Досить широке місце перед брамою, що веде на Кафедральний плац у Житомирі. За широкою брамою з архітектурними оздобами і статуями над просвітом видно плац, католицький собор і народ, що сновигав по плацу. Обік просвіту брами дві лучкові ніші, що правлять за приміщення для варти. Там на порозі на табуретках сидить кілька жовнірів у мундирах і білих гамашах з люльками в зубах. Ліворуч біля самої брами — шинок під вивіскою «Золотий млин» з 2– З столиками коло входу. Трохи далі одкривається широкий краєвид на поля і далекі гаї. Праворуч — ряд крамниць, зараз зачинених. Коло крайньої крамниці на землі навалено кілька чималих млинових жорен, одно на одному, а найбільше стоїть притуленим до стіни.
І
Весь час проходять купки святочно одягнених городян і городянок. Травневий ранок. Раз у раз чути музику.
Першакупка. Казали, що приїхав сам великий гетьман Браніцький, у костьолі буде врочисте набоженство. і не тільки в костьолі, а навіть у синагозі. Хіба ж пан не чув, що євреї піднесли Браніцькому алмазну шаблю?
— Ще б пак не піднести! Знали б вони, коли б не Браніцький!
— Коли б не Дубровський. Ось хто оборонив Житомир від гайдамаків.
Проходять.
Другакупка. Приїхало три біскупи[21], двадцять ксьондзів.
— Що біскупи! З Варшави приїхав якийсь славетний капуцин, буде казання говорити на плацу перед костьолом.
Проходять. Чути музику.
Першакупка. Ходімо скоріше. Чуєте музику? Певно, це вітають великого гетьмана. Боже мій, яка юрба! Ні, це, мабуть, казання. Кажуть, що приїхав капуцин з Варшави, ходім скоріше.
Пауша. Е, що там казання! А ви чули, що в Бернардинському кляшторі влаштовано дарове частування для шляхти і міщан? Пан не чув? Це вам краще за капуцина. (Сідає на купу жорен біля крамниці, кілька чоловік зупиняються і слухають). Самого пива сто двадцять бочок, сорок бочок венгжини[22], вісімдесят волів, дванадцять возів краківської ковбаси, двадцять чотири вози білого хліба — кожну булку несли троє кухарчат, чотири бочки риби, дванадцять кругів швейцарського сиру, кожний по три пуди вагою, — ось точнісінько як ці жорна. (Ляскає рукою по жорнах, на яких сидить). Кожне жорно просто котили по вулиці, неначе колеса. Самих кухарів чотирнадцять, а кухарчат — так ніхто й не лічив. Щоб тільки зробити лавки для обіду, сорок столярів працювали цілу ніч. А коли розвели вогнища, щоб смажити тих волів, то дим пішов аж до неба і зупинився на хмарі. А як почали кришити цибулю та товкти перець, то на всій Чуднівській вулиці од Бернардина до рибного ринку всі панянки плакали, а всі добродії чхали півтори години! Так ось яке частування, це вам не голомозий капуцин!
Шляхтич (до другого). Чи пан чув? А нум, пане, найкоротшою дорогою через стару круподерню. (Регіт).
Бабуся-міщанка (що слухала весь час, притуливши руку до вуха; до старенького діда). Чи пан чув! Бернардинський кляштор згорів. Єзус, Марія! (Хреститься). Сорок чоловік гасило цілу ніч, дим ішов аж до неба… всі плакали. Мабуть, знов гайдамаки. Боже мій, боже!
Дідок киває головою, обоє виходять. Регіт.
Увіходить пак Пшепюрковський, як і завжди в доброму настрої. Жовніри віддають йому шану. Він зараз же своїм звичаєм розкидається за столиком коло шинку.
Пшепюрковський, Гей, кубок венгжини! Тільки справжній кубок, а не наперсток.
Дехто й собі сідає.
Пауша (підводиться). Га! Кого я бачу! Пане коменданте!
Пшепюрковський. А, пане чеснику… Прошу, сідайте, будь ласка. (Шинкар подає кубок). Ще кубок для пана чесника. Ну, то як ся маєте, пане чеснику?
Пауша. Та нічого, хвалити пана бога. Адже ж у мене немає такої важкої служби, як у пана товариша.
Проходить суддя Дубровський у пишному вбранні чорного оксамиту, з золотим ланцюжком на грудях і з ціпком з золотою головкою. Гайдук несе за ним шаблю.
Дехтозюрби. Віват, суддя Дубровський!
Він навіть не обертається.
Пшепюрковський (ухвально). О, цей знає, як завдати гарту, нікого без прочуханки не випустить. (Чеше потилицю). Жоден гайдамака не вийшов від нього цілий. Що й казати — натоптана голова.
Пауша. А отже ж і вийшов.
Пшепюрковський. Хто ж це такий?
Пауша. А той гайдамака, як його… що княгиня ВІлькомірська обіцяла викуп за його життя.
Пшепюрковський. Ну, так то ж, пане, інша річ. Тут ціла історія. Хіба ж пан не знає? (Стишуючи голос). Коли минув термін відстрочки, що просила княгиня, і ніхто не приніс алмаза, Дубровський удекретував козака на смерть і відрядив у Кодню. Аж ось через якусь хвилину прибігає та дівчина і каже, що знайшла алмаз, але в неї цей алмаз нібито гвалтовно відібрав граф Ружинський. Розумієте, який скандал, пане. Дубровський, що давно вже ненавидів графа, зараз же помчав у Кодню, припинив страту і домігся того, що гайдамаку помилували і заслали у Величку, коло Кракова, копати сіль. Тільки дівчина, як почула, що осавула відряджено в Кодню, так і бебехнулась на землю без пам'яті та й пролежала так цілий місяць. А як вона отямилась і хотіли допитати її, хто ж це відібрав у неї алмаз, то виявилося, що в неї щось там зіскочило у голові, і вона збожеволіла.
Пауша. От так оказія! Ну, а алмаз — так і пропав?
Пшепюрковський (вихиляє кубок). Це вже ви спитайте у графа. Кажуть, що він продав його княгині за майорат графині Брагінської, з якою тепер одружився, — цілий Овруцький ключ, пане, десять мільйонів злотих. Тільки й княгині не дав щастя цей алмаз — син її, князь ВІлькомірський, дістав кулю в лоб десь у Парижі, побившись з якимось пройдисвітом у кав'ярні, — нема для кого, значить, і берегти цей славетний алмаз.
Пауша. То, може, його і не було ніколи?
Пшепюрковський. Розумійте як хочете, тільки Дубровський цього діла не кинув і, побачите, таки докопається до графа. О, то голова натоптана! Він кожного наскрізь бачить. Гей, шинкарю, ще два кубки вина! Пан чесник пам'ятає, як я ловив тих музик-гайдамаків біля кордону. Не жаліючи живота для блага короля і Речі Посполитої. То що ж пан думає? Як тільки побачив Дубровський на суді мою зав'язану голову і взнав, відкіля в мене ті рани, він підвівся з свого місця, підійшов до мене, зняв із себе оцей золотий ланцюжок (показує ланцюжок на собі) і надів мені при всіх на шию… За такі, каже, шляхетні рани мушу, каже, віддячити панові чим можу. Так-то, пане чеснику. (Вихиляє кубок).
Чути музику.
Дехто з народу. Приїхав! Приїхав гетьман Браніцький!
Юрба поривається на плац. Пшепюрковський і Пауша теж підводяться.
Пшепюрковський платить гроші корчмареві.
Пшепюрковський. Ну, то що ж, підемо і ми, пане чеснику? (Виходять за браму).
Зліва увіходять Хмарний і Шенчик. Хмарний одягнений у чорний шляхетський жупан, але без шаблі. Шенчик — у міщанському вбранні.
Шенчик (затримує Хмарного за руку). Як собі хочеш, а далі йти небезпечно. Бачиш, яка юрба? Якраз хто-небудь пізнає.
Хмарний. А то мені однаково. Тільки б Стесю побачити, а там хоч і вмерти…
Шенчик. Ну, то сядьмо, хоч і тут, на цих жорнах. Звідси ми все побачимо. (Сідають). Ну й шалена ж у тебе голова, Василю! Ледве з-під сокири втік — і знову лізеш.
Хмарний. Ну, то скажи ж мерщій про Стесю, ти її бачив? Невже ж це правда, що вона збожеволіла? Та й що тут дивного? — хіба можна було витерпіти все, що дісталося їй на долю! Все своє життя, всю любов, весь запал своєї душі віддала вона справі, яку вважала святою, — визволенню рідної людини… О, якби ми мали стільки сили, скільки жило в цій бідній дівчині, не загинула б наша справа! і подумати, що вона божевільна… День у день блукає вона по полях і по місту… сама, нещасна, недужа, убога… і невже ж ніхто не доглядає її? Ніхто не дасть їй напитися, ніхто не зогріє бідних її ніжок? Господи, то де ж твоя правда… де?
Шенчик. Вона сама не хоче. Старий Цвікловіц кілька разів брав її до себе, суддя Дубровський купував їй сукні і черевики, а вона знов пороздає все убогим, а сама ходить по полях і по місту… все шукає дороги в Кодню…
Хмарний (стискує голову). і подумати, що той, хто довів її до цього, — живий і не покараний! Ні! Не для того ж я визволився з-під сокири Стемпковського, не для того втік із Велички, щоб тішився та розкошував мій лютий ворог, мій проклятий кривдник! Недарма ж він так тремтів, боячись, щоб не вирвався з клітки шалений звір. Нехай же тепер побачить!
Шенчик (хапає його за руку). Та що ти надумав, безумний! Та ну тебе в болото, а з мене вже буде і однієї лезоруції, добре, що хоч як-небудь голову до пліч пришили, і вона поки що держиться. (Хоче йти).
Хмарний (теж підводиться). Не бійся, тебе в це діло не вплутаю. Та й чим я його вб'ю? Ти ж сам забрав у мене шаблю і ніж. Ходім краще шукати Стесю… Тільки б знайти її живою, тільки б пригорнути до себе її бідне, смутне личко, зогріти її худенькі ручки, заглянути в її бідні, нерозумні, налякані очі… Потерпи ще трошки, моя бідна дитино, я верну тобі розум, я відплачу тим, хто скривдив тебе так люто. (іде за браму. Шенчик за ним).
іі
З лівого боку ввіходить Цвікловіц і Лія, вилікувана Цвікловіцем від її сліпоти і пишно одягнена в оксамитну сукню, в золотих оздобах і самоцвітах: Лія, немов дитина, поривається до всього, що бачить своїми прозрілими очима. Вони зупиняються коло брами, дивлячись на далекий простір, що одкривається зліва.
Лія (притулившись до руки Цвікловіца). О мій тату! Яке велике щастя бачити своїми очима цей прекрасний світ… Що за розкіш ці зелені поля, і темний гай, що синіє далеко-далеко… і цей плац, весь залитий сонцем… і ошатна юрба, що сновигає навкруги… і ці самоцвіти, яких я ніколи не бачила… і найкраще твоє чудове обличчя, срібна борода і прекрасні очі, що в них стільки мудрості і ласки. і це все щастя дав мені ти, великий, мудрий, коханий! (Вона палко цілує його руку). Чи є ж більше чудо на світі, як розкрити сліпі очі людині!
Цвікловіц (усміхається). О, якби я справді міг розкривати сліпі очі людям, — це б було дійсно чудом. Немає чуда, що я вилікував твої очі, які не бачили тільки тому, що був замутився твій розум. А скільки людей залишається сліпими, хоч і бачать їхні очі, і горе тому, хто розкриває їхню сліпоту. Хіба ж можу я сказати цим жовнірам, що не гайдамаки їхні вороги, а пани, які навмисно тримають їх самих у темряві, кріпацтві та злиднях. Але сліпі й самі пани, що змагаються в конфедераціях з королем та проміж себе і не бачать, що хижі сусіди давно вже полічили дні їхньої вільної і безладної республіки, тільки чекаючи часу, щоб поділити її між собою… і гайдамаки сліпі, бо повірили в ласку цариці, що продасть весь народ український, щоб тільки держався її трон і не луснули стародавні ланцюги, якими посковувані хлопи по всій землі — од Москви і до Мадріда… Бо добре знає цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрізь, де тільки працює на панів безправний пригноблений народ… Але більш за всіх сліпі євреї, що цілують панську руку, яка ще вчора їх била… Ось поглянь, це ж наші євреї… Вони несуть алмазну шаблю, щоб якшанобливіше піднести її великому гетьманові Браніцькому (з глибоким сарказмом) за те, що він врятував народ єврейський від нового Амана[23] і персів…
З правого боку виходить депутація євреїв, що несе на червоних оксамитних подушках золоту, всипану алмазами шаблю і сувій тори. Попереду два равві, за ними кілька заможних, пишно вдягнутих євреїв. Вони сваряться і сперечаються проміж себе, кому йти першому, кому держати промову тощо.
Цвікловіц. О, я б хотів послухати, як вони будуть рівняти ясновельможного гетьмана з Мордохаєм, Самсоном і Давидом… ідіть, сліпі безумці, шануйте тих, хто зіпсував вашу совість, хто має право кинути завтра в свинячий хлів вас і ваших дітей за невиплату оренди, різати пейси або цькувати собаками за першою своєю примхою…
Депутація проходить за браму.
З правого боку виходить молодий єврей, убогий, по-жебрацькому вдягнений у лахмання, кульгавий, із милицею під рукою.
Лія (пригорнувшись до Цвікловіца). О мій тату… я знов спом'янула те, що твоя ласка примусила мене забути…
Цвікловіц (дивиться на неї допитливим оком). О, ні, не примушував я тебе зрікатись старих спогадів, старого горя, моя доню… Слухай, Ліє, чи хотіла б ти побачити кого-небудь з твоїх рідних… з тих, кого так кохало твоє серце?
Лія (стенувшись). Нащо… нащо ти жартуєш так жорстоко! Вони ж загинули… загинули всі… і тато, і мама… і Лейзер…
Цвікловіц. Я не жартую, Ліє… Хотіла б ти побачити свого нареченого?
Лія (схвильовано). Лейзера? Ні… ні! Нащо ти мучиш мене!
Цвікловіц (підзиває рукою убогого єврея). Підійди сюди, юначе. (Убогий наближається). Чи пізнаєш ти цю дівчину?
Убогий. Ні, шановний пане, я не знаю цієї вельможної пані.
Лія (що придивляється із страхом і надією до убогого, притуливши, руку до серця, скрикує). Лейзер! Лейзер! Мій коханий!
Убогий (випускає свою милицю й падає на одне коліно, притуливши руки до висків, дивиться на Лію, як на привид). Ні… ні! Цього не може… цього не може бути…
Лія (кидається до нього, обіймає його голову руками й хоче підняти, сміється і плаче разом). Лейзер, Лейзер, мій любий, коханий, рідний! Бідний, убогий, нещасний. Як ти намучився, який ти блідий, худий! Ходім же, ходім скоріше до твоєї Лії, я змию тобі голівоньку, я вимию твої бідні поранені ніжки, я поцілую тебе так ніжно, моя любов, моя радість безмірна!
Цвікловіц (піднімає разом із Лією убогого й веде його праворуч). Тепер я бачу, що недаремно розкрив тобі очі, моя Ліє. Бо і в щасті не зреклася ти любові, бо не зрадили твої очі того, кого кохала твоя душа.
Виходять усі троє. Раптом чути музику, що наближається.
ІІІ
Дехто з городян. Цехи! Цеховики йдуть! З музиками, з корогвами!
З лівого боку виходить провід цехів з корогвами і музикою. На кожній корогві — герб із символом ремесла — черевиком, човником (ткацьким), жорном, ножицями, бджолою і т. ін. Спереду кожного цеху — цехмістри з довгими ціпками із срібними головками. Всі цехи проходять під музику за браму на плац. Останнім іде кравецький цех, який зупиняється. В цьому цеху, крім цехмістра і лавника — статечних гладких міщан — шість кравців, худорлявих, довгоногих, в однаковому рудуватому вбранні з ножицями на поясі замість кинджалів, і шість кравчих, гарненьких і дженджуристих, в оздобленому міщанському вбранні, в ліфах і коротеньких спідничках (балет). Цех доповнюють ще дві особи: підскарбій — надзвичайно худорлява постать із довгим носом і великим шкіряним капшуком на поясі, і «новак» — новий член цеху — молодий, гладкий і незграбний хлопець з довгим жовтим волоссям. Цехмістер і лавники сідають за столик коло шинку, решта стоять мальовничим півколом; «новак» і підскарбій-посередині спереду.
Цехмістер (сідаючи за столик). А що, панове лавники, чи не пора б нам запити вхідчини новака, пана Круп'янки, на честь, гм, шановних цехових персон (погладжує себе по череву) і во славу славетного нашого цеху?
Лавники. Такі Так! Давно пора!
Цехмістер. Пане підскарбій, що належить з пана Круп'янки в братерську карбону[24] за вхідчини в славетний кравецький цех доброго міста Житомира?
Підскарбій (з поклоном). Три кварти горілки, п'ять кварт вина, кошик пирогів, чотири ковбаси, один марципан і два фунти свентоянського бобу, кхе, кхе, кхе, кхе, пане цехмістре. (Кашляє).
Цехмістер (поважно). Чуєш, пане Круп'янко?
Новак. Залюбки, вельможний пане. (Дає підскарбію гроші).
Цехмістер. О, здається, ти добрий новак, будеш добрим братом. Пане підскарбію, влаштуйте частування. Пам'ятай же, брате Круп'янко (підіймає пальця), мудрі регули славетного кравецького цеху: поважай старших, навощуй нитку перш ніж шити, не гуляй з непутящими жінками, не крой камізельку попереду штанів, не позичай грошей і не сунь голови, куди не влізе. Коли будеш це все робити, то будеш сам добрим кравцем, навіть цехмістром.
Подають вино і страву, всі п'ють. Кравчихи гризуть «свентоянські» стручки.
Цехмістер. За нового брата нашого славетного цеху, пана Круп'янку, щоб був він добрим кравцем і товаришем!
Лавники. Аксіос, аксіос, аксіос!..[25]
Цехмістер. А що ж, панове кравчикове, давно вже ми танцювали обертаса, щось і в мене ноги сверблять!
Кравчихи (плещучи в долоні). Обертаса! Обертаса!
Балет.
6 кравчих, 6 кравців, пан підскарбій і пан Круп'янка танцюють польку і обертаса, пориваючи при кінці танка товстенного пана цехмістра.
Хор (співає).
Замовляла раз в Кракові
Гречна панна кравчикові:
Сукню зший мені й кошулю,
Щоб ніде корсет не мулив.
Кравчик хлопець був охочий,
Приміряв корсет щоночі,
Так і сяк панянку тулив,
Щоб ніде корсет не мулив.
А панянці все не досить.
Ще кравця до себе просить,
Ах, попала, мабуть, голка
В серце панни від пахолка.
Зшив кравець нарешті вбрання,
Та не вийшло без догани,
Бо не сходиться на стані
Ні корсет, ні сукня панни.
Після закінчення танка кравчихи з реготом поривають пана Круп'янку і товстого цехмістра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком.
ІV
З лівого боку ввіходить граф Ружинський і Гельця — тепер його дружина. Ружинська змарніла, на лиці сум і мука. Ружинська зупиняється.
Ружинський (грубо). Ходім же! Чого це ти знов стала? і так спізнилась.
Ружинська (береться за голову). Я не можу йти на плац, де натовп… мені там робиться страшно… Благаю тебе, йди сам… я поїду додому.
Ружинський (гнівно). Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кінця безглуздому вередуванню. День у день сльози, зітхання, охкання, хвороби. Дай мені хоч на вулиці здихатись твоїх дурувань.
Ружинська (лагідно). Я знаю, що я заслужила своє лихо і мушу терпіти… Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всі дивитимуться на мою муку… Що я робитиму там із своєю журбою… серед веселої гомінкої юрби… Самотня, темної ночі, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мій гріх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє і честь.
Ружинський (хапає її за руку і шипить розлючений). Ходім! Ти ганьбиш мій рід… Хлопська графиня!
Ружинська (з гордістю, що прокинулась в ній під впливом образи). Геть! (Виривається й одступає). Не тобі б казати про ганьбу… злодій…
Ще на початку цієї сцени з лівого боку ввійшла Стеся, бліда, змучена, в розірваній сірій сукні-сорочці, з якої видно голі плечі і босі ноги. Вона робить кілька кроків, озираючись безумними очима, потім підходить до жовнірів. Вигляд її лагідний і сумний, в рухах немає колишньої енергії.
Стеся (до жовнірів). Скажіть, будь ласка, добрі люди, де дорога в Кодню?
1-й жовнір (регоче). Спитай, дівчино, в судді Дубровського.
2-й жовнір. У Кодню є дорога, тільки назад немає.
Стеся (стенувшись). Так… я знаю… назад немає, назад немає…
Ружинська (з жахом і жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволі до чоловіка). Дивись… це та сама дівчина, що просила тоді за свого нареченого в той самий вечір, коли… (Вона стенається). Вона збожеволіла… бідна дівчина…
Ружинський. Та ходім же нарешті! (Грубо хапає її за руку, боязко озираючись на Стесю і пориваючись до брами).
Стеся (підходить до Ружинської і бере її за руку). Бідна, як поколоті голкою твої ніжні пальчики… бачиш, вони всі в крові… Чому ж ти шила без наперстка… (Ружинська стенається). Де твій наперсток? Чому ж ти шила без наперстка… саван для свого чоловіка… Стривай, я подарую тобі наперсток.
Гельця з жахом вириває свою руку і закриває обличчя руками.
Ружинський (грубо сіпає її). Ось твої безглузді вередування! Кінчилось тим, що зібрала юрбу коло себе.
і дійсно, кілька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.
V
Із-за брами виходить суддя Дубровський з своїм гайдуком і секретарем і теж зупиняється, хмуро дивлячись на те, що чиниться.
Стеся (що пізнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мій алмаз, моє алмазне жорно! (На якусь мить розум її неначе прояснився). Ти! Ти! Схопив мене і кинув у льох і відібрав алмаз, що я купила ціною крові, ціною крові моєї! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодія і гвалтівника!
Рух і гомін серед народу.
Ружинський. Проклята божевільна! (Злісно, зігнувшись, поривається до брами, але відступає перед Дубровським, що робить крок уперед і навмисно заступає йому дорогу). А, проклятий диявол…
Дубровський (грізно й поважно). Стійте, графе Ружинський! Нарешті-таки прояснився розум цієї бідної дівчини, і вона прямо й очевисто назвала, хто її кривдник і гвалтівник. іменем найяснішої республіки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всіх, хто чув, що казала ця дівчина, викликаю, яко свідків перед судом. Пане секретарю, запишіть зараз же всіх, хто був тут присутній.
Ружинський (злісно сміється). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя більше в Житомирі. Вас вже знято з посади — щоб не захищали бунтівників і хлопів!
Дубровський (вражений). Ви брешете!
Ружинський (виймає з кишені пергамент з печаткою). Ось декрет його королівської милості — завтра я пришлю його до вас. (Хапає за руку дружину і виходить за браму. Дубровський стоїть якусь мить приголомшений, тоді підіймає гордо голову і так само спокійно й поважно іде ліворуч. Юрба шанобливо розступається перед ним).
VІ
Народ хвилюється.
Вигуки з юрби. Так ось які ці графи! А Дубровського — чули — таки з'їли! Злодії, гвалтівники! — Добра панська правда! — А що він зробив? — Хіба ж ти не чув? — А хто ця дівчина? — Та це ж Стеся Бражнюк… Геть з панами! — Тихше, дурний, жовніри! — Ходім на плац. — Бити всіх панів! — Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовніра!
Стеся. Що казав той великий пан?.. Здається, щось добре… Де я його бачила? Чи не знаєте ви, добрі люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на шиї… (Тре чоло). То хіба ж ланцюжки бувають золоті?.. залізні… тільки… залізні… Але чого це мені здалося, що й в нього руки в крові? Хіба він теж був у Кодні? (Озирається навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що діється зараз у Кодні… вони довго не хотіли сказати мені правди. (Співає).
Ой дикії гуси, вам вільно літать
Високо в небесній безодні,
Скажіть мені правду, чи бачили ви,
Що діється зараз у Кодні.
«Ми бачили зверху, як гай шелестить,
Зеленії сосни кивають,
А десь у долині сокира дзвенить —
То, мабуть, хтось дрова рубає».
О, ні, не рубає сокира дубів,
і сосни стоять непохитні…
Скажіть мені правду, що бачили ви,
О гуси, мандрівці всесвітні.
«Ми бачили зверху, як річка гурчить
По темних ярах та долинах…»
О, ні, то неправда, там річки нема,
О гуси, не мучте дівчини.
«Так ось тобі правда, кати гайдамак
Сокирою люто стинають,
Кривавая річка тече крізь байрак,
А голови в яму кидають.
А пан регіментар при ямі сидить
і голови лічить козачі.
— Стинайте, — він каже, — ще мало голів —
Не вся Україна ще плаче».
Юрба вдивляється на Стесю, глухо хвилюючись
Стеся (побачивши жорна коло крамниці, підбігає до них). Жорна… Жорна… Боже мій… Як защеміло враз моє серце… (Вона хитається, схопившись за серце, і сідає, збліднувши, на жорна). Боже мій, що це зі мною… (Схоплюється і підходить до людей). Ради бога… ради бога… підніміть, підніміть їх скоріше. (Хапає когось за руку і тягне до жорен). Підніміть ці жорна, бо вони придавили моє серце… воно там сочиться кров'ю… Ви подумайте тільки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камінь. (Вона засовує пальці під жорно і хоче його підняти. На лиці її передсмертна мука).
Юрба (сміється). От нерозумна! Три чоловіки не піднімуть його. От дурна!
Стеся (плаче, сидячи біля жорен і схопившись за серце). Я не можу… давить, гнітить… серце болить… Зніміть. (Кричить). Зніміть жорно з мого серця! (Зривається на ноги). Зніміть, а то воно… (Враз падає навзнак, схопившись за серце).
Юрба кидається вбік.
Хтось із народу нахиляється над Стесею. Умерла… Народ хреститься, знявши шапки. Глухий гомін. В цю хвилину з-за брами виходить Хмарний і ззаду через юрбу протовплюється наперед.
Хмарний (ще здаля, через голови побачивши Стесю, кричить). Стесю! Стесю!.. (Народ розступається, він кидається до неї з риданням). Стесю, Стесю, голубко! (Підводить її плечі, цілує, але вона нерухома). Мовчить… Замовкла навіки… Пізно ж ми зустрілися з тобою, моя ластівко бідна, бідна дівчинко… Скільки блукала ти, вбога, нещасна, заплакана, по гострому камінню своїми босими ніжками, шукаючи правди, шукаючи твого милого. Не діждалась, не діждалась ти його…
Цілує її руки й гірко плаче, похиливши голову. Народ глухо хвилюється. В цю хвилину ввіходить граф Ружинський. Юрба мовчки розступається.
Ружинський підходить, здивований.
Ружинський (побачивши Стесю і не впізнавши Хмарного, що схилився на руки Стесі). А, це та божевільна дівчина. (Глузливо). Ну, що ж, здається, вона таки знайшла своє жорно.
Хмарний (що при перших словах графа підвів голову, зривається). А, це ти! Так і ти знайшов своє жорно! (З цими словами він хапає з нелюдською силою верхнє жорно і, високо піднявши над головою, кидає його на голову Ружинського, який даремно кинувся був тікати, — юрба не пустила його, і він падає з розбитим черепом).
Крик, рух.
Хмарний ще раз ніжно цілує Стесю і зникає.
Завіса.