1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.
Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:
«1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з'їзду Рад!», «Хай живе п'ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!»
І
Гучний удар станцiйного дзвона вiдкриває цю сцену. I зараз же починається метушня. Квапливо пробiгають кiлька спiзнiлих робiтникiв, тягнучи лопати, вiдра, мотки дроту. Спiшно проходять начальник станцiї, назустрiч якому йде, застiбаючись на ходу, секретар осередку. I вiдразу ж з усiх бокiв починають сходиться й збiгатися залiзничники; серед них знайомi нам Василь Iванович, Iван Терентiйович та iншi, а також музики залiзничного оркестру.
Секретар (на ходу). Скорiше, товаришi, скорiше! Оповiстка! Через двадцять хвилин поїзд.
Начальник станцiї. А де зустрiчаємо?
Секретар. Та я ж казав — на перонi. А що ж Василь Iванович? То куди ж це вiн пропав? Вiн же промову мусить говорити.
Начальник станцiї. Та осьдечки вiн, не роби панiки, Петре Михайловичу.
Секретар. Еге, добре тобi — панiки. А чого ж це бочок оцих не забрали? Я ж вам ще вчора казав.
Вбiга капельмейстер чех Куриця.
Куриця. А де ж тромбон? Де цей лайдак — знову на базар побiг?
Секретар (до робiтникiв на риштованнi). Чи ви бачили? Досi з годинником возяться. Та що це ви мене зарiзати хочете, чи що? Я ж тебе просив, Рабинович!
Майстер зриштовання. Та не хвилюйтесь, Петре Михайловичу, — все готово. Зате ж годинник буде — красота! Такого годинника навiть у Жмеринцi немає. Не годинник, а музика!
Секретар. Так, музика — добре, що згадав. Дивись же, товаришу Куриця, не пiдкачай. Як тiльки пiдiйде поїзд — дуй, щоб, значить, конкретно i одноголосно, без жодних там воздержавшихся. А то в тебе, наприклад, на Перше травня, баси — гу-гу-гу! а самої музики й немає. I виходить вiдрив од мас i вiдсутнiсть керiвництва.
Куриця (похмуро). Я своє дiло знаю. А коли корнет-а-пiстон заткнувся…
Корнет. У мене пауза була. Я не винен, що невiрно вони пишуть.
Секретар. Я ж кажу — ноти є, а музики немає. Дивись, товаришу Куриця, не пiдкачай!
Куриця. Добре, я своє дiло знаю. А де ж тромбон?
Раптом невiдомо звiдки чути куряче сокотiння — ко-ко-ко-ко-ко!
Секретар (здивовано). Що таке? Це де курка?
Куриця (розлючено). Що єст то за глумування, хто то дражнiлься?
Секретар. Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це вам здалося.
Куриця. Як здалося, — я сам чув.
II
Куриця. А де тромбон? Де цей лайдак? Завжди спiзнюється. Певно, на базар побiг.
Знов чути вже енергiйне куряче кудкудакання — куд-куд-кудак-куд-кудак! Загальне здивування, потiм регiт.
Секретар. Що за неподобство! Де це курка? Товаришу Куриця, вживiть же заходiв! Скандал!
Куриця (розлючено). Я не дозволю подiбнi насмiшки! Хто приносиль курка?
— Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це не ми.
Кудкудакання пiдсилюється. Вбiгає захеканий ще один музикант — тромбон. Кидається до канапи i дiстає з-пiд неї кошик.
Тромбон. Звиняюсь, товаришу Куриця, — це моя. Сьогоднi, знаєте, недiля, великий базар, то я по дорозi купив, дешево — за два карбованцi. Та тихше-бо ти, дур-ко! Кш!
Куриця. Зараз же забирайся геть, негiднику! От i працюй з таким народом. А ще тромбон! Тьфу!
Тромбон. Я миттю. Вiддам жiнцi i назад. (Бiжить),
Регiт.
Секретар. Я тобi казав — вiдсутнiсть керiвництва. У тебе, товаришу Куриця, не керiвництво, а курiвництво.
III
Входить Юркевич. Вiн постарiв, йому 42 роки, в чорних ще кучерях прозирають срiбнi нитки. Але вигляд у нього чудовий — елегантне пальто i капелюх, обличчя випещене i самовпевнене, в руках шикарний чемодан. Озирається, пiдходить до секретаря.
Юркевич. Добридень, товаришу! Дозвольте спитати, кого це тут проводжають? Або, може, зустрiчають?
Секретар. Зустрiчаємо, товаришу, зустрiчаємо! Нашого робiтника, машинiста. Вiн, знаєте, делегатом на Всесоюзному з'їздi Рад, i взагалi. Перший ударник. Тепер ось орден одержав. У газетах навiть писали. Машинiст Черевко.
Юркевич. Черевко? Андрiй?.. Андрiй Трохимо-вич? Та що ви! То вiн ще живий, здоровий?
Секретар. А ви його знаєте? Конкретно?
Юркевич. Ну, аякже! Я ж тут багато рокiв прожив, у вашому мiстi. А скiльки пережив… (зiтхає) на оцiй самiй станцiї. (Озирається). Тiльки де ж це вона? Новi стiни, годинник, скрiзь риштовання, все зовсiм iнше…
Секретар. Новий вокзал, товаришу, будуємо — справжнiй, як слiд — незабаром вiдкриємо.
Юркевич. Так, не пiзнати… (Озирається). I подумати, що колись тут… Так, давно це було — з того часу я тут рокiв вiсiм не був.
Секретар. Скажiть! А хто ви, пробачте будете?
Юркевич. Я? Я Юркевич, письменник, — може, чули?
Секретар. Авжеж! Читали, читали вашi твори, дуже приємно…
Кiлька чоловiк вносять довгастий, труноподiбний ящик. Слiдом iде iноземного вигляду громадянин у котелку.
Секретар (наштовхується на носильникiв). Це що! Куди це ви! Назад! З глузду з'їхали? Знайшли час труни тягати.
Службовець. Адже ж на поїзд.
Секретар. На поїзд? То чого преш цим ходом? Шляпа! Повертай назад!
Ящик виносять назад.
Юркевич. Що це? Вмер хто, чи що?
Секретар. От йолопи! Знайшли час. Це в нас тут проживав один помiщик, колишнiй, знаєте, граф. Курiвник.
Юркевич. Лундишев? Та що ви? Так це вiн умер?.. От зустрiч!..
Секретар. Вiн ще 1925 року вмер, а це його брат з Парижа, чи що, виклопотав, щоб забрати туди — за кордон. Нехай везе — нам цього добра не жаль.
Юркевич. Так вiн умер… Кумедний був старий. Так i не дiждався своєї принцеси Буль-Буль ель Газар…
Секретар. Пробачте, про що це ви?
Юркевич. Нi, це я так. А скажiть… ви не знали часом однiєї… товаришки… Званцевої… Лiди Званцевої?
Секретар. Званцевої? Лiди? Ну, аякже! Бойова була жiнка — другої такої не буде. На всiх фронтах билася — i проти Денiкiна, i проти Врангеля, i в Середнiй Азiї. Щоб Лiди Званцевої та не знати! Вибачте, здається, знову оповiстка. Iване Терентiйовичу, пiди довiдайся, в чому справа.
Юркевич (хвилюється). Бойова була… Значить, її немає. Вмерла. Бiдна Лiда! Послухайте, ви не скiнчили про Лiду Званцеву…
Секретар. Так, бойова була… поранена була тяжко — на Перекопi. Насилу врятували.
Юркевич (хапає його за руку). Врятували? Значить, вона жива? Ви її потiм бачили?
Секретар (не поспiшаючи, закурює цигарку). Це кого, Лiду? Званцеву? Та вона ж i тепер тут.
Юркевич. Як? Лiда тут! Та кажiть-бо!
Секретар. Ну, аякже — директор курячого радгоспу — за мiстом — ось у садибi цього самого графа, в його маєтку. У нього ж майже усе обладнання збереглося — цiле, знаєте, куряче мiсто — красота!
Юркевич. Чудеса! Лiда розводить курей… Але як її побачити?
Секретар. Та вона щодня тут буває. Здається, i сьогоднi буде. Ну, вибачте, менi треба. (До залiзничникiв). Ну, товаришi, пора. Ходiм на перон. Зараз поїзд.
Куриця. На мiсця! Увага! Губи на мундштук, пальцi на клапани! Кроком руш!
Усi виходять на перон.
Юркевич. Та ось де чекала її доля пiсля всiх її бур! У курнику графа Лундишева. Неначе вона й справдi золота курочка ель Газар, про яку стiльки мрiяв i не дiждався старий… А я?
IV
Входить Карфункель. Його теж не пiзнати. Шикарне пальто, капелюх, новенький чемодан.
Юркевич. Як, це ви? Гер Фар… Фур… пробачте — Карфункель! Ви все ще тут?
Карфункель. А, гер Юркевич! Так, я тут, але сьогоднi я їду. Я ж казав вам, що їду додому i пiслязавтра буду в Гейдельберг. Рiвно через пiвгодини я їду. (Вiн виймає чудового золотого годинника). Мiй годинник знову йде. Я знову його заводиль, мiй годинник, годинник мого життя. Дi ур мейнес лебенс, тринадцятого числа в шiсть двадцять я буду в Гейдельберг. Бачте, я казаль правду — iх гатте рехт.
Юркевич (смiється). Так, але якого року? Ви казали менi це в тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому роцi, а тепер тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятий. Маленька рiзниця — на десять рокiв.
Карфункель. Десять рокiв, десять рокiв! Зальбадерей! Вi все ж таки забуваль мiй лекцiй. Вi забуваль, що десять рокiв i пiвгодини часом бувають рiвнi на справжнiй годинник часу. Десять рокiв. Я викреслюваль їх з мiй рахунок, цi десять рокiв вашої революцiї. У мене мiй рахунок, мiй час — i я вiрю лише моєму годинику.
Юркевич. Ви занадто щедрi, майн гер, дивiться — не помилiться в рахунку. Проте що ж ви робили цi десять рокiв? Чому не їхали ранiше додому?
Карфункель. Зальбадерей! Яка дурниця! Я не лiчиль. Для мене це були тi пiвгодини, на якi спiзнився мiй поїзд. (Дiстає з кишенi пачку листiв i телеграм). Все гаразд. Час знову служить менi, як ранiш. Я знову — майстер часу.
Юркевич. Так, але ж вашi справи йшли, як видно, непогано. Хтось менi казав, що ви були десь головним iнженером, мали свiй автомобiль i таке iнше. Чому ж ви тодi не поїхали додому?
Карфункель. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.
Юркевич. Де? На станцiї?
Карфункель (нiяково). Нi… в iншому… в iншому мiсцi.
Юркевич. А! Розумiю. В такому — з гратами. I довго ви… сидiли?
Карфункель. Я ж казав вам, що я не лiчиль цих дурних рокiв. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, i сьогоднi я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарештi мiй генiальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобiас Рамiнгер чекає моїх рисункiв, i пiслязавтра ми почнемо роботу. I тодi — i тодi свiт пiзнає, що таке час. Люди пiзнають, чому пiвгодини тривають часом довше, нiж десять рокiв, i чому десять рокiв старого такi не схожi на десять рокiв юнака. Але ми це змiнимо. Ми пiдкоримо час дужчим i розумним — ми, майстри часу, що будемо панувати на землi. I тодi свiт уславить мене — першого майстра часу — Тобiаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.
Юркевич. Дивiться, не довелося б повернутись.
V
Вiдчиняються дверi, i двоє робiтникiв вносять величезний ящик, весь облiплений ярликами з закордонними написами. Слiдом за ними входить Лiда. Тепер їй 36 рокiв. Вона не те що постарiла, але змарнiла, риси обличчя пом'якшали, легка тiнь мудростi й суму лягає часом навколо її губ.
Робiтники. Єсть, товаришу директор, — в цiлостi. (Ставлять на пiдлогу). Важкий, диявол!
Лiда. Добре, добре. Iдiть же приготуйте грузовик.
Юркевич (кидається до Лiди). Лiдо!
Вона озирається, не розумiючи, потiм скрикує i пiдходить до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.
Юркевич. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя… Коли це було — вчора? Чи десять рокiв тому?
Лiда (усмiхаючись). А ти все такий же — по-давньому ворогуєш проти часу?
Юркевич. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи… Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).
Лiда. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося — i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.
Юркевич. Так, так, я вже чув.
Лiда. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш — курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати — i як ще нагодувати! — наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв.
Юркевич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi.
Лiда. Що там твiй — Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас — я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, «брудергауз» — пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй — скiльки м'яса i скiльки яєць. Дев'ять пудiв курячого м'яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук — i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п'ять тисяч пудiв самого лише м'яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м'яса!
Юркевич. Мила Лiдо! Ти все така ж палка — i на вiйнi, i в мирний час.
Лiда (сумно посмiхається). Смiєшся… Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер — куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).
Юркевич. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити.
Лiда (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала — став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть…
Юркевич. I лають при цьому чимало.
Лiда. Вартий, мабуть, коли лають… Не збивайся з дороги… Так, рiзнi в нас вийшли шляхи.
Юркевич (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо…
Лiда (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов!
Юркевич (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут?
Лiда. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат.
Юркевич. Таратута виводить курчат! Таратута — гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер… Чудеса! Курчат виводить.
Лiда. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.
Юркевич. I не давить?
VI
Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними наліпками.
Лiда. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?
Таратута (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро… (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса — i все на свiтi!
Юркевич. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?
Таратута. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв — прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi — i все на свiтi.
Юркевич. Але ж ти перемiг час, Таратуто.
Таратута. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони — ач куди привiв — соцiалiзм будуємо.
Юркевич. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився — мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.
Таратута (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати — так дух забиває!
Лiда. Так… Неповторнi були роки… легенда… казка…
Юркевич. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя — рух, мовляв, усе, а мета — нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.
Таратута (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати… Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка.
Юркевич. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.
Лiда (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.
Юркевич. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?
Таратута. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками — i ваших нет.
Лiда (смiється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!
Юркевич. Курка!
Лiда. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, — пам'ятаєш?
Юркевич. Та що ти!
Лiда. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер…
Юркевич. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.
Лiда. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!
Юркевич. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!
Таратута. Бувший, товаришу Юркевич.
Лiда. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа — зрозумiло, на радянськi грошi.
Таратута. З бувшого, товаришу директор.
Лiда. Що з «бувшого», Таратуто?
Таратута. З бувшого, кажу, графа.
Юркевич. Та вже вiн тепер i справдi «бувший», Таратуто, — вмер. I як дивно… За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.
Таратута. Так це його тягли? Чудеса!
Юркевич. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати — скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?
Лiда. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок — мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!
Таратута. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.
Лiда. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф…
Юркевич. Та який вiн мiй?
Лiда. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенцiя часу.
Юркевич. Ти стала фiлософом, Лiдо.
Лiда. Так, так… смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.
Юркевич. Ого! Рiк за день — якi в тебе масштаби, Лiдо.
Лiда. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.
Таратута. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).
Лiда. Неси, ми зараз теж пої… (Вона спиняється на пiвсловi).
VII
Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.
Дiвчинка. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.
Лiда (вражена). Ти… жонатий?.. У тебе дiвчинка?
Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.
Юркевич. Я зараз… повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз… посидь тут з тьотею.
Швидко виходить.
Лiда (проводить рукою по чолу). Жонатий… Вже багато рокiв.
Пауза. Чути далеку музику.
Лiда (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка… Скiльки тобi рокiв, дитя?
Дiвчинка. Вiсiм рокiв.
Лiда. Вiсiм рокiв… Вiсiм рокiв… Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима… Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї… Замiсть них… замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.
VIII
Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.
Таратута. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять — i все на свi… (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що… Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!
Лiда (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.
Таратута. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.
Лiда. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його… Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).
IX
Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: «Нiночко, Нiно! Де ти?»
I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.
Софiя Петрiвна. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина… Де тато?
Входить Юркевич.
Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.
Юркевич. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.
Софiя Петрiвна. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!
Юркевич. Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.
Софiя Петрiвна. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!
Юркевич. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).
Софiя Петрiвна. Олексiю Степановичу, я йду!
Юркевич (зiтхає). Прощай, Лiдо!
Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.
Таратута. Бачила? Ось куди йшла його дорога… Ех!..
Х
На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.
Ще хвилина — i вiн влiтає на перон.
Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.
Секретар (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, — нiчого не чути!
Музика замовкає.
Секретар. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi — на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому — в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу — а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки — бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, — всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни — майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови — до соцiалiзму!
Привiтання. Музика.
Входить хмурий, пригнiчений Карфункель, бгаючи в руцi телеграму i лист.
Черевко. Спасибi, товаришi, спасибi. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу!
Карфункель. Зальбадерей! Знову їхнiй час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамiнгер поїхав у Росiю. Вони, а не я, майстри часу.
Черевко. Майстри часу… хм. I справдi — навiть не вiриш собi, коли згадуєш тепер, скiльки наробили ми тодi дiлов за короткий час, коли воювали проти бiлих! Але загнуздавши тодi час, ми його не випустимо, товаришi, i тепер. I коли на з'їздi нам показали величезну карту Союзу, на якiй свiтлими крапками засяяли всi тi заводи, що ми повиннi збудувати за п'ятирiчку, — прямо скажу, товаришi, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми… ми, товаришi, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всi цi фабрики, заводи, електричнi станцiї саме за п'ять рокiв, а може й скорiше — за чотири роки. Бо час, товаришi, ми перемогли ще тодi, на фронтi, коли билися i вмирали за Жовтень. I якщо тодi зумiли за рiк здобути те, на що потрiбно десять рокiв, то зумiємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соцiалiзму. I збудуємо, товаришi, збудуємо, бо знаємо нашу мету i вiримо нашiй партiї, яка нас до цiєї мети веде!
Привiтання. Музика.
Карфункель. Алле таузенд! Я десять рокiв не мiг зсунутися з мiсця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати свiт.
Секретар. Повертайся скорiше, Трохимовичу! Незабаром ось станцiю закiнчимо — а годинник i зараз уже готовий. Бачиш? Краса?
Черевко (усмiхається). Так i треба, товаришi, — годинник на будiвництвi перше дiло. Вiн же хазяїн — око п'ятирiчки. В нього тепер свiй рахунок — соцiалiстичний.
Лiда (пiдходить до Черевка i бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з'їздi, Трохимовичу, як лiчать час мiльйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко?
Черевко. П'ятирiчка, товаришко Званцева, п'ятирiчка!
Карфункель. П'ятирiчка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мiй час, як украли вже десять рокiв мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.
Лiда. А далi? А далi?
Черевко. А далi? Ще п'ятирiчка… Якби ти бачила, яка це широчiнь, яка це лiчба! Дух забиває!
Карфункель. Їх лiчба, знову їх лiчба. За що ж тодi я, за що я вiддав мої десять рокiв!
Лiда. Так, це наша лiчба, це нашi зарубки, якi ми робимо на годинику iсторiї. I вiд цих зарубок, вiд цих блискучих моментiв змiнюється обличчя землi. Ми вже робили такi зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п'ять рокiв здавалися нам як коротка мить — а коштували ста рокiв, бо потрясли i змiнили весь свiт.
Карфункель. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Лiди). А, це ти вкрала мою велику iдею! Це ти зрозумiла, що мить не вмiщується в часi, що вона може бути i хвилина i десять рокiв! А! То вiддай же менi мої десять рокiв, якi вiдняла у мене ваша революцiя!
Таратута. Та що вiн, з глузду з'їхав, цей нiмець? Ану, котiться, гражданiн!
Лiда. Стривай, не чiпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер?
Карфункель (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нiшефо… Залвбадерей!.. Я загубиль мiй час. Я загубиль мiй годинник!
Таратута. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває…
Карфункель. Десять рокiв я чекаль цiєї хвилини. Десять рокiв я мрiяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мiй великий годинник. I коли нарештi настав мiй час, коли я хотiв уже сiсти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, — я одержав цього листа.
Лiда. Ну, i що ж?
Карфункель. У Германiя нема бiльш наука, в Германiя нема бiльш роботи для вчений голова i майстерний рука. Фабрика Рамiнгер, що робила найточнiший механiзм у свiтi, робить тепер мишоловка i будильник за двi марки i двадцять пфенiг.
Таратута. I гарнi будильники?
Карфункель. А великий Рамiнгер поїхав у Росiю шукати робота. В Росiю, де бiльшовики навчилися робити час, де роблять такi годинники, як цi годинники п'ятирiчки. О! (Рве на собi комiр).
Лiда. Заспокойся, майн гер! Наша країна вмiє цiнити великих майстрiв, якщо вони хочуть чесно працювати.
Карфункель. Геть! Нiколи! Я не дозволю смiятися з мене. Вiддай мiй час! Вiддай мою мить, яку я впiймав з часу i прибив золотими цвяхами моєї волi. А! Коли так — я поверну назад ваш час. Час не має нi кiнця, нi початку, вiн заперечує себе, вiн може йти назад. А! Їх гатте зi вiдерферлянген — я буду повернуль його назад, на двадцять, на двiстi рокiв. Ви ще пiзнаєте, що таке влада нiмцiв, коли вони захоплюють весь свiт!
З цими словами Карфункель кидається до риштовання i бiжить по сходах нагору.
Лiда. Зупинiть його! Вiн упаде, безумний!
XI
I справдi, тiєї ж хвилини крик Карфункеля, що бiжить по дошках, раптом уривається i десь нагорi чути стук тiла. Всi кидаються до риштовання, але зупиняються на пiвдорозi, бо чути рiзкий удар дзвона, за яким входить начальник станцiї, i прямує до Черевка. Тiльки Таратута встиг вибiгти на риштовання
Начальник станцiї. Пора, Андрiю Трохимовичу, вiдправляю.
Лiда. Значить, їдеш, Трохимовичу, — ну, прощай!
Черевко. Їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Днiпробуд, звiдти на Нижегородський автомобiльний, а потiм на паровозобудiвний у Харкiв. Там, мабуть, i лишуся. Та нi, не лишуся й там — усе б їхав та їхав, вперед i вперед, до самого Уралу i далi. Скрiзь, де зростуть блюмiнги i цехи, де загоряться вогнi п'ятирiчки, де пройде наш поїзд соцiалiзму. Адже його нiхто не зупинить, нiхто не поверне назад — ось як хотiв цей нiмець. Так, а де ж вiн, до речi?
Таратута (тихо спускається по сходнях). Помер.
Лiда. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто?
Вигуки. Рух.
Таратута. Так i впав бiля годинника. Мабуть, вiд розриву серця.
Лiда. Як це дивно! Вiн хотiв зупинити, повернути назад наш час… I напевно знайдуться божевiльнi, якi спробують це зробити, — не тепер, то через десять рокiв. Ви чули, як вiн кричав про нiмцiв, що вони захоплять землю — мабуть, у них ще є… таке божевiлля в мозку…
Черевко. Мабуть… не навчив їх вiсiмнадцятий рiк, коли довелося тiкати з усiма машинами та гарматами.
Лiда. Так, вони давно зазiхають на Україну, на нашi безкраї степи та простори — вони i справдi хотiли б i вiдкинути свiт на сотнi рокiв назад, щоб повернути часи середньовiччя. Та даремна мрiя. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вiтчизну, яку вiн створив i виплекав у цi радiснi роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. I не повернути нiколи назад дзигарiв iсторiї!
Черевко. Нехай спробують! Ми тодi знову пiдемо в бiй, Лiдо, як колись! Ну, а поки — прощавай. До побачення, товаришi! Їдемо. Ходiм, Олю, пора.
Дзвiнок. Гудок. Черевко, Оля та iншi пiшли в поїзд.
Таратута (кидає шапкою об землю). А щоб вас, усiх, рiж мою душу вареником! Кину своїх курчат i теж поїду.
Лiда. Не сумуй, Таратуто, поїдемо й ми! А простiр, простiр який попереду!
Завiса.