрії про те, що я ще придамся батьківщині… Кровю ворожою змию ту пляму, яку накладу на себе на тому суді.
Якийсь час помовчав.
— Коли ж загину, як будеш живий, — передай колись привіт товаришам, всім хто боровся і хто ще буде боротися… Най колись у Вільній Батьківщині й мене спімнуть не злим словом…
Сусід поклав йому на плече руку.
— Даю слово, що як зможу і треба буде — то зроблю це. Але, друже, я сам на дорозі до гаражу… Бачиш — Галіцкій навіть не в’язався балакати при мені з тобою про ту «умову»… Він певний, що я вже з цих стін — живим не вийду…
Рано Хмару перевели назад до пятої камери. Того самого дня «фільонки» у всіх дверях були ззовні перебиті навхрест смугами заліза. До вирізок були прибиті полічки, на які після першої вночі, як гасла електрика, — ставили госові лямпи.