Та сама станцiя. 1919 рiк
І
Входять поручик i начальник станцiї.
Поручик. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?
Начальник станцiї. Як завжди — п'ять сорок.
Поручик. А на Шепетiвку?
Начальник станцiї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.
Поручик. Вiчно запiзнюється. Ну, добре, ходiм у дежурну. Я мушу прийняти станцiю.
Виходять.
II
Входить Юркевич. Тепер йому 32–33 роки. Схвильований. Виймає з кишенi листа. Читає. Нервово ходить по кiмнатi. Курить.
Юркевич. Невже ж це можливо? Вона — Лiда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрiя, яку я втратив так безглуздо на цiй же станцiї сiм рокiв тому, — вона мене пам'ятає, а може… а може й кохає! Яка химерна рiч — життя!.. I яке щастя знову знайти її тепер, пiсля довгих рокiв розлуки… i яких рокiв!
Входить Карфункель, як i ранiш, елегантно вдягнений, але вже в iншому пальтi, як i ранiше з чемоданом в руцi. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.
Карфункель. Хм. Дер таузенд. Дi ур гет фор. (Пiдносить годинник до вуха, хитає головою). Годинник поспiшає. (Виймає з другої кишенi другого годинника). Абер найн. Зi гет рехт. Е, пардон, — вi не знайт, коли поїзд на Варшава?
Юркевич (неуважно). Напевно не знаю. Здається, вiн запiзнюється на тридцять п'ять хвилин.
Карфункель. Вас? Дас iст унергерт! Це неможливо! Я мушу пiслязавтра бути дома, в Гейдельберг. Неодмiнно. О, ферфлюхте гейденлерм! О, безглюздий країна, що нiколи не шануваль час. Я не можу спiзняль.
Раптом чути мелодiйне тринькання, неначе з музикальної шкатулки.
Юркевич (здивовано озирається). Що таке? Звiдки ця музика? Неначе куранти на годиннику. (Проводить рукою по чолу). Де я чув колись таку музику?
Карфункель (виймає ще одного годинника з кишенi — тринькання стає гучнiшим). Алле таузенд! Я не можу спiзняль!
Юркевич (вiдступає вражений). Боже мiй! Та це ж ви! Знову ви! Знову лиха година!
Карфункель. Вас? Вас волен зi? (Накручує годинник ключем).
Юркевич. Ну та, звичайно ж, ви! I знову на моїй дорозi. Механiк з годинниками i зубним болем, який… якого…
Карфункель (дивиться спiдлоба на Юркевича). Який даваль вам сiм рокiв тому маленький лекцiй про руський iнтелiгент i про закон тiсного часу. I навчиль вас цiнувати кожну хвилину життя.
Юркевич. Чорт би забрав вашi лекцiї! Вони менi дорого коштували. Це не лекцiї, а чаклунство. Я й досi тремчу, коли згадую той вечiр.
Карфункель. Та при чому ж тут я? Я тiльки скромний учений i механiк — дзигармайстер. Я ж казав вам тодi, що дещо розумiю в життi, в часi i в його законах. Ну, то нема нiчого дивного, що я вмiю приманiль собака з-за грубки — ден гунд аус дем офен льокен.
Юркевич. Так, але звiдки ви знали, звiдки ви це все знали?
Карфункель. Знали? Що я зналь?
Юркевич. Звiдки ви знали, що зо мною трапиться стiльки пригод, таких незвичайних i трагiчних?
Карфункель. Ну, то це ж простий математика, звичайний розрахунок, закон. Подiї або трапляються дуже рiдко, або сунуть цiлий юрба. Життя, як колода карт — козирi або йдуть один за один, або їх зовсiм немає. Час буває або пустий — цiлий рiк без подiй, — або тiсний вiд рiзних пригод, що налазiль один на один i валiлься, як снiг на голова.
Юркевич (задумливо). Справдi, це так i, мабуть, дуже просто. Але звiдки ж ви знали, що саме тодi, що саме того вечора звалиться на мене стiльки пригод?
Карфункель. Ну, то це вже зовсiм не трудно. Адже ж вi самi казаль, що багато рокiв проживаль дуже нудно. I раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозумiль, що для вас починалься смуга тiсних часiв — коли подiї доганяють один одна i йдуть як зграя риб, що збиралься викидать iкру.
Юркевич. I знову нiбито правда… Але тодi це виходило так, неначе ви самi наслали на мене цi пригоди, щоб вiдплатити за мою байдужiсть, коли у вас болiли зуби. До речi, як вашi зуби тепер? Зараз у мене є цi краплi — хочете?
Карфункель. Зальбадерей! Дурний балакня! Можете крапаль їх собi на язик. Менi тепер потрiбний поїзд, а не краплi.
Юркевич (смiється). Точнiсiнько, як менi тодi. Нашi ролi перемiнилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспiшати i не дуже покладатися на час. У нас вiн тепер надто тiсний — революцiя, вiйна…
Карфункель (розсердившись), Зальбадерей! Хiба можна рiвняль? Їх бiн дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мiй рука i рушиль мої години, як бажаль.
Юркевич. Стережiться, майн гер. У нас є майстер дужчий за вас.
Карфункель. Зальбадерей! Пустий балакня. Немає майстер дужчий, нiж я.
Юркевич. Єсть, майн гер, — це наша революцiя. Вона зупинила всi дзигарi, всi годинники окремих людей i змусила їх жити i вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи нi. Вона припинила назавжди спокiйне, лiниве життя, яким ми досi нудилися. О, нам уже не нудно — стiльки подiй i пригод наслала вона на нас, перед якими i ваш зубний бiль i мої пригоди в той вечiр тiльки дитяча гра… Тепер ми знаємо i без вас, що таке насправдi тiснi часи!
Карфункель. Зальбадерей! Революцiя потрiбний для вас, для гнилий руський iнтелiгент, щоб виганяль iз вас байдужiсть i бездiлля. Вона ще мало вас бiль, — менi вона не страшний i не потрiбний.
Сердито виходить.
Юркевич. Не до вподоби. Стривай, лiбер гер, ти менi насипав тодi перцю в печiнки, не довелося б i тобi…
III
Входить граф Лундишев у супроводi носильника, що тягне за ним цiлу гору чемоданiв. Граф змiнився порiвняно мало.
Лундишев. Раз, два, три, чотири — здається, всi. Цi два тягни в багаж. Та мерщiй повертайся! На бiлети — живо!
Носильник. Не звольте турбуватися. Встигнемо. (Виходить).
Лундишев. Тобi, звичайно, нема чого турбуватися. Сам, мабуть, бiльшовикiв ждеш не дiждешся. Фу! (Бачить Юркевича). Кого я бачу! Це ви, мсьє Юркевич? Яка зустрiч!
Юркевич (сухо). Пробачте, але менi здається, що пiсля всього, що тодi… що тодi було…
Лундишев. Ну, що там згадувати… З того часу ми стiльки пережили, що таке маленьке непорозумiння…
Юркевич. Справдi, що так… Навiть не вiриться, що стiльки подiй пронеслося над нашим життям…
Лундишев. Так, вiйна, революцiя. (Зiтхає). Я вас i не бачив вiдтодi. Мабуть, були на фронтi?
Юркевич. Ну, зрозумiло… А ви кудись виїжджаєте?
Лундишев. Так, зовсiм. У Париж, до брата Iвана.
Юркевич. Як! А ваш маєток? А ваш знаменитий курник? Невже ви це все покинете?
Лундишев. То це ж усе загинуло, пропало. Садибу спалили, куряче мiстечко зруйнували. Цiлий тиждень усе село варило й смажило моїх курей, безцiнних бентамiв i китайських курей, племiнних пiвнiв по п'ятсот карбованцiв штука! Нi, з мене досить. Продав усе, забираю все цiнне — i в Париж!
Юркевич. Заведете знову свiй курник?
Лундишев. Ну, зрозумiло! А ви знаєте, в Парижi знову з'явилась ця курочка — принцеса Буль-Буль. Аякже! Сам читав. Ну, тепер я її, напевно, здобуду!
Юркевич. Бажаю вам успiху!
Лундишев. Спасибi. А скажiть, до речi, де тепер ця принадна дiвчина з золотими кучерями — ваша Буль-Буль, на яку ви промiняли тодi мою курочку? Здається, ви так само її загубили, як i я свою. Невже ви її потiм не зустрiчали?
Юркевич (схвильовано). Нi. Сiм рокiв я марно шукав її по цiлiй Росiї. Кажуть, що вона була на вiйнi, потiм, уже пiсля революцiї, хтось бачив її в Москвi. Нiбито навiть комунiсткою.
Лундишев. Та що ви! А така на вигляд скромна дiвчина…
Юркевич. I уявiть собi, який випадок: сьогоднi, цiлком несподiвано, одержую вiд неї листа з Харкова.
Лундишев. Та що ви!
IV
Раптом виникають якiсь наростаючi звуки. Чути тривожнi дзвiнки. Десь схвильовано гуде телефон. Грюкають дверi. Через кiмнату швидко проходить кiлька заклопотаних залiзничних службовцiв i офiцерiв.
Лундишев (схоплюється стурбований). Що таке? Якась тривога… Може, боронь боже, на фронтi?
Юркевич. Та нiчого особливого, заспокойтеся.
Лундишев. Легко сказати — заспокойтеся. Кажуть, що наше становище неважне. Чи вiрите — хвилини лiчу, коли нарештi виберуся з цiєї проклятої Росiї. Ах, пардон, я вас перебив. Ну, то що ж далi? Одержали вiд неї листа…
Юркевич. Так, щойно. Пише, що буде сьогоднi тут з харкiвським поїздом. Це, значить, через пiвгодини. Можете судити, який я схвильований. Сiм рокiв мовчання i даремних розшукiв — i раптом сьогоднi доля знову посилає її на моєму шляху!
Лундишев. Хм, доля… Не дуже я вiрю подарункам долi, мiй молодий друже. Це, знаєте, бувають такi дитячi цяцьки — вiдчиняєш таку гарненьку коробочку — думаєш, там цукерок, а звiдти — бац! — вистрибує чорт з рогами.
Юркевич. Ну, що це ви, граф, як вам не соромно!
Лундишев. Так, так, мiй друже. Адже ж ви не бачили її сiм рокiв. Звiдки ж ви знаєте, яка вона тепер? Та ще комунiстка, спаси господи! Ви ось думаєте, що вона така собi тиха курочка — цiп, цiп, цiп, а вона — гам! — i вiдкусила вам голову — хе-хе-хе!
Юркевич. Нехай так. За неї i вмерти щастя.
Знову входить той самий поручик. Озирається, пiдходить до Лундишева.
Поручик. А, ваша ясновельможнiсть! Куди це ви зiбрались?
Юркевич вiдходить i сiдає бiля стола. Офiцiант приносить йому пляшку пива.
Лундишев. Та ось хочу провiдати брата Iвана в Парижi. А ви як, поручику?
Поручик. Та нiчого, граф, не сумуємо. Пульси поки що б'ються.
Лундишев. Так, вам аби тiльки дiвчата. А ось на фронтi, кажуть, не той… (Притишуючи голос). Чи правда, що був якийсь прорив? Я, знаєте, так хвилююся!
Поручик. Та нiчого подiбного! Який там прорив?
Лундишев. Адже ж бiльшовики знову натискають. Кажуть, навiть Орел нiбито захопили.
Поручик. Не вiрте, ваша ясновельможнiсть, таким нiсенiтницям. Ми їм недавно так всипали, що не скоро очумаються. Особливо вiд танкiв. Вiд цих танкiв у червоних всякi пульси завмерли. Туди ж, воювати лiзуть!..
Лундишев. Та що ви! Дай-то бог! Як же, говорять, пiд Кам'яно-Черновською цiлий наш кавалерiйський корпус розбито?
Поручик. Та хто ж це говорить! Їхнi ж пiдпiльнi агiтатори. Думаєте, їх мало? Скрiзь нишпорять. Цим тiльки i беруть, щоб ворожий тил розкладати. Та от i сьогоднi… (озираючись i притишуючи голос) одержано секретне повiдомлення, що приїжджає їхня пiдпiльниця — шпигунка. З харкiвським поїздом.
Лундишев. Та що ви кажете? Значить, ви за нею? Полювання?
Поручик. Ще б пак! Звiр вiдмiтний.
Лундишев. А як же ви її пiзнаєте? Вона ж, певно, пiд гримом — iнкогнiто?
Поручик. Та ось я чекаю iнструкцiй. (Дивиться на годинника). Поки що вiдоме лише прiзвище.
Лундишев. А чого ж вам бiльше?
Поручик. Ну, то цього якраз дуже мало. Що ж ви думаєте, в неї один паспорт?
Лундишев. Напевно, єврейка?
Поручик. Нi, уявiть собi, росiянка. Якась Зван-цева.
Юркевич, який прислухався, випускає, зляканий, склянку.
V
Дзвiнки. Входить поспiшно Карфункель. За ним носильник. Поручик ходить по кiмнатi.
Носильник (до Лундишева). Готово, ваше сiя-тельство. Здав.
Лундишев (схоплюється). Ага, чудово, чудово!
Носильник. Не звольте турбуватись. Поїзд запiзнюється на тридцять п'ять хвилин. Я зайду через двадцять хвилин. (Виходить).
Юркевич (пiдводиться схвильований). Який жах! Лiда… Лiда… Що ж робити? Як застерегти її вiд цiєї небезпеки?
Карфункель (до Юркевича). Тридцять п'ять хвилин! Я не можу загубiль пiвгодини через ваше безладдя. Це неподобство, нечувано, чортзна-що!
Юркевич (не слухаючи). Поїзд запiзнюється. На тридцять п'ять хвилин. Значить… значить, є ще час. Але що придумати, що зробити?
Карфункель. Тридцять п'ять хвилин! Я буду скаржитися. Зальбадерей! Я вимагаль!
Юркевич. Та чого ви до мене причепилися! Що я — начальник станцiї? Я такий самий пасажир, як i ви.
Знову гугнить телефон. Тривожнi дзвiнки.
Карфункель. Найн, не такий. Я мусиль, iх золь — я мусиль бути тринадцятого числа в Гейдельберг!
Юркевич. Ну, що ж, на те ви майстер часу — зробiть, щоб це було так.
Карфункель. Зальбадерей!
Лундишев. Чуєте, чуєте, знову! Та спитайте ж їх — у чому справа, поручику!
Поручик. Та годi-бо, граф, як вам не соромно! Ви лише сiєте панiку. (Спiшно виходить).
Лундишев. Так, добре тобi панiку. Тобi б лише пульси та дiвчата. Стривайте! Поручику! (Бiжить за ним).
Карфункель. Мене не смiють затримуваль! Тридцять п'ять хвилин! Га! Я не можу загубиль пiвгодини. Я дам сто, п'ятсот доларiв за цi пiвгодини. Щоб поїзд приходиль вчасно. (Виходить).
Юркевич. А я б вiддав усе, щоб вiн не прийшов зовсiм. Але що ж робити? Як її врятувати? Надiслати телеграму? Але куди, кому? Яка жахлива мука! Справдi, цей проклятий годинникар приносить менi нещастя…
VI
Входить з пляшкою i склянкою в руках шофер Таратута. Вiн у шкiряному костюмi, з окулярами на шкiрянiй шапцi. Ставить пляшку на стiл i сiдає.
Таратута. Ех, жаль, на коньяк не вистачило монети. Доведеться цю кислятину пити. (Наливає в чарку). Войдiтє. (П'є). Брр… (Помiчає Юркевича i схоплюється). Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ось де довелося побачитись!
Юркевич. Таратуто! Ти звiдки взявся? Та хiба ти не на фронтi?
Таратута. Ба, згадали! Я вже пiвроку вiльний козак, ха-ха! Шофер, куродав i — гони монету. Життя — що нада! Ситий, п'яний i нiс у тютюнi. Кожного дня товарообман, продаю гас, купляю масло, давлю собак, курей, гусей i все на свiтi. Мене так i звуть: Таратута — куряча смерть. Ха-ха-ха! Сьогоднi тут, а за пiвгодини — шукай вiтра в полi. Щодня нова дєвочка!
Юркевич. Стривай, стривай — яка думка! Слухай, Таратуто, чи можеш ти менi допомогти?
Таратута. Вам? Масла, сала, дєвочку, курку — все на свiтi! Хiба я забув, як ви мене в окопах виручали!
Юркевич. Яка слiдуюча станцiя на Харкiв?
Таратута. На Харкiв? Чабани.
Юркевич. А скiльки верст?
Таратута. Двадцять три.
Юркевич. Двадцять три! Врятована! Слухай, Таратуто. Бачиш цей золотий годинник? Вiн коштував пiвтораста карбованцiв. Я дам тобi цей годинник, якщо ти за двадцять хвилин домчиш мене на Чабани — ранiш, нiж прийде туди харкiвський поїзд. Згода?
Таратута. Та конєшно ж, тiльки навiщо це вам?
Юркевич. Ах, та скорiш, Таратуто! Справа йде про життя — чуєш, про людське життя! Я мушу знайти на цьому поїздi одну мою знайому i попередити, щоб вона не їхала сюди. (Бере його за руку i озирається). За нею полюють жандарми. Розумiєш, її схоплять, як тiльки вона…
Таратута (у захватi). Поїхали. За п'ятнадцять хвилин домчу. Тiльки навiщо менi ваш годинник? Я його однаково проп'ю, i все на свiтi. Адже ж менi час не потрiбний.
Юркевич. Мерщiй, мерщiй, Таратуто!
Таратута. Дасте пляшку коньяку — i квит. А час — я його давно загубив, i все на свiтi. Ще там, на фронтi.
Юркевич. Ну, от i чудово! Мерщiй же в путь, Таратуто!
Таратута (схоплюється). Тiльки змiню покришку — i в путь. Чекайте на мене тут.
VII
Цiєї хвилини за дверима чути галас, i в кiмнату вдираються чотири жiнки. У трьох з них в руках задавленi кури, а в четвертої задавлений кiт. Побачивши Таратуту, одразу здiймають страшний галас.
Перша. А, осьдечки вiн, куродав, окаянна душа, куряча смерть!
Юркевич (злякано). Що таке? Чого їм треба?
Друга. Задавив — та й гадки не має! Ти що це, кожен день наших курей давитимеш, магомет?
Четверта. Ти нащо, душогуб, кота задавив?
Юркевич. Та йди ж бо мерщiй, Таратуто, спiзнишся!
Перша. А яку ж курку задавив, проклятий — зозулясту, красунечку, щодня неслася, з рук їла! Пропаду на тебе нема, анахвемо!
Таратута. Брись! Пiшли геть! Забирайтеся!
Друга. А, тепер — забирайтеся! Нi, дзуськи, голубчику, годi!
Третя. Ми, тебе, iрода, так не випустимо!
Юркевич. Ради бога, мерщiй, Таратуто, кожна хвилина дорога!
Друга. Та я за свою чубату й тисячi не вiзьму! Я тебе по судах затягаю, бiльшовик, куродав безбожнийi
Третя. Та я за свого пiвня горло тобi перерву!
Таратута. Геть пiшли, негiдницi! Я вас самих подавлю, сороки мокрохвостi. Всiх розмiняю, баби, курячий народ!
Всi. А, ти ще лаятись? Берiть його, тiточки, за боки, тягнiть до жандарма!
Галас. Наступають на Таратуту.
Юркевич. Мерщiй, мерщiй, Таратуто! Все пропало.
Таратута. Брись, окаяннi! (Вiдступає до дверей). Дайте їм по керенцi, ваше благородiє, — у мене немає.
Вiдштовхує баб i зникає. Тi наступають на Юркевича.
Юркевич (виймає гаманець}. Нате! Нате i забирайтеся!
Перша. Це за зозулясту — керенку! Та я самих яєчок…
Друга. Та я за свою чубату й тисячi не вiзьму!
Третя. Та я за свого пiвня!..
Четверта. Та такого кота в цiлому городi не було — тiльки що не говорив, сердешний!
З криком тiснять Юркевича.
Юркевич (у розпачi шпурляє направо i налiво керенки). Нате! Нате ще! Нате!
Баби хапають грошi, але продовжують з галасом наступати.
Юркевич. Та не налазьте! Геть! Це вже справдi якийсь тiсний час. Нате! Нате ще i забирайтеся геть! (Кидає грошi на пiдлогу).
Бiйка, галас. Баби хапають грошi i виходять, лаючись.
Юркевич (стоїть сам, важко дихаючи, розпатланий, пом'ятий). Що це за день! Лiда, жандарми, Таратута, задавленi кури, коти… I коли дорога кожна хвилина, коли треба мчати щодуху, щоб урятувати мою Лiду, — знову чорт кидає курей пiд мої колеса! Знову курка на моїй дорозi!
VIII
Вертається поручик з другим офiцером — полковником, за ними Лундишев i Карфункель. Полковник пiдозрiливе оглядається.
Лундишев. Нарештi ми про все дiзнаємось. Мiй полковнику, з'ясуйте ж нам кiнець кiнцем, в чому рiч? Що значить ця тривога? Чи буде сьогоднi поїзд на Шепетiвку?
Юркевич (дивиться на годинник). Ще п'ять хвилин. I де вiн пропав, каналiя?..
Карфункель. Я, я — нах Шепетофка. Я не можу чекаль! (Виймає з кишенi ще одного годинника i накручує). Зальбадерей!
Полковник. Пробачте, граф, я не маю змоги! Зараз не такий час. (Вiдводить поручика на авансцену). Кепськi новини. Пiд Дмитрiвськом наших розбито. Пiд Бiлгородкою — прорив. Але не в цьому справа. (Озирається на Юркевича). Зараз приїде ця бiльшовичка, шпигунка. Треба й негайно лiквiдувати.
Поручик. Слухаю, пане полковнику!
Полковник. У неї важливi вiдомостi про наше розташування, про плани бiльшовикiв.
Юркевич (нервово ходить по кiмнатi, дивиться на годинник). I де вiн пропав? Пройшло вже сiм хвилин. Що робити? Пiти туди — розминешся. Зараз буде поїзд.
Карфункель (дивиться на годинник). Пройшло тiльки сiм хвилин. Коли ж буде поїзд? Що робити? Зальбадерей!
Юркевич (пiдходить до Карфункеля i хапає його за руку). Ви ж майстер часу — ви знаєте його закони. Зробiть, щоб вiн зупинився хоч на двадцять, хоч на десять хвилин. Щоб не прийшов цей поїзд, який везе менi муку i смерть.
Карфункель. Зальбадерей! Що таке час? Для вас вiн iде занадто швидко, для мене, навпаки, дуже поволi. Такий час — тiльки наше почуття. Його взагалi немає.
Юркевич. То хiба є iнший час?
Карфункель. Так, є — i я його знаю. Справжнiй час, якого люди не помiчають, бо не знають, як його рахуваль. Знаю тiльки я, Тобiас Карфункель, i я зроблю свiй годинник, що покаже не той час, який нам здається, а той, що є насправдi. Ха! Дi ур дер варгафтiгер цайт.
Юркевич. Ви божевiльний! Можна з'їхати з глузду, слухаючи вашi химери.
Карфункель. З'їхати з глузду? Зальбадерей! Для майстер не потрiбний ваш глузд — вiн слухає свiй генiй.
Поручик. Але як її пiзнати, пане полковнику?
Полковник. В тiм-то й штука. Бачите цього цивiльного в сiрому капелюсi? Його прiзвище Юркевич. У мене є вiдомостi, що вона йому писала. Треба його обшукати i примусити… Ви розумiєте?
Поручик. Ага, розумiю: полювання на живу принаду.
Полковник. От-от!
Юркевич (дивиться на годинник). Ще двi хвилини! Нi, це неможливо! Краще пiду туди…
Iде до дверей. Полковник заступає йому дорогу.
Полковник. Пробачте, одну хвилину. Ваше прiзвище Юркевич?
Юркевич (здивовано). Так… Але дозвольте…
Полковник. Будьте ласкавi, покажiть нам листа, якого ви сьогоднi одержали.
Юркевич (спалахнувши). Але дозвольте! З якого права?
Полковник. З якого права? (Голосно). Пане поручику, попросiть усiх вийти. Панове, прошу всiх вийти!
Поручик. Прошу вас, панове! (Випроваджує Лундишева i Карфункеля).
Лундишев. Але дозвольте! Яка пiдстава?
Карфункель. Дає iст унергерт! Як ви смiєте?
Поручик виштовхує обох.
Полковник (до Юркевича). Ви чули? Покажiть листа!
Юркевич. Якого листа? Я протестую!
Полковник. Та що ви — дитина чи iдiот! Не змушуйте мене вдаватися до iнших… (Виймає револьвер).
Юркевич. Це насильство. Я буду скаржитися. (Виймає i вiддає листа).
Полковник (вихоплює i нашвидку читає). Чорт побери! На машинцi. Хитра, стерво! Значить, ви з нею листуєтесь? А ви знаєте, чим це пахне? Ви заарештованi. Поручику!..
Юркевич. Але дозвольте! Я її не бачив сiм рокiв!
Полковник. Не морочте нам голови. Єдиний спосiб загладити вашу провину — це допомогти нам її заарештувати.
Юркевич. Що таке? Та ви з глузду з'їхали!
Полковник. Якщо ви не хочете, щоб вас негайно розстрiляли, ви повиннi йти на перон i зустрiти цю особу. Зрозумiли?
Юркевич (трiумфуючи). А! Значить, ви не знаєте її в обличчя! То будьте ж певнi, що я вам її не викажу. Я зараз же йду додому.
Вбiгає захеканий Таратута. Обидва офiцери наставляють на Юркевича свої револьвери.
Таратута. Товаришу Юркевич! Готово! їдьмо!
Полковник. Ви зараз же будете розстрiлянi.
Юркевич. Нехай, але я вам її не викажу.
Таратута. Так i єсть! Спiзнився! А все через курей проклятих! Звиняюсь, ваше високородiє, менi треба до громадянина Юркевича.
Полковник (повертається з загрозою). А! Тобi треба! Поручику, взяти його.
IX
Таратута моментально зникає. Цiєї хвилини ще один поручик i двоє солдатiв вводять Лiду. Тепер це елегантно вдягнена i дуже гарна дiвчина 25–26 рокiв.
Полковник (до Юркевича). Востаннє пропоную вам iти на перон i зустрiти цю жiнку. Чули? Через п'ять хвилин буде пiзно.
Юркевич. Нi, нiзащо!
Полковник. Ви зараз же будете розстрiлянi! Чуєте?
Юркевич (помiчає Лiду, здригається). Нехай! I все-таки я вам її не викажу!
Полковник (кричить). Мовчать! Я сам вас уб'ю як собаку! Мовчать!
Поручик. Пане полковнику, тут стороннi…
Полковник. Мовчать!
Другий офiцер. Пане полковнику…
Полковник (обертається). Га! Чого вам треба?
Офiцер. Дозвольте доповiсти. Ми зараз затримали цю даму. Вона приїхала автомобiлем. З боку Чабанiв.
Полковник (стає уважним). А… ну, i що ж?
Офiцер. Дуже непевна особа. (Тихо доповiдає щось полковниковi). Ось її документи. (Подає полковниковi). Можливо, пане полковнику, що це саме i є… прошу звернути увагу. (Показує пальцем на один з документiв).
Полковник. А, чудово, чудово! Хм… (Розглядає документи). Цифри, слова, знаки — безумовно, шифр. (Раптом скидає оком на Лiду). Як ваше прiзвище?
Лiда. Олена Жданова.
Полковник (швидко). А не Лiда Званцева?
Лiда (спокiйно, знизавши плечима). Не розумiю вашого запитання, полковнику.
Полковник. А, не розумiєте? А якi це шифрованi записи у вас в зошитi? Iєроглiфи оцi?
Лiда. Записи? Ах, то це ж моя стенографiя. Вправи — для практики.
Полковник. Хм, дуже пiдозрiла практика. А що ви робили в Чабанах?
Лiда. Я гостювала там на хуторi. В сестри.
Полковник. Гостювали на хуторi, а поїхали на моторi. (Полковник для рифми робить у словi «хуторi» наголос на «о,»). Ну, добре, ми це все з'ясуємо. До речi, цей молодий громадянин принiс нам сьогоднi листа якоїсь Лiди Званцевої. (Лiзе в кишеню). Чи не знайома вам випадково ця рука? (Навмисне бариться, не розгортаючи листа).
Лiда (посмiхаючись). Навряд, якщо листа написано на машинцi.
Полковник (трiумфуючи). А! Попались! Попались! Значить, ви самi його писали, якщо знаєте, що на машинцi.
Лiда (весело смiється). Та заспокойтеся, полковнику. Я ж бачу адресу на конвертi — друкованi лiтери.
Полковник. Тьху! (Ховає листа).
Юркевич (нiби нетерпляче). Вибачте, пане полковнику, це все дуже цiкаво, але при чому ж тут я?
Полковник (допитливо дивиться на Юркевича, потiм на Лiду). Так ви не знаєте цiєї, хм, дами?
Юркевич. На превеликий жаль, нi.
Полковник. А! На жаль…
Юркевич. Так, бо вона дуже гарненька.
Полковник (розгублено). Чорт зна, що таке! Ви здається, знову наплутали, поручику…
Х
Входять Лундишев i Карфункель. Обидва знову пориваються до полковника.
Лундишев (ввiчливо уклоняючись Лiдi). Мадмуазель… Пробачте, полковнику, але так же не можна!
Карфункель. Дас iст унергерт! Начальник станцiї нiде нема, поїзд нема. Я не можу бiльше ждаль!
Лундишев. Я починаю турбуватися. Чи буде кiнець кiнцем наш поїзд, чи…
Полковник. Панове, я ж вам казав…
Лундишев (до Юркевича). А ви ще тут, мiй молодий друже! (Озирається на Лiду). Ба! Кого я бачу! Ну, звичайно ж, то-то я дивлюсь — таке знайоме обличчя! Так ви…
Юркевич (зляканий, робить крок уперед i бере Лундишева пiд руку). Пробачте, граф, я хотiв вас щось спитати…
Лундишев. З охотою, з охотою, мiй друже. Так то, значить, ви вже її зустрiли — вашу милу курочку. Пардон, мадмуазель, вибачте старого. Заздрю щасливцевi, хе-хе-хе! Але яка вона тепер красуня! Ай, та не давiть менi так руку!
Полковник. Стривайте, граф, хiба ви знаєте цю даму?
Лундишев (скрикує). Ай! Та чого ви щипаєтесь! (Тре руки). Ну, та, звичайно ж, знаю. Це ж наша люба мандрiвниця, яку мсьє Юркевич так довго шукав i вiд якої вiн одержав сьогоднi листа. Я її чудово пам'ятаю.
Полковник (швидко). Лiда Званцева?
Лундишев (у захватi). Так, так. Iменно, Лiда! Мила курочка, яку…
Полковник. Ну, граф, ви зробили нам велику послугу!
Юркевич (не витримавши, кидається на Лундишева i хапає його за горло). Негiдник! Iдiот! Ти вдруге вiдняв її у мене, мою радiсть!
Лундишев. Що таке! Караул! К… к…
Скориставшись iз замiшання, Лiда вихоплює револьвер i кидається до дверей.
Полковник. Хапайте її! Держiть!
Сум'яття. Лiда кидає офiцерам стiльця пiд ноги i тiкає. Поручик падає, Лундишев виривається з рук Юркевича i з криком бiжить до дверей.
Лундишев. Караул! Вiн збожеволiв! (Тiкає).
Полковник. Дверi на замок! А, то ось воно що!
Заарештувати, заперти, розстрiляти! (Показує на Юркевича солдатам, тi беруть його за руки).
Пострiл за дверима, другий.
Юркевич (кричить). Геть! Вони її вбили, негiдники!
Цiєї ж хвилини обидва офiцери вертаються, ведучи пiд руки Лiду, яка вже не пробує вириватися.
Поручик. Єсть, пане полковнику! Затримали! (Притискує хустку до щоки). Злочинниця вiдстрелюва-лась…
Юркевич (поривається до Лiди). Лiдо! Моя рiдна дiвчинко!
Полковник. А! То ось яка тут стенографiя? Чудово! Через пiвгодини будете обоє розстрiлянi. Поручику, розпорядiться.
Карфункель, який увесь час уважно стежив за цiєю сценою, тепер виступає вперед.
Карфункель. Iр зайд толь! Вi з'їхаль з глузду! Я протестую! Потрудiться не робити дурницi i вiдправляйте наш поїзд. Я телеграфiрен германський посол!
Полковник. Що таке! Та ви ошалiли! Я вас самих розстрiляю через двадцять чотири години… через двадцять чотири хвилини.
Карфункель. Мене? Через двадцять чотири хвилини? Зальбадерей! Мене?
Полковник. Що таке! Взять його!
Карфункель. Через двадцять чотири хвилини? А вi знаєте, що буде з вами через двадцять чотири хвилини? Ха! Раджу вам краще розпорядiлься з вашим час. Алле таузенд! Тисяча диявол! (В гнiвi наступає на полковника, махаючи перед його носом своїм годинником). Двадцять чотири хвилини! Краще скажiть, де ви подiль мiй поїзд? Вiддайте менi пiвгодини — чуєте? — пiвгодини, якi я загубiль через ваш гармидер — вони менi коштують десять рокiв, чорт би вас побраль!
Полковник (вiдступає спантеличений). Та це божевiльний! Взять його!
Карфункель. Нi, не божевiльний.
Гарматний пострiл.
Ага! Вi чуєте? Вi чуєте, як б'є цей годинник? Дi штунде гат гешляген. Ваш час пробiль! Подумайте самi про вашi хвилини.
Полковник (розлючено). Мовчiть! Поручику! Взять!
XI
Вбiгає офiцер, за ним двоє солдатiв.
Офiцер. Пане полковнику! Тривога! Прорив! По станцiї б'ють з панцерника.
Гарматний пострiл.
Карфункель. Ага! Я казаль! (Спокiйно заводить годинника).
Полковник. Та звiдки? Де? Ви з глузду з'їхали! Тут i фронту нiякого немає.
Офiцер. Так точно. Червонi наступають з Тернiвки. З пiвночi. А це, певно, партизани. Якийсь шалений панцерник прорвався в тил.
Гарматний пострiл. Дзвiнки. Телефон.
Карфункель (спокiйно). Поспiшайте, гер полковнику. Вашi двадцять чотири хвилини скоро проходiль.
Полковник (люто). А я вас все-таки розстрiляю! Подати автомобiль. Я їду в мiсто. Поручику, ви залишаєтесь комендантом станцiї. Поставте варту до заарештованих. Розпорядiться по станцiї. Евакуюйте що можна. А через двадцять хвилин — усiх розстрiляти.
Поручик. Як, пане полковнику, i нiмця? Насмiлюся доповiсти, що…
Полковник. Ну, добре. Нiмця поки що евакуюйте. Там побачимо. Цих двох. Ходiм!
Поручик. Слухаю, пане полковнику!
Полковник i обидва офiцери виходять.
Поручик (до солдатiв). Стерегти заарештованих. Один — бiля дверей, другий — пiд вiкном.
Виходить. Солдати замикають дверi i теж виходять.
XII
Юркевич (кидається до вiкна). Вартовий! (Пробує дверi). Замкнуто. Лiдо, моя дорога Лiдо! (Бере її руки). Невже ж я знову бачу тебе, бачу твої милi, рiднi очi, про якi я так часто мрiяв усi цi роки нашої розлуки!
Карфункель (який тим часом сiв на столi i розглядає годинника, встромивши око в лупу). Зальбадерей! Пустий балакня…
Лiда. Любий! I ти мене не виказав — тебе мордували!
Юркевич. I тепер, через сiм рокiв, знайти тебе, щоб знову… щоб знову втратити. Нi, нi, це неможливо! Час зупинився, вiн наш, вiн наш, моя Лiдо!..
Карфункель. Зальбадерей! Ейн нар. О, один дурень — що вiн знає про час?
Лiда. Так, так!
Юркевич. Двадцять хвилин життя i любовi — та це ж вiчнiсть!
Карфункель. Не забуваль мiй урок. Хм…
Юркевич. Тiльки мiщани лiчать час роками — ми будемо лiчити його ударами нашого серця! I кожен удар, кожен удар вiддамо нашiй любовi!
Лiда. Так, так, нашiй любовi! О, як же я люблю тебе тепер, мiй єдиний!
Гарматний пострiл.
Юркевич. Лiдо, моя кохана Лiдо! Яке щастя… припасти до твоїх уст… вмерти… лишитися з тобою назавжди! Випити до кiнця цi останнi хвилини нашого життя!
Карфункель (продовжуючи копирсатися в годиннику). О, Зальбадерей, о, пустий балакня! Який останнiй хвилина? Ваш останнiй хвилина буде через тридцять рокiв. Укупi вмираль! Вона ще вас кидаль — цей дiвчинка, поки ви вмираль…
Юркевич (обертаючись). Ви брешете!
Карфункель (спокiйно). Ну, то вi її кидаль унд дамiт пунктум. Брязкiт розбитої шибки. Куля вибиває з рук Карфункеля годинник.
Юркевич. Боже мiй! Сюди стрiляють!
Карфункель (розлючено). О, ферфлюхте гейденлерм! Проклятий метушня! Розбиваль мiй кращий хронометр! Каналiї! Негiдники! (Лазить по пiдлозi, збираючи механiзм).
Тривога. Рушнична стрiлянина.
Лiда. Стривай! Ти чуєш! Це нашi! Вони близько! Вони не дозволять, щоб нас убили! (Бiжить до вiкна). Так, так! Скрiзь панiка! Солдати тiкають, кулемет. Ага! Сиплеться штукатурка… Кулi б'ють в естакаду… Впав офiцер!..
Мiцний стукiт у дверi.
Юркевич. Ламають дверi. Треба їх чимось заставити. Вони можуть нас убити, вiдступаючи…
Тягне до дверей меблi.
Лiда. В мене є ще один револьвер. Ми будемо оборонятись.
Юркевич. Так, так! Жити, жити! Дихати на повнi груди, жити з тобою, моя Лiдо!
Карфункель (продовжуючи збирати колiщата з пiдлоги). Зальбадерей! Вiн уже роздумиваль умирать…
Пострiл пiд дверима. Шум боротьби.
XIII
Голос за дверима. Вiдчинiть! Свої! Товаришу Юркевич!
Юркевич (у захватi). Таратута! Врятованi!
Дверi вiдчиняються. Входить загiн червоноармiйцiв. Попереду Таратута.
Таратута. Товаришу Юркевич! Баришня, мадамочко! Ура! Живi, не спiзнився?
Лiда (кидається до червоноармiйцiв). Товаришi! Рiднi! (Тисне їм руки). Якого полку?
Юркевич (хапає руку Таратути). Таратуто, друже мiй любий! Це ти нас визволив?
Таратута. Та вже так вийшло. Спасибi, братва попалася знайома. Згодилися в тил один броневик пустити. Для тебе, друже, i станцiю здобули, i все на свiтi.
Юркевич. Та коли ж ти встиг, каналiя? (Смiється вiд щастя).
Таратута. Та хiба я час лiчу чи мiряю?
Юркевич. Правда, Таратуто, правда — його нi полiчити, нi вимiряти.
XIV
Входить ще загiн з командиром. Вводять кiлька чоловiк заарештованих, у тому числi Лундишева.
Командир. Зайняти всi виходи. Єфiмов, займи телеграф! Заарештованих замкнути поки що тут. А це що за громадяни?
Лiда (дiстає з зачiски згорнутий тонкий папiрець i подає командировi), Я — полiтробiтниця подиву вiсiмнадцять. Нас засудили до розстрiлу — мене i цього товариша, вiн вiдмовився виказати мене бiлим.
Командир. Лiда Званцева! Радий вас бачити, товаришко!..
Карфункель. Гер командир! Накажiть даваль мiй поїзд. Я не можу бiльше втрачаль час через ваш вiйна.
Командир. А це ще який нiмець?
Лiда. Його заарештували разом з нами за те, що вiн протестував проти нашого розстрiлу.
Командир. Дякую вам. Ви свободнi, товаришу!
Карфункель. Звободнi, звободнi — менi потрiбний поїзд, а не ваша звобода.
Лундишев. Це неподобство! У мене бiлет i плацкарта. Скажiть, щоб повернули мої речi! Це грабiж!
Карфункель. Я не можу втрачаль час. Я рахуваль кожен хвилина.
Командир. Тихше, тихше! Для нас не цiкавi вашi розрахунки. У революцiї свiй годинник — вiн iде все вперед, а коли б'є — настає новий час.
Гарматний пострiл.
Командир. Чули?
Юркевич. Я вам казав, майн гер, що є майстер дужчий за вас — революцiя. Ваш годинник розбитий.
Карфункель. Зальбадерей!
Завiса.