Та сама зала в судді Дубровського, влаштована зараз для судового засідання. Ліворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стіл для суддів, на столі —канделябр, розп'яття, пісочний годинник, папери. Час перед вечором.
І
Лебенцький за своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввіходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.
Ружинський. Дубровського нема?
Лабенцький. Ні, ясновельможний пане, він зараз буде.
Ружинський. і листа від Стемпковського теж не було?
Лабенцький. Теж не було.
Ружинський. А, тисяча дяблів! (Нервово ходить по залі). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навісноголова дівчина таки вернулася. Який диявол допоміг їй — не знаю, тільки мені здається, що вона дістала алмаз. Коли кінчається термін, що дав їй Дубровський?
Лабенцький. Він рахує, що сьогодні о восьмій годині…
Ружинський. Та ще ця безглузда історія з другою навісноголовою. Що там таке з графинею Брагінською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогодні в суд? З яких це часів стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагінська і моя наречена!
Лабенцький (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тоді графиня?
Ружинський (злісно). Так, я чув. і досить було якомусь пройдисвітові, різунові, бродязі заявити, що він врятував невідому панночку, як суддя Дубровський, замість повісити його на першій гілляці, дозволяє собі викликати на суд та зводити на очі з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що він робить це навмисно, щоб тільки образити мене. Я завтра напишу листа до його милості короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станіслава. А? Може, написати і про пана до його королівської милості?
Лабенцький (у захваті). О, мій пане! (Цілує його в плече).
Ружинський. Тільки пан і собі повинен зробити мені послугу, коли буде треба.
Лабенцький. Все, що тільки накаже ясновельможний пан!
Ружинський. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?
Лабенцький. Панові треба було раніше надіслати кого-небудь слідкувати за цією дівчиною… коли вона їздила по камінь.
Ружинський. Та невже ж я цього не зробив! Але ні Лозка, ні Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу і втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мій шляхтич — пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.
Лабенцький. Пан Мишка? Так то ж цілий кабан, а не мишка. Зараз (іде до дверей). А… ось і вона, ця дівчина. (Залишається).
Хутко входить Стеся і зараз же кидається до Лабенцького.
Стеся. Ради бога? Де суддя Дубровський?
Лабенцький (сухо). Пана Дубровського немає.
Стеся. Боже мій, коли ж він буде? Сьогодні він ще буде?
Лабенцький. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярії.
Стеся. Ви не смієте мені так відповідати. Суддя Дубровський дав мені декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб мені дали змогу показати його судові!
Лабенцький (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?
Ружинський (вражений). Як! Ти знайшла камінь? О, то й щастить же твоєму осавулові, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється).
Стеся. То скажіть же мерщій, де суддя? Я була в княгині, але і її немає дома.
Входить жовнір із пакетом.
Жовнір. Лист до пана Дубровського від регіментаря Стемпковського.
Ружинський (злорадно). А, нарешті-таки, нарешті!
Лабенцький приймає лист. Жовнір виходить.
Ружинський. Ну, що, що він пише?
Лабенцький (розпечатує листа). Так і єсть. Він вимагає до себе Хмарного.
Стеся (скрикує). Ні, ні, цього не може бути!
Лабенцький (читає). «Юзеф Стемпковський, регіментар і комендант військ коронних, каштелян Київський і святого Станіслава кавалер. За властю і достойністю регіментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному судді Житомирському, щоб негайно по прийнятті цього ордера він відіслав до мене в Кодню бунтівника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усім судочинством, що до нього належить, а також аби повідомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтівником. Дан в Кодні, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регіментар».
Ружинський (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Кодні ще ніхто не повертався живий.
Стеся (що під час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слідкуючи з жахом за змістом, зараз скрикує). Ні, ні, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо — адже ж я знайшла камінь. Ради бога, ще ж термін не минув, ради бога! Господи, що ж робити…
Ружинський. Ага, затріпотіла, моя перепілочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобі таку послугу. Давай твій камінь, я передам його зараз княгині. Тільки умова: за цю послугу ти повинна мені віддячити своєю любов'ю. Розумієш? (Обіймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива… чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка… Очі твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнівно… Якби ти знала, яка насолода поцілувати ці гнівні очі, кинути на подушку цю горду голову, розкрити ці пишні, незаймані дівочі груди (він задихається, розпалений жагою) і припасти до палких уст, забувши все на світі…
Стеся (виривається після боротьби і відштовхує його, обурена). Ганьба! Мені соромно за вашу честь шляхетську! (Вибігає).
Ружинський (упавши в крісло, не може отямитись). Яка чарівна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мій помутився від жаги.
Лабенцький (усміхається). Здається, графа дуже розпалила ця дівчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї.
Ружинський (одним стрибком зривається на ноги). Чого варті всі наші солодкі панянки поруч з цією дівчиною, палкою, мов огонь, гнучкою і бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз?
Лабенцький. Вельможний граф занадто поспішив, вона б сама віддала камінь.
Ружинський. Яке глупство! Вона віддала б його в панській присутності, а це нічого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Підходить до правих дверей і кричить). Пане Мишко!
Увіходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами і дурнувато-лютою фізіономією.
Ружинський. Ну, то що ж, пане Мишко?
Мишка (несподівано для його вроди тонким голосом). Та дівчина приходила, вельможний пане.
Ружинський. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей і не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку ціну, перейняти цю дівчину! Вона поїхала до княгині — алмаз у неї, розумієш? Зараз же бери двох гайдуків і скачіть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспіла до княгині.
Мишка. Розумію, вельможний граф.
Ружинський. Сховайтесь у завулку коло Бернардинського кляштора, вона повинна проїжджати мимо. Зараз же хапайте і везіть до мене. Місце там глухе, — ніхто не побачить… Тільки дивись, щоб не було галасу.
Мишка. О, то нехай бог милує, ясновельможний графе, хіба ж це вперше?
Ружинський. Дивись. (Киває пальцем у нього під носом). Не дай бог, як не зробиш.
Мишка. О, цо то, ясновельможний пане. То хіба ж я яка фуяра або я в бога не вірю?
Ружинський. Рушай мерщій. (Пан Мишка виходить). Ну, пане Лабенцький, я вже бачу, як зоря Станіслава сходить на ваших грудях.
Лабенцький (захваті). О, ясновельможний графе!
Ружинський. Ну, а зараз треба кінчати другу справу. Дивіться ж — графиня Брагінська не приїде на суд, нехай пан Дубровський не дожидає.
Іде до дверей і зустрічається з Дубровським, що ввіходить. Обидва холодно вклоняються один одному. Граф виходить.
ІІ
Дубровський (сідає в своє крісло). Чого тут вештається цей граф? Пане Лабенцький, ви мусите, здається, знати, що в цій залі не місце стороннім особам. Листів не було?
Лабенцький (шанобливо). Негайний, від регіментаря Стемпковського… (подає листа) про відсилання злочинця Хмарного.
Дубровський (читає, нахмурившись, листа). «Даю цей ордер панові Дубровському» мм… «негайно по прийнятті цього ордера… відіслати… бунтівника Хмарного… Юзеф Стемпковський». (Злісно мне і кидає листа. Зривається, обурений, з крісла). Він не має ніякого права писати мені ордер і втручатися в мою юрисдикцію… Хіба я вже не суддя на Україні! Я маю таке ж jus gladіі, як і гетьман Браніцький, маю право карати на смерть і дарувати горлом. Він тільки солдат і екзекутор і мусить поважати цивільний суд! Завтра ж напишіть листи королю з моєю протестацією! (Сідає в крісло). Га, я знаю, чиї це інтриги! Це найясніший граф Ружинський забігає і спереду і ззаду, щоб тільки не відчинилася клітка і не вирвався на волю звір, якого він роздратував необережно.
Лабенцький (шанобливо). Але, якщо пан дозволить, зараз нічого не можна зробити. Адже ж смертний декрет підписано, а відстрочка, що дав пан суддя, кінчається сьогодні о восьмій годині.
Дубровський (хмуро). Княгині не було?
Лабенцький. Ні, ясновельможний пане.
Дубровський (про себе). Проклята баба, вона заварила це пиво і хоче, щоб я сам його пив. (Задумується, похиливши голову на руку. Лабенцький чекає, зігнувшись). і дівчина ця десь загинула. (До Лабенцького). і дівчини цієї не було?
Лабенцький (збентежившись). Якої дівчини?
Дубровський. Дівчини, якій я дав ордер, — нареченої Хмарного?
Лабенцький (ще більше збентежений). Так, вельможний пане, була.
Дубровський. То що ж ви мовчите! Що ж вона казала? Може, вона знайшла камінь?
Лабенцький (остаточно розгублений). Не знаю, ясновельможний пане. (Не витримуючи проникливого погляду Дубровського). Себто, звичайно… вона каже, що знайшла, але відкіля ж я знаю… Вона хотіла бачити пана суддю.
Дубровський (розлючений). Як! і ви її не допитали, поки я прийду, і відпустили з цим алмазом, який у неї можуть просто відняти. А! Я бачу, що у вас тут згода з графом Ружинським!
Лабенцький. Але що ж я міг зробити? Вона навіть не давала мені цього каменя, та хоч би й давала, то хіба ж я ювелір, щоб знати, який це камінь? Може, це зовсім не алмаз, а як алмаз, то не той. Тільки одна княгиня ВІлькомірська має право атестації в цій справі.
Дубровський (береться за голову). Неначе сам сатана обплутав цю справу тисячею судових закарлюк. Що в нас на сьогодні?
Лабенцький. Тільки одна справа тих трьох музик, що їх затримали біля кордону.
Дубровський. Викликали графиню Брагінську? Злочинці і свідки тут?
Лабенцькйй. Тут, шановний пане.
Дубровський. Добре. Починайте.
ІІІ
Лабенцький іде до середніх дверей і розчиняє їх навстіж. Зараз же по обидва боки дверей становляться величезні гайдуки з топірцями. Увіходять Ружикський і пан Мишка. Сідають праворуч.
Возний (увіходить). Суд його королівської милості.
Дубровський, Лабенцькнй, Виверський і секретар займають місця. Возний зачиняє середні двері.
Дубровський. іменем його королівської милості і найяснішої республіки суд нинішній оголошую відкритим. (Перегортає справу). Соntіnuatіo[16] справи лотрів і людей свавільних — музик Прокопа Скряги, Мусія Шенчика і Лук'яна ілька, яку справу було перенесено до очевистого виклику перед судом графині Єлени Брагінської. Пане возний, введіть перших двох злочинців.
Возний відчиняє двері. Вартові вводять Скрягу і Шенчика, що займають влаштовані для них місця посередині біля задньої стіни зали. Секретар, що займає місце за окремим столом, весь час записує запитання і відповіді у велику книгу.
Дубровський. Мусію Шенчику! Значить, ти стверджуєш, що ніколи не приставав до гайдамацьких куп і в жодних ексцесах або лотровських вчинках участі не брав?
Шенчйк. Так, ясновельможний пане. Зроду був музика, ніколи чужого не хотів і за багатим не гнався, — коли мав миску вареників, то другої не шукав, ясновельможний пане.
Дубровський (хмуро). Добра твоя вдача, Мусію Шенчику, але відкіля ж це в тебе панська камізелька взялася?
Шенчйк. Що ж, вельможний пане, доводиться і юшку сьорбати, коли риби немає, — прийшлося взяти її за роботу, коли грав у корчмі якимсь добродіям.
Дубровський. Ой, чи не зі списами були ті добродії, Шенчику? А де ж ти пострічався з цими музиками — це твої давні товариші?
Шенчик. Прокопа Скрягу знав і раніш, але вкупі не грали ніколи, а про ілька тільки чув, що добре грає на скрипці. і дійсно, вельможний пане, кращої скрипки немає на цім боці.
Дубровський. А чого ж це ви опинилися біля самого кордону? Та ще розпитували корчмаря, як би перебратись на той бік?
Шенчик. Що ж, ясновельможний пане, це тільки чортові, кажуть, добре грати, сидячи в очереті, а музикам потрібні широкі світи; тут нашу музику вже чули, хотіли ще подивитись, чи добрі пампушки на тім боці.
Дубровський. Так. Пане возний, введіть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усміхається). Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всміхаєшся?
Увіходить пан Пшепюрковський з обв'язаною головою, сідає на місце для свідків — праворуч.
Скряга. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається мені, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досі в голові гуде.
Пшепюрковський виявляє своє обурення.
Дубровський (усміхається хмуро). Боюсь я, добродію Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.
Скряга. Що ж, пане, раз козі смерть.
Дубровський (перегортаючи справу). А відкіля в тебе срібне люстро, Прокопе Скряго? (Скряга мовчить). Мовчиш? (Перегортає справу). А з ким це ти наводив донських козаків на пана Спендовського — теж із троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу?
Скряга. Сам наводив, півтора лиха.
Дубровський. і сам теж бив і грабував?
Скряга. Та вже ж не дивився, коли панів били.
Дубровський. Я гадаю, панове, що нічого його допитувати про інші його ексцеси та злі вчинки. Пане Пшепюрковський!
Пшепюрковський наближається до стола.
Дубровський. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили трус навколо, по хуторах?
Пшепюрковський. Так, ясновельможний пане, робив.
Дубровський. Чи не затримали ви яких-небудь спільників цих лотрів?
Пшепюрковський. Аякже, вельможний пане, навіть забили одного різуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамаків жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку і ворону — доб'єшся і до ясного сокола.
Дубровський. Ви плутаєте, пане товаришу, — той козак, що ви забили, проживає на тім боці. А чого це у вас голова зав'язана, пане?
Пшепюрковський. Це шляхетні рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбійниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля і Речі Посполитої.
Дубровський. і багато, крім вас, одержало рани?
Пшепюрковський. Ще сім, пане суддя, — два капрали, два шерегових і три жовніри.
Дубровський. (нібито не знає). То якою ж зброєю заподіяно панові ті рани?
Пшепюрковський. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою…
Дубровський. Не дуже ж шляхетні ті рани, коли один музика міг переколошкати бандурою двадцять польських жовнірів — цілу під'яздову команду. (Гнівно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замість бандури…
Скряга (підіймає руку в захваті). О, якби, півтора лиха.
Пшепюрковський. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура… справжня сатана — тридцять струн, всі мідні.
Дубровський. і всі заграли на панській голові — добра, мабуть, була музика! Сідайте.
Пшепюрковський виходить, весь червоний.
Дубровський. Прокіп Скряга, що маєш сказати в останньому слові?
Скряга. Не вмію я говорити, пане суддя, і шкода, що ніколи немає в мене того, що мені в той час потрібно, півтора лиха. Якби була в мене в корчмі шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспівав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засіяли Україну лядськими костями. Але не співати мені більше на цьому світі,— тільки не загине наша пісня — ще заспіває її вільний народ український.
Дубровський. Пане возний, одведіть злочинців і введіть Лук'яна ілька.
Вартові виводять Скрягу і Шенчика в середні двері і зараз же вводять ілька, що становиться на місці підсудних.
Дубровський. Лук'ян Ілько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобі панночка, яку ти нібито вирятував в Яблунцях під час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?
Ілько. Так, ясновельможний пане.
Дубровський. Значить, ти признаєшся, що був укупі з різунами, що грабували цей замок?
Ілько. (помовчавши). Так, я був у цьому загоні музикою.
Дубровський. (суворо). А ти знаєш, які великі кривди і шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тільки все пограбували і зруйнували — золото, перли і шати коштовні, — але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловіка забили і на смерть замордували, шляхетних жінок згвалтували. Важко ж повірити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.
Ілько. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотів убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришів тієї панночки.
Дубровський. і ти міг би пізнати цю панночку?
Ілько. (палко). Я пізнав би її серед тисячі дівчат. Приведіть сюди тисячу красунь і поставте їх рядом, я підійду й одразу пізнаю ту, що дала мені наперсток тієї незабутньої ночі.
Дубровський. Це ще не доказ: ти міг її бачити там, коли хто-небудь інший рятував її від гайдамаків — шляхетний рицар, а не різун, як ти. Чи знаєш ти, як її ім'я?
Ілько. Так, знаю. Гельця. Але хто вона і якого роду — не знаю, та й не думав про це, коли ніс її, тремтячу й непритомну, при світлі пожежі серед руйнування й крику.
Дубровський. Пане возний, одведіть його поки в кордегардію. (ілька виводять у середні двері). Попросіть графиню Брагінську.
ІV
У залі напружена увага.
Возний іде в двері праворуч, і через хвилину входить графиня Брагінська, бліда й схвильована, але спокійна на вигляд. Вона зупиняється недалеко від стола.
Дубровський. Графиня Брагінська, чи знайомий вам цей наперсток?
Брагінська (ще наближається до стола). Так — це мій наперсток.
Дубровський. Коли так, то розкажіть судові, кому ви його віддали.
Брагінська (починає розказувати спочатку тихо й нерішучо, а далі все більш переконливо і натхненно. Обстанова суду, урочистість моменту і загальна увага надають її словам виразності закінченої промови). Тієї жахливої ночі я сиділа одна в своїй кімнаті, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальці, бо перед тим я гаптувала кошулю… Зненацька страшенний гвалт залунав по замку і захитав його стіни… галас, тупіт, стрільба розлагалися з усіх боків. Мов безумна, вихопилася я з світлиці і побігла в парк… Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамаків схопили мене на руки і понесли в темряву ночі… (Не може продовжувати від хвилювання). Даремно я билася в їхніх руках і кликала на порятунок. Звідусіль чула стогони і крики… і крізь гілля дерев червоніла висока заграва. і враз, коли я вже втратила надію і майже була непритомна, з'явився невідомий рицар. Одним могучим ударом уразив він лотрів і вихопив мене з їхніх рук. Обгорнувши своєю кереєю, одніс він мене в сусіднє село і залишив там у безпеці… і перше ніж зайнялася зоря, він зник так само несподівано, як і з'явився. і тільки, прощаючись, спитав моє ім'я на спомин. Три речі дала я тоді йому на спомин — цей наперсток, моє ім'я… і… (зупиняється, дуже тихо) і мій поцілунок, бо нічого більше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицареві з тієї пори, — і йому досить тільки прийти, щоб повести мене за собою, куди він схоче.
Довга пауза.
Дубровський. Графиня Брагінська, чи знає цей рицар, хто ви і якого роду?
Брагінська. Ні, тільки хрещене ім'я сказала я йому в той час.
Дубровський. Графиня Брагінська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель міг оддати кому-небудь ваш наперсток?
Брагінська (палко). Ні. Мій рицар віддав би цей наперсток тільки разом із життям.
Дубровський. Графиня Брагінська, обмірковуйте ваші слова. Багато золотих мрій роїться в дівочому серці, але грубе й жорстоке життя, і не так, як у мріях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що ваші слова кидають смертну тінь на іншу людину.
Брагінська (гордо). Я знаю, що кажу.
Дубровський (суворо). Графиня Брагінська, чому ви такі певні, що тільки рицарем міг бути ваш збавитель? Темної ночі, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловіка. Хіба не міг це бути один з гайдамаків? Знов нагадую вам — не змішуйте дівочих мрій з грубим, але правдивим життям.
Брагінська (обурена, гордо). Я не хочу навіть відповідати на цю образу.
Дубровський (усміхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введіть злочинця.
V
Брагінська залишається стояти біля стола, трохи відступивши, поклавши руки на спинку крісла.
Знов відчиняються середні двері, увіходить Ілько. Брагінська скрикує і робить невільний рух до ілька.
Ілько. Гельця!
На обличчі графині тяжка, болісна боротьба. Радість змінюється жахом, розчаруванням і нарешті огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.
Дубровський. Графиня Брагінська, знаєте ви цього чоловіка?
Брагінська (ступає крок до ілька, очі її широко розкриті, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп… Гайдамака… (Голосно, рішуче). Ні! Ні! Я не знаю цього чоловіка!
Вона стоїть скам'яніла, вхопившись за спинку крісла.
Дубровський (до ілька). Лук'ян Ілько, чим віддячила тобі панночка, крім цього наперстка?
Ружинський (підводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!
Дубровський (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут ніякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Ілько, відповідай.
Ілько. Вона… вона… (Вагається). Вона поцілувала мене.
Загальний рух.
Брагінська (відразу почервоніла, кричить істерично). Хлопа! Ні… Ні… Не його, не його, ні! (Падає в крісло і здригається від істеричних ридань). Який глум… який сором, роздягли, намучили… перед всіма.
Ружинський підходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює і щось шепче.
Дубровський. Графиня Брагінська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте ваші слова, чи знаєте ви цього чоловіка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли він дійсно врятував вас у ту ніч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, він бере на себе вину за всі ексцеси і злочинства тієї ночі.
Лабенцький. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумління свідка.
Брагінська (підводиться, рішуче). Ні. Я не знаю цього чоловіка. (Падає в крісло).
Ілько. Спасибі вам, пане суддя, ви бажали мені добра. Але тричі зреклася хлопа вельможна панна, бо ніколи не простить панянка, що хлопові завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетській душі.
Брагінська підводиться, схвильована, і знову сідає.
Дубровський (бере від Лабенцького заготовлений аркуш і тихо кілька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введіть перших двох злочинців.
VІ
Вартові вводять Скрягу і Шенчика, які становляться рядом з Ільком. Напружене мовчання. Дубровський надіває шапку, обидва підсудки роблять те саме.
Дубровський (підводиться). Пане возний! Одчиніть двері, щоб усі вислухали смертний декрет.
Брагінська скрикує. Загальний рух.
Возний (підходить до середніх дверей і тричі відчиняє і зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Sіlentіum[17], панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричі ці слова).
Дубровський (читає). «іменем його королівської милості і найяснішої республіки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з підсудками Виверським і Лабенцьким, обміркувавши фортельні вчинки і гайдамацькі ексцеси нижчеменованих лотрів і людей свавільних перед судом нинішнім очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусія Шенчика і Лук'яна ілька, вирозумівши і зауваживши вини кожного, а меновите[18]: Прокопа Скрягу, яко бунтівника і бродягу, що наводив донських козаків на пана Спендовського і сам його бив і грабував, і, яко сам признався, інших шляхетних панів окрутне забив і грабував; Лук'яна ілька, як бродягу і лотра, що вкупі з іншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великіє шкоди, гвалт і душогубство вчинив, не дбаючи нічого на боязнь божую і на право посполите, — суд нинішній за таковиє їх виступи і вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу і Лук'яна ілька на стинання шиї декретує і на екзекуцію до регіментаря Стемпковського в Кодню надсилає. Мусія Шенчика, що його участь в гайдамацьких ексцесах не доказано, залишити аd resolutіonem[19]. Пане возний, виведіть злочинців.
Брагінська скрикує і підводиться.
Скряга (Ількові). Не поміг тобі панянський поцілунок, Ілько.
Ілько (до Брагінської з презирством). Прощавай, ясновельможна графине. (Зараз же ніжно). Прощай і ти, Гельцю, дівчино з золотим наперстком, що пригорнулася в одній льолі в мене на грудях в ту чудову ніч…
Вартові виводять усіх трьох.
Брагінська ревно плаче. Ружинський її виводить. Пан Мишка виходить за ними.
Vіі
Сутеніє. Гайдук запалює канделябри на столі.
Дубровський. Пане возний, введіть Василя Хмарного.
Возний віддав розпорядження. Ружинський повертається в залу і сідає на перше своє місце.
Дубровський (дивиться на свій годинник.) Пане Лабенцький, чи повідомили ви княгиню ВІлькомірську про скінчення відстрочки?
Лабенцький. Так, вельможний пане.
Ружинський (підходить і кидає на стіл папір). Ось лист від княгині ВІлькомірської, що уповноважує мене зректися викупу з огляду на скінчення строку.
Дубровський. Занадто вже зрікаються сьогодні шляхетні пані. За яким дияволом було заводити цю собачу комедію? (Кидає папір).
Ружинський (спалахнувши і хапаючись за шаблю). Занадто ви дозволяєте собі, пане Дубровський!
Дубровський (у страшнім гніві). Графе Ружинський! Я звелю зняти вам голову за те, що ви осмілюєтесь хапатись за шаблю перед судом! Не досить того, що ви клопочетесь, мов стара баба, щоб не випустили звіра, якого ви роздратували! (Ружинський відходить на своє місце, зігнувшись і злісно стискуючи кулаки). Але ви допнетесь лише того, що я помилую його власним моїм правом.
Лабенцький. Але цього не можна зробити, пане суддя. Декрет уже підписано всією колегією.
Жовнір (увіходить і подає листа Дубровському). Вельможному пану Дубровському від регіментаря Стемпковського. (Повертається і виходить).
Дубровський (розпечатує листа, читає). Загнано звіра з усіх боків. Здаєтся, що не втекти вже йому.
Чути, як дзвенять заліза за дверима. Вартові вводять Хмарного.
Дубровський (ставить перед собою пісочний годинник). Василь Хмарний! Строк моєї ліцензії[20] кінчається. Викуп за тебе ніхто не вніс, алмазного жорна не знайдено. Пісок пересипається, і тільки десять хвилин залишається в склянці. За тобою вже прислано варту з Кодні. Тобі належить останнє слово.
Хмарний. Не просив я у вас цього викупу, пане суддя, і не ждав милості від панського суду. Жаль тільки Стесі, що витерпіла даремно стільки мук за брехливу панську принаду. Ніколи не буде спільного між паном і хлопом. Ви замордуєте тисячі нас, але сотні тисяч виростуть нам на зміну, і знову повстануть ці тисячі, щоб довершити ту справу, що нам не вдалася сьогодні. і не врятує вас тоді й цариця, бо й на царицю прийде козацький мороз. Бо недаремно пролили ми кров, а щоб скинути ваше ярмо, щоб визволити з панського гніту вільний народ український. і хоч не швидко мелють наші млини, та завзято. і прийде день, коли жорна, тверді, як алмаз, розтрощать і царські корони, і вашу могутність, і силу, і живі будуть хлопи на власній українській землі. А ти (до Ружинського), ти ще згадаєш мене, тхорева душеі Не я, так інший козак відплатить тобі і за мене, і за Стесю, якути загубив, проклятий. Бо була б вона жива, то з заліз, з неволі, з постелі смертельної доповзла б, добігла сюди, щоб бути біля мене в смертну мою годину!
Дубровський (підписує папір і підіймає пісочний годинник). Пересипався твій пісок, Василь Хмарний, і тепер я повинен відіслати тебе до регіментаря Стемпков-ського. Пане возний…
Хмарний. Прощавайте, пане суддя. Прошу вас» узнайте про Стесю.
Дубровський (не дивлячись на нього). Я зроблю все, що можна.
Хмарного виводять в середні двері.
Дубровський (підводиться). Прощавайте, панове! (Швидко виходить у двері праворуч).
VІІІ
Зараз же обидва підсудки підводяться з своїх місць. Ружинський підходить до них, і починається шумна розмова.
Ружинський. Це нечувана образа, наруга над шляхетством! Він збожеволів! Я завтра ж писатиму до короля.
Лабенцький. Він одверто захищає бунтівників. Якби не ми і не Стемпковський, він би його помилував.
Ружинський. Образа, наруга, глум!
В цю хвилину з правих дверей з криком вбігає Стеся і кидається до стола.
Стеся (в страшному зворушенні). Стривайте, спиніться, вельможні судді! Ради бога, верніть, верніть його, скоріше! Я знайшла камінь, я знайшла камінь княгині! Де суддя Дубровський? (До Лабенцького). Ви ж чули, ви ж бачили, як я приносила його. (Бачить Ружинського). А, й ти тут, проклятий злодію! То слухайте ж усі, тут, перед судом, перед цим розп'яттям! Він, граф Ружинський, схопив мене своїми гайдуками, коли я везла алмаз до княгині… одняли алмаз, кинули в льох і заперли; я поранила всі руки, поки зламала грати. Я присягаюсь у цьому, я вимагаю правди, я обволаю на нього перед судом!
Ружинський. Вона божевільна! Накажіть, щоб її забрали.
Лабенцький (з усмішкою). Ти трохи спізнилася, дівчино. Суд закінчився, і твого нареченого відведено в Кодню на страту.
Ружинський. і коли б ти мала навіть десять алмазів, то не приставиш уже голови твоєму Василеві.
Регіт.
Стеся з жахом хапається за голову, потім біжить до дверей, але зараз же падає непритомна на поміст.
В ту ж хвилину з середніх дверей входить Дубровський. Побачивши Стесю, він окидае оком присутніх і, одразу зрозумівши, що тут скоїлося, підходить рішуче до стола. Настає глибоке мовчання. Лабенцький мимоволі підводиться.
Дубровський. Що тут скоїлося? Чого хотіла ця дівчина і що ви їй сказали?
Лабенцький. Я не знаю… вона… вона…
Дубровський (гнівно). Пане Лабенцький!
Лабенцький (озираючись і побачивши, що були свідки). Вона казала, що знайшла алмаз… але нібито в неї його одняли… нібито заперли в льох… якісь байки…
Дубровський (швидко підходить до Стесі, становиться біля неї і бере її руки). А, байки, її руки в крові… одежа розірвана. (Швидко підводиться. До гайдука). Зараз же привезти лікаря. (Знов підходить до стола). Вона вирвалася з гвалту, з неволі, вона прибігла сюди, вона запитала вас, а ви підняли її на глум! Я чув регіт, коли йшов сюди. (В страшному гніві). Як! Вам, суддям його королівської милості, об'являють перед цим розп'яттям і за цим столом, що скоїлося злочинство, а ви регочете і глузуєте, як лакеї на кухні! Ганьба! Я завтра ж напишу королю, щоб мені дали других підсудків. Пане возний! Зараз же вчиніть очевисте сознання про гвалт, що зроблено цій дівчині, як тільки вона прийде до пам'яті. Ви відповідаєте мені за її життя. (До гайдуків). Негайно осідлати мені коня, — я їду в Кодню до регіментаря Стемпковського.
Дубровський швидко виходить у праві двері, гайдуки кидаються з усієї сили перед нього.
Возний схилився над Стесею, Ружинський і обидва підсудки стоять остовпівши.
Завіса.