Зала в палаці пана Дубровського, судді гродського Житомирського. Товсті мури, дужна стеля, глибокі лучкові вікна, важкі меблі, пишна, але хмура розкіш.
Ліворуч — стіл, покритий оксамитним килимом, що спускається до самої землі. На столі канделябр, розп'яття, пісочний годинник, великі книги, папери. Біля стола — важке готичне крісло. Позад нього готичний монументальний камін. Праворуч — вхідні двері, просто — великі важкі дзері, обабіч яких стоять два вартових гайдуки з топірцями.
І
Підсудок Лабенцький, стоячи край стола, розбирає папери та перегортає велику книгу у важкій оправі.
Увіходить жовнір і подає Лабенцькому листа з великою печаткою.
Жовнір. Лист до вельможного пана судді від його мосці регіментаря Стемпковського. (Виходить).
Лабенцький розпечатує листа і кладе його на стіл.
Гайдук (увіходить). Там знов прийшла та дівчина, що питалася пана судді. Плаче і дуже просить.
Лабенцький. Нехай чекає. Зараз не можна. Пана судді ще немає?
Гайдук. Немає.
Лабенцький. іди. (Гайдук виходить). Не бачили тут твоїх сліз — теж… вештаються…
Увіходить суддя Дубровський, невелика на зріст, суха людина з живим блискучим поглядом, гордою поставою, тонкими рисами нервового обличчя. Чорне волосся трохи посивіло на висках, а чорні, довгі вилискуваті вуси опускаються вниз із боків червоних уст, відтіняючи матову блідість рівно виголеного обличчя. Суддя вдягнений у чорний старопольський жупан, а поверх нього оксамитний недовгий кожушок. Шаблі при ньому немає. Підійшовши до стола, він киває Лабенцькому, що поштиво вклоняється йому, і сідає в своє крісло.
Дубровський. Готові ордери до возного?
Лабенцький. Так, ясновельможний пане суддя. Готові. (Подає).
Дубровський (підписує). Зараз же надіслати. Далі що? Листів не було?
Лабенцький (подає). Лист від регіментаря Стемпковського про виконання екзекуції до карання на горло по декрету вельможного пана. (Читає). «По всказанню декрету Суду Житомирського екзекуція карання на горло виконана і суть постинані нижчеменовані гайдамаки і свавольні люди: Василь Прокопенко, Гнат Білий, Степан Піотровський, іван Ботвиненко, Федір Козан, Василь Шевчук, Семен Лобода, Яків Руденко, Різниченко іван і Різниченко Тиміш… Роst haec[2] — серпня двадцять шостого теж постинані суть — Андрій Середа, Прокіп Чередниченко, Швець іван і Швець Явтух, Куцопалий Тарас, Гладиженко Степан, Римаренко…»
Дубровський (перепиняє). Як Римаренко! Я не декретував Римаренка на смерть — це той Римаренко, здається, швець, що проводив гайдамаків до якогось хутора — Римаренко Петро…
Лабенцький. Так, ясновельможний пане.
Дубровський. Петро Римаренко з Гайсина. Його декретовано лише на 100 канчуків під шибеницею. Зараз же подивіться в книзі. Пан Стемпковський дозволяє собі ламати мої декрети — чи я вже не суддя в Житомирі? Годі вже з цим листом, що далі?
Лабенцький (подає). Резолюція про Якима Сикуненка з Баранього Поля, що впустив до себе двох гайдамаків і не заважив непристойно забити й замордувати в своїй хаті шляхетного пана Плавського.
Дубровський. До карання на горло?
Лабенцький. Так, ясновельможний пане, — яко гвалтівника і бунтівника іn causa іnіurіae publіcae[3] зловленого, на стинання шиї декретує.
Дубровський (підписує). Далі.
Лабенцький (подає). іtem[4] Грицько Лобода з Новоселиці, що проводив закордонну ватагу до козацької долини і забрав собі чужі казани… іtem Воробченко іван із Кам'янки, що ходив за ватагою Залізняка, за кіньми, — потім забрав і зарізав чиїхсь волів.
Дубровський (вагаючись). Щось я не пам'ятаю. Хіба цих теж на горло? Вони ж, здається, нікого не забили.
Лабенцький. Так, ясновельможний пане, але по силі параграфів першого і другого артикулу сьомого розділу 14 Статуту, яко злодії, що зловлені на шкоді і generalіter[5], за гайдамацькі ексцеси і лотровські звичаї, — винні суть смерті.
Дубровський. Так, так, ну, що ж, наварили пива, то треба його пити. (Підписує). Далі.
Лабенцький. Супліка до вельможного пана якоїсь Стефанії Бражнюк.
Дубровський. Чого вона просить? Певно, кого-небудь помилувати?
Лабенцький. Так, ясновельможний пане. Вона просить помилувати її нареченого, Василя Хмарного, що нібито ні в чому не винний… просить допитати свідків — Романченка Павла, Ложку Воніфатія, Мелешку Михайла і Джурджу Якима, шевця.
Дубровський. Хмарний — Василь Хмарний… А, пам'ятаю — це той вродливий козак, що його допитували позавчора. Могутня людина — не дивно, що за нього дівчата просять.
Лабенцький. Так, вельможний пане. Цей Хмарний є найшкідливіший злочинець, можна сказати, всієї лотровської справи принципал[6].
Дубровський (задумливо). Так, так, я пам'ятаю. Здається, він зухвало відповів на суді. А де його справа?
Лабенцький (подає). Резолюцію вже написано — винен єсть смерті…
Дубровський (перегортає справу). А, він і хлопів теж бунтував?
Лабенцький. Так — в Лисянці, Саражинцях, Вербівцях — скрізь до бунту, до повстання і ребелії[7] підмовляв, скільки куп до Залізняка відіслав. О, то шпак, шпаками годований.
Дубровський. Так… (Гризе перо). А де ж ця наречена, що просить за нього? Вона тут? Пан її не бачив? Ходіть спитайте, і якщо вона тут, — покличте її сюди.
Гайдук (увіходить). До ясновельможного пана княгиня ВІлькомірська, граф Ружинський і графиня Брагінська.
Дубровський (підводиться). Княгиня ВІлькомірська — ординатка[8] Вроцлавська? Ну, то проси їх сюди. Подай мені пояс з кинджалом. (Гайдук подає. Дубровський застібає пояс. До гайдука). Проси.
Гайдук виходить.
ІІ
Увіходять: княгиня ВІлькомірська, граф Ружинський і графиня Брагінська. Княгиня зараз же сідає у високе готична крісло праворуч. Поруч неї, по цей бік — графиня Брагінська. Граф стає поки за її кріслом.
Дубровський (цілує руку княгині). Вітаю найяснішу княгиную. Чим можу служити ясновельможній пані?
ВІлькомірська. Всім! Єдина надія на пана. Пан суддя знає, що гайдамаки зруйнували мій Липовецький замок — вдерлися і пограбували геть усе: золото, срібло, червоні гроші, клейноди, перли і самоцвітне каміння — все пограбували, зруйнували, спалили. Десять мільйонів злотих коштує мені ця шкода, але гірш за все — це втрата славетного алмаза, що важив 123 карати і був першим каменем на Україні і в цілій Польщі.
Дубровський (скрикує). Як! Алмазне жорно! То невже ж і він був у Липовцях?
ВІлькомірська (зітхає). Так, мій пане, — і він. Але хто ж міг сподіватись такого лиха? Отже, пан чув про цей незрівнянний камінь. За великість та через плескувату форму його прозвано «алмазне жорно». і ось це жорно пропало. Камінь лежав у моїй опочивальні в окремій скриньці на подушці блакитного оксамиту.
Ружинський. і подумати, що цей незрівнянний алмаз потрапив якому-небудь гайдамаці в намазаній дьогтем сорочці, що й не дізнається ніколи, який скарб попав у його руки, і продасть його першому корчмареві за чотири гроші або за півкварти горілки.
ВІлькомірська. Я вже обіцяла нагороду в тисячу червінців тому, хто вкаже, де цей камінь. Але, мій пане, мені казали, що замок грабувала ватага якогось Хмарного, і кажуть, що цей Хмарний…
Лабенцький (втручається). Так, найясніша пані. Цей Хмарний у нас, і я саме зараз доповідав панові судді про його справу.
ВІлькомірська (схвильовано). О, яка нагода, мій пане! То нехай він тільки скаже, де камінь, і я заплачу королеві який схоче викуп за життя цього хлопа.
То де ж він? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже, щоб його привели сюди.
Дубровський (знизує плечима). Перепрошую найяснішу пані, але цей Хмарний винен єсть смерті, а суд його королівської милості — це не крамничка або маєток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не мені, а правосуддю.
ВІлькомірська (гордо). Що ж, коли пан Дубровський не властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого Браніцького — великого гетьмана України. Він має досить влади.
Дубровський (також гордо). Коронний ловчий не має в цій справі більшої влади, ніж я сам. Його милость король дарував мені таке ж jus gldіі[9] право меча на Україні, як і гетьманові Браніцькому. Я можу карати і милувати власним моїм декретом.
ВІлькомірська. Ну, то в чому ж річ! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамін алмаза, що за нього можна мати сто сіл, позасолюваних такими хлопами, як він.
Дубровський (усміхається.) Княгиня так думає? Але найясніша пані ще не знає, з ким вона матиме діло. Ну, що ж — я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще він дістати життя ціною алмаза пані. Пане Лабенцький, скажіть, щоб привели злочинця.
Лабенцький виходить.
ВІлькомірська. Дякую, мій пане. Я не вмру спокійно, аж поки цей камінь не вернеться в наш рід. Я не можу примиритися з такою втратою.
Дубровський. О княгине! Скільки шляхетних фамілій на Україні втратило ще більше, ніж ви, — життя своїх дітей, — цього вже не вернеш, княгине.
ВІлькомірська (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в наші часи! Але інші і нічого не втратили — ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагінська. (Сміється). Ви знаєте, що вона втратила під час різанини? Тільки золотого наперстка з пальця.
Брагінська. Тьотю! Як вам не соромно!
Ружинський. Як наперстка? О, то цікаво!
ВІлькомірська. Так, звичайного, хоч і золотого наперстка. Але здається, що разом із наперстком графиня втратила ще своє дівоче серце.
Ружинський. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?
ВІлькомірська. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповість.
Брагінська (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила…
ВІлькомірська (бере за підборіддя і цілує дівчину). О, я не дивуюсь тому рицареві, що взяв твого наперстка. А було це так. Літом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, і ось коли раптом почалася ця безглузда різанина, гайдамаки чи не в першу ж ніч вдерлися до замку, — можете уявити собі, що там було. Темна ніч, пожежа, стрілянина, юрба озвірілих бунтівників, що розсипалась по замку, забиваючи всіх, хто потрапляв їм до рук… всіх замордовано і забито. Як тільки почалася тривога, Гельця в одній кошулі вибігла в парк і одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамаків, що схопили її і понесли в темряву ночі…
Брагінська (закриває лице руками). Ах!
Ружинський. А, мерзенні гади!
ВІлькомірська. Але цієї ж хвилини десь узявся якийсь невідомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрів, одним ударом оборонився від цієї сволоти і одніс на власних руках графиню в сусіднє село до попа. Залишивши її там у безпеці, він зник так само несподівано, як і з'явився. і тільки на прощання взяв у Гельці золотий наперсток, що був у неї в той час на пальці.
Дубровський. Чудова пригода. і графиня не знає, хто був цей невідомий рицар?
Ружинський. Але відкіля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхній ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсім не дивно.
Брагінська (підводиться, схвильована і принадна в своїм збентеженні). А, ні, ні, — це був чудовий, прекрасний рицар. Очі йому сяли, мов зорі, золотий шолом горів на чорних кучерях, і вся його горда постава і кожний рух його тіла були повні шляхетної величності і сили… Хто він, відкіля… я не знаю. Може, це був чужоземний рицар… на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, і, здається, золотий меч на боці.
ВІлькомірська (обурена). Ну, подумай тільки, нерозумна дівчино, — де міг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди він подівся?
Брагінська. Ні, тьотю, я знаю і вірю в нього. Він узяв мій наперсток, і з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.
Увіходить Лабенцький із середніх дверей.
Лабенцький. Злочинець тут, вельможний пане.
Дубровський. Нехай уведуть.
Лабенцький одчиняє середні двері, і гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посередині зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчі неспокійна думка, пристрасть і мука наклали свій відбиток. Постава горда і спокійна, руки в залізах.
ВІлькомірська. Так ось який цей Хмарний… я уявляла його собі зовсім іншим.
Ружинський. Звір одмітний — хутровий, нема чого казати.
Дубровський. Василь Хмарний! Суд його королівської милості розглянув твою справу і зважив усі твої вчинки і злії ексцеси. Ти, здається, людина письменна і сам розумієш, що вини твої суть горловії. Ти грабував замки, скарби і маєтки панські, взрушаючи спокій посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великі кривди і шкоди, підданих панських на бунти гайдамацькі і ребелії підмовляв, ти гуртував гайдамацькі купи і посилав їх до Залізняка та інших різунів; маючи достатній шматок хліба, ти відважився підняти руку на панів своїх, не дбаючи на повеління божії, на віру христову, на право Речі Постолитої. За всі ції вчинки і фортельні ексцеси[10] винен ти смерті.
Ружинський. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, — на шибеницю, та й годі.
Хмарний. і справді, про що розмовляти? Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд — а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказати, що він не бидло, а має вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили перші? Чи не ви ж перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів із регіментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив його дощенту. А гвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самі роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам хлопом вільний одважний народ!
Ружинський (крізь зуби). Собака, пся віра…
Дубровський (до княгині). Ясновельможна княгиня чула. Пані все ж таки хоче його спитати?
ВІлькомірська (схвильовано). Так, прошу, мій пане.
Дубровський. Слухай, добродію Хмарний. Коли ти грабував замок княгині ВІлькомірської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, — він лежав в опочивальні княгині в скрині, на блакитній подушці. Чи не знаєш ти, де подівся цей алмаз, що рівного йому немає на всій Україні? Коли ти скажеш, де він, і алмаз цей повернеться до княгині, я врятую тебе від смертної кари.
ВІлькомірська (втручається). Так, так, мій козаче, я внесу за тебе викуп королеві і подарую тобі життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.
Хмарний. (мовчить, потім усміхається хмуро). Що ж, виходить, і хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панів усе продається, не тільки хлопи — і гонор, і ласка крулівська. Тільки не купити вам козацької душі, найясніша княгине, і не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу ніч, коли паювали здобич мої хлопці у вашому шляхетному замку. Шкода мені тільки, що не було тоді вас із нами. Дарував би я і вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, — і за чинші, і за льон, і за хміль, і за прядиво, за обжинки і заорки — за всі канчуки, якими вигнітали з нас піт державці вельможної пані. Тільки, замість алмазного клейнода, ми б наділи вам на вельможну шию найбільше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.
Ружинський (розлючений, підбігає до Хмарного). Як ти смієш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!
Хмарний кидається на нього силкуючись розірвати заліза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.
Ружинський одскакує, Дубровський і Брагінська підводяться схвильовані. Вся ця сцена відбувається дуже хутко.
Хмарний (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдуків). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залізах. і ця дівчина не плюнула тобі в лице. Гетьі (Відштовхує гайдуків). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобі твій алмаз, я не прошу життя на обмін — нехай завтра ж зітнуть мені голову в Кодні — тільки розв'яжи мені руки, щоб я міг плюнути в лице цьому негідникові! Ось мій викуп за твоє алмазне жорно!
ІІІ
Тієї ж хвилини в залу з бокових дверей вбігає Стеся і перше ніж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком «Василю». Це молода гарна дівчина, в звичайному вбранні городянки, в гаптованій перлами кошулі[11] яку видно з викоту оксамитної сукні, що щільно охоплює стан дівчини. Волосся заплетене в дві коси.
Стеся. Василю, Василечку, рідний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гірко плаче, вся здригаючись, на його грудях).
Дубровський (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича і рицаря. Порядний чоловік не дозволить собі бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловік завтра умре, і його особа священна.
Стеся (що прислухається до слів Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останні слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до ніг судді, вхопивши його руку). Ні, ні, ясновельможний пане суддя, цього не може бути… ви не могли сказати цих страшних слів… ви не можете засудити його… скажіть же, що я помилилась… хіба ж він може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти… він… коханий, рідний… О пане, о вельможний пане суддя.
Дубровський (до гайдуків, холодно). Підніміть цю дівчину.
Гайдуки підіймають і обережно одводять набік Стесю, що тіпається в їхніх руках.
Ружинський (робить крок до Дубровського і відповідає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, — я, граф Ружинський, забив на війні сотні ворогів своєю шаблею, — ви ж, пане суддя, вмієте вбивати людей тільки… вашим пером.
Дубровський (поважно). Правда, ясновельможний пане, — я хворий і такий слабий, що навіть золотий пояс не держиться на моїм тілі, і мою шаблю носить за мною мій гайдук. Але в ту грізну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну і пан граф сидів спокійно в Варшаві, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичів і Овруч… Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полі, в рівному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдуків). Виведіть злочинця. Перепрошую, найясніша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможній пані. (Уклоняється гостям і хоче йти).
Стеся (побачивши це, знов кидається до ніг Дубровському, хапаючи його руки). Милості, милості, мій ласкавий, мій ясновельможний пане. (Цілує йому руки). Вислухайте, тільки вислухайте мене, — ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете… О, то благаю ж вас слізно, закликаю вас ласкою божою… не робіть, не робіть того, що не можна поправити… Я зараз… я зараз же вам усе… все… Хіба й можна його, рідного… єдиного… (Ревно плаче).
Дубровський (холодно). Пане Лабенцький, виведіть цю дівчину.
Стеся підводиться хитаючись і дивиться навкруги нетямущим поглядом.
Хмарний (з несказанною мукою на лиці). Стесю…
ВІлькомірська (що бачить, яка мука відбивається на лиці Хмарного). То що ж, мій хоробрий козаче? Мабуть, є ще на світі скарби, дорожчі за гайдамацькі ненависті… сльози дівочі… Не схотів узяти викупу за алмаз — може, візьмеш за алмазну сльозу дівочу?
Стеся (кидається до княгининих ніг і цілує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найясніша пані… Поможіть, вирятуйте його, моя кохана пані… Я ж служитиму вам цілий свій вік, тільки врятуйте… врятуйте мені мого… мого… рідного… єдиного. (Плаче).
ВІлькомірська (знизує плечима). Я хотіла це зробити, але він сам не хоче. Що ж, може, ти зумієш добитись цього, — спитай у нього, де він подів моє алмазне жорно.
Стеся (безпритомно, але здивовано). Алмазне… жорно?
ВІлькомірська. Так, моя люба, — великий алмаз мого роду. (Підводиться. Стеся теж). Знайди мені цей камінь і, присягаюсь тобі своїм княжим словом, — я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обіцяєте мені помилувати цього чоловіка, як найдеться мій алмаз?
Дубровський (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь відстрочити страту на двадцять день.
ВІлькомірська. Дякую. (Дає йому руку, яку він цілує). Ходім, Гельцю. (До Стесі). Чуєш, моя дівчино, шукай; яшцо знайдеш алмае — він залишиться живий. (Виходить із Брагінською).
Ружинський. Чуєш, дівчино? (Бере Стесю за підборіддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, — є така згода — ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Сміється).
Хмарний. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш мені за все.
Ружинський (байдуже). Можеш дістати у Стемпковського в Кодні — він тобі заплатить за мене… сокирою. (Виходить сміючись).
В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середні двері, що з грюкотом зачиняються за ними.
Стеся (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Біжить за ним, але падає, зомлівши, серед зали).
Дубровський (зупиняючись над нею в роздумі). Нещадно меле млин життя, і не твоїм слабим рукам зупинити ці жорна, моя мила.
Завіса.