А читати Тарас, справді, вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід.
- Що в голові є—те довіку твоє,—сказав він.—Час уже Тараса до дяка в науку віддати.
- Та чи не мале ще?—озвалася тихо мати.
Але батько підтримав діда.
- Нічого, хай змалку вчиться. Що вмітиме, того за поясом не носитиме.
Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи.
Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк «сліпий» Совгир, гучним голосом проказує:
- Аз-буки! Аз-буки! — А за ним хлопці всі хором:
- Аз-буки! Аз-буки!
А інколи чути плач та зойки, і дядьки, підморгнувши один одному, кажуть:
- Ач, дяк березовим пером виписує! Чудний був оцей учитель—«сліпий» Совгир.
Він не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди, бо як закотить своє зизе око, коли виспівує псалтир, то здавався сліпим. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Власне, він не був справжнім дяком. Якось у титаря гуляли сусіди, між ними і старий дяк. От старому дякові після доброго титаревого меду чомусь погано стало, а на ранок він і дуба дав. Тоді в товаристві був і Совгир. Несподівано для всіх у неділю став він на криласі і почав з попом службу правити.
І так сподобався його громоподібний бас, що всі, як один, зраділи: є в них такий голосистий дяк, і можна вже не турбуватися про вчителя.
Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, «аки пастирю доброму», і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком:
— Аз-буки, аз-буки!
А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями:
- Аз — били мене раз! Буки — не потрапляй дякові в руки!
Та потрапляти доводилося Тарасові частенько. Непосидючий, цікавий до всього, Тарас до науки відчув велику охоту, хоч і важка була ота наука! Хіба що розуміли хлопці в тих словах, які повторювали за дяком?
- Ти вчи, дурне,—казав удома дід. — Потім зрозумієш, що та до чого—всіх так учили.
А до того ж ці незрозумілі слова — кажуть, піп такими в церкві службу править — підкріплювалися трійчаткою, триремінним батіжком, що висів завжди на стіні, та дяківськими штурханами. Тарасові чи не найбільше від усіх перепадало... Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть—і вже надворі, і вже дременув до стодоли. А там коло стодоли на соломі проти сонечка щасливі хлопці, які не ходять до школи, вовтузяться собі та борюкаються. Тарас між ними одразу верховодою. Та недовго доводиться йому гуляти; де й не візьмуться два псалтирники — це школярі, що вже псалтир вивчають, — схоплять його та й тягнуть у школу. А дяк, звісно, по голівці його не погладить. Погладити то погладить, та не по голівці, а по іншому місці доброю різкою.
У суботу, після вечірні, дяк для всіх своїх учнів улаштовував «субітки» — годував різками; до того ж наказував лежати спокійно і «не борзяся» читати четверту заповідь: «Помні день суботній». Така вже була тоді наука, що без різки і слова не вивчиш. Так і дяка вчили, і він так учив. - Нічого,— підбадьорював дід,— поки не намучишся, доти не научишся.
- Краще вже вивчити швидше,— вирішив про себе Тарас. І цікаво, що ж далі буде?
Він скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий.
- Казав дяк, — сказав батькові, — що вже часослов треба.
- Отаке! — сплеснула руками Катруся. — Мамо! Тату! Та наш Тарас усіх випередив! Он Іван Бондаренко і половини ще не вивчив.
— Так це ж треба кашу варити, дякові нести, — заклопоталася мати, — глянула на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка.— Ох ти ж мій школярику вчений!
- А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, — повідомляла всіх Яринка.
Вранці і мати, і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені штанців брязкотіло кілька мідяків і стирчала дерев'яна ложка. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир.
- Тарас кашу приніс! Тарас кашу приніс! —загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю.
Тарас перший між ними був героєм такого урочистого дня.
Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого нового, тільки трохи повторили, і всі хлопці не бешкетували, а чекали, поки почнуться урочисті дії з кашею. Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою.
- Їжте Тарасову кашу,— засміявся Совгир,— а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти.
Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір'я і поставив на середині.
- Ну, хто влучить? — спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.
- А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир.
Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.
- А чого це так роблять? — спитав Тарас удома. — І кашу несуть, і горщик потім б'ють, і вуха мнуть?
Навіть дід знизав плечима.
- А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.
- От кінчай часослов швидше,— сказала мати,— то й ще каші наварю.
Таки добре вивчився Тарас читати — нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне «алілуя», що баби тільки головами похитують.
- Оце буде дяк!
- Куди йому,— скаже батько. - Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй.
- Дяк не дяк, а буде добрий козак, — усміхнеться дід, — і до науки мастак!