Став уже Тарас «скорописцем» — виводив криві літери на дошці, як тут на село прийшов справжній дяк, і довелося Совгиреві зібрати свою мізерію в торбу, взяти палицю в руки і помандрувати кудись в інше місце шукати собі нову паству.
Та що вже звикли хлопці і до «субіток» і до суворих звичаїв шкільного життя, але такого гіркого п'яниці, як новий дяк, і вони не витримали. Забрав і Тарас свою зброю— таблицю, перо й каламар — та й утік за всіма додому.
Дома завжди були злидні такі, що й миші не заводилися, та була материнська ласка, була Катруся, і малим весело було дивитися на світ. А як поїхала Катруся, поховали матінку, і хата—як страшна темна пустка. Бігає обідрана малеча. Сказано—як батько вмре, то це ще півсироти, а як мати, то вже ціла сирота.
Зустріла Маламужиха, як ішла на ставок білизну прати, батька.
- Доброго здоров'я вам, Григоре Івановичу,—вклонилася.—Дивлюсь оце на вас, Григоре Івановичу, і серце на шматки крається, як ото ви з дітьми малими. Бідна, бідна Катерина, хай їй, сердешній, земля пером,—коли б ото встала та на діток своїх глянула, вдруге б умерла, їй же богу, вдруге б умерла.
- Воно й справді важко,—зітхнув Грицько Шевченко.
- Не інакше, як вам женитися треба, та добру жінку взяти, щоб і за дітьми доглянула і за хатою, — сказала напрямки Маламужиха.
- Хто ж за мене й піде!—усміхнувся гірко Григор.— Хоч і не старий я ще, та дітей —як тих курчат.
Але вже й сам він думав про це—була б жінка, приголубила б, помила б дітей. І самому без вірного друга—велика туга. Може б не так важко було вік доживати, а він же ще й не малий, той вік.
Тільки, справді, хто б і пішов за вдівця?
Та вже як Маламужиха за справу взялася, щось із того завжди вийде: На другому кутку в селі жила вдова, не стара ще, тільки то біда, що і в неї тройко дітей.
«Нічого, — подумав батько, — може вдвох якось легше буде всім раду дати».
Недовго тягли — повінчалися, і переїхала мачуха до хати Шевченків.
- Оце вам мати, а оце тобі діти,— мовив батько і дітям і жінці.
Зиркнув Тарас на мачуху—відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне. Коло неї туляться її діти—хлопчик Степанко, трохи менший за Тараса, двоє дівчат—таких, як Яринка і Марійка. Усі чорні, з капризними губами, дивляться спідлоба на білоголових Шевченків.
Яринка усміхнулася—така вже привітна, лагідна Яринка вдалася, глянула щиро на мачуху, може подумала, що й та, як мати, приголубить. Та рідну матір ні купити, ні заслужити. Ніби й не побачила мачуха ясної Яринчиної усмішки. Тільки вийшов батько з хати,— без ласки, суворо мовила:
— Ти, Ярино, оцю малу поняньчи, почукикай, а ти, Тарасе,—годі тобі ледащом ганяти та по чужих садках лазити,— візьми лопату та прибери на дворі. Куди не глянь, скрізь тут у вас смітник!
І почалося... З ранку до вечора чують сусіди—репетує мачуха, лає всіх — і дітей і навіть чоловіка.
- Ото вже грім-баба, — зниже плечима дід, як зайде глянути на внуків. Та такий уже старий він став, що й рідко коли доплентається. Сидить усе коло своєї хати на призьбі та й ворушить губами—згадує, мабуть, щось.
Зведенята між собою, як чортенята, живуть, тільки й чути плач та крики. Та яку шкоду мачушині діти не зроблять, все на батькових звертають. Отоді вже мачуха розійдеться!
- Ну й баба,з пекла родом! — кажуть сусіди.
А батько тільки гляне на нещасних дітей своїх, махне рукою та й подасться кудись подалі від рідної хати. Навіть радіє, як прикажчик його кудись їхати пошле. Хоч не чути, не бачити цього пекла. А найбільше Тарасові тому дістається, бо він і не змовчить, і за сестер заступиться, і Степанкові сам здачі дасть. Мачуха роботи для нього не жаліє— скрізь Тараса пошле і з Тараса спитає. Коли у свято вирветься Тарас, то біжить аж у Зелену, до сестри своєї Катрусі. Гляне Катруся і руками сплесне. Худе, брудне, голодне, у голові хто й зна що завелося. Лишенько ж моє, сирота! Заплаче Катруся, обмиє, облатає, нагодує, та так, щоб свекруха не знала. І бачить Тарас, що й Катрусі життя не мед. Ходить на панщину, дитину з собою бере, десь у холодочку покладе, а сама снопи в'яже. А вдома свекруха люта, чоловік п'є... Сумний Тарас повернеться від Катрусі.
Якось тато поїхали. Проходив солдат їхнім селом до себе додому. Двадцять п'ять років, бідолаха, відслужив. Забрали його молодим парубком, а повертався сивим, хворим. Зайшов до Шевченків у хату, попросився заночувати. Увечері Тарас не відходив від солдата, все розпитував:
- Дядю, розкажіть ще, як же ви воювали?
- Бодай його й не згадувати, хлопче, виростеш—сам узнаєш, як у солдати підеш.
- Е, ні, не хочу солдатом,—мотнув головою Тарас, — не хочу, а ви розкажіть тільки.
І до пізньої ночі розповідав старий солдат і про муштру в казармах, і про важке життя солдатське, тільки й усміхнувся, згадавши, як французів гнали, коли Наполеон у Москву прийшов. Пізно полягали спати. А вранці встав, глянув у гаманець — нема трьох злотів, що ніс у подарунок своїм.
- Гроші, хазяйко, пропали, цілих сорок п'ять копійок! — сумно мовив солдат.
- Не інакше, як Тарас украв, —закричала мачуха.— Він усе й крутився коло вас, бо вже, мабуть, побачив ті гроші.
- Не крав я,—спалахнув Тарас.—Я слухав тільки, що дядько розповідають.
Тарас і спав коло них, — увернув Степанко, облизуючи губи. Страшенно він любив, коли на Тараса гніваються.
- Сам, мабуть, украв! — закричав Тарас.—Я от тобі дам, будеш знати, як набріхувати! Ти ж їхню одежу в комору переносив!
- А, так ти, щеня, на мого Степанка! — зарепетувала мачуха, і штурхани посипалися з усіх боків на бідного Тараса.—Щоб були мені гроші, бо я душу з тебе виб'ю, ти в мене живий не будеш, якщо грошей не віддаси!
Ледве втік Тарас від розлюченої мачухи.
«Куди ж його заховатися?» Пробіг садок, повз ставок та в сад до сусіда Желеха—там така густа калина, що ніхто не знайде. Заліг Тарас у кущах, весь здригається від сліз.
«Отут і буду, не піду, нізащо не піду додому!—подумав. — Хай краще вмру». І шкода себе стало, так шкода, що ще гірше заплакав. «Умру тут, нехай тоді радіють...» Ніхто його не пожаліє... Нема Катрусі, нема матінки, може тільки Яринка заплаче. Е ні, не треба вмирати, — мачуха ще дужче Яринку битиме і Марійку, бідну, сліпеньку, обіжатиме, і ніхто за них не заступиться, бо Микита завжди з татом. Ні, краще не вмирати, краще піти світ за очі і вивчитись, усе вміти прочитати краще ніж дяк, уміти все списати й намалювати отакі візерунки, як на дяківській книжечці, і тоді прийти і забрати і Яринку, і всіх своїх, і кучеряву сусідську Оксаночку, і жити десь там, де й панів навіть нема».
У таких мріях Тарас заснув... Прокинувся — вже день до вечора хилиться, вже нема яскравих смуг від сонця на темній зелені кущів. Захотілося дуже їсти. Знову закрив очі. Голосів ніде не чути, тільки де-не-де шелесне гілка, як пташка перелетить, та заворушиться трава, як пробіжить зелена ящірка.
«Тут гарно... — подумав Тарас. - Тут не знайдуть. Не повернуся я до хати. От коли б тільки їсти не хотілося. Хіба знову заснути?»
І раптом він почув, що гілки шарудять дужче, ніж від пурхання пташок.
«Невже знайшли? — стислося серце, і навіть ноги похололи.— Знову битимуть!» Захотілося зіщулитись у такий малесенький клубочок, як та грудочка землі, і десь сховатися під корінь, під листочок, щоб нікому, нікому не видно було. А шарудіння дужчає.
- Тарасику! — раптом почув він шепіт. - Тарасику! Де ти? Це я...
- Яринка! — мало не скрикнув Тарас, і сльози радості заблищали в сірих очах.— Яринка! Знайшла!
- Тарасику,—зашепотіла Яринка, притулившись до нього і невимовно радіючи, що знайшла-таки його.— Я так тебе шукала, скрізь шукала — і в стодолі і на леваді. Тарасику, я тобі їсти принесла, — і вона витягла з-за пазухи дві печені картоплини. — На, їж. Як усі ляжуть, я тобі ще принесу.
— А як там дома?
- Ой гніваються, ой лаються!—зітхнула Яринка.— Тарасику, а ти, правда, не брав грошей? Як брав, поверни їм краще.
- Ти мені не віриш? - мовив Тарас. - От хрест тобі святий, нехай мене грім на цім місці вб'є, якщо я брав! - Він дивився так гірко і сумно, що Яринка без присяги повірила б.
- А коли ж ти додому вернешся?
- Я зовсім не вернуся... я тут житиму. Хіба тут погано? А ти ж іще прийдеш? І не потурай їй, чуєш? Нехай вона сказиться!
Коли другого дня Яринка прибігла потайки від усіх до Тарасика, вона не впізнала ні його, ні тих кущів. Тарас, веселий, щось приспівуючи собі під ніс, робив з гілок невеличкий курінь.
- Бач, як тут добре, — засміявся він, уминаючи кукурудзу, що принесла Яринка.
- А й справді добре! — засяяла усмішкою Яринка. — Краще, ніж у нас у хаті.
- От давай ще стежечки поробимо і піском посиплемо, ти від ставочка принеси, і буде зовсім, як у поповому садку.
Забулося швидко горе. Удень Тарас лагодив свій курінь, стежки притоптав навколо. Прибігала Яринка, раз і кучеряву Оксаночку привела. Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у хвартушку, а потім насмілилася і віддала йому двоє червонобоких яблук. Вони сідали й гуляли в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки, — він умів вигадувати таке різне! А ввечері він дивився на темне небо, на зорі і мріяв: як буде великим, то ніхто, ніхто вже не насмілиться його побити, бо буде він гайдамакою.
Отак і прожив він чотири дні. Яринка носила їсти, і було втікачеві зовсім непогано.
Та на п'ятий день трапилося лихо. Степанко вже давно помітив, що все бігає Яринка кудись в один бік, от і присікався до неї:
- Куди ти біжиш? Що ти несеш? Що ти там за пазухою ховаєш?
— Нікуди я не біжу і нічого я не несу, — огризнулася Яринка.— Яке тобі діло?
Та хоч миршавий і слабий Степан, а вредний був, капосний хлопець, вистежив-таки!
— Мамцю!—затяг він.—А я знаю, де Тарас, до нього Яринка бігає і їсти йому носить!
- Ой, чи чуєте ви, люди добрі, — заверещала мачуха, — об'явився злодій, об'явився! Якби він не крав, то й не тікав би і не ховався! Ану, ходімо та приведімо цього розбишаку!
З нею пішов і дядько Тарасів Павло, великий п'янюга і великий катюга. У той день якраз ні на що було похмелитися йому, от і був він лютий-прелютий, як ніколи.
Тарас саме приліплював на стіни свого куреня шматки сірого грубого паперу, який йому Оксаночка в подарунок принесла і який він розмалював — хрести та квіточки,— коли раптом його за ноги схопили, немов лещатами.
- Ану, йди, волоцюго, шибенику, такий-сякий! — І міцні руки дядька Павла витягли його з чарівної схованки на світ божий, злий, немилосердний світ!
Так уже били Тараса, так били, що й не чув він і не розумів нічого.
- Та киньте його, — мовив солдат, — хай уже мені недоля.
— І що ви кажете, — скипіла мачуха, — щоб на мою хату та така неслава!
- Признавайся, ти взяв гроші? — гримав дядько.— А то всю шкуру здеру.
І Тарас не витримав:
— Я... — ледве чутно вимовив він.
- А, признався, — закричала мачуха.
- Признався! Признався! — застрибав Степанко.
- Де ж гроші? Кажи, де гроші?
«Де ж гроші? — подумав Тарас. — Що ж їм сказати?»
— Кажи, бо вб'ю!
- Закопав... у садку закопав...
Яринка стояла ледве жива з остраху — адже він присягався їй, що не брав.
— Де ж закопав? — не відчеплювався дядько. Закопав... я їх не брав... закопав у землю... не знаю де... — бурмотів Тарас уже майже без пам'яті.
Яринка стояла, і сльози текли по щічках. Вона не витирала їх, боялась ворухнутися. Вона зрозуміла — він нарочито признався, щоб бити перестали.
Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові:
- Щоб я ще своє на них витрачала! Хай їхня мати розплачується своїм добром.
А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п'ять копійок і дременув з ними на вулицю.
- У, мамій клятий! — схлипнула Яринка і побігла до комори.
— Тарасику, — зашепотіла вона, — я бачила, то Степанко вкрав!..