Корчма недалеко від руського кордону. Просто посередині вхідні двері. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом[12], охкаючи та зітхаючи. Ліворуч — два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, — немає нікого, а за другим, що на задньому плані, — два непевного вигляду шляхтичі — пан Лозка і пан Прозка — п'ють і грають у карти і щохвилини сваряться. Крім тих столів, є ще два — теж немає коло них нікого; один праворуч біля самої рампи і другий — посередині.
Пан Лозка (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього… (В азарті ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю — здось вона в пана дуже соромлива, неначе попівна. А маєш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
Пан Прозка (худий, жовтий, зі злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблів! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка[13] списом прошив.
Корчмар (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити — бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка — тьфу!
Прозка. Добре, добре! іди. Мало він вас різав, до ста дяблів. Але щось пан дуже щасно грає… Гм… Чи не допомагає пан своїй фортуні?
Лозка (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).
Прозка (теж). Пане Лозка!
Лозка. Коли панові шкода грошей, то треба було грати в носа — гаразд, що він у пана такий довгий.
Прозка. Пане Лозка!
Лозка. Пане Гірозка!
Прозка. Ще раз, до ста дяблів! (Здає карти). Знов ці пшекленті вини. (Ляскае злісно картами по столу).
Лозка (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вроні-не ходь по пшениці, бо вискочить хлоп з камінням — тебе покалічить. (Регоче).
Прозка (злісно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопів. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажіть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того місяця на ярмарку в ігнатівці, коли там гайдамаки бешкетувалй?
Лозка (збентежений). Як то в ігнатівці?
Прозка. Так, пане, в ігнатівці?
Лозка. Я… я був там у свого швагра.
Прозка (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагівських ченців?
Лозка (остаточно збентежений). Я… яких ченців? Що то пан вигадуіє?
Прозка. Так, пане, у тих ченців, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регіментаря Стемпковського в Кодні?
Лозка (розлютований, схоплюється і виймає шаблю). Ах ти, собако, пся віро, котолупе поганий! Я тобі покажу, як калюмнію[14] чинити! (Нападає на Прозку).
Прозка (теж вихоплює шаблю і обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблів, я тобі покажу, як фортельні ексцеси чинити, кабан пузатий!
Б'ються.
Корчмар (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль іде. Жовніри! Скрізь по хуторах жовніри! Арештують, роблять труси.
ІІ
Стукіт у двері.
Корчмар із жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблі і сідають, теж злякані. Увіходить Лія, сліпа дівчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блідим лицем, у темній, подібній до сорочки сукні, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.
Лія (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, і говорить із мрійною журбою, ні до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворі… Як замерзли мої бідні босі ніжки… Я шукала в полі квіток, але пов'яли всі мої квітки… (Сідає праворуч і перебирає струни, дивлячись перед собою).
Лозка. Гей, Янкелю, хто це така, божевільна, чи що?
Корчмар (нерішуче наближається до панів). Це бідна сліпа дівчина, єврейка… гарна, тиха дівчина… але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Броді… Немає в неї ні хати, ні мами, нічого… З того часу й осліпла… Так ось і ходить по чужих хатах… співає, ворожить… все просить, щоб подарували їй черевички… (Зітхає), 0-ой-ой… Які тепер часи настали…
Лія. Так, так… купіть мені черевики, добрі люди… Як замерзли, як поколоті мої бідні ніжки!.. Я ходила по нивах і шукала квіток… Але позжинали геть усі ниви, і тільки поколола я на стерні свої босі ніжки… Хіба ж можна ходити по стерні без черевиків?… Як зимно і боляче на цім світі… Я хотіла спитати, де живуть люди взимку… Адже ж не у всіх єсть хати. Де живуть перепілочки, коли позжинають ниви… Може, і я перепілочка? Так, так… Хтось назбирає і пов'яже золоті снопи… а бідна перепілочка не матиме де притулити голову. (Тихо співає під цитру).
Як із-за гори та з-за байраку
Виходили вчора гайдамаки.
Як прийшли, байраки порубили,
Порубавши, жарко запалили,
Соловйових дітей посмалили,
Як пожали женці спіле жито,
Вже нема де перепілці жити.
Полетіла бідна сиротинка,
Пострічав її маленький соловейко.
«Ой, куди летиш, маленька перепілко,
Не літай темненької ти ночі,
Бо поколеш на стерниночку ти очі».
«Ой, на що мені тепер глядіти,
Як померли мої малі діти».
ІІІ
Знов відчиняються вхідні двері і увіходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях і неначе на когось чекає, дивлячись надвір. Потім зачиняє, зітхнувши, двері і йде в хату.
Стеся (знов вертається до дверей і дивиться, схвильована, надвір). Боже мій, чого це він так забарив… Ах, нарешті-таки.
Макосій увіходить. Стеся бере його за руку і веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
Стеся. Нарешті-таки. Ну, ходімо-бо, сідайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину… Ну, що, як… що ви дізналися?
Корчмар подає півмиски і жбан із медом.
Стеся. Ось, прошу, будь ласка.
Сідають за стіл праворуч.
Макосій. Погане діло, Стесю, бачу я, що не доведеться мені їхати з вами далі. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших — проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрізь по хуторах патрулі, під'яздові команди, шукають гайдамаків, хапають геть усіх, хто попадеться.
Стеся (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день… дванадцять день з того строку, що дав мені суддя… і нічого… нічого. Що ж робити?.. Як набігти цієї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до ніг Дубровського, благати, плакати… Боже великий…
Пан Лозка і пан Прозка, як і перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосія, часто повертаючи в їхній бік свого довгого носа.
Макосій. Не знаю вже, що й порадити тобі, Стесю… коли ж ніхто з товаришів Василевих і не чув про цей гемонський камінь, ти ж бачиш сама — були ми і в Борисполі, і в Воронкові, і в Сулимівці… були аж у двох монастирях, — і все даремно… Ніхто й не чув про цей алмаз… Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковші золоті — багато дісталося здобичі євреям і на нашому, і на цьому боці. Але алмаза ніхто не бачив. Та й не вірю я цій княгині, Стесю.
Стеся. Ні, ні, цього не може бути… Я знайду цей алмаз, хоча б довелося віддати життя за нього.
Макосій (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далі — на вашу сторону. Ось що я тобі пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловіки наших на цій, на лядській стороні. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вільшанці, єсть і в Богуславі: Мусій Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собі на папірець. Та ще був із нами один музика з Таращі — звали його Шенчик — теж Мусій — запиши і його, Стесю, грав на цимбалах.
Стеся (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мій добрий, мій ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василеві — він так вас любив… чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша приязнь, де ваша честь рицарська?
Макосій (хмуриться). Не сподівався я почути таких слів, Стесю, — не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи голос). Може, мені ще пощастить підмовити декого з наших — може, ми ще встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озирається). Пам'ятай же, що я казав — Мусій Шенчик — у Таращі і Плиханенко — у Вільшанці. А найпаче — Шенчик-музика. Це такий пройдисвіт, що все знає, — якщо він не чув про алмаз, то вже, певно, ніхто не знає. А зараз я піду, бо й так он той носатий пан щось дуже пильно до мене придивляється. Прощавай. (Виходить).
Пан Прозка теж підводиться і виходить за Макосіем. Стеся залишається сидіти, схиливши голову на руки.
Лія (співає тихенько).
Засвічу я свічку, перебреду річку
До моєї миленької на одну нічку.
Свічка ясненька, річка бистренька.
Чогось моя миленька сьогодні смутненька…
Все чогось скучає, важенько зітхає…
З буйнесеньким вітром стиха розмовляє…
Враз чути один за одним кілька пострілів. Стеся схоплюється і біжить до дверей. Сліпа дівчина теж підводиться, злякана.
Стеся. Боже мій! Невже ж… невже ж його спіймали… Ні… ні… цього не може бути… (біжить до дверей) цього не може бути.
ІV
Цієї хвилини двері широко розчиняються і ввалюється пан Пшепюрковськяй, начальник під'яздової команди, в супроводі пана Пауші, двох шерегових, двох капралів і двох або трьох жовнірів. Пая Пшепюрковський зараз же розсідається за столом посередині. Пан Пауша сідає ліворуч, інші становляться навколо.
Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий поляк.
Стеся відходить праворуч до сліпої дівчини.
Пшепюрковський. Нікого не випускати з корчми. Гей, Янкелю, вина! Та дивись — найкращого. (Корчмар починає метушитися). Пане Птушинський!
1-й шереговий. Пане коменданте!
Пшепюрковський. Патрулі готові?
1-й шереговий. Так, пане коменданте.
Пшепюрковський. Ще раз перевірте людей і зараз же відрядіть по одному патрулю на кожні два хутори. Щоб муха не пролетіла. Субординація, пане!
1-й шереговий. Слухаю, пане коменданте! (Віддає шану і виходить).
Пшепюрковський. Ну, то що ж, вина!
Корчмар подає жбан і чарки.
Корчмар. Осьдечки, ясновельможний пане коменданте. Найкраще бургундське. Кращого немає і в Кракові.
Пшепюрковський. Пане Пшездецький!
2-й шереговий. До розказу пана.
Пшепюрковський. Зараз же узнати, чи догнали цього пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що він мусив дістати добру кулю з нашого берега. Га, що? Субординація, пане! Рушайте мерщій.
2-й шереговий. Слухаю, пане коменданте. (Віддає шану і виходить).
Пшепюрковський (до Пауші.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник — чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми працюємо. О, в мене добрий звичай на цих гайдамаків. Муха не пролетить. Пан чесник може розповісти у Варшаві, як працює пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирної. А що ж вина! Та що це за чарки, сто дяблів цьому корчмареві! Гей, корчмарю! Що це за чарки ти нам дав? То що в тебе — шинок чи аптека? Хіба ти не знаєш, що тільки в покришку мого кубка ввіходить пляшка вина, а в самий кубок три пляшки! (Скидає із стола чарки). Зараз же подай християнські кубки замість цієї аптеки.
Корчмар (підбирає чарки). Зараз, зараз, ясновельможний пане. (Приносить великі кубки). Чи ви бачили? — пити з таких кубків бургундське вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криниці, а не до бургундського вина.
Пауша. О, то виходить, пан комендант однаково дужий так на полі Бахуса, як і на полі Марса. Рицарський звичай, що й казати. (Нюхає з табакерки і подає Пшепюрковському). Чи не вгодно? Призволяйтесь, прошу пана.
Пшепюрковський. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука йому так тремтить, що він ніяк не може потрапити в табакерку). О, до ста дяблів! Здається, і в пана аптека замість табакерки. Ніяк не потрапиш.
Пауша (сміється). О, мабуть, чимало кубків вихилив пан на своєму віку, що в нього так тремтять руки.
Пшепюрковський. В кого тремтять руки? В мене? Нехай пан чесник наллє мені повнісінький кубок вина, аж по самі вінця — побачимо тоді, чи розіллю я хоч краплю.
Пауша (наливає повний великий кубок). Повнісінький, пане.
Пшепюрковський (бере твердо рукою через стіл кубок, піднімає його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене руки? (Вихиляє відразу кубок). Маєш.
Корчмар. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.
Пшепюрковський. Так-то, пане чеснику, як до кубка або до гайдамаків, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О! В мене такий звичай — коли б'ю, то влучаю (наливає знов кубки), а коли п'ю, то не залишаю.
Корчмар. Що правда, то правда — знов десять злотих…
Пшепюрковський (бере кубок). Певно, що в цьому кубкові менше крапель, ніж тих гайдамаків, що я перебив на Брацлавщині цього літа. Пан чесник знає про мої пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна, коли наливають, і танцюй, коли грають, пильно слухай, коли дзвонять. (Зупиняється).
Пауша (регоче). і тікай, коли гонять. Що ж ви не кінчаєте, пане коменданте? З пісні, кажуть, слова не викинеш. А що — казати правду — траплялося-таки пану товаришеві тікати від тих скажених гайдамаків?
Пшепюрковський (відразу вихиляє кубок. Корчмар зітхає). Пану чесникові легко казати, сидячи в Варшаві, нех би пан сам попробував. (Знов наливає кубок). А коли б пану чесникові довелося, як, наприклад, мені в Криковцях, відбиватися від вісімдесяти гайдамаків одразу. Було це, як зараз пам'ятаю, коло греблі. Тільки що прийшли ми до тієї греблі, аж бачимо, мчить просто на нас ціла ватага гайдамаків, — ну, звичайно, я зараз же скомандував «огню», і мої жовніри розсипалися вздовж греблі, і почалася потіха. (Запалюється). Піф-паф! Піф-паф! Коні ржуть, гайдамаки кричать, галас, стрілянина, гвалт! Вихопив я шаблю і почав рубати — одного наліво, одного направо, одного наліво, одного направо, коли ж ураз як накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, — о! Списи — о! Звичайно, я не розгубився, зараз же уложив одного з пістолі, другого злапав за списа і вже схопився за шаблю, щоб відтяти його голову, коли ж як накинуться на мене перші чотири гайдамаки…
Пауша. Як чотири! Адже ж залишався тільки один.
Пшепюрковський. Здається, пана чесника там не було, полічити, скільки там залишилося гайдамаків. Не встиг я прочитати «раter noster»[15] як сім шабель звилося над моєю головою. Ну, звичайно, що думати було нічого — пришилося помилувати мого гайдамаку, що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиляє кубок). Так ось які бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться і тікати, коли треба, але шляхетно (піднімає пальця), з гонором.
Пауша (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан їх тримав, а вони пана.
Пшепюрковський (наливає кубки). Адже ж пан чесник бачить, що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Кодні. Значить, ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай — чи взяв, чи не взяв, аби на моє стало.
Зразу чути ще два постріли.
Пшепюрковський (стурбований). А! Га! Що таке? Може, гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дізнайтесь, що таке.
Капрал виходить.
Стеся (ламає руки). Боже великий! Яка пекельна мука…
Капрал (хутко вбігає, радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В голову — не дише.
Стеся (скрикує). Ах! Остапе, Остапе… Ні, ні, цього не може бути.
Пшепюрковський. А! То тут, здається, ціле кубло гайдамацьке. Спільники, жінки лотроаські! Зараз же замкнути всі двері! Взяти цю жінку!
Жовніри підходять до Стесі.
Стеся (гнівно відштовхує їх). Геть! Я вас не чіпаю, гвалтівники, душогуби прокляті!
Пшепюрковський. А, то вона ще й комизиться. А нум, пане Птушинський, подивіться, чи є в неї білет.
Стеся (підводиться і хоче йти з хати). Це якесь прокляття. (Їй страшно, вона нічого не чує, не тямить). Де дітись, куди бігти… неначе справді те жорно… (хапається за серце) навалилося на бідне моє серце… і давить… давить важким тягарем… (Хитається). Скоріш туди… на свіже повітря. (іде до дверей).
1-й шереговий (зупиняє її за руку). Хіба ти не чуєш, що сказав пан комендант? Білет маєш?
Стеся (отямившись, гнівно). Геть! Ніякий пан комендант не має права затримати мене. Маю листа від старости іллінського і судді Дубровського. (Нервово виймае листа з печаткою і показує шереговому).
Пшепюрковський (якому 1-й шереговий передав листа). Та невже! Дивись, яка пишна персона. (Розглядає листа). А чого це панна добродійка була на тім боці, в Борисполі?
Стеся (згорда). Це вже моє діло. Зараз же пустіть і верніть мого листа.
Пшепюрковський. Твоє діло? А накладати з гайдамаками теж твоє діло?
Прозка (втручається). Дозвольте доповісти вельможному пану, вона тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в Таращі.
Пшепюрковський. Ось воно що! А нум, пане Птушинський, беріть її за ручки та ведіть до війта, нехай посидить там із тиждень, а ми поки розпитаємось, що в неї за справа.
Стеся (перелякана). Ні… ні… ви не зробите цього… ви не зробите… я мушу зараз їхати далі… від цього залежить життя людини… чуєте, життя!
Пшепюрковський. Пане Птушинський! Жовніри беруть Стесю під руки.
Стеся (виривається і кидається до Пшепюрковського). О, благаю вас, пане коменданте… я не можу гаяти часу… я не можу марнувати жодної хвилини… (Кидається до ніг Пшепюрковського). Благаю вас, мій ласкавий, мій вельможний пане!
Пшепюрковський (до жовнірів). Зараз же одвести її до війта і стерегти до мого приходу.
Жовніри беруть Стесю.
Стеся. То будьте ж ви прокляті, гвалтівники, кати, душогуби! Нехай перша дівчина, яка вас побачить, плюне вам у вічі. (Жовніри виводять Стесю). Нехай рідна мати зречеться вас і ніхто не подасть вам напитись, коли ви будете здихати!
Пшепюрковський (сміється). Ще й сама поцілуєш, голубочко, лайся не лайся, а з цілим пір'ячком ти від мене не вийдеш. Ну, то рушаймо й ми. Ходім, пане чеснику, бачите, як треба поводитись із гайдамаками. Субординація, пане!
Іде до дверей, за ним Пауша, Лозка і всі жовніри.
Корчмар (жахається). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж мені платитиме за вино?
Пшепюрковський (грізно). Що таке! А ти знаєш, пся віро, пуста воронко, горілчана затичко, що роблять з тими, хто переховує гайдамаків? Так ти хочеш, щоб я тебе і твою погану корчму, сто дяблів і чотири біса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, — беріть його мерщій за хавки.
Корчмар (кричить). Ні, ні! Я ж нічого. Це я так… Я пожартував.
Пшепюрковський. Дивись, удруге не жартуй.
Усі виходять, крім сліпої дівчини.
Корчмар (після виходу здіймає руки вгору). Три кварти бургундського вина по червінцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Порається, зітхаючи).
Пауза.
V
Знов розчиняються двері, й увіходять, озираючись, троє музик: Скряга з бандурою і бубном, Шенчик з цимбалами і Ілько із скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивілими вусами. Могутня, імпозантна, але вугласта фігура. Шенчик — бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Ілько — молодий, вродливий, з виразним обличчям і мрійним поглядом справжнього артиста. Всі троє сідають за столом ліворуч, за тим, що ближчий до рампи.
Шенчик. Здається, нікого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночі. Щось не до вподоби мені той пройдисвіт носатий. Гей, шинкарю! Горілки та сала.
Скряга (хмуро). Що вдень, що вночі, півтора лиха. Трьом та кози бояться.
Корчмар подає горілку і страву.
Шенчик. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бік? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
Скряга (хмуро). Музика гучна… далеко чути… (Усміхається). Від Умані аж до самої Варшави…
Корчмар. Не знаю вже, що вам і казати… Я цим не займаюсь. Небезпечно… але попробувати можна. Посидьте… я спитаю тут одного з наших. (Відходить).
Шенчик. Що ж, попробуєм, раз козі смерть.
Скряга. Більш як півтора лиха не буде.
Шенчик. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, ільку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо мені з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумію, шкода козакові, що мало ляхів перебив.
Скряга (хмуро). Авжеж мало. Півтора лиха!
Шенчик. А чого тобі сумно, то вже не знаю. Хіба закохався.
Ілько. Слухайте, товариші, хоч і тяжко мені це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бік…
Шенчик. Як не можеш! То де ж ми візьмемо другу скрипку? От тобі й маєш! Та чого ж ти раніш не казав?
Ілько. Давно вже хотів, та все думав, що переможу себе… з самої Вільшаниці. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я відповів тоді, що знайшов його тієї ночі, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дістався мені той наперсток, тільки не знайшов я його, а подарувала мені його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її від двох товаришів, які несли її, роздягнену і злякану, на гвалт, а може й на згубу. і коли приніс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне місце… зняла вона цей наперсток із свого пальця і поцілувала мене… Хто вона — я не знаю й досі.
Скряга (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогів наших лютих! і ніхто не забив тебе, як собаку! От півтора лиха!
Шенчик. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись і лизнути… Ну, і що ж, що далі?
Скряга. Тьфу! (П'є горілку). Півтора лиха!
Ілько. Певно, що це була якась графиня… Знаю тільки, що зовуть її Гельця. і ось цей наперсток (показує), поцілунок і солодке, як мед, ім'я — все, що залишилося мені від тієї ночі… Моя керея ще й досі пахне чудовими пахощами і ніжним дівочим тілом, і скрізь переслідує мене цей чарівний запах… і не маю я спокою… і тільки одного бажає душа — знов, хоч на хвилину, побачити її, тільки побачити… а потім хоча б і вмерти.
Скряга. От півтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського — нехай він покаже тобі твою цяцю. Звісно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.
Увіходять пан Прозка і пан Лозка і займають попередні свої місця позаду музик. Прозка пильно прислухається.
Шенчик (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цікава нагода. і щастить же людям! Тільки хоч подержався за голу панянку, а мені так і цього не трапилось. Одного тільки разу лучилася в Гнівані пані, та й то така мармиза, що ледве втік, як побачив. Так само і з поживою. Тобі хоч наперсток дістався, а мені все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тільки і знайшов, що в садку на дорозі оцю скляну затичку. (Виймає з кишені величезний, але забруднений алмаз і тре його руками). Трапилося, як кажуть, сліпій курці бобове зерно, та й (плює на алмаз і знов тре) тим подавилась. Затичка від пляшки, чи що — не можна збути, як лихого шеляга, навіть у карти ніхто не бере.
Ілько. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.
Шенчик. Тю, дурний, — де ж ти бачив алмаза з горобця завбільшки?
Скряга. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменів — півтора лиха. Як камінь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити…
Пан Прозка і пан Лозка зацікавились каменем і придивляються, підморгуючи один одному, аж поперехилялись через свій стіл. Корчмар теж підходить, зацікавлений.
Корчмар. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є діти… нехай би бавились.
Шенчик (неймовірно). Ну! А скільки ж ти даси?
Корчмар. Ну, що значить скільки — це ж не кінь.
Шенчик (рішучо). Давай десять злотих.
Корчмар (сміється). Та пан сміється. Півчервінця за дитячу цяцьку.
Шенчик (розчарований). Багато! А скільки ж ти думав?
Корчмар (затримуючи хвилювання). Ну, два… дванадцять грошей.
Шенчйк. Е, то нехай буде вісімнадцять грошей і кварта горілки. Менш не віддам.
Корчмар (вихоплює алмаз). Д… добре… зго… згода…
Кладе гроші і хутко відходить. Пан Прозка і пан Лозка переморгуються многозначно.
Ілько (що весь час придивляється до Лії, підводиться і підходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дівчина — твоя дочка?
Корчмар. Ні, добродію. Це бідна сліпа дівчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всіх рідних, то вона й ходить ось так по чужих хатах співає, ворожить…
Ілько. Через що ти осліпла, бідна дівчино?
Лія. То хіба ж ти не знаєш? Я ж була перепілочкою і повиколювала очі, як літала вночі по стерниночку… коли зруйнували недобрі люди мою хатку…
Ілько. Бідна дівчино… вона збожеволіла з горя… (До Лії). Кажуть, що ти вмієш ворожити… Поворожи ж і мені, чи знайду я дівчину, що дала мені цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна… Як променіють її очі, коли вона всміхається… і яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть…
Лія (вертає йому наперсток). Краще б тобі ніколи не бачити цього наперстка… Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку річку… Купи мені черевики, козаче… бо змерзли мої бідні ніжки.
Ілько. і правда, що на лихо собі дістав я цього наперстка, — і все ж таки він дорожчий мені над усе на світі.
VІ
Раптом за дверима чути галас. Двері розчиняються, і знову ввалюється Пшепюрковський з усією своєю компанією.
Пшепюрковський (розкидається за середнім столом. Шерегові сідають. Жовніри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти після праці. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнір на війні не минає ні ворога, ні дівчини. Ха-ха-ха. (Співає).
Липнуть до мене дівчата,
Успівай лиш цілувати,
Перша, друга зазиває,
А та, третя, ще й моргає.
А четверта за вус смика,
П'ята кличе до музики.
Шоста вудкою частує,
Ну, а сьома вже цілує.
Восьма тягне до стодоли —
Ось яка жовнірська доля.
Пауш. Що й казати — доля непогана, тільки чого це в пана так подряпані щоки й ніс, хіба від поцілунків?
Пшепюрковський (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!
Пауша. Видно, буває і так, що дев'ята трохи пошарпає.
Пшепюрковський. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: «Коли любиш-люби гаразд, а не любиш— кажи зараз, коли любиш — так любись, а не любиш — не горнись, коли любиш — люби двічі, а не любиш — кажи в вічі».
Пауша (регоче). Ну, ця, мабуть, так і зробила. Ще спасибі, що хоч очі зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її і випустив?
Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.
Скряга (до Шенчика). От тобі й маєш, півтора лиха! Принесло цих жовнірів — треба тікати.
Шенчйк. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всі троє музик обережно підводяться і хочуть вийти. Корчмар подає, зітхаючи, вино й великі кубки.
Пшепюрковський (помітивши рух музик, грізно). Гей! А це що за люди? Стій! Пане Вержбенто! Ану!
Скряга. Побачив-таки, півтора лиха. Лях триклятий.
Шенчик (виступає наперед і низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.
Пшепюрковський (грізно). Що за люди, відкіля і куди?
Шенчик (відповідає за всіх). Бідні музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокіп Скряга — бандура, він же бубон. Лук'ян Ілько — скрипка, найкраща скрипка на всій Україні, принаймні на цім боці, і аз покірний слуга мосці пана — Мусій Шенчик — цимбали.
Пшепюрковський. Шенчик? Хтось мені казав про Шенчика музику. Гм… А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?
Шенчик. Граємо добрим людям, вельможний пане.
Пшепюрковський. Та хіба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справді…
Шенчик. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свині пас, — добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень — попом, але не від нас це залежить. Ми ж люди бідні, заробляемо помалу на сіль до оселедця, через крупи до пшона не сягаємо, натягаємо маленькі латки на великі дірки, де їдять — там пхаємось, а де б'ють — тікаємо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.
Пшепюрковський. Гм… може, й справді музики. Ану, утніть лишень якої-небудь веселої, щоб аж у носі засвербіло.
Шенчик. Слухаємо, ясновельможний пане.
Всі троє сідають ліворуч, Скряга — з бубном. Ілько — зі скрипкою. Шенчик — спереду з цимбалами. Грають.
Шенчик (співає).
Мала стара бабусенька
Чотири доньочки,
А всі були такі гладкі,
Як ті ластівочки.
Хорошенькі, молоденькі,
В личку рум'яненькі,
Височенькі, пухнатенькі
і чорнобривенькі.
Отакі носаті,
А такі зубаті,
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вміли жартувати.
Усі (підхоплюють хором):
Ой, тра-ра-ра-ра,
Вміли жартувати.
Пшепюрковський (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справді музики. Ану, утніть якої-небудь польської. (Співає).
Іде вода через дуби, гречна панна, дай мі губи,
Я би губ не жалувала, якби мати не видала.
Або «Бернадина»… «Прилучилася новина, з'їли вовки Бернадина», або ні. Краще «Мазура».
Шенчик. Слухаємо, ясновельможний пане.
Грають «Мазура». Пан Пшепюрковський співає, інші підспівують.
Пшепюрковський.
Гей, мазуре, бий ніжками,
Дістань вогню підківками,
А ти, Казю, скачи живо,
Аби не ходила криво.
Панно Зосю, не барися,
Веселіше повернися,
Тоді мазур тільки радий,
Як танцюють всі до ладу.
Пшепюрковський. Ф… фу. (Вихиляє кубок). Що то значить наша старопольска. Ну, так. Тепер я бачу, що ви справді музики. Можете йти, коли хочете.
Шенчик (підводиться). Дякуємо, ясновельможний пане.
Пшепюрковський. Стривайте! Все ж таки щось тут непевне. Але чого ж це ви опинилися тут, біля самого кордону? (Пан Прозка підходить і щось шепче Пшепюрковському). Ану, пане Вержбенто, подивіться, чи немає в них чого непевного в торбах.
Скряга. А щоб тебе чорт лизнув, лядський сину! Півтора лиха.
Жовніри і шереговий підходять і починають обшукувати музик.
Шенчик. Та що це ви, вельможний пане, хіба ж ми злодії!
Шереговий (виймає з торби в Скряги досить велике кругле люстро в срібній рамці). Знайшов, пане коменданте! Люстро, та ще в срібній рамі. (Подає люстро Пшепюрковському).
Пшепюрковський. А, так ось які ви музики! Люстро в срібній рамі, та ще з графским гербом! Добре. і справді, як такому красунчикові та без люстра? Може, тобі ще й пудри треба?
Скряга. Глузуй, лядський сину, прийде и на тебе час.
Пшепюрковський. Ще що? (Дивиться в люстро). А й справді подряпала, проклята гайдамачка… А бодай
Шереговий. В цього більш немає. (Обшукує Шенчика). Камізелька, пане коменданте. (Підіймає вгору блакитну єдвабну камізельку).
Пшепюрковський. Добре. Ще один галанець. Якраз Савці свитка, тільки рукавів нема.
Шенчик. Така вже в мене вдача, пане полковнику. Я не органіст — не перебираю.
Пшепюрковський. Добре, добре. Далі.
Шереговий (обшукує ілька). Щось у руці затиснув — не дає.
Ілько кидає на стіл наперсток і одвертається.
Шереговий (подає Пшепюрковському). Золотий наперсток, пане коменданте.
Пшепюрковський. Га! Наперсток! То з кого це ти його зняв, приятелю? Чи, може, ти не музика, а кравець?
Скряга (хмуро). Шив вас Швачка і без наперстка, вельможний пане.
Пшепюрковський. Ага, не втерпів, приятелю. Обізвався. Так ось які ви, виходить, музики! Добре. Бачите, пане чеснику, яке в мене око на гайдамаків. Ну, що ж, пограли, погуляли — тепер потанцюйте в Кодні. Пане Вержбенто! В заліза їх! Так-то, пане, здається, Скряго, хоч і добре ти граєш на бубні, але прийдеться й тобі заспівати.
Скряга (кидає об землю своїм бубном і хапає бандуру — тепер він випростався на весь свій великий зріст, і жовніри мимоволі одступають назад перед його повною дикої величності постаттю і натхненним поглядом). Геть з цим бубном, пане коменданте! Співали ми вам не з власної волі, так послухайте ж по нашій охоті… (і перш, ніж устигли йому перебити, він ударяє зразу в струни і співає на стародавній широкий голос з могучою експресією і силою).
Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
Ой, пийте, ляхи, води-калюжі
Болотянії.
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вини ситнії.
Ой, чи бач, ляше, що пан Хмельницький
На жовтім піску підбився,
Лядськую славу загнав під лаву —
Вже не вернуть вам Вкраїну!
Пшепюрковський (схоплюється). Зараз же хапайте мерзоту! В залізо його, поганця! А! Ти заспіваєш у мене іншої, собако!
Жовніри хапають Скрягу; він, ухопивши за шийку бандуру, починає бити нею жовнірів, деякі падають. Пан Пшепюрковський, що підходить ближче, теж дістає по голові й падає.
Пшепюрковський (підводиться і, вхопившись за голову, закриває хусткою рану). Бий! Колоти їх на мою голову! Так ось які це музики! Добра музика, до ста дяблів! Бачите, пане чеснику, яке наше життя з цими лотрами.
Нарешті після колотнечі і великих зусиль зв'язують Скрязі руки за спиною, потім в'яжуть Шенчика й ілька.
Пшепюрковський. Бачите, пане чеснику, що за звір? Що й казати — ведмідь здоровий. От тобі і музики. Шикуйся! Гайдамак наперед! (Придержує голову хусткою). А, прокляті лотри… Рушай!
Пшепюрковський. Пауша, зв'язані музики і всі жовніри виходять, забравши також і конфісковані речі. На кону тільки корчмар, обидва пани і сліпа дівчина.
Корчмар (здіймає догори руки). Ну й день сьогодні! Хороша торгівля, щоб я так жив!
По всій корчмі сліди бійки, перекинуті лавки, повалені столи тощо. Сліпа дівчина сидить у своєму кутку, притуливши руки до висків.
VІІ
Лія. Боже мій… Як страшно і шумно на цім світі… Чого вони всі так кричали?.. і яка страшна їхня музика…
Пани Лозка і Прозка, переморгнувшись між собою, зараз же рішуче підступають до корчмаря.
Прозка (виймаючи пістоль). Ну, пане Янкелю, давай мерщій алмаз. Живо.
Корчмар (зляканий). Який алмаз? (Зухвало). Та що це за жарти! Забирайтесь геть!
Лозка (теж виймаючи пістоль). Що таке? Що тобі — життя набридло? Зараз же давай алмаз!
Прозка (шипить од злості). Мерщій, пся крев, нам нема часу.
Корчмар. Пробі… Кала…
Обидва шляхтичі враз притуляють пістолі до його голови.
Прозка. Писни тільки, пся крев… Зараз же давай алмаз. Ах ти, собако! Ми за цим алмазом два тижні полюємо. Ну!
Корчмар (виймає камінь й оддає шляхтичам). Ой, вей із мір! Гвалтівники! Гайдамаки! Лотри!
Лозка. Що таке? (Загрожує йому пістолем).
Корчмар. Пробі! (Вибігає геть із репетом).
Лозка (вихопивши камінь у Прозки). О… Яка ж розкіш! Ха-ха-ха. Нарешті — таки він мій. Ну, й дурні ж ці гайдамаки! Ха-ха-ха. Сказано, хлопи. Свині, пся крев.
Прозка (в свою чергу вихоплює камінь у Лоз-ки). Але не так швидко, мій пане! Здається, і я тут не зайвий.
Лозка (розлючений). Прошу не хапати з рук, мій пане! (Знов вихоплює камінь, він падає і кудись котиться). А, до ста дяблів, — покотився. (Нагинаються обидва і починають шукати по всій підлозі камінь). Ще, не дай бог, куди закотився. А все ти, пся крев.
Лазять, шукаючи та лаючись, по хаті. Нарешті обидва підводяться і неймовірно дивляться один на одного.
Прозка. Що за чортовиння! То де ж він?
Лозка. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та думаєш, що так і буде. (Хапає його за комір, починається бійка). Ах ти, котолупе поганий!
Прозка (вихоплює шаблю). Калавур! Пробі!
Лозка (теж вихоплює шаблю). Вкрав, та ще й пробі! А цього не хочеш!
Б'ються. Прозка падає. Лозка зупиняється з жахом, опустивши шаблю.
Лозка. А, до ста дяблів. Невже ж у шию… (Нахиляється до нього). Так і єсть… не дише. (Хапливо обшукує тіло). От лихо, Єзус, Марія! То невже ж і в нього немає?.. Здається, йдуть… (Схоплюється й озирається з жахом). Боже мій, що ж робити? (Хапається за голову). Де ж камінь? (Озирається). Сліпа! Вона не бачила… тікати, тікати мерщій! (Вибігає геть, ще раз озирнувшись на труп).
Лія (опанована безумним жахом, виходить із свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидві руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всі мовчать… Чому тут так тихо, наче в могилі… Мені страшно… мені страшно, мамочко моя рідна… (Спотикається на труп Прозки і, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому… чому мої руки мокрі?.. Ай! це кров!
Пуста корчма з перекинутими столами і лавками. Труп довгоносого шляхтича і бідна сліпа дівчина, опанована жахом, яка не може зрозуміти, що таке діється навколо.
Нарешті вона йде праворуч і наступає босою ногою на алмаз.
Лія (кричить від болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболіла моя бідна ніжка. (Нахиляється й піднімає алмаз). Якийсь камінь… або бите скло… (Держить алмаз).
Відчиняються двері і ввіходить Авраам Цвікловіц, старий єврей з виразним і вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, імпозантна постать.
Цвікловіц (на порозі). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увіходить у хату і здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто… труп… (Він підходить до Лії). Якась дівчина… здається, єврейка. Слухай, дівчино, чи не бачила ти, де хазаїн?
Лія. Я не можу бачити. Я сліпа… Виведи, виведи мене звідси, добрий чоловіче… Мені так холодно… страшно… тут було так галасно, хтось бився… кричав…
Цвікловіц. Бідна дівчино, де ж твоя хата?
Лія. В мене немає хати… Я хотіла вийти сама, але накололася ногою на це скло, — у мене ж немає черевиків. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Мені було так боляче.
Цвікловіц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгині ВІлькомірської. Алмаз, який вона шукає по всій Україні. Скільки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю і зараз… (Він озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володіння тобою… а знайшла тебе бідна сліпа дівчина, що не знає навіть твоєї ціни, що навіть не побачить ніколи твоєї блискучої краси. (До Лії). Ходім. Я заплачу тобі за цей камінь тисячу червінців і візьму тебе в свій дім замість дочки.
Лія. Ні, ні, мені не треба грошей, купи мені тільки черевики, щоб не боліли мої бідні ніжки…
Цвікловіц. Якби ти не була босоніжкою, то не знайшла б алмаза. Ходім. (Він бере її за руку). Ходім. Не журись, що ти сліпа, не жалій, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш крові і грязі, що ними заплямували люди цей прекрасний світ.
Виходять.
Завіса.