В перші дні листопада 1924 року, велика заля Народного Дому на Замості — переповнена.
Переважають «делегації» селян викликані на суд Хмари з повітів, в котрих він оперував. Судить надзвичайна сесія губсуду. Головує жид Міхайлов, який добре володіє українською мовою. (До революції їздив з візком по селах…) Праворуч від нього нач. ГПУ, жид Ліплевскій. По другім боці Нач Особого Отдела — латиш Петерс. «Іменем української соціалістичної радянської республіки…»
На лаві підсудних Хмара, Яблонівський, Іванів та п’ять селянських хлопців.
Хмара згорблений, постарілий, посивілий, — сидить втопивши погляд в підлозі. Машинально відповідає на запити суддів. Апатично слухає, як відповідають товариші, теж «оброблені» в ГПУ.
— Громадянин Харченко! Що спонукало вас перейти кордон і добровільно віддатися в руки ГПУ?
Хмара здригнувся й важко піднявся, двигаючи на собі тягар хвилини.
— Я… переконався, що йшов неправдивим шляхом… Приймаючи участь в національній боротьбі під жовто-блакитним прапором, я думав, що борюся за добро українського народу… За кордоном я побачив, що то було самообдурення. Що я був лише слугою закордонної буржуазії, яка хоче окупувати Україну, щоби знущатися над українським працюючим народом. Я зрозумів, що закордонні капіталісти давали нам зброю та гроші лише на те, щоби нашими руками відібрати собі на Україні фабрики і землю, які український робітник та селянин видер їм під час революції.
Я побачив, що жовто-блакитним прапором гаслами самостійности України, лише прикриваються наші ж таки поміщики й багатії, щоби досягнути своєї ціли: за допомогою закордонних багнетів — повернути Україні старі порядки. Одягнути важке ярмо на українського робітника і селянина.
Перед тим, як зголосився до ГПУ, я побував в різних місцевостях України. Приглядався й прислухався… Я переконався, що радянська влада на Україні — є правдива влада українських трудящих мас. Що лише в ній наш рятунок та надія на світле майбутнє.
Я зрозумів, що організовуючи повстання, підбурюючи несвідомих селян на боротьбу зі своєю владою, я робив важкий злочин проти свого народу. Що я цим штовхав село на злочинний і шкідливий для нього ж самого шлях.
Мене мучило сумління… І я рішив віддатися в руки робітничо-селянської влади та принести їй своє покаяння…
Серед селян почувся глухий шепіт, моргання носами.
Отаман важко сів на лавку.
Як вбивника тягне подивитися на лице своєї жертви, так Хмару непереможно тягнуло глянути на обличчя селян.
Не переміг себе і повів поглядом по залі. Один із селян поспішно обернувся на стільці, ніби розглядаючись за кимось позад себе. Хмарі стало гірко. Цеж — Василь… Два тижні переховува його в своїй клуні. Годував, довідувався про червоних… Тепер відвернувся… Боїться, щоби не видав його…
Обличчя селян були понурі, задумані, деякі ворожі… Але — що це?.. Де він бачив того діда?.. Чому старий, зустрівшись з ним поглядом, сумно, якось докірливо захитав сивою головою?.. Відвернув погляд від залі. Мозок гарячково запрацював пірнувши в минуле…
З поміж сіл, лісів, піль, боїв, — виринув невеликий садок і закружляв круг себе образами. Бій під Війтовцями… Падає з коня прошитий ворожою кульою один з кращих козаків Хмариного загону…
Хата в селі… Спалена «ударною групою» Чека — накрита будь як…
В хаті на лаві лежить вбитий юнак… В садку, на ослоні під старою грушкою, сидить старий батько й сумно хитає сивою головою… Сльози тихо збігають по зморщеному лиці…
— Останній… Єдина надія на старість… Одного австріяки на Стрипі забили… Другий в українському війську під Київом загинув… Тепер цей…останній…
Тепло пригортає Хмара до себе старого…
— Не плачте батьку…знаю — тяжко вам… Та за велике, святе діло віддали своє життя ваші сини… За волю Батьківщини… За долю свого села… Самі бачите, що робить в селах ворог… Не буде Україна щасливою, поки не переможемо його… Не можна цього досягнути без жертв… Кращі сини свого народу взялися за зброю… Не зложимо її, поки не станемо господарями у власній хаті… Вся Україна буде шанувати і благословляти тих, що полягли й поляжуть ще в боротьбі…
Старий довірливо притискає голову до його плеча.
— Най діється Воля Божа, отамане… Нема вже у мене нікого… Не здужаю… Пішов би ія з вами… Хоч би Господь дозволив дочекатися того, свята, того щастя, за яке сини голови склали… знав би хоч, що недурно…
Залізні кліщі стиснули отаманове серце. Як злодій, крадькома, — повернув голову. Сумно хитає старий головою… По зморщеному обличчі тихо біжать сльози…
— Брати! Не вірте мені! Я брешу, щоби рятувати свою нікчемну шкіру! Не проклинайте мене! Гину за волю України — за вашу долю
Не вірте оцій московсько-жидівський навалі! Вони прикидаються нашими приятелями, щоби легко їм було грабувати наш край і пити нашу кров! Недалеко вже час, коли вони стануть перед грізним судом українського народу й своєю кровю заплатять за наші кривди. Не забувайте про справу, за яку віддало своє життя стільки кращих синів України! Готуйтеся до останньої боротьби! Не буде Україна щасливою, поки не скине з себе московсько-жидівського ярма! Поки український народ не стане правдивим господарем свого краю!
Ліплєвскій зірвався і нервово закалатав дзвінком.
— Комендант! Ачістіть зал от публікі!
Коли замкнулися двері за останніми, Ліплєвскій наблизився до лави підсудних і стукнув мавзером до поручків.
— Ну — сволочь! Помніже!
Отаман випростувався у весь велетенський ріст:
— Геть! — жидиня шмаркате!.. Мене можете вбити — України не вб’єте! Всерівно ваші трупи ще будуть пси розтягати!..
Багнети варти вінком оточили груди Хмари.
«Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки…»
Хмара, Яблонівський, Іванів — до розстрілу. Останнім довготермінова в’язниця.
Спокійно вислухали смертники присуд. Коли прокурор Сталов з іронічною посмішкою запитав, чи будуть подавати прохання про помилування до «Всеукраїнського Старости», — заперечуючи рушили головами: Не будем!
Всіх трьох, не відставили, як звикло судових смертників, до в’язниці, а привезли до тюрподу та помістили у камері № 8. Минулого її мешканця перевели до камери № 4.