- Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія,—виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям—тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в'язала, як завжди, а вже як обмолотились—доходилися її ноги, доробилися руки, — лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові—невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?
- Іде же нєсть болєзні, печалі,—виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.
«А чому тут і болєзні і печалі?—думає Тарас.—А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас...» Яринка теж захлинається від сліз.
- Мамонько, мамонько...—шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в мо-гилу, діти заплакали від страху.
— Не кидайте туди маму! Не кидайте! — закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.
- Бідна моя сиротиночка!—заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.
Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.
Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.
Григор глянув на дітвору —одно одного менше, згрудилися коло нього.
- Отака дрібнота та без матері! — зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.