Місяць березень брехливий і зрадливий — то до зими тулиться, то до весни; то пригріє сонечко, зашумлять струмки з гір, вибіжать діти мало не босі, стрибають, співають; а вночі раптом розсердиться мороз, що сонце йому віку збавляє, заскрегоче, зарипить, і знову на ранок усе кригою взялося. Поїхав тато в березні аж у Київ — панське добро якесь возив, застудився, занедужав. Приїхав — не пізнати його. Вже на що мачуха — і та перелякалася. Воно, правда, і мачусі жити непереливки, з такого життя доброю не станеш: дітей — як гороху, а злиднів — як у пана добра. Треба б було батькові хоч трохи полежати, та де там — женуть на роботу.
- Іди, іди, ледашо, — гримає прикажчик, — давно на стайні не був, різок не куштував!
А з панщини принесли тата. Вже погляд був каламутний. Як поклали тата на лаві, сказав:
— Приведіть усіх.
Усі діти зібралися, усі родичі.
- От і смерть прийшла,—ледве вимовив тато.-Хату Микиті залишаю, він старший, — і почав усіх обділяти. — Реманент - Йосипові, скриню з материною мізерією Яринці і Марійці...— Зупинився поглядом на Тарасові,, вже з трудом сказав:—Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо—для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!
Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало.
Сіли родичі радитися, що з дітьми робити.
- Треба Тараса кудись у наймити... — мовив якийсь, із дядьків.
- Хай до мене йде, свині пасти,—обізвався Павло.— Гаразд, Тарасе, підеш?
Тарас спідлоба глянув на дядька — згадав, як той катував його, безвинного. Та ще згадав батькову спадщину -ні, може ж із нього щось-таки й вийде!
- Ні, не піду. Я сам собі знайду, де мені жити!
І тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбинку каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі-долі, і почала доля його чесати, як мачуха.