В домі Авраама Цвікловіца в Житомирі. Праворуч стіл, покритий до самої землі оксамитним килимом: на ньому високий канделябр і велика книга з срібними застіжками на різьбленому пюпітрі. Великий глобус з мідним екватором на точених стовпчиках. Велика підзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий східний ослін, укритий килимом і оксамитними подушками. Двері — праворуч вхідні, ліворуч — в інші кімнати.
І
Авраам Цвікловіц і Лія.
Сліпа дівчина, розкішно вдягнена в легкі східні тканини, сидить на ослоні, перебираючи струни своєї цитри. Цвікловіц сидить біля неї на низькій табуретці, похиливши голову на руки. Він у чорному вбранні, в чорній оксамитовій ярмулці на сивих кучерях.
Лія. Тільки чотири дні живу я в тебе і чую, як прояснюється мій бідний розум… Мабуть, ти великий мудрець або чарівник, що знаєш тайни великі… Але нащо розбудив ти мій розум? Щоб знов боліло моє бідне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепілкою… Та хіба ж не можна жити і з розумом, але без спогадів… без спогадів гірких і жахливих. (Закриває лице руками).
Цвікловіц (прикро усміхнувшись). Багато ти просиш, дівчино… Тайни цієї не розгадали ще мудреці людськії. Де, та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський і відпочив хоч на десять років од спогадів та страждань своїх безмірних… Сімдесят років живу я на світі… Скільки разів і маленьким хлопчиком і дорослим мужем читав я в синагозі велику поминальну молитву, що співають в місяці сівон на пам'ять усіх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять років тому в Тульчині, Немирові, Кам'янці, Полонному, Бродах — по всій Україні і Польщі… і важко було повірити в жахливу дійсність минулого… Казкою стародавніх часів здавалася мені ця молитва… і ось тепер, коли посивіла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити — і пізнати власною мукою. В Білій Церкві забито моїх синів… забито… замордовано з жінками і малими дітьми… і ніколи, ніколи вже не побачу я тих, що сиділи кучерявими хлопчиками на моїх колінах… не побачу і не почую… ніколи.
Лія (знаходить і цілує його руку). Життя дало тобі велику мудрість… вона допоможе тобі перетерпіти горе.
Цвікловіц. Мудрість… (Гірко всміхається). Якщо я знаю трохи більше, ніж равини, що тисячі років риються, мов черви, в затхлих пергаментах і пишних, але пустих словах, — то не легше мені від мого знання…
Слуга (увіходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана.
Цвікловіц (підводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дізнались вони про мій алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Ліє, здається, що в місті вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним і прийшли.
Лія. Ні, мій тату, я нікому не скажу…
ІІ
Увіходять граф Ружинський й графиня Брагінська.
Цвікловіц (шанобливо вклоняється гостям). Вітаю ясновельможну графиню і ясновельможного графа в скромній моїй оселі. Якому щасливому випадкові або якій справі мушу я дякувати за цю велику честь?
Ружинський (сміється). Та вже звичайно, що без справи не обійшлося.
Брагінська (побачивши Лію). Боже мій, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвікловіц?
Цвікловіц. Ні, ясновельможна графине, в мене немає дітей. Це бідна сліпа дівчина… яку я знайшов під час моєї подорожі в одній корчмі… там вона співала і ворожила людям за шматок хліба.
Брагінська (з жвавістю). Ворожила! Вона вміє ворожити? О, то нехай вона і мені поворожить!
Ружинський. Тільки такий знавець, як Цвікловіц, і міг знайти подібний алмаз у брудній корчмі. Яка бездоганна краса!
Лія, збентежена, підводиться і підходить до Цвікловіца.
Брагінська (манірно). Граф ще закохається в цю дівчину.
Ружинський. Графиня добре знає, що моє серце належить їй одній.
Цвікловіц. Коли я брав її до себе, — не краса її мене привабила, а горе… (Пригортає до себе Лію).
Ружинський (несподівано). А чи правда, що Цвікловіц знайшов ще другий алмаз — алмаз княгині ВІлькомірської?
Цвікловіц (спокійно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то мені дуже жаль, що графа потурбували даремно.
Ружинський. Ні, ні, я маю іншу справу. Але… (Озирається).
Брагінська (жваво). Ви можете йти в другу кімнату, а я почекаю тут. Пане Цвікловіц, ви дозволите мені поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила мені?
Цвікловіц. Прошу, ясновельможна пані. (До Лії). Посидь тут, моє дитя, не бійся. Прошу графа. (Показує йому на двері ліворуч. Обидва виходять).
Брагінська (підводить Лію до ослона і сідає сама рядом). Чи правда, що ти вмієш ворожити?
Лія (хитає головою). О, ні… Це було тоді, як я була божевільною… Тоді… Мені здавалось, я бачила те, чого не видно людям… А тепер, коли прокинувся мій розум, смутні спогади опанували мою душу і не дають мені чути чужої муки.
Брагінська (зітхає). Так… у кожного власна мука…
Лія (бере її за руку). Але сліпі очі навчили мене дивитись не в лице, а в душу людині… Здається мені, що й твоя душа схвильована якимось спогадом… Про щось і жахливе… і разом солодке…
Брагінська (здивовано). Ти справді чарівниця! Відкіля ти знаєш?
Лія (пригадує). Стривай… кому це я ворожила… востаннє… тоді, в тій корчмі!.. (Радісно). Ах, надумала! Тому молодому музиці, що питав мене, чи побачить він дівчину, що дала йому золотий наперсток.
Брагінська (схоплюється, вражена, і відступає, хрестячись). Єзус, Марія! Ти чарівниця! Ти велика чарівниця!
Лія (спокійно, без будь-якого здивування). Так це ти та дівчина, що дала йому золотий наперсток… (Мрійно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря… Як королівна чарівної казки, бо такою невимовною ласкою, так ніжно й ясно, мов золота струна, дзвенів його голос, коли він говорив про тебе…
Брагінська (забувши свій страх, знов сідає на табурет і бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимі Ну, то скажи ж, скажи ж мерщій, який він, мій рицар, мій коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустріла?.. Куди він їхав?.. У якому він був убранні, чи були з ним інші рицарі? Може, ти знаєш, як він зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити… бо ти ж сліпа. Господи, єдина людина зустріла того, кого я шукаю так довго, — і та сліпа. (Жваво). Але ж ти чула, що він казав про мене?
Лія. Він розмовляв про тебе з такою журбою і ласкою. і хоч не бачила я його лиця, але тільки в прекрасної людини може бути такий чарівний, як музика, голос…
Брагінська. Так, так, він прекрасний, як місяць.
Лія. Він казав, що віддасть життя, щоб тільки побачити тебе хоч на єдину хвилину… А що було потім, — не пам'ятаю… Знаю тільки, що мені його стало так жаль, бо я зрозуміла тоді, що не принесе йому щастя твій наперсток… і зараз мені здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрію, що склала твоя душа…
Брагінська (мрійно). Так… це була чудова мрія…
Лія. і зараз ти питала про нього не так, як питають про рідну людину… і здається мені, що зречешся ти його в чорну його годину.
Брагінська (підводиться, гордо). Ти сама не розумієш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та і яка може бути чорна година в мого найяснішого рицаря? і все ж таки спасибі тобі, що розповіла мені про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нікого зараз бачити. (Швидко виходить у двері праворуч).
Лія (собі підводиться). Може, й справді краще для мене, що я сліпа. (Виходить).
ІІІ
З лівих дверей виходять, закінчуючи розмову, Ружинський і Цвікловіц. Ружинський видимо розгніваний.
Ружинський. Я ніколи не повірю, щоб у тебе не було такої дрібниці, як двадцять тисяч червінців. Усім відомо, що самі твої самоцвіти коштують удесятеро більше. Добре, доведеться тобі коли-небудь звернутись до нас — тоді побачимо.
Цвікловіц. Мої самоцвіти? Колекція мінералів, яку я збирав усе моє життя, щоб відписати тепер Краківському університету? Коли це багатство, то хіба багатство науки, якій я служив весь мій вік. А гроші? В мене немає інших, крім тих, що я заробляю як лікар, — їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.
Ружинський. Невже! Твої еліксири продавалися по червінцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобі тисячу дукатів, коли ти вилікував від сухот його сина. Та хіба тільки це!
Цвікловіц. Я лікую всіх, але з бідних я не беру нічого.
Ружинський. Словом, у тебе є гроші, як у кожного єврея. Нарешті я дам тобі який тільки хочеш приріст.
Цвікловіц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане…
Ружинський (спиняючи гнів). Так ось яка єврейська вдячність! Багато б ти мав своїх самоцвітів і перлів, коли б не сидів у Житомирі під обороною польських хоругов, під обороною Дубровського, що піднявся проти гайдамаків, цід захистом великого ловчого Браніцького! Чи не ми ж вступилися за вас і піднялися месниками за вашу кров, коли цілими річками лилася в Лисянці, Жаботині, Умані і по всій Україні. (Злісно сміється). Коли хочеш, я подарую тобі, крім росту, кілька живих гайдамаків, щоб ти зміг замордувати їх власними руками в відплату за кров твоїх синів.
Цвікловіц (з гідністю). Я не купую людської крові, мій пане. А щодо вдячнЬсті, ясновельможний пане, щодо вдячності за кров гайдамацьку, що ллється зараз річкою в Кодні, то не за нас ллється ця кров і не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народові… Ви мститеся за свої шкоди та втрати, і євреї — це тільки один із записів у реєстрі цих втрат. Чи не так само пише регіментар Стемпковський у своїм універсалі? Не за кров єврейську дорікає він хлопів, а за те, що позбавили панів того зиску, що належав їм від оренд, які держали євреї по містах та містечках панських: «забиваючи жидів, заподіяли ви панам великі шкоди», — ось чим дорікає хлопів вельможний регіментар, а зовсім не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалієте, а ті гроші, що не встигли з нас дістати.
Ружинський (розлючений і обурений). А, так ось які слова дозволяє собі єврей, що нажився в Речі Посполитій! Та ти знаєш, що за ці слова я, шляхтич, граф і каштелян Брацлавський, можу зараз же віддати тебе на суд трибуналу в Любліні або навіть до Стемпковського в Кодню!
Цвікловіц (спокійно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смерті, та ще в мої літа.
Ружинський. і хто ж обороняє гайдамаків! Батько, у якого ці звірі замордували двох синів! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дітей і жінок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвітів і перлів та дивишся в небо в цю підзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує під твоїми вікнами.
Цвікловіц (з перекривленим від муки лицем). Годі…
Ружинський. Ні, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамаці і благала, щоб він її помилував, а він струсив її з себе і тільки сміявся, дивлячись, як її забивали…
Цвікловіц. Годі! Годі, благаю тебе!
Ружинський. А, тепер годі. А ти чув, старий, як в одному селі гайдамаки забили єврея і двох його синів, а третьому дали в руки пістоля й обіцяли помилувати, коли він заб'є свою матір?
Цвікловіц (падає на килим і ридає). Вийди, благаю тебе.
Ружинський (злісно сміється). Удруге не боронитимеш хлопів… Прощавай.
Виходить. Велика пауза. Музика.
Цвікловіц (підводиться). Чого не в силі були зробити любов і пісні бідної дівчини, те зробила ненависть цього чоловіка… Очі мої повні сліз, я плачу вперше після того, як забито моїх дітей. (Утирає очі). Але невже ж… невже ж… його правда? Невже ж я справді тільки сліпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зір на небі? Він не міг вразити мене сильніше, але ж ні, ні! Хіба ж я шукаю правди в цих пліснявих книжках та пергаментних сувоях, як наші равві або мудреці Зогара, що тратять весь свій вік, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, і в мене старої закваски, коли вся моя мудрість безмовна перед голосом старої ненависті. Але що ж діяти… і розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сідає край стола, похиливши голову на руки).
Пауза.
ІV
Тихо входить Стеся, не відважуючись потривожити Цвікловіца, стоїть кілька хвилин мовчки. На лиці її туга, майже розпач, вона ще змарніла за цей час.
Цвікловіц (почувши присутність людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дівчино? Хто впустив тебе?
Стеся. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас…
Цвікловіц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.
Стеся (хвилюючись). Мій наречений… його удекретовано на смерть. Завтра… завтра його мусять скарати. Ні, ні, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня ВІлькомірська і суддя Дубровський обіцяли мені помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.
Цвікловіц (прикро усміхнувшись). Знов Липовецьке жорно.
Стеся. Так… так… алмазне жорно, мій пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тім боці, я шукала, де тільки можна, і все то даремно, даремно, не знайшлося і сліду алмаза… Двічі затримували мене польські жовніри… майже перед моїми очима замордували чоловіка, що помагав мені шукати, — на моїй душі його смерть. Скільки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путі. Як не рішилася я розуму — не знаю. (Закриває лице руками). і ось тільки три дні перед цим набігла я на слід… Мов безумна, мчала я і вдень і вночі, щоб успіти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пізно. (Вона хитається). і ось… і ось… я у вас… голова туманіє… в очах темно… (Кидається до його ніг). Благаю ж вас, заклинаю вас усім святим… ради життя людини… дайте мені цей камінь, я служитиму вам весь свій вік… тільки врятуйте, врятуйте мого Василя… його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче).
Цвікловіц (підводиться). Безумна дівчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити і сам король польський!
Стеся. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її ніг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живій людині.
Цвікловіц. А чи знаєш ти, дівчино, що гайдамаки забили моїх синів… Адже ж і твій наречений теж гайдамака. і ось ти просиш, щоб я… щоб я викупив одного з тих гайдамаків, що забили моїх синів. Та чи є в тобі розум, дівчино!
Стеся (латає руки). Немає в мене розуму, немає.
Пауза.
Цвікловіц (після довгого мовчання). Правда, не розум привів тебе до мене, а серце…
Він підходить до одних і других дверей і замикає їх. Потім підходить до правої стіни над столом і притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає двері, підходить до Стесі, що чекає в попередній позі, дивлячись на нього з надією і страхом.
Цвікловіц (одкриває футляр і дивиться на алмаз). Скільки золота сліз і крові бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камінь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потім подає камінь Стесі). Візьми. Авраам Цвілковіц платить свій викуп за право вільного розуму.
Стеся (цілує його руки, тихо плачучи).
Цвікловіц (мовчки дивиться на неї).
Завіса.