Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.
Із-за гори кам'яної Голуби літають... –
підхоплювали Мар'яна і Ганна. І де вже тим солов'ям!
Мар'яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар'яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями — земля під нею кипіла.
Зайдуть увечері під неділю стара Докія — ще й не стара, та так уже кажуть — та Ганнина мати — Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п'яницею уговталася трохи. Катрусина мати - теж Катерина - ше гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.
- Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. — Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!
- Вже й заміж! —здригнеться солдатка. — Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір'ю!
- Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, — одна вийде, другу готуй...
- Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! — призналася Катрусина мати. — Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.
- Що ж, сусідоньки, поживемо — побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, — зітхне солдатка Докія.
Розійдуться — кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.
- А я оце у Вільшаній була,—заторохтіла Маламужиха.— І боже ж мій, господи! До пана панночка-небога приїхала з молодим - чого вже там не навигадують, такі бенкети та гулянки! По сотні курей на день ріжуть,—там моя кума куховаркою. Кажу їй: пусти, кумасю, хоч у щілинку поглянути, як воно пани гуляють. І, боже ж твоя воля, трохи я не засліпла. А плаття, плаття! Здається — подмеш, а воно й розлетиться. А спина гола, шия гола, руки голі.
— Тьху, та й годі!—плюнула Докія.—Ото б їх на жнива послати, на пшеницю.
— Е, не кажи, не кажи, Докіє, — махнула рукою Маламужиха. — Як подивилася я на них та згадала наших синичок — може й вони не гірші були б, коли б і їх так одягти....
- Отуди, - засміялася Катерина, - то ж таки пани,, а ми люди! Нам не про те думати!
Поговорили й забули...
А ввечері — стук-стук хтось у вікно. Глянув батько — управитель, його з добром не жди.
- Ти, Григоре? У тебе дочка числиться Катерина, сімнадцяти років.
- Еге ж, — каже батько ніби спокійно, а в самого, мабуть, руки похололи.
Мати сполотніла, дивиться, слова не вимовить.
- Та чого ви очі повирячували? Сказано — мужики, темнота. Ото завтра одягни її гарненько та на панський двір приведи. Панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти, скликають. - І пішов далі, прямісінько до Докіїної хати.
Відлягло від серця. Мати розкрила скриню, вийняла святкову сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю,, плахту, окравку, віночок, стрічки — все, що берегла від великодня до великодня.
Ввійшла Катруся.
- Ну, чого ж ви, мамо, сумні? Погуляємо, на панночку подивимося. Кажуть, вона — як янгол, така гарна!
- Я нічого, тільки краще далі від панів.
Другого дня, в неділю, одяглися, пішли у Вільшану. Мати теж пішла: хай і вона гляне, як дівчата гулятимуть..
Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців — все одного пана кріпаки, всі оці села його. Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. З цікавістю і острахом дивляться на панський будинок. Це не їхні мазані хатки! Гарний білий кам'яний будинок з колонами.. І скільки кімнат у тому будинку! Ганнуся — вона нічого-не боїться — заглянула у вікно і тільки зойкнула. Та тут на ґанок вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Ну, звичайно, панночка не по-нашому вдягнена. Правду Маламужиха казала, що такі плаття на них — дмухнеш і полетить! А зачіска! А довга мережана хустка! Дівчата аж роти пороззявляли.
- Ну, ну, — почав підштовхувати управитель, — виходьте, дівчата, поспівайте, потанцюйте! Хіба вас дарма «сюди пригнали, ще й пряників наготували.
Під липою вже де не взявся циган Охрій, з сережкою в одному вусі і з бубном у руці, і старий Лейба із скрипкою. Як почують цю скрипку, одразу в танок пускаються. Навіть стара Маламужиха колись не витерпіла. Вона, правда, пояснила це зовсім не майстерністю Лейби, а навпаки:
- Він як заграє,— старий віз немазаний і той приємніше рипить. Хоч танцюй, тільки щоб не слухати!
Мабуть, саме через це і циган Охрій намагався так бити в свій бубон, щоб суперника в музиці, Лейбу, було не чути.
Панночка, як залунав перший звук, чи то усміхнулася, чи то скривилася—хто їх розбере! — а управитель ще дужче заметушився. Хоч був він, нівроку, гладенький чоловічок, з круглим черевцем і шоками рожевими, як підпечена пшенична паляниця, та це йому не заважало літати по подвір'ю комариком і за мить міняти кілька разів вираз обличчя. То він сяяв солоденькою усмішкою і улесливим голосом — прямо-таки паляницю медом полили — говорив до панночки:
- Вони здивовані, ваша ясновельможність, — вони просто не можуть отямитися, як вас побачили.
То враз його маленькі очі робилися ще вужчими і злими, як у пацюка. Замість медової усмішки щирилися зуби, і він сичав крізь них:
- Ану, повертайтеся, стали, як стовпи. Ще панночка розгніваються, що таких тетер нагнали. Ну, ти, Мар'яно, заспівуй якусь весільну.
Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар'яна затягла:
- Зажурилася перепілочка, Бідна моя та голівочка! Що я рано із вирію вилетіла, Ніде мені гнізда звити,
Ніде мені діток вивести, Що по горах сніги лежать, По долинах води біжать!..
- Сharmant! (Чудово) — сказала панночка і притулила до очей якісь дивні окуляри на одній паличці.— Глянь, mon cher (Мій милий), яка красуня! Просто рафаелівська Мадонна! Дівчата співали далі:
Обізвався соловеєчко:
- Не журися, перепілочко, Єсть у мене три сади зелені, Що в первому та гніздо зів'єм, А в другому діток наведем, А в третьому діток нагодуєм...
- Ач! — підморгнула Маламужиха Докії. Обидві вони стояли коло штахеток, щоб і на очі не лізти, але й побачити все.—Ач, яка пісня! Де вже їй журитися, бідній перепілочці. І в нього, мабуть, як не три, то чотири села, та їй у посаг не одно дадуть!
- Charmant! — мліла панночка коло нареченого, молодого офіцера з бравими чорними вусами.—Це ж вони про нас з тобою співають. Ти не розумієш простої мови, mon cher? А я звикла, коли після інституту гостювала у дяді під Полтавою.
Дівчата трохи розійшлися—почали вже танцювати і навіть забули, що пани дивляться на них, а коли покоївки винесли великі блюда з пряниками та дешевими цукерками в кольоровому папері, управитель знову засичав:
- Ідіть панночку величати!
Співаючи, з низьким поклоном проходили дівчата повз балкон. На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Моторна Ганна встигла роздивитися. На столі такого вже понаставляно, що йому, і назв на селі нема! Якісь пиріжки не пиріжки, от тільки груші і яблука з цих же вільшанських панських садів.
- Як приємно давати радість простому народові! - сказала розчулена панночка, дивлячись крізь лорнетку на дівчат.— Вони радіють, як малі діти, з пряників і цукерок, навіть, бачите, ховають на спомин!
- А тепер і я тебе, моя радість, хочу порадувати, — сказав старий пан.—Ти починаєш нове життя, заводиш свій дім, своє гніздечко, як співали дівчата. От пройдись між дівчатами й вибери собі яку хочеш у подарунок від мене.
- О mon oncle (О мій дядю!),—зашарілася панночка,—які ви добрі до мене!—спурхнула метеликом із свого місця, поцілувала дядю в лисину і побігла на подвір'я.
А дядя і сам розчулився, чи то від доброти своєї, чи то від чарки, тільки витер спітніле обличчя тонкою хусточкою і промовив:
- Як і не побалувати свою хрещеницю!
Ніби вітром, одразу рознесло чутку між усіма: панночці старий пан подарував дівчину, панночка вибирає! І ще й не розуміючи як слід, в чім справа, дівчата ближче притис-лися до штахетів, де стояли матері,—одні з жахом стежачи за панночкою, інші просто з цікавістю. Але панночка, очевидно, вже намітила собі, кого їй хочеться, вона швидко прямує до штахетів, де біля матерів, обнявшися, стоять три подруги: Катруся, Ганна і Мар'яна.
- Оцю! Я оцю хочу!—дзвінко каже панночка, ніби цей її присуд може бути тільки радістю для всіх, і показує пальцем на Мар'яну.
Голубонько! Ріднесенька! — заголосила солдатка Докія і бухнула в ноги панночці.—Пожалій! Вона в мене одна, я вдова!
Панночка здивовано підвела тоненькі брівки:
- Так чого ж ти плачеш? їй буде добре в мене, вона буде моя найближча покоївка, я повезу її в Петербург.
- Не беріть, не беріть мене від матінки!—ледве вимовила Мар'яна.
- Ноги твої цілуватиму, вік бога молитиму, - не забирай мою єдину втіху! — плакала Докія.
— Я не розумію,—знизала плечима панночка,— чому ти плачеш? Я її так одягну—ти її не пізнаєш. Вона не робитиме ніякої чорної роботи, а щоб ти не плакала, я накажу й тобі подарувати і на плаття і на хустку!
- Та шо там з ними говорити!—підскочив управитель.—Хіба вони що розуміють! Темнота! Ну, чого ревеш?
— Не плач!—сказала панночка таким голосом, як діти розмовляють з ляльками. — Я тебе відразу полюбила, як побачила. Тобі в мене буде дуже добре!
- Ех, панське кохання—гірке горювання,—прошепотіла ледь чутно Катрусина мати і притисла дочку міцніше до себе.
З гулянок від пана поверталися, як з похорон.
*
Вирядила Катруся подругу—засумувала, а Докія ходить, як смерть.
- Ну, що ж тепер з нами буде? — питає Ганна, яка теж притихла.
Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього.
Справді ж, воно цікаво. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них — до Шевченків—у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися.
- Яка куниця?—спитала Яринка пошепки.
- Цить! Так годиться!—пошепки сказав Тарас.— Не заважай слухати.
А вони ж, старости, так доладно говорять:
- Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: віддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?
- Отака напасть!—мовив тато, а Тарас навіть злякався: ще не віддадуть Катрусю, а так уже хочеться, щоб весілля було! А то все сумують та сумують! Та ні, то, мабуть, тато знову для годиться сказав, бо далі він все-таки спитав Катрусю:
- Чи ти чуєш, дочко? Що мені з цими мисливцями робити?
А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так теж годилося робити, коли сватають.
- От, бачите,—мовив знову батько,—чого ви наробили? Мене з дочкою пристидили. От за те ж, що ви нас налякали, ми вас пов'яжемо. Так, жінко?
- Ти ж батько, голова нам усім,— мовила мати і не стрималася, усміхнулася своєю ясною усмішкою, — як скажеш, так і буде.
- Та ні-бо, й ти, стара, скажи!
- Нехай буде й так!
Тоді вже тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев'язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.
Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.
Бгати коровай закликала Маламужиха. Вона бігала від хати до хати і запрошувала гостей:
- Доброго вам здоров'ячка, просимо на хліб, на сіль та й на коровай.
Багато жінок посходилося коровай пекти та прикрашати.
На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки, тільки
Мар'яни не було. І сумно всім, що й Мар'яни немає й що Катрусю виряджають, хоч недалеко—в сусіднє село—та вже стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Одягли її так само, як на панську гулянку, тільки, багато-багато кісників вплели і співали сумно:
- Ой, чи будеш, Катрусенько, жалкувати, Як ітимуть подружечки та гуляти, Будуть тебе, молодую, викликати:
- А чи дома Катрусенька, чи немає, Нехай іде на вулицю, погуляє...
Співали і звивали «вильце»—вирізали з вишні гілочку, обв'язали її червоною стьожкою. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися — сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали червоними і рожевими, ніби з воску зробленими ягодами вильце молодій і увіткнули його у весільний хліб.
- Хай же їм так гарно живеться, як це вильце гарно в'ється,—сказала старша дружка Ганна.
Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж.
- Це «свячений», гайдамацький,—сказав він, і з особливою повагою заквітчали його дівчата й понесли поперед, молодої...
Увечері гуляли... Підпили добренько. Весела свашка Маламужиха співала:
- Ой, на горі Катрусенька жито жне І серпа у руки не бере, А за нею, молодою, густий сніп, Чотири дяки, а п'ятий піп, Звінчана Катрусенька за сім кіп...
Співали свати і дружки. Душно було в хаті. І дід підпив—тупотів на місці й бурмотів:
- На городі пастернак, пастернак. Чи я ж тобі не козак, не козак!..
І раптом Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очища, і стало йому сумно-сумно... Ніби Катруся сказала: «Як же ти без мене будеш, приблудо?»
І Тарас думав: «Як же в хаті буде без Катрусі?»