Та сама станцiя. 1920 рiк. Зима. Кiмната занедбана, давно не метена. Скрiзь бруд, недокурки, мотлох. Кiлька жiнок туляться на лавках, грiючись по черзi бiля поганенької пiчурки, що поставлена в кутку.
І
Увiходять двоє залiзничникiв в кожухах i з дорожнiми клунками на плечах.
1-й залiзничник (до жiнок). Здрастуйте. Не було товарного?
Усачиха. Не було. Певно, скоро буде.
3-я жiнка. Куди це ви, Семене Терентiйовичу? Невже на село? Чи, може, в мiсто, як мiй?
1-й залiзничник (хмуро). Ну, а що ж — з голоду здихати…
2-а жiнка. Правильно. Всi пiдуть.
2-й залiзничник. Нехай їм чорт паровози водить.
1-а жiнка. Та Черевко, Трохимич. Цей совєцькому чорту продався, старий собака.
Увiходить Черевко, мовчки, докiрливо дивиться на залiзничникiв, тi вiдвертаються.
Черевко. Куди це ти напосудився, Терентiйович? Мовчиш? Соромно в очi дивитись? Коли робоча армiя на фронт iде — паровоз кидаєш? Ех…
Усачиха (розлючена). Та тобi яке дiло? От i пiде. Ти хiба його дiтей нагодуєш?
1-й залiзничник. Та чого ти до мене присiкався? Я тобi не заважаю — хочеш комiсаром задєлаться — твоє дiло. А менi дiти дорожче.
Увiходить Черевкова жiнка — Оля. Вона постарiла, змарнiла, але, як i ранiш, приваблює своєю лагiдною усмiшкою, миловидним i нiжним обличчям.
Оля. Андрiй Трохимич! Ти скоро додому? Серьо-жi погано.
Черевко (нетерпляче). Постривай, Олю, — немає часу — потiм. Дурень ти, дурень, Терентьїч, i говорити з тобою не варто. А ось вiд тебе, Василю Iвановичу, скажу по правдi, не сподiвався…
Оля. Андрiй Трохимович…
Черевко. Зараз, Олю, зараз — я знаю.
Оля (крiзь сльози). З Серьожею погано — серце зовсiм завмирає. Пiди ще в мiсто, пошукай камфори — може, в Червоному Хрестi…
Черевко. Пiду, Олю, — зараз. Так, не сподiвався, Василю Iвановичу, не сподiвався. Разом в дев'ятсот п'ятому бастували, разом паровози вiд нiмцiв рятували — а тепер, у таку хвилину, свiй пролетарський пост покидаєш?! Соромно, Василю Iвановичу, — не сподiвався.
2-й залiзничник (пiдводиться). Та ну тебе, не тягни — i без того гiрко. Ходiм закуримо, чи що, з горя.
Черевко (радiсно). Не поїдеш? От спасибi, Васю. Не зрадив.
Оля. Андрiю Трохимовичу…
2-й залiзничник. Та ходiм уже…
Усачиха. Уговорив-таки, язва. Укомiсарив!
2-а жiнка. Чисто що укомiсарив, оратор. Партеєць.
Черевко. Зараз, Олю, зараз. Ходiм, Василь Iванович, — я тобi й паровоз наготовив.
Виходять.
2-а жiнка. Товарний!
II
Пiдходить товарний поїзд. Всi кинулись на перон, Оля сiдає на лавку, сумно похиливши голову. Входить Юркевич, змарнiлий, обшарпаний. Мовчки сiдає поруч на лавку, закурює цигарку.
Юркевич. Не полегшало хлопчиковi?
Оля. Де там. Серце зовсiм не працює. Доктор сказав — камфори. А де її взяти — в жоднiй аптецi немає.
Входить, як завжди жвавий i веселий, Таратута з живою куркою пiд пахвою. За ним Усачиха.
Таратута (вiдбиваючись на ходу вiд Усачихи). Геть! Вiдчепись! Кажуть тобi, непродажна.
Усачиха. Та навiщо тобi курка, куродав непутящий! Я ж тобi гарну цiну даю — двадцять тисяч!
Таратута. Котись, котись. Я курми не торгую. Геть! (Бачить Олю). Олечко, красуне моя безутiшна! А я тебе по цiлому вокзалу шукаю. Курочку тобi привiз для твого мальчонки. Ну, що, як вiн? Стрибає?
Оля (бере курку i ховає в кошик). Та що це ти, Та-ратуто, як тобi не соромно. (Цiлує його i плаче).
Таратута. От тобi й маєш! Зараз i крани вiдкрила!
Оля. Кепсько Серьожi, Таратуто, — серце не гiра-цює.
Таратута. Не сумуй, Олю, — пiдправимо i серце. Ба! кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Яка зустрiч! Чого це ти такий маланхольний, кислий?
Юркевич. Так взагалi. Кепськi дiла, брат Таратуто. А тут ще переслабував на сипняк, охляв. Чекаю ось на жiнку — приїздить сьогоднi.
Таратута. Е, брат, — через те ти i страждаєш, що з бабою зв'язався. А я ось їжджу собi по дорогах, шукаю вiтра в полi i горя не знаю.
Юркевич (усмiхається). По-старому курей давиш?
Таратута. Не забув… Нi, брат, тепер не дуже. Тепер, брат, курка — рiдкiсть. Якщо й потрапить яка дурна пiд колесо, то й ту воскрешати доводиться. (Сiдає бiля Олi на лавочцi). Так-то, Олю, мiй друже.
Юркевич. Як воскрешати? Що ти брешеш, Таратуто?
Усачиха (в щирому захопленнi). I збреше ж, куродав окаянний!
Таратута. А ти думав, звiдки в мене ця курка? Пiд колеса потрапила, сердешна.
Юркевич. Як пiд колеса?! Та вона ж жива!
Таратута (не кваплячись, дiстає з кишенi пляшку i металеву чарочку). А ось тут i починається воскресєнiє iз мертвих та iншi чудеса. (Наливає в чарочку). Войдiтє. (П'є). Добрий коньяк, французький. Влив їй в горло оцього самого коньячку, — скочила, як перемита. (Наливає). Випий i ти, братику, — коли вже курка п'є i жива буває, то тобi й бог велiв.
Усачиха. I все бреше, сукин син. Вимiняв де-небудь на гас, щоб його жаба забодала!
Юркевич (п'є). I час тебе не бере, Таратуто.
Усачиха мимоволi ковтає, дивлячись, як Юркевич п'є.
Таратута. Час? Це ви, образованi, вигадали час, а я на нього давно плюнув. За мною нiякий час не вженеться. В мене один рахунок — завжди сьогоднi.
Юркевич. Мудрець ти, Таратуто, сам собi цiни не знаєш.
Таратута. Ну, прощавайте поки — не сумуй, Олю, — i мальчонку твого пiдправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку — миттю серце запрацює. Напевно.
Оля (крiзь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, — а де її взяти… Ось сиджу, чекаю на Андрiя Трохимовича — i додому йти боюся.
Юркевич. А в Червоному Хрестi питали?
Оля. Скрiзь була — нiде немає.
Таратута. Стривай! То я ж знаю!
Оля. Та невже? Ради бога, Таратуто, — врятуй, на тебе одна надiя!
Таратута. Поїхав! Є в мене один чолов'яга. Коли вже в нього немає — то, значить, нiде. Потерпи, Олю, — я вмить. (Виходить).
Усачиха. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш… (Бiжить за ним).
III
Юркевич пiдводиться i йде до дверей. Входить граф Лундишев. Вiн постарiв, зiгнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається i хоче вийти.
Лундишев (зупиняє його). Мсьє Юркевич!
Юркевич (обертається). Чого вам вiд мене треба?
Лундишев (з образою). Тiкаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду… ех!
Юркевич. Невже ви самi не розумiєте… Забули…
Лундишев (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловiче! Ви самi, мабуть, забули, як двiчi накидалися на мене й душили за горло. В мене й досi шия болить.
Юркевич. Ну, тим бiльше. Немає, значить, про що й балакати.
Лундишев. Якщо я проговорився тодi, що знаю вашу дружину, то це була просто необережнiсть. А що зi мною зробили подiбнi до вашої дружини комiсари! Не знаєте? Все забрали — грошi, будинки, речi, золото, срiбло — все. Ось тiльки цей перстень залишився — хочу на хлiб та на масло вимiняти. Ех!
Юркевич (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.
Та ще який великий!
Лундишев.. Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, — давала чотири тисячi, потiм п'ять — не вiддав. Навiть посварилися через це.
Юркевич. То це ж цiлий скарб! Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камiнь.
Лундишев (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п'ять.
Юркевич (усмiхається).
Лундишев. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.
Юркевич. Та що ви… це просто так — згадав.
Лундишев. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю… Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).
Оля (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.
Лундишев. А? Хто? А, це ти… Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?
Юркевич. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).
Лундишев (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка… Тьфу!
Оля. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров'ячко?
Лундишев. А це вже ти в свого чоловiка спитай — бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.
Оля. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?
Лундишев (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате — тепер начальство. Комiсар! Пф…
Оля. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.
Лундишев (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два днi не обiдав. Чаю нема з чим випити.
Оля (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович… (Нiяково). Може, дозволите… В мене є курочка… я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись…
Лундишев (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!
Оля (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу… Адже ж я вiд щирого серця.
Лундишев. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, — а в тебе не вiзьму!
Оля. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?
Лундишев. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних — так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її — кажи — дав?
Оля. Та не хвилюйтеся, Валерiане Сергiйовичу, — нiчого я не пам'ятаю.
Лундишев. Коротка в тебе пам'ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комiсари одержали. Вiдплатили цiлком, сповна!..
IV
Входить Усачиха.
Усачиха. Там тебе мамаша шукає в конторi. Малому твоєму кепсько. Вмирає.
Оля (схоплюється). Боже ж мiй, господи! (Вибiгає, забувши про кошик).
Лундишев (мимрить). Вона менi курку… менi курку… (Виходить).
Усачиха (сама). Побiгла i кошолку забула з куркою. Сказано, вiтер в головi. (Озирається). Е, була не була. (Пiдходить до кошика). Все одно хлопець помре, не дiжде. (Бере курку з кошика i ховає пiд хустку). Удруге не кидай. Наука. (Iде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!
Входить комiсар вiйськових поїздiв.
Усачиха. Комiсар! Пропала!
Комiсар (пiдозрiло озирається). Ти що тут робиш?
Усачиха. Я… нiчого, їй-бо, нiчого. Так i єсть! Пропала!
Комiсар. Це чий кошик? Твiй?
Усачиха. Та нi… це Че… Черевкової Ольки.
Комiсар. А, Черевко, — його менi й треба. Почекай тут. (Швидко йде в лiвi дверi, звiдки зараз же чути телефонний дзвiнок i голос комiсара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.
Усачиха (метушиться з жахом по кiмнатi). Пропала! I втекти не можна, i кинути шкода. Якби де сховати… Ага! (Пiдходить до касового вiконця). Сюди! (Пiдiймає заслiнку вiкна i запихає туди курку, зачинивши знов вiконце). Сиди тут, падлюко, замiсть касира! Фу…
Комiсар (виходить з лiвих дверей). Ти знаєш, де живе машинiст Черевко?
Усачиха. Ще б пак не знати — знаю.
Комiсар. Веди мене до нього. Живо.
Виходять. Усачиха озирається на касу.
V
Повертається з перона Юркевич, знову сiдає на лавку. Увiходить Лундишев i Карфункель — обшарпаний, змарнiлий, але, як завжди, впертий i сердитий, з чемоданом у руцi.
Юркевич. А, це ви, гер Карфункель, добридень. По-старому чекаєте на поїзд?
Карфункель (сердито). Зальбадерей. Безглюзде запитання на вокзалi. Якi сьогоднi поїзди?
Юркевич. Та хто ж тепер це знає?
Лундишев. Мiшочний експрес, скорий — теплушка, кур'єрський — «сипняк-той свiт». Без пересадки. Спальнi мiсця — на даху, пiд небом.
Карфункель. Мiсочник… той свiєт? Зальбадерей. Нi. Менi не потрiбний такий поїзд.
Юркевич. А ви все не втрачаєте надiї? Щодня ходите довiдуватись про поїзди?
Карфункель (сердито). Я вже говорiль вам, що пiслязавтра мусиль бути дома — в Гейдельберг. Я мусиль робити там мiй годинник. Мiй генiальний дзигарi справжнього, дiйсного часу. О, лише тодi люди знатимуть, що таке час. Що таке — дер аугенблiк — один мить, якого тепер не помiчають.
Юркевич. То хiба не можна їх робити тут — цi вашi дзигарi? В Москвi, Петроградi нарештi?
Вбiгає захекана Усачиха.
Усачиха. А бодай вас жаба забодала! Знову наперлося повний вокзал. (Пробирається ближче до каси).
Карфункель. Зальбадерей. Єсть тiльки два чоловiка на свiтi, який може робити такий дзигарi. Я — Тобiас Карфункель, який їх придумав, i майстер Тобiас Рамiнгер, який може їх зробiль. Тобiас Рамiнгер, великий дзигармайстер з Гейдельберга. Ха! Ось чому я чекаю на станцiя мiй поїзд.
Усачиха тим часом пiдiйшла до самої каси i заступила собою її вiконце.
Юркевич. Чекаєте одинадцять мiсяцiв?
Карфункель. Одинадцять мiсяцiв, одинадцять рокiв, одинадцять хвилин. Вi по-старому нiчого не розумiль ауф час. (До Усачихи). Пардон, мадам, — менi треба в каса. О, нерозумний учень, — не пам'яталь нi один мiй урок. Вi чуєте? Менi треба в каса!
Усачиха (розгублено, проте не поступаючись). Та на бiса тобi каса, марудо!
Карфункель. Менi треба узнаваль поїзда. (До Юркевича). Одинадцять рокiв! Хiба не здавалося вам вiсiм рокiв тому двадцять чотири хвилини за цiлий рiк? А коли вас мусили розстрiлять — як вi рахували тодi вашi хвилини — по який годинник?
Юркевич. Так, це правда… Але тодi були хвилини — ви ж чекаєте, майн гер, цiлий рiк.
Карфункель. Хвилини, аугенблiкен, мить, рiк! Де вага, де мiра для цей лiчба? Тiльки на моїх майбутнiх дзигарях можна буде це пiзнати. Тiльки тодi ми пiзнаємо, який справжнiй мiра той чи той секунда, той чи той пiвгодина, тих чи тих десять рокiв. Цi дзигарi покажуть, що деякий пiвгодина займає не бiльше мiсця, нiж деякий рiк. I що iншi десять рокiв взагалi нiчого не вартi — не займаль нiяке мiсце.
Юркевич (береться за голову). Це божевiльна химера. В мене починає болiти голова, коли я вас слухаю.
Карфункель. Значить, дурний голова. Абер в мене немає часу — з вами балакати. Менi треба узнаваль мiй поїзд. (Розсердившись), Потурбувалься пропускать мене в каса!
Усачиха. Та яка тепер каса! Там нiкого немає!
Карфункель. Як немає! Я сам чув розмова унд шум. Там єсть один касир.
Юркевич. Та що це ви, майн гер, — яка тепер каса!
Усачиха. Iди, iди! Насупився, як король пiковий, i лiзе. Нiчого очi вилуплювати — я сама трефова дама — зась.
Лундишев. Та з вас, майн гер, кури смiятимуться.
Карфункель. Менi не треба курка — менi треба касир. (Вiдштовхує Усачиху i стукає у вiконце). Дi касе! Дас iст унергерт! Я буду скаржитись!
Усачиха. Пропала моя голубонька. Добрався-та-ки — нiмець проклятий.
З вiконця чути кудкудакання.
Карфункель. Вас? (Вiдчиняє вiконце, звiдки вилiтає курка). Що такий? Вас фюр ейне хенне! Що за один курка! (Хапає на льоту курку).
Усачиха (кричить). Вiддай мою курку, варвар!
Карфункель. Їх фраге нiхтс данах! Їх бiн урма-хер — я дзигармайстер, а не куроводник! Менi не треба нiяких курка!
Усачиха. А не треба, то вiддай!
Карфункель. Це не твоя курка!
Усачиха. Не моя! А ти звiдки знаєш чия? (Вириває в нього з рук курку i тiкає).
Юркевич. То це ж та сама, що Таратута…
Лундишев. Стривайте! Мадам! Продайте менi вашу курку!
Виходить за Усачихою.
VI
Карфункель (зазирає у вiконце каси). Дас iст нарренхаус. О, безумний час, коли курка в каса i немає нi бiлет, нi поїзд!
Юркевич. Так, майн гер, — бiлети у нас не в касi.
Карфункель. Не в касi? А де?
Юркевич. Їх дає революцiя разом з гвинтiвкою i наганом. I розпис в нас тiльки один — на фронт.
Увiходять Черевко i комiсар.
Комiсар. А паровози справнi?
Черевко. Паровози нiчого — витримають. Вся справа в людях. Вагонiв теж вистачить.
Комiсар. Ну, значить, орудуй. (Передає йому пакет). Ось наказ.
Черевко. Гаразд. Зараз зберемо осередок, а потiм i iнших.
Карфункель (виступає наперед). Гер комiсар! Менi треба поїзд. Я мусиль сiводнi їхати.
Комiсар (пише в блокнотi). Так.
Черевко. Поїздiв, товаришу, немає.
Карфункель. Як немає! В мене важлива справа! Я не можу загубить час!
Черевко. Зараз, товаришу, тiльки одна важлива справа — революцiя.
Комiсар (пише). I один тiльки час — революцiї. Значить, їдеш, товаришу?
Черевко. Їду.
Комiсар. Добре. Ну, я пiшов в осередок. (Виходить).
Карфункель (розсердившись). А! Вi думаєте, що забираль собi всi поїзда i весь час для ваша революцiя i зупиниль все життя! Аусгешльоссен! Зо бальд нiхт! Не так скоро! Життя ще поверне вас назад тисячею турбот i жалощiв! Воно єсть сильнiше, нiж ваша революцiя!
Черевко. Пуста балаканина, товаришу. Революцiя важливiша за хвилиннi справи.
Карфункель. Що такий! Ну, то дивiться ж, щоб вi не пожалкували потiм про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революцiя в свiтi!
Вбiгає ще бiльше стурбована Оля.
Оля. Андрiю Трохимовичу, ви тут? Серьожi зовсiм погано, що ж менi робити, що робити! Доктор каже — камфора… якщо не дiстанемо, умре… (Плаче).
Черевко. Що ж менi робити, Олю, що… ти ж бачиш… Нiде немає.
Карфункель (хмуро). Ага — я говорiль. Ось во-на — цей хвилина.
Оля. То вiн же умре — пiдемо додому. Вiн тебе кличе, хоче тебе бачити.
Черевко (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумiй — не можу — зараз осередок… негайний наказ — Треба готувати поїзди на фронт. Ех… (Затуляє обличчя рукою).
Вбiгає секретар осередку.
Секретар. Андрiю Трохимовичу, ти тут? Iди мерщiй в дежурну — осередок. Чекають.
Черевко. А? Що? Зараз… (Стоїть, стиснувши кулаки).
Оля тихо плаче.
Карфункель (тихо). Тепер ви розумiль? Який революцiя поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син i коли вiн вас кличе.
Черевко (отямившись — рiшуче). Ходiм, Павло Михайловичу. Iди, Олю, iди. (Цiлує її). Я потiм… Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним).
Юркевич. Що, майн гер, — є, значить, люди сильнiшi, нiж ваша мудрiсть. Цього разу ваш «фокус не удалсi».
Карфункель. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).
VII
Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.
Юркевич. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся… Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).
Лiда (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний… Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай — я привезла тобi сала i курочку — поїсти… Любий…
Юркевич. Спасибi, Лiдо, — тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.
Лiда (зiтхає). Так менi ж знову треба їхати — i надовго.
Юркевич. Як їхати! Куди?
Лiда. На фронт. Ти ж знаєш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю. Вiйна ще не скiнчилася, любий.
Юркевич. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба немає солдатiв на фронтi?
Лiда. Я комунiстка, Лесю, — значить, теж солдат. Партiя кличе — я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.
Юркевич. Партiя, партiя… То навiщо ж тодi ця воля, яку ти захищаєш своєю кров'ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.
Лiда. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна вiдродитись в громадськостi.
Юркевич. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя — серце. I якщо воно мовчить…
Лiда. I ти — i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? I якщо я мовчу — як завжди мовчу про свою любов, то хiба… Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти думаєш, легко менi йти в ногу з чоловiками, — i якими чоловiками! — в цей грiзний i великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жiночої слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тiльки епiзод, — а для мене вона велика радiсть, що дала менi життя. I ось я сама, я сама повинна вiд неї вiдмовитись, залишити тебе надовго — може, назавжди… I коли моє серце спливає кров'ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками).
Юркевич. Лiдо, моя дорога Лiдо!
Лiда. Нiчого… я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку — в мене немає… Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.
Виходять.
VIII
Лундишев (входить). Не догнав… побiгла, проклята баба… А добра, здається, курка… велика — напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка… золотава картопля… гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиляє голову на руки).
Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.
Усачиха. Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла — на збори. А ось i кошолка її — до речi. (Iде до лавки).
Лундишев (схоплюється). Слава богу, — вона! Мадам, продайте менi вашу курку.
Усачиха (озираючись). Курку… яку курку?
Лундишев. Та я ж бачу — у вас пiд хусткою, в паперi.
Усачиха. I бистроокий же старий — i спить, а кури бачить. (Нерiшуче). От iскушенiє… а ти знаєш, почому зараз курка?
Лундишев. Ви купець — ви й кажiть.
Усачиха. Давай п'ятдесят тисяч.
Лундишев (з жахом). П'ятдесят тисяч за курку! За курку!
Усачиха. Звiсно, за курку, а не за слона. Та ти подивись, яка це курка — сало аж тече. Давай сорок тисяч.
Лундишев. Сорок тисяч! I подумати, що колись я мав змогу заплатити мiшок золота — двадцять тисяч за чарiвну паризьку курочку… А тепер…
Усачиха. Ну, чорт з тобою — давай тридцять тисяч.
Лундишев. Послухайте — вiзьмiть цей перстень.
Усачиха. Перстень? А вiн золотий?
Лундишев. Ну, звичайно ж! Вiн же з iзумрудом. За нього можна купити три тисячi таких курок, як ця.
Усачиха. Господи Iсусе! От i будь пiсля цього чесною! Ну, бог з тобою, — бери. (Хапає перстень i вiддає курку).
Лундишев (бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя… (Виходить, притискуючи курку до грудей).
IX
Усачиха (сама, милуючись каменем). Камiнь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, — iдуть — напевно, збори. (Тiкає).
Входять кiлька залiзничникiв, серед них Черевко, секретар партосередку та iншi, а також 3–4 жiнки— дружини залiзничникiв. Хмуро розсаджуються по лавках.
Збори.
2-а жiнка. Хлiба немає, а збори щодня. Свобода…
3-я жiнка. I не кажiть. Очi б мої не дивились.
2-а жiнка. Знову умовляти будуть.
3-я жiнка. Тьху!
Секретар осередку. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.
2-а жiнка. Кожен день накази, а хлiба немає.
1-й залiзничник. Скажи краще, чому жалування припинили.
3-й залiзничник. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?
1-а жiнка. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Дiти пухнуть.
Галас.
Секретар. Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.
2-а жiнка. I все брехня. Немає в них картоплi — бреше.
Секретар. Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, — в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа — негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.
1-й залiзничник. А куди? До яких мєстов?
Секретар. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.
Галас. Увiходить Карфункель.
— Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!
— I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.
— Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.
Секретар. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент…
Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.
— Самi працюйте.
Карфункель. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.
Черевко (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?
1-й залiзничник. Звiсно, — ти ж партєєць — зрiвняв.
Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.
Черевко (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст — вiрно, товаришi, — а хiба ви не робiтники!
Оля. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).
Карфункель. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.
Черевко (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi… зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син… хлопчик мiй вмирає… Якщо зараз не впорснути камфори — до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, — я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.
Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.
– Їдемо, Трохимич, їдемо!
Черевко (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, — не сумнiвався.
Карфункель. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.
Х
З шумом вбiгає Таратута.
Таратута (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, — аж цiлих шiсть ампул!
Оля (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).
Таратута. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору пiдмочиш.
Оля (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).
Рух. Крики.
— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!
Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.
— Чорт з вами! Поїду i я!
Черевко. Ну, Прокопич! От молодець!
Таратута. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, — вiзьмiть хоч кочегаром — я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?
Черевко (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, i коли повернемось — невiдомо. А швидкiсть — скiльки машина витримає.
Таратута. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени — а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.
Черевко. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся — буде. Спасибi тобi, друже, — повiк не забуду.
Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.
XI
Увiходять Лiда i Юркевич.
Лiда. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.
Юркевич. Як! Сьогоднi? Зараз?
Лiда. Адже ти чув — пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше… Не сердься, Лесику, прощай.
Юркевич. Знову… один… Знову розбита мрiя… Казка моєї любовi.
Лiда. Не муч мене, Лесю… Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити… (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий… Та й не такої тобi треба любовi…
Юркевич. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я — полум'яна птице революцiї… I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж — прощай… (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.
Входять комiсар вiйськового поїзда.
Комiсар. Значить, ви їдете, товаришу?
Черевко. Я готовий.
Комiсар. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.
Черевко. Знаю.
Комiсар. Маршрут засекречений.
Черевко. Зрозумiло.
Комiсар. Швидкiсть найвища.
Черевко. Гаразд.
Таратута. Красота!
Комiсар. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колiй невiдомий.
Черевко. Зате — мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.
Комiсар. Правильно. I за цю мету — всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.
Черевко. Нiчого, — примусимо i час нам служити.
Таратута (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, — будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.
Карфункель. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.
Комiсар. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).
Черевко. За справу робочого класу.
Лiда. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).
Таратута. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.
Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.
Завiса.