Двадцять три (та ще й неповних) роки, кріпкий, тренований організм, весела непосидюща вдача плюс травень і кохання хоч не хоч зобов’язали Аскольда бути стовідсотковим оптимістом.
Та й де тому в біса песимізму братися, коли всі м’язи переповнено нестриманою молодою силою, а в русяво-кучерявій голові тисячі планів і проектів, і всі бажання й перспективи стоять близько й чітко, перед самісіньким носом, здається - простяг руку й готово - усі бажання в цупких молодих пальцях.
А до всього цього над містом розтаборився травень і Аскольд не сьогодні-завтра мусить одружитись. Останні дні він ходив як наелектризований цією думкою, що, йдучи вулицею, починав ні з того ні з сього посміхатися людям, яких уперше бачив.
Чорна пахуча травнева ніч застала сьогодні Аскольда на ослоні перед дверима його квартири. Він сів спочити й трохи заспокоїти свою непомірну радість. Але заспокоєння ніяк не приходило, незважаючи на всі зусилля, думки, навпаки, скажено починали крутитись хороводом у голові.
Завтра - Загс! Чорт побери, таке коротке, здається, просте слово, а яке приємне. Аскольд відчув, як його без того переповнене радістю тіло знов наповнилося невпинним шумуванням. Ще трішки, й він почне стрибати на одній нозі, як школяр, або ходити вниз головою на руках. Здається, з’явись людина - й він запропонує поборотись з собою.
Аскольд зірвався з ослону, випростався, хруснув м’язами й рішуче сіпнув за держак дзвоника.
Легко перестрибуючи сходи, подався до своєї кімнати.
Аскольдова кімната з її прикрасами якнайліпше відбивала вдачу свого господаря й ті двадцять дві професії, що він перепробував (і, як водиться, не закінчив) за короткий свій вік.
Сусідство з шевською майстернею призвело десятилітнього Аскольда до того, що він, залишивши підготовчу класу гімназії, вирішив, що немає на світі нічого приємнішого, як бути шевцем. Два місяці - і він навчився досить пристойно сукати дратву та латати чоботи. Але, на превелику радість матері, швидко розчарувався, знов забажав до школи.
Звичайно, швидко знов занудьгував. Але тут історія прийшла на допомогу Аскольдові - гімназію зачинили. Тоді з радістю почав торгувати насінням, цигарками, й згодом життя його було подібне до життя, яке можна побачити лише на кіноекрані. За 12 років він учився в трьох технікумах (звичайно, не закінчив), у чотирьох профшколах (теж не закінчив), зміняв десяток посад, мріяв стати вченим, а потім забажав слюсарити. Починав писати вірші, вивчав хемію, вчився на кооператора, цікавився педагогікою, захоплювався медициною, грав у театрі, працював при газеті репортером і, кінець-кінцем, вирішив стати кінооператором.
І скрізь не без успіху. Захопившись якоюсь справою, витрачав усі гроші на відповідну літературу, просиджував ночі. Дивував усіх, і всі були певні, що росте талант. Надії були, звичайно, марні.
І єдине, що ніколи не набридло, що завжди хвилювало непосидючу вдачу, вабило, примушувало забувати все на світі - це мандри.
Аскольд, включивши ток, пішов розчинити вікно. Ніч увірвалася до кімнати вогким холоднуватим повітрям і взяла в свої лапи русяву збаламучену голову. Недалечко ворушився темний ботанічний сад і важко дихав, з його подихом у вікно вривалося солов’яче тьохкання й далекий туркіт жаб. Десь далеко, по той бік саду, кресав іскри і гуркотів запізнілий самотній трамвай.
Аскольд, пригадуючи подробиці сьогоднішнього дня, нерухомо стояв перед вікном, замріяно й трохи дурнувато посміхався до чорної ночі.
Не пригадує, скільки простояв отак. Потурбував сусідський годинник: він зашипів хрипко, згодом бовкнув двічі. Аскольд легко обкрутнувся на каблуках і обвів очима свою кімнату. Зупинив зір на протилежній, змережаній фотографіями й етюдами стіні. Нестримана посмішка знов торкнула його рот. З п’яти чорних рамок на нього дивилася одна кохана, знайома до дрібниць дівоча голова.
Ось одна голівка дивиться, овіяна мукою чекання; друга ледве посміхається повними губами, третя, високо підкинувши брови, блискає білими зубами, пустуючи показує кінчик язика.
Аскольд підійшов ближче, постояв з хвилину, розглядаючи знайомі дорогі деталі, потім пішов до люстра. На нього приязно глянуло свіже молоде обличчя з розкуйовдженою головою, по-дитячому збуджене й веселе. Узяв себе за носа й радісно запитав:
- Значить, женимось?
У цей час з вулиці хтось заторсав дверима і грюкнув чимсь дерев’яним. Аскольд підскочив до вікна, перехилив тулуб на вулицю.
- Хто?
- Телеграма й гроші.
- Кому?
- Горському.
Здивовано перепитав:
- Горському?!
Знизу спокійний і байдужий голос потвердив:
- Еге ж, Горському.
Прожогом метнувся відчиняти двері. Низенький вусатенький опецькуватий листоноша, ховаючи під козирок очі, простяг телеграму. Аскольд прочитав раз, прочитав удруге, не вірилося, прочитав утрете:
«Експедиції потрібний кінооператор Негайно першим потягом Москва Метрополь 20
Горський»
Листоноша пішов, Аскольд причинив двері, витяг з кишені жужмом гроші і, прикусивши горішню губу, застиг розгублено серед кімнати. Стояв з хвилинку, не більше. Стріпнувся, перелічив гроші, старанно заховав у кишені, замотався по кімнаті, не знаючи за що насамперед узятися. Покінчено! Звичайно, він їде!
* *
*
- Йолопе, дурило, якого світ уперше бачить. Бирка придуркувата, що ж ти думав?!
Цими красномовними епітетами заклопотаний і спітнілий Аскольд нагороджував сам себе.
Харків свіжий, незакурений, ще вогкий від нічної прохолоди, з вимитими хідниками, ніжився, жмурячись тисячами вікон проти ранкового сліпучого сонця. Розмаїтий натовп Свердловської вулиці (вулиця вже гаморила й була сповнена шумом, гулом і брязкотом) чинила справжній опір навантаженому операторові.
Він вигинався вужем, обминаючи перехожих, зіскакував з хідника на брук, дріботів по нерівному камінню (проклятий рудий чемодан заважав широко ступати!). Знов вертав на хідник, штовхав перехожих, кидав на всі боки «пробачте, прошу» і чув услід: «нахаба, вайло». Згадуючи, що зараз трохи не вісім ранку, що потяг відходить точно о дев’ятій, що квитка в кишені немає, а Майя... (дорога люба Майя нічогісінько не знає про від’їзд), Аскольд ладен був кинути на брук чемодан і навіть дорогий забинтований «Септ» і одляскати себе по щоках.
«Роззява ж, - картав у думці себе, - мордуватися всеньку ніч і нічого не зробити, напхати у чемодан непотрібного мотлоху й лише о сьомій годині ранку згадати про Майю й квитки!» Аскольд злісно куснув губу й люто скрипнув зубами: «Учора про Загс розпинався, солов’єм співав, а сьогодні, не попередивши майже, тікає з міста».
Біг і шукав очима телефонного автомата. Біля аптеки зупинився, загородив на мить чемоданом вузенький хідник і ледве проштовхнувся у вузькі двері. Схопив рурку й дико й нетерпляче зарепетував:
- 60-53! Товаришко, 60-53! Що?! Зайнято! О-о-о-х!
Протиснувся назад і знов подався вулицею. На ходу тихенько кляв важучий чемодан, зарані сипав на всі боки пробачення, наперед знаючи, що почує все те ж: «нахаба» і «вайло».
Пробігаючи повз вітрину з годинником, косо, одним оком боязко зирнув на стрілки й раптом відчув, як по гарячій мокрій спині війнув холодок - пів на дев’яту!
Бухнув на вогкий асфальт чемодан. За рогом у цю мить метнувся чорний таксомотор. Аскольд дико, не своїм голосом, як людина, що гине, гукнув:
- Таксі!
Машина готовно повернула до нього, ввічливий з риженькими вусиками шофер ловко відхилив дверці.
- Куди?
- Вокзал.
Риженькі вусики наїжачились, привітні карі очі сховалися під лоба й колюче оглянули Аскольда з ніг до голови.
- Куди?!
- Вокзал.
- Ти що, з Сабурки?
Машина затремтіла, чмихнула бензином під ноги, рвучко зірвалася з місця й подалася вздовж вулиці.
Деякий час Аскольд ошелешено дивився услід чорному таксі, а коли підхопив чемодан і рвонувся далі, густо почервонів, - тепер тільки зрозумівши злість шофера. Зараз же за рогом вулиці сірів вокзал.
Аскольд вагався. Праворуч чорна рука, випнувши пальця, вказувала: «Телефонний автомат», ліворуч топталася щільна й довга, сердита, зла черга до каси. Перемогло, як і треба було чекати - кохання. Тремтячими пальцями він ніяк не міг попасти гривеником в тоненьку щілинку автомата.
- 60-53! Товаришко, будь ласка, 60-53! Що? Дякую! Майюся. Я! Де? На вокзалі! Люба, зараз, зараз же негайно. Не питай, негайно! Московський перон!
Аскольд почув, як незрима вага зсунулася й впала з його плечей. Легко схопив чемодан (любий, дорогий рудий чемодан). У голові майнула блискуча думка. Нащо черга, позачергово! Стійко, Аскольде Петровичу, п’ятнадцять хвилин у вашому розпорядженні.
Знайшов очима сірий з зеленою смугою кашкет агента. Миттю був біля нього.
- Позачергово.
Агент байдуже пройшовся зором по одежі.
- Документи?
Прочитав телеграму. Вона не справила, на жаль, належного вражіння. Агент сказав в’яло:
- По телеграмі не можна. Надо документи з печаткою.
В очах у нього на хвилину майнуло: «багато вас таких з телеграмами».
Аскольд зрозумів, що наткнувся на упертого й програє бій. Хотів сказати якесь страшне слово, але ніяк не міг підшукати.
- Це ж наукова командировка. (Але пізно, не так треба було, програно).
Агент уперто два рази хитнув головою:
- Не можна, сказав, значить не можна.
Знайомий уже холодок пройшовся знов по спітнілій спині. Розгублено й ошелешено озирнувся навколо, шукаючи підтримки. Збоку зустрів привітні незнайомі очі, що пильно вдивлялися в його лице.
Незнайома людина з молодим чисто виголеним лицем, у сірому коверкотовому костюмі і фетровому м’якому брилі, наблизилася до Аскольда.
- Пробачте, товаришу, вам до Москви?
- Так, до Москви.
- У мене зайвий квиток, товариш мусів зі мною їхати, та захворів.
Незнайомий показав великий зелений квиток міжнародного вагона. Аскольд почервонів - розгубився:
- Але ж у вас купе міжнародного, а я бажав...
- Я віддам його, як звичайний, за тринадцять.
Мить Аскольд вагався. Зауважував - шахрайство, чи ні? Але ні! Каже вголос, спокійно, збоку агент стоїть. Аскольд витяг гаманець.
Гамір вокзалу переборов пронизливий дзвоник і вусатий, схожий на моржа черговий, широко розтуляючи рота, товсто загудів:
- Пе-е-рший дзвоник - Білгоо-ород, Ку-у-урське. Оре- е-ел. Ту-у-ула... Моск-ва, - і вже тихіше додав: - Поїзд стоїть на первім путю.
Аскольд похапливо простяг гроші:
- Прошу.
Незнайомий байдуже відхилив руку:
- Потім. Ми з вами ж в одному купе, поспішайте, дайте допоможу.
Аскольд зі своїм рятівником подалися до першої платформи.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Гостро засюрчав свисток, йому готовно відповіла потужна горлянка чорного паровоза. Поїзд здригнув. У кінці перону з вокзального лабіринту вибігла дівчина в білому. Аскольд повис на сходах, випнувся усім тулубом наперед.
- Майя, Майюся!
Потяг випростався, брязнув буферами - рушив. Дівчина враз зупинилася, лице їй пересмикнула злість.
Аскольд, вимахуючи рукою, гукав:
- Майя, Майюся! Телеграма... Негайно їхати. У Загс зараз же, як тільки по-о-овернуся.
Він ще щось кричав, але голос губився у шумі коліс і до дівчини долітали лише розірвані незрозумілі уривки.
Перонний натовп стооко здивовано й нахабно дивився на дивну сцену. Потяг, вигинаючи зелену спину, швидко зникав за вокзальними будівлями. Дівчина тихо рушила в кінець перону. Злість поволі танула на обличчі. Зажура, перевита болем, заволікала її темні очі.
Дивилася услід потягові скорботно й суворо. А коли дійшла кінця, стала й сказала:
- Божевільний, любий мій...
* *
*
В романах автори, показуючи читачеві героя, припустімо, через півроку після психологічної драми, завжди глибокодумно зазначають, що герой надзвичайно змінився, нові зморшки лягли на його шляхетне чоло, а очі вилучають сум і скорботу.
На жаль, а може на радість, дорогі читачі, про Марича цього не можна сказати. Ми лишили його поза нашою увагою з першого жовтня минулого року, а зараз початок травня, але за цей час він ані трішки не змінився. Високе чоло його не вкрилося новими зморшками, очі не вилучають суму й скорботи. Ніколи сумувати, ніколи вилучати скорботні проміння, бо всю істоту наллято лоскотним напруженням і силою.
З третього поверху «Метрополя» видно радісну, шумливу площу. Сонце топить останні купки зчорнілого снігу. Видно радісних (від весни й сонця) перехожих, видно, як на деревах метушаться граки, а на дахах, хоробро розпустивши крильця, стрибають войовничі горобці. На хідниках де-не-де вже мерехтять картаті сорочки на задьористих фізкультурниках.
Площа раділа запізнілій московській весні, не радів лише Марич. Він стояв біля широкого вікна, напруживши думку, перевіряв - чи все зробив він, що зранку накреслив собі. «Здається, все, - вдесяте думав він, - зброя, одежа, приладдя, їжа... їжа... Що ж ще... Здається все. Так, все. Аби Валентин Андрійович упорався, й рушати».
Унизу на вулиці висока знайома постать, тримаючи під руку жінку, перебігла трамвайну колію, заклопотано, широко крокуючи (супутниця ледве встигала дріботіти за своїм кавалером). Обоє зникли біля центрального під’їзду готелю.
Марич упізнав постать Горського й пішов назустріч до ліфту. Останніми днями учень і вчитель, заклопотані справами експедиції, без слів розуміли вчинки один одного і в розмові їх майже відсутні були запитання.
Охайно підстрижений, з підрізаною, підголеною борідкою, професор Горський здавався ще вищим і сухішим. Пропустивши вперед мовчазну Клавдію Марківну, він ніби знав, що Марич зустріне його й ще з порогу ліфту діловито повідомив:
- Усе гаразд, можна рушати.
- У мене теж все готове, але телеграми від Аскольда ж немає.
Горський роздягся, став серед кімнати й на хвилину замислився, поглядаючи поверх окулярів за вікно. Марич вичікував.
Вчений дивився на ясне небо з білими табунцями хмарок, на залляті сонцем дахи Москви й згодом незадоволено мотнув головою.
- Затримали нас, ех, затримали. Бач, що робиться? Весна. Сьогодні ж треба рушати, бо все до біса піде. Аскольд хай доганяє.
Горський поглянув на здивоване обличчя свого помічника; той ніби питав: «як це так доганяє?», і, посміхнувшись, звернувся до дружини:
- Клавусю, дорогий Віктор Миколайович не знає Аскольда, - і, повернувшись до Марича додав, - уявіть собі істоту, в якої при слові «подорож» починає текти слина, рефлекс, так би мовити. Ми лишимо йому листа... А то доведеться обійтись і цей раз без оператора.
Професор знов задумливо поглянув на ясне весняне небо.
Так, треба поспішати, бо буде запізно. Весна запізнилася й треба вирахувати не то що дні - години. Професор згадав далеку Ангару, тисячі кілометрів простяглися в далину і тисячі дрібних перешкод ще зустріне експедиція. Ось такі дрібненькі перешкоди ввесь час лежать під ногами. То ж вони дотримали його до самого травня в Москві, коли треба давно вже бути, принаймні, хоч в Тайшеті.
Гроші, терміново асигновані ще в березні, якимось робом установи умудрились видати лише вчора, й то половину, й лише сьогодні - решту.
Клавдія Марківна сиділа в кутку, примостившись на великому пакункові, мовчазно й тоскно дивилася на свого любого «хлопчика».
Разом з надмірною любов’ю вона почувала біль і хвилювалася більше за нього. Ці хвилювання були болючіші й неспокійніші за хвилювання вченого. І ось зараз, коли він радіє з перемоги, вона тоскно думає, що там десь у тайзі, за тисячі кілометрів від людського житла, він буде самовіддано тратити рештки свого здоров’я, може, в бруді, в холоді, і голодний, забувши навіть про неї, а вона в той час буде самотньо просиджувати довгі вечори в порожньому кабінеті. Боязка ревність тисла тихо серце - очі заблищали слізьми. Горський глянув на жінку й, помітивши сльози, хутко підійшов, ніжно обнімаючи, здивовано промовив:
- Клавусик, хіба можна плакати, наша взяла, ти зрозумій: по Азіятський Аероліт їду, - й хустиною почав ніжно витирати сльози.
Так їх застав Марич, що вийшов замовляти вантажників.
- Бач, на старість літ милуємось, - усміхнувся Горський і жартома запитав: - А скажіть, Вікторе Миколайовичу, й за вами хтось слізки лити буде?
Марич у відповідь похмуро посміхнувся.
* *
*
Аскольдові перший раз у житті довелося їхати (й так несподівано) в міжнародному вагоні.
Він силкувався не проґавити жодного руху незнайомого громадянина й з точністю до одної сотої мистецьки копіював їх. Та як же ти в біса не копіюватимеш, коли навколо тебе все блищить, вилискує, а ти не знаєш, як його ступнути.
Розглядаючи великі люстра, м’які канапи, електрику, умивальник, зручні полиці, Аскольд здивовано й щиро думав: «Чого тільки доходить наука й техніка».
А товариш вже спокійно роздягся, кинув на поличку недбалу валізку й, закуривши цигарку, привітно звернувся до нього:
- Може, ми познайомимось?
Аскольд заметушився, почервонів, швидко забалакав, стиснувши простягнуту руку:
- От йолоп, так закрутився. Аскольд Горський.
- Павло Самборський. У Москву?
- Так.
- У справах яких?
- Власне, не в Москву. У Сибір. У Москві мушу пристати до експедиції як оператор. Може чули, експедиція розшуку Азіятського Аероліту.
- Звичайно, чув, прекрасна ідея, заздрю вам.
- А ви москвич?
- Як вам сказати, - і москвич і ні.
- Цікаво. А де ж працюєте?
- Я роз’їзний кореспондент «Наукової Думки», оце з Сванетії вертаю.
- А-а, - зрадів Аскольд, - значить, і ви перелітна пташка?
- Як бачите. - Самборський підвівся, одяг піджак і запитав: - Звичайно, не снідали? То, може, до ресторану підемо?
Аскольд покірно й радісно згодився. Йдучи позаду ставної фігури свого нового товариша, що так щиро й безкорисно врятував його, Аскольд остаточно з властивою йому щирістю й легковажністю порішив, що молодий журналіст хлопець свійський, у доску, й взагалі найпрекрасніша людина у всесоюзному масштабі.
У ресторані Самборський зайняв затишний куточок і, взявши до рук меню й картку вин, лукаво запитав Аскольда:
- Ви як, перед сніданком по чарчині коньячку, а? Я грішним ділом того... трохи іноді. Згода?
Аскольд погодився.
- Пляшку сараджієвського, - компетентно кинув Самборський офіціантові, - цитрину з цукром.
Аскольд зроду не пив коньяку й тому з радістю погодився випити, та й гріх було відмовитись, бо щосили намагався показати, що він теж не з лопуцька.
Досі він, коли і траплялося випивати з товаришами, частіше всього глушив пиво й міг випивати солідну кількість пляшок, і тому, цокнувшись з Самборським, ледве не задихнувся від міцного напою.
Опісля другої чарки він уже умудрився хилити так, що рідина клубочком зникала в горлі, а шматок нацукрованої цитрини приємно освіжав рота.
За третьою Самборський лукаво запитав:
- І не шкода було ото вам лишати русяву дівчину?
Запитання приємно вразило й разом з тим заповнило його вже затуманену алкоголем голову легкою зажурою, й він, зітхнувши, нахилився до товариша, щоб розповісти про своє горе й радість.
Самборський налляв йому й собі по чарці. Аскольд запально випив, і йому здалася оця недавно зовсім незнайома людина враз такою близькою й рідною, й вимовити важко, і він п’яно, вже раз перейшовши на «ти», ніжно звернувся до журналіста:
- Ех, Павлику, перший раз у житті так закохався. І ти зрозумій, сьогодні у Загс мусили піти, і пішли б, коли б не дядькова телеграма. Але стривай, ти не знаєш, хто мій дядько - дядько, браток, у мене велика людина, відома, чув за професора Горського, того, що у 1918 році оголосив у пресі, що він більшовик? О! Так розумієш, учора ввечері - солов’ї співають, повітря пахне, любов груди розпирає, то ми й порішили поженитись. Коли приходжу додому - цок! телеграма й гроші - «приїжджай негайно» й т. ін. А я ж оті експедиції так люблю, як... Ні, порівняння немає. Мучився, мучився, не витримав. А ти б витримав - не куди-небудь, а по Азіятський Аероліт, знаменитий легендарний небесний камінь, за тисячі кілометрів, у непролазні таєжні хащі, де не ступала нога білої людини, а? Ти не поїхав би?
Аскольд вихилив ще чарку й мутними скорботними очима вставився на товариша. Той, хитаючи в знак згоди головою, щиро співчував. І рівне, красиве Павлове лице стало Аскольдові ще милішим, ще ближчим. Він нахилився до нього й несподівано скрикнув благаюче:
- Павлушко, знаєш що, пробач мені, зебра смужаста, знаєш, їдьмо зі мною. Ну що тобі? Бери доручення від редакції й катай! Ми ж удвох гори перевертати будемо, тайгу ламатимемо. Ну? Їдьмо? Ніхто ж проти не буде. Я тобі таку атестацію перед дядьком дам, що ну! Дядько - це ж людина! Павлушечко, їдем? Амба, їдем, і не говори, ти писатимеш, а я зніматиму! Йди, я тебе обніму. Ну дай же хоч руку потисну!
Він остаточно сп’янів і поклав голову на руки. Самборський, заплативши за сніданок, узяв легенько його під руку й повів у купе. Аскольд покірно йшов і лише тихенько бурмотів собі під ніс:
- Факт - їдемо! Порішено й підписано. Ти писатимеш, я зніматиму... Гори перевертати будемо й тайгу ламатимемо. Накажи мене бог, ламатимемо. Під’їдемо до кедра столітнього, наляжемо, трісь і нема! Накажи мене РСІ, ламатимемо.
* *
*
- Значить, Аскольде, рівно о третій у мене - обід, до цього часу я за всяку ціну дістаю командировку, гроші й гайда у радянські джунглі. А як що трапиться - дзвони 21-23. Бувай!
- Бувай!
Друзі попрощалися й з Курського вокзалу рушили в різні боки. Самборський додому й в редакцію, Аскольд у «Метрополь».
За п’ятнадцять хвилин молодий оператор таксомотором дістався готелю. Витяг апарат, валізку й став нерухомо на хіднику, давши волю невеселим думкам.
Ех, Аскольде, Аскольде, ти все ж таки найкласичніший взірець легковажности й невдячности! Кашу заварив ти крутеньку. Ну, ось ти, припустімо, заходиш у готель, зустрічаєш дядька, чоломкаєшся й т. ін. Дядько метушиться, радіє, а надвечір експедиція рушає у подорож, а ти тоді несміло:
- Бачте, дядю, тут така історія, я не сам.
- Як не сам?
- Та зі мною товариш ще, журналіст такий хороший, Самборський, я йому запропонував пристати до експедиції.
- Ти запропонував?
- Мг, я.
- А ти мене питав?
- Мг, ні.
- Так хто ж, на твою думку, голова й начальник експедиції - ти чи я ?
Аскольд уявив, як добряче лице дядька насупиться, густі й з просіддю брови й вуса наїжачаться, й він безпорадно зітхнув. «Йолопе, ну що ж ти у відповідь скажеш?» Неприємне почуття сорому обняло Аскольда.
- Так, дійсно, каша крутенька, а як же у вічі тоді Павлові дивитись, якщо дядько категорично відмовиться прийняти до складу експедиції, бо це ж не так просто: сів і поїхав. Ех, дідько тебе візьми, історійка!
Павло ж (прекрасний, учтивий, розумний) обов’язково подумає: «тріпло, патякало, брехло».
- Ну й дурень же, - подумав уголос Аскольд і, зітхнувши ще раз глибоко й безнадійно, як на страту, пішов до дверей готелю.
- Прошу, будь ласка, які покої займає експедиція професора Горського? - звернувся оператор до швайцара. - Я учасник експедиції - оператор, щойно прибув з Харкова.
Швайцар поважно оглянув поверх окулярів Аскольда, примружив очі, ніби щось пригадуючи й по павзі байдуже відказав:
- Так що, професора Горського немає, запізнилися ви. Учора експедиція вирушила з Москви.
У Аскольда по спині проповзла хвиля холоду й він здивовано розтулив очі.
- Як же так, а я?! - безпорадно і наївно спитав він швайцара.
Той посміхнувся й знизав плечима:
- Хто його знає, як хочете. Та тут вам десь і лист, здається, є.
Аскольд хижо схопив руденького конверта, похапцем роздер і нетерпляче уп’яв очі у дрібно списані рядочки знайомим почерком.
«Аскольде!
Ми мусіли рушити без тебе, бо нема змоги більше чекати. Якщо прибудеш до Москви й маєш силу і охоту - негайно рушай услід за нами. Коли згоден доганяти, телеграфуй на ст. Тайшет на ім’я експедиції, у Кежмі ми тебе чекатимемо день.
В. Горський
3/V Москва.
Прочитавши це коротеньке повідомлення, Аскольд і на цей раз зітхнув, але вже радісно й полегшено, як людина, що вивернулася з неприємної історії. Не було б щастя, та нещастя підвезло. Оператор надибав очима телефон і кинувся до нього:
- Станція! 21-23. Дякую. Галло! Самборський? Ні? Добре. Перекажіть: буду о третій рівно. Завтра рушаємо в дорогу. Скажіть - Аскольд дзвонив - він знає.
* *
*
Аскольд звернув з Мусянжевого мосту й пішов ліворуч уздовж балчугського берега, час од часу зазираючи в папірець з адресою квартири Самборського.
Минувши будинків десять, зупинився перед червонуватим неохайним триповерховим будинком. Будинок, очевидно, давно не відчував на своїх мурах мулярських щіток і вапна, стояв полупаний і потертий погодою, величезні, подібні до лишаїв, плями густо сіріли на його фасаді.
Унизу над широкими - як у пральнях і подібних установах, дверима потерта й брудна вивіска повідомляла, що чоловічий швець Пінхус Мейзман шиє чоловічі костюми.
Аскольд зупинився, поглянув на папірець і сказав сам до себе:
- Будинок 10, кв. 6. Так точно - 10, 6.
І, постоявши ще трішки, рішуче попростував до широких дверей.
У широчезній, поділеній невисокими диктовими стінами, подібній до лабіринту залі Аскольда зустріла невисокого зросту дівчина, червонощока, руденька. Вона мило посміхнулася й попередила його:
- Вам до Павла Миколайовича Самборського? Прошу. Він казав, що ви завітаєте.
Аскольд і собі відповів теплою посмішкою.
- Дякую. До нього.
- То ви, мабуть, дзвонили?
Дівчина повела його до кімнати Павла.
У невеликій кімнаті з м’якими канапками горіла електрика (вікно приміщення дивилося в темний вузький прохід), Самборський схилено стояв над великим шкіряним чемоданом.
Він моторно повернувся до Аскольда й радісно загукав:
- Усе владнав, хоч зараз до твоїх послуг. Редакція руками і ногами за. А в тебе як?
- Добре. Але, друже...
Самборський жваво попередив:
- Ми спізнились.
- А ти звідки знаєш?!
- Ого, та це ж уся Москва знає.
- Я застав лише лист, ти згоден доганяти?
- Для чого ж тоді я свій такелаж лаштую? - По цьому Самборський, помовчавши трохи, нерішуче запитав: - Але знаєш, Аскольде, у мене до тебе запитання. От скажи, ти певний, що дядько нічого не матиме, що ми прибудемо вдвох. Одверто скажи?
Аскольд, удаючи байдужого, спокійно мотнув головою:
- Отаке! Пусте! Коли хочеш, я тебе, крім журналіста, ще як і свого помічника одрекомендую. Згоден?
Самборський засміявся:
- У такому разі лапку, - і, потиснувши руку, додав: - А тепер мушу повідомити, що... на відважних і сміливих мандрівників Аскольда Горського й Павла Самборського чекають друзі, що жадають останній день разом пообідати, а можливо, й...
- Як, друже?! - здивувався Аскольд і, окинувши зором ставну фігуру Павла в блискучому білому комірцеві й свою (бачив у люстрі) у косоворотці, у пом’ятих сіреньких штанях, простоволосу, почервонів і замотав головою. - Якось то незручно. Бо я, бач...
- Пусте, прошу до їдальні. - І, обнявши легенько за плечі Аскольда, повів з кімнати знов у залу, поділену диктовими стінами, а звідти темним, довгим коридором до їдальні. У кінці коридору Павло штовхнув рукою кудись убік, і Аскольд розгублено зупинився на порозі просторої кімнати.
Червоний, засоромлений, розгублено ввійшов Аскольд у кімнату, збентежений вкрай присутністю незнайомих літніх людей, що сиділи за довгим столом, заставленим тарілками, закусками, пляшками вина, очевидно, чекаючи на них.
Павло почав рекомендувати своїх друзів.
Огрядного лаповухого лисого чоловіка Павло одрекомендував своїм дядьком, господарем квартири, дівчину, що зустріла Аскольда - кузиною, смаглявого худого громадянина з чорними рівними бровами й англійськими вусиками поверх кріпких губ, відрекомендував помічником директора Всесибірського Платинового тресту, а молодого, веселого хлопця з карими очима, що сидів поруч і хитро на все підморгував, інженером з того ж таки тресту.
- Аскольде, прошу сюди, - познайомивши, запропонував Павло стілець біля кузини, а сам сів з другого боку, наказавши дівчині якнайгостинніше доглядати за товаришем.
Перекинувши два-три незначних запитання про мету експедиції: коли гадають вирушати, чи давно він працює оператором, - господар підвівся.
- Що ж, товариші, за щасливу й сміливу подорож!
- Хай щастить!
- Хай!
Хвилин за п’ятнадцять Аскольд остаточно звільнився від соромливости й почував себе якнайкраще.
Збоку ввесь час червонощока Ліза гостинно підсовувала закуску й раз-по-раз припрошувала випити вина. У голові легко забриніли знайомі настрої, нагадали про Майю. Сп’яніла Ліза, зазираючи в лице бурштиновими очима, щебетала:
- Товаришу Аскольде, піду ваш фільм дивитись. І усіх знайомих поведу. Буду хвастатись, що. знайома з вами. А що!
Аскольд, зворушений такою ласкою й увагою, згадавши свій від’їзд, дорогу, Майю, не витримав і ні до чого бовкнув:
- Ех, Лізо, я ледве, ледве не одружився.
Ліза лукаво засміялася.
- З Майєю?
Аскольд витріщився.
- Пробач, друже, не втерпів, розповів, - засміявся збоку Павло. - Пробач, - і погрозив пальцем до Лізи, - стривайте ж, кузино, тепер ані слова!
Ліза нахилилась до Аскольда й жартома ніжно зашепотіла:
- Бідний, бідний, жалко?
Аскольд п’яно хитнув головою.
- Ох, і жалко!
По обіді, коли подали лікер і каву, Аскольд остаточно сп’янів, обняв Самборського і проказав:
- Знаєш, ГІавлуню, давай ляжемо спати.
Самборський довів його до своєї кімнати, тихо роздяг, обшукав кишені, витяг професорового листа, швидко пробіг очима і знов поклав у кишеню. Потім повернувся до їдальні й спокійно повідомив своїх друзів, що напружено й гостро повернулися при його появі, ніби питаючи очима: ну?
- Нічого важного, чекатимуть у Кежмі.
По тому Павло звернувся до смаглявого з вусиками, назвавши його Люром:
- Квитки замовив?
* *
*
Люр простяг Самборському два квитки на трансманьчжурський експрес, що відходив з Москви щовечора рівно о дев’ятій годині. Самборський поглянув на годинника (стрілка показувала шість), звів докупи брови, намагаючись щось пригадати.
- Так, усе, - поволі сказав сам до себе, - ну, а тепер; з вами. Сідайте ось сюди.
Самборський присунув стільця до кругленького столика, сів, нахилився близько і рівним низьким голосом звернувся до співбесідника. Обоє гостро, сторожко дивилися один на одного. Самборський майже наказував:
- Завтра ви одержуєте гроші, по нашому від’їзді даєте в Тайшет телеграму Дворнягіну. У слід виїжджаєте завтра. Основна ваша робота: зв’язок з Алеутською станцією, організація явок, добір людей. В основі краще не покладайтеся ні на кого. Усі відповідальні завдання виконуйте самі. Пошту доручайте лише Трудлеру - він єдиний знає тропу з боку Лени і Олекми. Нових людей без мого дозволу не беріть. Додаткові інструкції, на випадок що трапиться, одержите у Дворнягіна.
Люр слухав мовчки й уважно. Лице, засмажене, сухорляве іноді здавалось дерев’яним. Лише очі міняли блиск і крапки чоловічків то вужчали, то ширилися.
Самборський по павзі запитав:
- Ясно?
Люр хитнув головою. Самборський ще подумав трохи й, помовчавши, вже дружньо і тепло, як товаришеві, кинув:
- Попередні завдання ви виконали прекрасно. А ви як, цілком спокійні за себе? Вірять?
Люр ледве розвів куточки твердих губ і сухим, неприємним голосом нехотя й коротко відповів:
- Вірять.
Самборський випростався, ледаче повів плечима, як після сну, і, видихнувши повітря, проказав сам до себе:
- Ну, пора того будити.
А потім повів очі знову до Люра:
- А ви Ерґе знали до цього?
- Знав.
- Ну як?
- О-о-о, - і, помовчавши, Люр байдуже додав: - Сволота й авантурник вищої якости!
Самборський засміявся:
- Молодець.
О десятій годині вечора, по цій розмові, випроводивши з північного вокзалу експресом Аскольда й Самборського, Люр пішов до телеграфу й написав на бланкові коротеньку телеграму:
«Тайшет радянська десять Дворнягіну Затримайте приїзд погода погана».
* *
*
Транссибірський експрес (Москва - Маньчжурія) польотно мчав вперед, лишаючи за собою станції й полустанки.
Услід гналася весна, й експрес ніяк не міг вихопитись з її ласкавих теплих обіймів.
Теплінь напористо, опереджуючи потяг, летіла на північ. До Урала вже не було снігу. Щоранку професор Горський турботно підходив до вікна, стривожено дивився на привабливі, повні сонячних фарб і тепла чисті й ясні весняні пейзажі.
Лице професорові марніло, кошлаті з просіддю брови збігалися докупи, а охайно підрізані (у Москві) вусики й борідка роздратовано їжачились - професор сердився на сонце й весну. Це вже нікуди не годиться! Якщо так день-два по-дурному буде палити сонце - заріз. Як хочете, а професорові абсолютно не подобається така поведінка природи.
На хребтах за Кунгуром несподівано яскраво заблищали білі латки снігу (лице професорові посвітлішало). Він задоволено потер долоні й охоче апетитно пообідав.
Пообідавши, довго стояв біля вікна, залюблено дивився поверх окулярів на плями снігу. Дивився, аж поки сутінки не запнули вікно вагона.
Ранком потяг мчав безкраїми степами західносибірської низини. Професор схопився до вікна й сів, безпорадно склавши руки на коліна. За вікном лежав бурий степ, а десь далеко на небозводі підводилось велетенське вогняне коло сонця.
Білих снігових плям не було.
І лише за Червоноярськом, коли паротяг з гуркотом ускочив і помчав поїзд лісистими ущелинами, холодні білі плями все частіше й частіше приваблювали професорові очі.
Тайга й суворе континентальне підсоння Сибіру вперто змагалися з весною.
Професор охоче снідав, пив чай, жартував з Маричем і мимоволі звів розмову, звичайно, про аероліт.
Марич згадав свою чудернацьку думку-мрію, що прийшла йому в голову після візити до Барінґера. Вона й тепер частенько приходила йому в голову, але якесь дивне почуття не то сорому, не то підсвідомого остраху гнало думку геть і заважало серйозно побалакати з Горським. А до того ж Марич помічав, що і його вчитель ніби уникає такої розмови.
Але зараз Марич не втерпів.
- Слухайте, Валентине Андрійовичу, - звернувся він після вагання до Горського, - я бажав давно запитати вас про одне.
- Що саме? - насторожився Горський, інтуїтивно відчувши, про що Марич зараз питатиме.
- Я згадав ваш постскриптум у листі, що надіслали мені до Нью-Йорку.
- А-а-а, знаю, знаю, - заговорив швидко й бентежливо професор, - бач... ви хочете знати мою думку? Так? Може здатись дивним - не маю думки. Слово чести, не маю. Вагаюсь!
Горський одсунув од себе шклянку й розгублено подивився Маричеві в очі. Потім потер долоні, нервово поправив окуляри, знизав плечима.
- Вагаюсь. Ні! Вірніше - боюсь. Так, боюсь. Важко припустити - це ж легендарні скарби.
Вчений похапцем витяг олівець і нервово почав на папірцеві креслити формули.
- Відомо, доведено, - гаряче кидав він Маричеві, - що склад аеролітів, як хемічний, так і мінералогічний, дуже своєрідний. Доводять, що вони виникли у відтворчій атмосфері. Або ж, у крайньому разі, за відсутністю окислителів. Елементарний склад цікавий тому, що до цього часу в жодному аероліті не знайдено будь-якого елементу, невідомого на Землі. Частіше в склад аеролітів увіходять: залізо, нікель, фосфор, сірка, вуглець, кисень, кремній, магній, кальцій, алюміній. Іноді: водень, азот, хлор, нікель, натрій, калій, стронцій, титан, хром, марганець, кобальт, миш’як, оливо, мідь і платина. Порівняння складу аероліта зі складом земних гірських порід вказує, що при схожості елементарного складу, в якісному розумінні, можна спостерігати велику відмінність в кількісному розподілі елементів: характерні ознаки аероліта є - значна присутність металічних сплавів переважно заліза з нікелем, відсутність мінералів, щолочних силікатів, перевага олівіну, ромбічних піроксенів і таких сполучень, що не могли створитись або існувати в атмосфері, що має воду й багато кисню. В аеролітах досі не знайдено жодних ознак організму: помилково за рештки організмів вважали іноді хондри; присутність вуглеводів, алмазу, графіту також можна пояснити абсолютно незалежно від організмів. Класифікація аеролітів у різних авторів, звичайно, різна. На одному лише зіходяться всі, а саме: на тому, що треба розрізняти камінні аероліти, утворені з силікатів та інших мінералів, але що не мають самородного заліза, а якщо і мають, то дуже мало, залізні аероліти, утворені переважно з нікелистого заліза з домішкою інших мінералів, але не мають силікатів. І ще трапляється, так би мовити, перехідна група - мезосидеритів, тобто аероліти, що мають залізо й силікати. Але й досі жодна класифікація не може претендувати на повне, без заперечень, визнання, бо наука про аероліти ледве зароджується.
Горський замовк, стомлено поклав руку на чоло. По павзі знов заговорив:
- Я більше пристаю і вірю класифікації Коєна, - і професор почав легко креслити на звороті папірця знайомі визначення:
1) залізні аероліти:
а) аеролітне залізо,
б) літосидерити;
2) камінні аероліти:
в) ахондрити, цілком або майже без заліза,
г) хондрити, з хондрами й помітною кількістю заліза,
ґ) сидероліти.
Накресливши, професор знов помовчав, а потім щиро звернувся до Марича:
- Ви розумієте мене? Що певного можу сказати я, коли всі авторитети жодним словом не обмовилися про аероліти, що складалися б виключно, а бодай частково, з платини? Ну? Лише де-не-де в незначних мікроскопічних дозах її помічали в аеролітному залізі. Але й твердо сказати: «абсурд», «ні, не може бути» - я, чесно признаюсь, не можу сказати. Вагаюсь! Не маю сили! А разом і припустити... Ні! Це ж казкові скарби! А втім, хай це буде звичайнісінький залізний аероліт - півсотні мільйонів тонн заліза - чудесний подарунок радянській металургії.
Професор замовк і стомлено послав зір за вікно купе.
Мовчав і Марич. Аж поки провідник вагона не порушив мовчанки й не відірвав од мрійних і химерних думок.
Це був шостий день подорожі. Експрес лишив позаду тисячі кілометрів, і провідник повідомив, що незабаром має бути станція Тайшет.
* *
*
В напівтемному сірому куткові станційної зали (недалечко від віконця каси), на широкому ослоні, схиливши безвольну голову на широкі груди, хропів тілистий широкий чолов’яга.
Він зі свистом видихав повітря й заповнював залу важким перегаром горілки. Волохата шапка з’їхала аж на самісінькі очі, підборіддя грузло в брижах кожушанки, напнутої спереду чорним зашмульганим фартушком, які носять завжди носії.
- Пу-у-ух-у-у, - важко випускав чолов’яга повітря й сонно цмокав губами.
Згодом біля ослону спинився низенький дідусь у темній шинельці з кантами на червоноверхому кашкеті. З хвилину дивився розгублено на носія, а по тому скрикнув:
- Мироне, Мироне, потяг скоро. Мироне! - й побіг далі.
Швидко знов повернувся ще дужче заклопотаний. Почав торсати носія.
- Мироне, Мироне, потяг зараз! Багаж треба вивантажити, Мироне, чуєш?
- У-гу... - прогурготів Мирон і важко свиснув носом.
Начальник станції ще дужче засіпав носія за плече, зайшовся криком:
- Вставай, зараз потяг, Мироне, чортяка, Мироне. Чортяка!
- У-гу-у... - мугукнув Мирон і знов засвистів носом.
Начальник станції цупко схопив старечими зморшкуватими пальцями велетенську руку Мирона, - силкувався потягти його з ослону. Десь задзеленчав телефонний дзвоник і він, покинувши Мирона, стрімголов полетів із зали.
За п’ять хвилин, гримаючи буферами, на станції, важко стримуючи розгін, зупинився транссибірський експрес.
* *
*
Марич і Горський розгублено стали на пероні. Що ж робити? Потяг стоїть три хвилини, а багаж? Усе ж у багажному вагоні!
- Носій! Багаж! Чорти кудлаті, багаж беріть! - долетіло десь од паровоза.
На перон вибіг начальник станції. Розгублено покрутився на одному місці й знов зник у станції. Професор і Марич почули благальні вигуки:
- Мироне, Мироне!
Тої ж хвилини професор Горський помітив, як кондуктор багажного вагона підсунув до дверей найбільший пакунок (з інструментами, очевидячки, рішивши кидати багаж прямо на перон). Професор несамовито скрикнув:
- Стійте, обережно!
Марич, широко розтуливши очі, дивився вслід професорові, що прудко по-хлопчачому мчав до вагона. Потім зрозумів у чому справа й побіг собі.
Але даремно. Коли перший п’ятипудовий вантаж опинився на спині професора й він, важко пересуваючи ноги, поніс його до платформи, засюрчав свищик. Зойкнув паровоз, і чорні двері багажного вагона тихо поповзли вперед.
Побачивши, що потяг рушив, професор безсило пустив вантаж додолу - ноги йому затремтіли й він стомлено сів на пакунок, подивився жалібно на Марича й по-дитячому тихо запитав:
- Вікторе Миколайовичу, що ж робити?
Потім несподівано різко став на довгі ноги. Поблід і затремтів від злости:
- Це ж чорт знає що таке! Це ж... - і помчався до станції.
Начальник станції, побачивши раднаркомівський мандат, смертельно зблід. Йому затремтіли пальці й болісно задьоргались м’язи на правій щоці. Горський грізно запитував:
- Ви знаєте, що ви накоїли! Я жалітись на вас буду. Ви зірвали...
Професор несподівано замовк, обірвавши початок фрази. Він тепер тільки помітив смертельний колір на обличчі дідка, помітив болісне дьоргання щік і очі, сповнені жахом. Вчений забурмотів щось нерозбірливо й вже зовсім не злісно, а згодом насупивши брови, ніби аж ніяково проказав:
- Ви, будь ласка, зараз же зупиніть, щоб негайно якось знов сюди багаж дослали... Ви ж якось там... самі знаєте...
До самого вечора професор не промовив ані слова. Бачив - весна захопила Тайшет. Якомога скоріше, скоріше тікати на північ.
У райвикові раднаркомівські печатки справили магічне вражіння - до вечора все було готове: коні, провідники, сани, не було лише багажа.
Марич щогодини приходив на станцію. Начальник тремтів і винувато виправдувався:
- Я депешу послав, відповідь є, але доведеться почекати до завтра.
На ранок о десятій годині спеціальною дрезиною прибув багаж.
І вже коли все було складено, перевірено, запнуто у величезні грубі брезенти - точно о дванадцятій годині обоз мав рушити з Тайшету, всі побачили, як від станції майже мчались до обозу, вимахуючи руками, дві постаті - то прибули Аскольд і Самборський.
* *
*
Південно-західній берег Алеутів, суворий і холодний, ось уже півтора тижні задихався у важкому, насиченому водою тумані.
Чорні гряди голих гір ледь бовваніли в густих пасмах випарів.
З океану йшла весна. Інколи долітав сюди подих теплого вітру, приносив йодисті пахощі водоростів, і тоді завіса туману здригувала й дерлася на шматки. Але подихи були нечасті й кволі. Туман швидко густішав і знов запинав густо-сірим мороком берег, ущілини і верхівлі гір.
У глибокій, просторій лощині, стиснутій з трьох боків високими кам’яними кряжами, викреслювалися, освітлені райдужними вогнями велетенських електричних ламп, горбаті ангари, гострі будівлі, низькі бараки. Електрика кволо осилювала обійми липкого туману, й будівлі, оточені високою огорожею, в цьому світлі ледве проступали з туману й здавались легкими, нереальними в суворій, мертвій пустелі.
Південно-західній берег майже був незаселений, бо не ховав у своїх надрах ані золота, ані вугілля, ані міді. Тому не приваблював до себе нікого. Скелясті береги стояли неприступні, й жоден пароплав не підходив до них. Хіба інколи китобійні судна майоріли вітрилами й тихо пропливали привидами біля непривітних скель.
І тому про дивні будівлі, що виросли за якихось півроку в затишній лощині, майже ніхто не знав.
Навіть уряд, продаючи ці землі Ляйстердові, не знав точно, де саме лежить Лощина Трьох Кряжів.
Центральне місце в подвір’ї, що розташувалось у лощині, займав двоповерховий будинок і радіостанція.
У долішньому поверсі містився технічний персонал. За будинком осторонь, утворюючи чотирикутник, тяглися: електростанція, майстерні, лабораторії, бараки, елінги.
День і ніч в майстернях іскрилась електрика, а біля елінгів незмінно стояла озброєна варта.
Робота тривала день і ніч. Працювали в дві зміни. У травні за планом мусіли закінчити будову п’ятьох дирижаблів. Усіма роботами керував сам Ерґе. До лабораторії, крім нього, ніхто не мав доступу.
На початку травня Ерґе призначив постійне чергування на радіостанції. День і ніч безперестанно, як велетенська оса, гуло динамо, незримі чутливі полапки обіймали простір.
Навушники мовчали. Лише інколи нерівно й заборсано долітали шматки веселих фокстротів, промов, об’яв. Тричі на день у скляну кабіну радіостанції заходив Ерґе й сухо запитував:
- Ну?
Черговий мовчки хитав головою. Ерґе круто повертав і виходив роздратований і злий. Голову непокоїли страшні думки про невдачу й провал.
Дванадцятого травня по обіді, після Ерґе, черговий почув, як трубка приглушено прошепотіла чітко, з протягом:
- Слухайте, слухайте, слухайте!
Черговий тремтячими пальцями намацав електричний провід сигналу. За хвилину до кабіни вбіг Ерґе. Йому, як і черговому, тремтіли пальці, збуджено блищали чорні очі.
Він схопив слухові трубки, кріпко, до болю притис до вух. Трубки шепотіли:
- Слухайте, слухайте, слухайте. Все гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Вийшли, вийшли, вийшли...
* *
*
За тиждень по від’їзді з Нью-Йорку Марича Ґіна довідалась, що Ерґе збирається від’їздити до Алеутських островів. Він сказав, що одержав нове призначення - посаду головного інженера на руднях Ляйстерда.
Прийняла це повідомлення спокійно, навіть байдуже, як звичайну собі необхідність, і навіть не поцікавилась докладніше дізнатися, що саме спонукало прийняти його це призначення, бо знала, що він після винаходу рішив провадити дальші досліди тут же, в Нью-Йорку.
Лише помітила, що чоловік перед від’їздом зробився надзвичайно ніжним і ввічливим, оточив її надзвичайною увагою, у кожному слові його почувала якусь дивну ласкавість, що межувала навіть з сентиментальністю, чого раніше вона в Ерґе не помічала.
Він щовечора сам приїжджав до «Колумбії» і годинами просиджував у її вбиральні. А коли лишався з нею на самоті, ніжно, як закоханий хлоп’як, пестив голову.
Таку зміну Ґіна пояснила собі розлукою й догадувалася, що розлука, мабуть, буде довгою. А одного разу навіть майнула неспокійна думка про небезпеку. Щоб хоч чим-небудь віддячити за жагучі пестощі, з тривогою запитала:
- Слухай, Ігоре, а нова твоя робота дуже небезпечна?
Ерґе кріпко стис їй плечі, заглядаючи в вічі відповів:
- Ого! Моя Ґіночка навіть турбується за життя свого чоловіка. - Це було сказано іронічно, але вона почула, що в іронії згучать нотки вдячної ніжности.
З приводу від’їзду Ерґе в Ляйстерда відбувся невеличкий бенкет. Запросили найближчих знайомих, переважно знайомих Ляйстерда.
Ерґе ж лише запросив Сорокіна (Ґіна ніяк не могла пояснити такої примхи свого чоловіка).
Сорокін так був вражений цією честю (як же ж, з Ляйстердом сидіти за одним столом), і майже задихався від щастя. Сідаючи поруч Ерґе й Ґіни, він то блід, то червонів, замість солодкої посмішки в нього на обличчі стигла перелякана, змішана з жахом і щастям неприємна гримаса.
Коли виголошували тости, він несподівано підвівся й собі. Звернувся до Ерґе і, збиваючись, бризкаючи слиною, ковтаючи кінці слів, забурмотів:
- За сміливого, геніального містера Ерґе, що розпочав відважну справу. Я бажаю йому...
Сорокін не докінчив. Враз занімів і з жахом висолопив очі. Усі помітили, як лице Ерґе пересмикнулося злістю і огидою. І він обурено й майже погрозливо подивився на Сорокіна. Той, як зачарований, постояв з хвилину й тихо, боязко сів на своє місце. Губи йому тремтіли від ляку, огидно розтулився рот.
І коли минула неприємна хвилина, Ґіна помітила, що Ерґе нахилився до Сорокіна й люто зашипів російською мовою:
- Ідіот...
І тоді враз всю істоту взяло в полон страшне підозріння, від якого стало моторошно. Це було рівно півроку тому. За півроку неясне підсвідоме підозріння сформувалось в страшну думку, страшну своєю невідомістю. Робила тисячі припущень, силкувалася знайти якесь пояснення, хоча б натяк. Знала лише твердо, що Ерґе затаїв від неї якусь страшну подію.
І кінець-кінцем, змучена неспокійними думками, догадалася, що пояснення треба шукати в Сорокіна.
Ґіна не помилилася. Дві-три привітних посмішки, милостива відповідь на привітання зробили все, чого бажала вона.
Сорокін все частіше й частіше почав навертатись на очі. Зустрічаючи її погляд, запобігливо кланявся і йолопувато червонів.
Згодом помітила, що він придбав добрий, дорогий костюм і частенько почав навідуватись до «Колумбії». Видко було, що він має гроші й вдає з себе багатого джентльмена.
Ті вечори, коли вона бачила його в мюзик-голі, завжди після виступу, служниця приносила їй пишний букет троянд. Взагалі Сорокін, як дурний карасик, швидко клюнув на звичайнісінький поживок. У цьому нічого дивного не було. Ґіна гадала, що й цього для Сорокіна забагато. І вона щиро потішалась, коли, кивнувши милостиво головою, бачила, як він конвульсійно згинався надвоє й довго, як злодій, кидав у її бік боязкі погляди.
А що з ним робилось, коли вона одного разу простягла руку й приязно запитала:
- Як живемо, містере Сорокін?!
Він хотів щось було відказати, але подавився словом, закашлявся, й м’ясистий ніс йому вкрили краплинки поту. Так нічого й не відказав.
* *
*
Найбуйніший зліт фантазії Сорокіна, звичайно, не міг припустити такої чести, та ще й від кого. Тільки подумати, від знаменитої славетної Реґіни Марич!
Насправді честь була не така вже й висока. Просто Ґіна задумала завітати в гості до Сорокіна на 9 авеню.
З перших же приступків у ніс вдарив гострий, важкий пах бруду, цвілі, покидьок. Ґіна затулила хусткою ніздрі й помацки героїчно почала осилювати слизькі сходи.
На дзвоник вийшла низенька жінка, молода ще, коротко пострижена, грубо нафарбована. Впустила до передпокою й підозріло оглянула багатий одяг гості. Почувши, що незнайомка хоче бачити містера Сорокіна, ревниво перепитала:
- Вам містера Сорокіна?
- Так.
- Його нема дома.
- А скоро буде? Я в дуже важливій справі.
Жінка ще раз пильно оглянула гостю й вже прихильніше відказала:
- Містер Сорокін має швидко бути вдома. Ви можете зачекати в його кімнаті.
Діставши згоду, господиня повела Ґіну коридором до кімнати Сорокіна.
- Ось, прошу, сюди, я зараз запалю світло.
Господиня вийшла. Ґіна усміхнулася їй вслід і нехіть почала розглядати небагаті покої.
Розглядаючи фотоетюди на стіні, дійшла до старого письменного столу з заляпаним атраментом сукном. На столі неохайною купою запорошені лежали клапті списаного паперу, книжки, журнали, пожовклі газети. З боку важкого мармурового приладдя, під важким пресом чорніли фотографії.
Ґіна сіла на потерте тверде крісло, простягла руку до журналів і ліниво почала їх листати: все старе, не цікаве! Позіхнула й подумала: «Ну й нудота, хоча б швидше приходив».
Взялась за фотографії. Витягла навмання з середини одну, піднесла ближче до світла, тої ж хвилини їй помертвіло лице, жахно поширилися очі: у руці тримала портрет Марича.
Страшна думка болюче різонула мозок, і, щоб не скрикнути, Ґіна закусила губу.
Десь далеко в коридорі задзеленчав дзвоник, він і привів до пам’яті і примусив думку швидко й нервово працювати. Тремтячими пальцями розстебнула торбинку й ледве встигла сховати туди фотографію. У коридорі зовсім близько, під самими дверима почула кроки. Відхилилися двері, на порозі став розгублений і здивований Сорокін. Опанувала собою. Примусила губи скластись у посмішку.
Сорокін, уражений і до краю ошелешений такою честю, очевидно, не міг рушити з місця. Щоб вивести його з такого становища, Ґіна ще раз посміхнулася й пішла назустріч.
- Містер Сорокін здивований? А може, не радий, бо, як каже наше рідне прислів’я, незваний гість гірш за татарина.
- О, що ви, - забелькотав нарешті Сорокін. - Я просто від щастя не знаю... бо так несподівано... Хіба я міг?
Ще зусилля, і Ґіна вже мала силу грати, як того бажала. Вередливо зібрала докупи губи, ображено заговорила:
- Ах, містер Сорокін, така нудьга, така нудьга, осточортіло все, й театр і постійні поклонники, забажалося одпочити од проклятого щоденного шаблону. Згадала вас і порішила завітати раптово в гості, а потім забрати вас і безтурботно весело провести час. Я гадаю, ви не відмовите на сьогодні бути моїм лицарем?
О чорт побери - відмовити! Ех, де те красномовство поділося! (Сорокін був певен, що він обдарований таким талантом). Репортер задихався й широко розтуляв, як риба, рота:
- Ну, що ви, я, звичайно, щасливий...
- Тільки, умова - найвеселіший куточок Нью-Йорку. Згода?
У таксомоторі страшна думка знову стисла до болю серце. Одкинувши назад голову, Ґіна ламала пальці і безпорадно думала: «Що ж трапилось? Вікторе, любий, що ж трапилось?» На заторах, коли таксі мусів зупинятись, чекати, поки пролине зустрічний потік, біль доходив кульмінаційної точки. Але осилювала себе й сміялася до Сорокіна:
- Ви танцювати ж умієте, умієте? О, прекрасно! Я гак давно не танцювала. А ця «Мавританія», що й путнє? Уявіть собі, я ні разу там не була. Але стійте, я десь чула за неї. А, пригадую, процес контрабандистів. Так? А як же тепер?
- Тепер не згірше, коли не краще. Теперішній господар «Мавританії» найкращий друг поліції. Джон Фарф був занадто гордий, тому й прогорів.
І Сорокін весело зареготав, гордий з того, що знає такі деталі.
* *
*
«Мавританія» була одним з найвеселіших куточків Нью-Йорку, де спокійно всі (звичайно, всі, що мали долари) могли звеселити й розмочити засушену сухим законом душу.
Тут можна було дістати рішуче все, починаючи від вонючого віскі й джину до пахучих дорогих Хейсік і Мумм. Отже, дружба господаря з поліцією була мабуть що не найліпша, найдружніша й найщедріша.
Величезна золота зала «Мавританії» вже сяла світлом різнокольорових ліхтариків і від того мерехтіла веселковими кольорами. Невтомно награвав джаз, дратуючи почуття, примушуючи тіло ритмічно й безсоромно похитуватись в такт фокстроту.
В залі був шум, він п’янив і дратував.
Швидко Сорокін сп’янів. Очі йому звузилися, заблищали олійним тьмяним блиском.
Джаз заграв «Пелікана». Ґіна струнко підвелася з стільця й простягла руки до Сорокіна:
- Я хочу танцювати, трам-тім-там-там, - заспівала вона в такт фокстротові, поклавши м’яко на плече йому руки.
Сорокін тремтячою рукою взяв талію й близько (занадто близько) схилив до неї свою голову. Так близько, що видко було нечисто виголене вугрувате підборіддя й дрібні, руденькі волосини борідки.
- Трам тім-там-там, - ловила Ґіна ритм музики. - Ну?
Сорокін танцював добре й легко, не зводячи збудженого погляду од привабливого лиця Ґіни.. Він відчував крізь шовк теплоту її тіла, бачив темні широкі очі, повні губи і важко дихав. Очі викривали боязке приховане, нахабне бажання.
Іноді, коли його коліна торкалися колін Ґіни, його рука, що тримала талію, дрібно дрижала.
«Досить», - подумала Ґіна й попрохала Сорокіна йти до столика. Танцюючи, дійшла свого місця й стомлено сіла на стілець. Зараз же, одкинувши голову на спинку, грайливо заговорила:
- Ви прекрасно танцюєте, надзвичайно легко. От з Ігорем мені чиста морока - завжди на ноги наступить. А, між іншим, він вам пише? - Ґіна тої ж хвилини стурбовано перегнулась через стіл і, вже пошепки, суворо додала. - Я гадаю, з вами про це можна говорити?
В очах Сорокіна на мить пропав п’яний блиск, очі протверезіли й розгублено вставились на неї.
Суворий погляд обдурив його, примусив пошепки відказати.
- Пише. - Сорокін боязко озирнувся й ще тихше проказав, так тихо, що Ґіна ледве розчула. - Позавчора листа одержав.
Відповіла також тихо:
- Я одержала тиждень тому.
Відповідь цілком заспокоїла Сорокіна й одігнала підозрілі боязкі думки.
Стримуючи себе, щоб не викрити гри й не викликати жодного підозріння, вона зважувала кожне слово.
- Я так боюся за Ігоря.
- О, не турбуйтесь, містер Ерґе знає, що робить.
- Але все ж таки справа ризикована.
- Звичайно, звичайно, але зате яка справа! А взагалі містеру Ерґе нічого турбуватися. Я підібрав таких молодчиків, що пекло перевернуть!
Сорокін говорив вже самозадоволено, гордий сам з себе
- Я навіть не уявляю де це.
- І не дивно, - спогорда відповів Сорокін, - це в чорта на ріжках. Лише містерові Ерґе могла спасти в голову така думка. Ви уявіть собі - з Алеутських островів, через океан в Якутію, в непролазну тайгу, в край ворога, це ж нечуваний в історії рейд!
Ґіна стиснула пальці, і нігті болюче вп’ялися в тіло. Ледве стримала себе, щоб не скрикнути: «А Віктор, Віктор?»
Стомлено приклала до чола руки, тихо попрохала:
- Одвезіть додому. Мені зле.
* *
*
Відпочивальня здавалась тісною й душною. Ґіна металася з кутка в куток, сідала на канапку, силкувалася якнайсильніше стиснути малими руками скроні й з тихим відчаєм говорила сама собі:
- Що ж робити, що ж робити?
Ясно й зрозуміло - Вікторові загрожує смертельна небезпека. А може, вже й зараз він лежить десь мертвим трупом? Всі неясні підозріння оформилися й підсилили малозначні, здавалося, другорядні події, що колись проходили поза увагою, яким вона не надавала ніякого значення.
Страшна тривога тисла серце. «Вікторе, любий мій Вікторе, синьоокий друже, одного я тебе любила й так підло, легкодухо покинула». Думала, і відчувала, що зараз вона мала б змогу кинути все, відректися від всього, піти за ним, по-рабськи, покірно й безвільно.
- Що ж робити?
Тоді згадала за кабінет Ерґе. Може, там що є? Може, там ключ до таємниці. Бо п’яний Сорокін у таксі бурмотів хвастливо про якісь скарби. Вона не питала докладніше, боялась викрити себе. А тепер з відчаєм, задихаючись, тривожно вийшла з відпочивальні до кабінету. Там до виїзду Ерґе все лишилося по-старому. Ніхто не заходив до нього, лише служниця щоранку здмухувала порох зі столу й витирала статуетки, моделі й шафи.
На столі, крім письмового приладдя, нічого не було. Ґіна поторсала середню широку шухлядку - замкнуто. Злісно рвонула до себе. Безпорадно озирнулася, побачила збоку біля шматка породи, що правив за прес-пап’є, вузьке, блискуче, сталеве долотце. Схопила його й підсунула під замок. Налягла всім тілом на держальце, від напору затріщало дерево, дзенькнув різко замок.
Як злодій, висунула шухлядку, тремтячими пальцями витягла всі папери, пакунки, почала пильно переглядати.
Знайшовши знімок з листа Горського, ледве не скрикнула
Жахними очима читала постскриптум:
«...Розповім вам, про що ніколи й нікому не говорив. Справа ось в чому… …з чистої платини. Я довго розпитував господаря, де він його дістав - тунгус уперто не хотів відповідати...
...Азіятський Аероліт. Я, звичайно, скептично поставився до цієї історії... Але ви уявіть моє здивовання, коли я в другім чумі натрапив на такий же точнісінько камінь, вірніше, шматок платини. ...безліч виритих глибоких ям… …білого каменя (тобто платину!). Отой шаман… …охороняє господарство від страшних пожеж...»
Ґіна скрикнула. Вона зрозуміла, про які скарби п’яно белькотав у таксомоторі Сорокін. Похапливо листала другі папери, але то були незначні ділові записки. На кінець лише впала в око невеличка мапа, на ній червоним олівцем сміливо накреслена була пряма лінія, від Алеутів до Турханського краю - то Ерґе, обмірковуючи плана авантури, підсвідомо черкнув олівцем ту лінію.
З хвилину Ґіна сиділа нерухомо, безпорадно вставивши очі в світло лампочки. За цю хвилину десятки планів майнуло в голові. Всі плани були непридатні, химерні, це й сама вона добре знала. Одірвавши зір од світла, тихо поклала голову на руки.
Ясно й зрозуміло. Ось тепер вже цілком ясно! Ось тепер то вже треба кріпко, кріпко спитати себе: «Що ж робити?»
Сиділа так довго, заплющивши очі, в думці запитуючи себе:
- Що ж робити?
А як підвелася, тихо, спокійно сховала всі папери в шухлядку, погасила світло, пішла до себе у відпочивальню. Але, й роздягтись, довго не могла заснути. Лежала горілиць з розплющеними очима, питала себе спокійно й твердо:
- Що ж робити?
Запитувала по інерції, бо вже цілком собі усвідомила, що саме вона буде робити й що зробить.
* *
*
Аскольдове побоювання зустрічі з дядьком не справдилося. Занепокоєний теплою погодою, що прямо таки жерла останній сніг, професор Горський навіть не поцікавився докладніше розпитати небожа за нового товариша, що мусів стати учасником експедиції.
Він лише кріпко стиснув Самборському руку і мугикнув сам собі про труднощі дороги, про те, що, мовляв, кожному доведеться добре таки попрацювати.
Марич зовсім нічого не сказав, лише сказав своє прізвище й привітно усміхнувся.
Не до розмов було. Теплий вітер, вісник весни, щораз все тепліше й частіше овівав суворі лиця учасників експедиції. Аскольд радів, що все склалось якнайліпше, й, ідучи поруч Павла, весело підморгував: а що, не я тобі казав, ага?
Посувалися вперед поволі, з надзвичайними труднощами. Доводилося осилювати кожен сажень роз’ятреної дороги, часом сани повзли по грязюці, тоді гуртом впрягалися й допомагали змореним коням. Сніг танув швидко й помітно. Тала вода заповнювала глибокі вибалки, яри, доводилось розпрягати коней і самотужки витягати сани з води.
Шостого дня в далині зачорніли береги Ангари. Річка спухла, зловісно синя, готова щохвилини розірвати кригу. Ще тихше рушили далі. Попереду обережно йшов провідник, а за ним черідкою, тихо й мовчазно, як за покійником, повзла експедиція. Коні полохливо шорошили вуха, чуючи небезпеку, й обережно торкалися ніздрястої криги.
Цілу добу йшли без сну й їжі, з натягнутими, як струни, нервами.
Другого ранку дісталися Кежми. Всі полегшено зідхнули. А надвечір обличчя зовсім посвітлішали, зав’язалися розмови, бо з півночі подув холодний вітер і небо почало сіяти сухі іскристі сніжинки. Весна лишилася за Ангарою. Слава, весна позаду!
Двісті дворів Кежми стояли трьома рівними рядами - це останнє селище на півночі, а далі тайга, трясовини, багнища й лише де-не-де дрібні, як крапочки, факторії та чуми тунгусів.
Весна позаду, але треба тікати. За два дні експедиція знову рушила в путь, найнявши дві нових підводи й четверо робітників.
І знову день і ніч, часто без сну, уперто посувалися вперед на північ. Аскольд умудрявся спати на ходу. Часом спотикався і, падаючи, приходив до тями, здивовано дивився на туманні силуети саней, коней. Знову приходив сон, кріпко стуляв вії, і ноги знову механічно крокували далі.
На четвертий день, як вийшли з Кежми, експедиція дісталася Вановари - 800 кілометрів лишилося позаду.
На високім правім березі Катанги, притулилася остання північна факторія. На південь через болота, страшні трясовини, в’ється вузенька дорога-тропа. В другі боки дороги немає. Зелені трясовини, що тонуть ночами в білих туманах, лежать навколо. І лише великий знавець тайги, її законів, улюбленець тунгус зі своїм легконогим оленем не боїться кочувати в цьому краї.
Взимку або в пізню осінь можна дістатись до факторії, коли замерзнуть, скуті страшенним морозом, багновища, таєжні річки. Влітку, навіть засушливого літа, дістатись з Кежми до Вановари майже неможливо. Білі кістки коней біля берегів багновищ жахливо доводять цю істину.
Горський знав це добре, тому так поспішав до Вановари. Ладен був дістатися факторії якнайскоріше за всяку ціну. Ще трішки, й експедиція запізнилася б, тоді довелося б чекати зимового шляху. Але й зараз треба поспішати. Уперед, невтомно вперед!
* *
*
За два дні збудували три човни. Професор сам допомагав пиляти сосни, волоком, вкупі з робітниками, тягав їх до факторії. І коли човни були вже готові, весна не забарилась прийти й сюди.
Крига на Катанзі з гуркотом затріщала, почала колотися, і за день поповзла геть униз.
Погожим ранком на воду пустили «Болід», «Комету», й «Аероліт» (ідея Аскольда). Перевантажили груз і, коли все було готове, професор урочисто, з першого човна, махнув прощально рукою. З берега загукали:
- Щасливої дороги!
Аскольд схопився й жалібно подивився на Павла. Той запитав:
- Що таке?
- Лист!
- Який лист?
- Майї!
- Що?
- Лист Майї забув надіслати.
- Як же ти забув?
Аскольд почервонів і тихо, збентежено, відповів:
- Та я, бач, забув... написати. - І вже сміливіше додав: - От я йолоп, так йолоп!
* *
*
Шалена течія мчала човни до гирла Чамбе - правого допливу Підкаменної Тунгуски. В гирлі професор наказав повернути човни вгору. Почався найтяжчий перехід. Треба було плисти проти весняної течії.
Весла не допомагали, човни уперто зносило вниз, налагодили лямку, впрягалися по черзі і, слизьким берегом, попід стрімкими скелями, обминаючи валіж, тягли човни вперед.
Пройшовши двадцять кілометрів, губили рештки сили і падали безтямно біля вогнища.
На п’ятий день зі Сходу й Заходу до річки підступили високі пасма Буркана. Професор пізнав їх гостроконечні голі верхів’я. Він не помилився, це вірний й найлегший шлях до місця падіння аероліту, ось і знайомий, стиснутий в обіймах каменю, скажений поріг.
Табір розташувався за кілометр від порогу і професор, чатуючи вогнище, забувши втому, суворо до пізньої ночі прислухався до зловісного грохоту валів.
На ранок підійшли до порогу. Швидко розвантажили човни і порожняка почали перетягувати по одному на високий заловок порогу.
Аскольд прип’явся до високого берега і націлився кіноапаратом знімати перехід.
Найбільший «Болід» витягували тричі й тричі шальні струмені кидали його назад у водоворіт до скажених мертових товкунців.
Вчетверте, напруживши до болю мускули, ледве-ледве перетягли човен.
Взялися за другий.
Робітник ніяк не міг справитися зі стерном, човен крутило й кидало на всі боки. Враз професор скинув кожуха й нервово вигукнув:
- Слухайте, вилізайте, дайте я спробую!
Човен підтягли до берега. Горський сів на корму.
- Тягніть! - скомандував він і щосили наліг на стерно.
Човен хистко пішов до порога. Півчовна вже було на заловкові, як враз скаженюща течія хлюпнула на «Комету». Човен крутнуло, повернуло боком до течії, ще хвилина - і всі побачили, як блиснуло дно й Горський зник у водокруті.
Ніхто навіть не скрикнув. Помертвіли обличчя - всі бачили, як в страшних хвилях стрибав перевернутий човен, а згодом біля самого порогу виринула голова Горського.
Ще мить - і Марич, мабуть, кинувся б у воду. Але його схопив за руку Самборський і, пхнувши назад на берег, хутко почав скручувати в кільце линву. Скрутивши, розбігся й щосили, рвучким розмашистим рухом, як ласо, кинув у річку. Кінець кільця впав на голову Горського. Вчений підвів руки, схопив кінець, і знову на мить зник під водою.
- Тягніть! - несамовито скрикнув Самборський.
Марич щосили вхопив линву й потяг до себе.
В цю мить почув, як хтось його гукає. Підвів голову і побачив на скелі Аскольда. Оператор, вимахуючи роздратовано руками, гукав:
- Товаришу Маричу, вбік, убік, я ж вас прошу! Кадр мені псуєте!
Марич, як загіпнотизований, одійшов у бік.
- Ось так! - радо вигукнув Аскольд, і схопив ручку апарата. Крутив і радісно гукав до дядька, що тримаючись за линву, плів до берега. - Дядю, дядю голову вище! Ось так! Ще трішечки! Ще! Дякую!
На березі професор здригнув, нервово засміявся. Марич здер з нього мокрий одяг і накинув доху. Професор мовчки вдячно потиснув руку, простяг долоню до чола, натрапив несподівано на окуляри. Знову нервово засміявся і здивовано промовив:
- Ви тільки погляньте, окуляри мої цілі! От оказія!
* *
*
Несподівано за скелястим горбом, де експедиція мала пристати до берега, виринули чорна пластата будівля і гостроверхий тунгуський чум. Горський підвівся, пильно поглянув уперед і здивовано знизав плечима.
- Дивно... біля самої ущелини... так далеко, - промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.
Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.
Хазяї зимовника, - присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, - здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.
Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою:
- Аванька Лючетан, люче, Аванька Лючетан. Олень... мислівство...
Хлопець суворо пояснив:
- Тунгусом Лючетаном зовуть його. Живе з оленів та мисливства.
- А ти з ним живеш, чи як? - здивовано й собі запитав Горський.
- Я вроді як син йому, - охоче, але суворо одповів парубок. - Батько мій тут десь колись багатющу розсип золота знайшов, та попользуватися не встиг - ведмідь на полюванні його порішив, я тоді малюком був.
Парубок помовчавши, хитнув у бік тунгуса головою.
- Так він мене вроді як за дитину взяв.
- А як же з золотом? - з усмішкою запитав Марич.
Хлопець повернувся до нього, недовірливо окинув зором і притишено буркнув:
- В секреті татко держав. Тепер я шукаю. А ви що, теж по золото?
- Е ні! Ми по камінь «небесний» їдемо. Чув може, на Великій Трясовинні впав?
Парубок насупив брови, повернувшись до тунгуса, проказав йому декілька незрозумілих слів. У того враз жахно розтулилися очі і він, сполохано озираючи всіх, вигукнув:
- Огда! Ой диво, диво! Тайгу валив, тайгу кінчав. Огда тайгу палив!
Горський з усмішкою поклав ліву руку на плече тунгусові, а правою вказав на ущелину, що тяглася чорною смугою геть на північ. Тунгус замовк.
- Слухай, Лючетане, знаєш тропу?
Тунгус, очевидно, не зрозумів слів професора і, безпорадно оглянувши всіх, повернув очі до свого приймака. Парубок переклав слова професора по-тунгуськи. Тоді Лючетан злякано замотав головою, а по тому, ніби подумав трохи, стих і після павзи знову повернув голову до професора. Заговорив щось, швидко-швидко повторюючи фразу: «Джан-пуд мука. Джан-пуд мука».
Парубок переклав:
- Каже, аванька туди сам ходити боїться. Страшно, каже, але з вами піде, якщо дасте десять пудів муки.
Всі позирнули на Горського. Десять пудів муки у тайзі в цю пору - нечувана ціна! Горський, подумавши, відповів:
- Дамо, але прийдеться йти аж до факторії.
Парубок знову звернувся до тунгуса й переклав йому слова Горського. Лючетан радо закивав в знак згоди головою.
- А спитай його - шаманити вміє? - попрохав з усмішкою Горський.
Хлопець переклав прохання і тунгус, ніяково посміхаючись, замотав головою.
- Ні, люче ні.
- А то перший раз довів мене провідник сюди, довів і хоч би крок далі, - звернувся до всіх професор. - Прохав, прохав, не допомагає. А потім почав шаманити. Пошаманивши, підвівся і пророче проговорив: «Ідеш бає, ну, іди, іди. Там минеш Ділюшму, потім попадеш на Хушмо, по ній пройдеш Ухогитон і Ухогагіто, а там побачиш струмок Великої Трясовини. Я буду радий, коли мине тебе лихо!»
Професор замислився. Ніхто навіть не посміхнувся.
На ніч біля вогнища лишився вартувати Самборський та приймак тунгуса.
Години за дві зимовник загус в темряві. Ватра спалахувала слабким полум’ям, а згодом ледь-ледь жевріла. Самборський, що сидів, низько схиливши голову на гвинтівку, підвівся, сторожко постояв нерухомо, потім тихо торкнув парубка. Той готовно підвів голову і миттю став на ноги. Згодом обоє, тихо ступаючи, зникли в напрямі берега.
Річка шуміла глухо й тривожно.
* *
*
17-го травня, у недільних додатках, під портретами Реґіни Марич було вміщено сенсаційне повідомлення про те, що славетна артистка їде відпочити на Гавайські острови і днями інкогніто покине Нью-Йорк.
Це, звичайно, не завадило репортерам в день від’їзду Ґіни запрудити буквально перон, з якого відходив експрес «Нью-Йорк - Сан-Франциско», й сфотографувати з усіх боків міс Марич, її супутника містера Сорокіна, комфортабельне купе з шовковими шпалерами, ванну кімнату, тенісну залу, читальню, вбиральню й спеціально замовлений столик у вагоні-ресторані проти величезного блискучого вікна. А деякі навіть сфотографували джаз-банд, що гратиме міс Марич в дорозі улюблені фокстроти.
Сорокіну часом здавалося, що це все галюцинація. І він з жахом озирався навколо. Але ні! Навколо дійсність, прекрасна дійсність; потяг мчить вперед, покриваючи в годину сотню кілометрів. В ресторані щодня чекають його смачні сніданки, обіди й вечері, гримить джаз, а льокаї згинають втроє тулуби - готовно чекаючи наказа.
Сорокін годинами простоював біля дзеркала, оглядаючи свій прекрасний костюм, розчісував ріденьку борідку, суворо хмурив брови, вигадуючи найрізноманітніші пози. Кінець-кінцем, доходив тої думи, що він сміливо може причарувати яку завгодно красуню.
Другого дня Ґіна зайшла до ресторану в шовковій блакитній одежі й пишній зачісці - легка й принадна. Джаз - гримнув тривіальний марш. Всі, що були в ресторані, повернули зацікавлено голову. І Сорокін сяючи, гордий з того, що може близько стояти біля такої вродливої жінки, говорити з нею, готовно підніс стілець і припав довгим поцілунком до руки.
Ґіна сіла, закинула ногу на ногу, недбало поглянула на присутніх. Сорокін оскалив зуби, всім корпусом хвастливо перегнувся до неї.
- Я певен, що міс Марич сьогодні покладе край моїм мукам, - почав він, - і оголосить свій сюрприз.
- Ви не помилились, містере, якраз сьогодні, вірніше зараз, я розкрию його.
Знизивши голос, Ґіна низько нахилилась до Сорокіна й швидко вимовила якусь фразу, від якої той рвучко одкинувся назад.
- Ви шуткуєте?! - прошептав він, вирячивши очі.
- Ні.
- Не вірю, не може бути! Ви шуткуєте, це неможливо!
Ґіна здивовано подивилась на нього і майже вголос нарочито, щоб усі почули, кинула:
- Ви просто боягуз. Але чуєте, Сорокін, - я так хочу! Чуєте? Я все ж таки не чекала, що ви такий боягуз. Дивно.
Джаз заграв «Джо і Кет». Весело, ніби нічого не трапилось, Ґіна почала наспівувати мотив, відбиваючи такт ногою, а потім безжурно спитала:
- Танцюємо? - І не чекаючи відповіді підвелася з стільця.
Зчервонілий, сам не свій, Сорокін підвівся і незграбно взяв її за талію. Але ніяк не зміг вловити такта й, кінець-кінцем, наступив на ногу. Ґіна вередливо вголос крикнула:
- Ай, вайло!
В ресторані цю фразу почули, засміялись. Сорокін розгублено й собі йолопувато посміхнувся.
* *
*
Сан-Франциско пестила гаряча субтропічна весна. Під сліпучими проміннями сонця місто ніжилося, обарвлене розкішними парками й пальмовими бульварами. З океана долітав оксамитний солоний подих.
Порт, переповнений вщерть океанськими пароплавами-велетнями, майорів картатими різнобарвними прапорами всіх націй. Повітря було насичене ревом сигнальних сирен, гуркотом і лязгом підйомних кранів, людським гамором і вигуками.
Сорокін безпорадно озирав гамірливу пристань, безжально мнучи борідку. Серце йому щеміло невимовним болем. От ускочив, так ускочив! І треба було прийти в голову отакій дурній думці. Ну що тепер? От тобі й мандрівка в Гаваю. От тобі і безтурботне життя в чудесній Гонолулі. І як сталося непомітно! Ну, чи гадав він!
Ущіпливий біль ще дужче стиснув серце Сорокіну. З голови сполохано вилетіли мрії. Факт, не лежати йому на оксамитному прекрасному пляжі у Валкікі, біля вродливих принадних жінок, і тихий приплив океану не буде огортати його тіло! А головне, що Ерґе заспіває, коли побачить його Ґіну? Ух! (У Сорокіна похололо під пахвами). Уб’є, знищить!
Сорокін ледве занепритомнів, коли Ґіна у ресторані спокійно повідомила чортову новинку, що вона передумала їхати в Гонолулу, а гадає рушити з Сан-Франциско до Ерґе, на Алеутські острови.
Важко уявити, навіть неможливо, це ж... і головне, рятунку немає! Що він може заподіяти? Він добре знає Реґіну Марич, її упертість, а взагалі - як він сміє перечити, грошей же у нього ані цента! Охо-хо-хо. От устряв, так устряв.
Сорокін кинув мняти борідку - поправив бриль, стріпнувся і ще раз поглянув на гавань. Сто чортів його матері - треба все ж таки шукати капітана «Атлантиди». Тисячу йому болячок у печінку!
Сорокін зійшов з місця й попростував вздовж гавані, обминаючи пакгаузи, до бухти, де стояли на якорях шхуни.
За півгодини, обливаючись потом і проклинаючи в душі все на світі, починаючи від палючого сонця й кінчаючи днем свого народження, він побачив, нарешті, на рейді, серед лісу щоглів і вітрил, блакитну «Атлантиду». Шхуна ліниво погойдувалися на синій, спокійній поверхні океану.
Узяв човна. Під’їхав до «Атлантиди». За сотню метрів підвівся на ноги, гукнув, склавши рупором долоні, вахтенному:
- Ей, ти, містере, солона душа, капітан де буде?
Вахтенний ліниво поглянув у бік човна, смачно плюнув, а по тому байдуже відповів:
- А тобі, мавпо, нащо він?
- У кості грати приїхав. Треба, коли питаю.
Матрос знову помовчав, перегнувся через борт, ніби виглядаючи щось на поверхні води, а потім, після павзи, ніби згадавши, що його питають, мляво кинув:
- На березі.
- Без твого батька знаю, що на березі. Де саме?
- Мабуть, у «Золотому Олені», або в «Зустрічі Друзів». А може й в «Плямистій Собаці». - І матрос по хвилині упевнено додав: - Знайдеш, коли охота. Спитаєш Білла Русявого - дитина покаже.
Сорокін наказав повернути човен до берега, знову проклинаючи все на світі. Тепер вже насамперед Русявого Білла.
Лише надвечір він таки знайшов капітана «Атлантиди» в дансигові «Синя Хвиля». Ставний капітан в білосніжному, уважно випрасованому моряцькому костюмі, що красиво й щільно огортав його міцну фігуру, натхненно танцював фокстрота з чорнявою дівчиною.
Сумлінно дотанцювавши останнє па, капітан чемно одвів дівчину на місце і тоді тільки підійшов до Сорокіна. Той запросив його у темний куток і пошепки розповів про свою справу. Білл звів докупи випалені сонцем брови і, помовчавши трохи, запитав з легким здивованням:
- А якого вам біса, містере, так забажалося Лощини Трьох Кряжів, та ще в таку пору? А втім, справа ваша, питаєте скільки? - капітан подумав ще з хвилинку, й доказав спокійно й весело: - Тисячу доларів не менше, містере.
* *
*
Тропа щокілометр далі ставала загрозливішою. Багновища, замасковані богульником та єрніком, щодалі ширились, і доводилося сторожко обминати зелені страшні смуги. Легкий туман фантастично мерехтливим привидом коливався над багновищами.
Лючетан вів перед упевнено й сміливо, заздалегідь відчуваючи загрозливі місця. Всі швидко переконалися, що без нього в цю пору експедиція навряд чи вибралася б звідси. Тунгус вів такими хащами, що без пальми[1] продертися було неможливо. Він володів пальмою, як віртуоз, одним махом перетинаючи густе гілля. Але й пальма мало допомагала. Коні часто застрявали поміж дерев, і тоді від вантажу аж клоччя летіло. Чимдалі частіше почали впадати в око вивернуті з корінням дерева, що ніяк не нагадувало таєжного буреламу. І дивно, повалені дерева лежали верхів’ями в один бік. Далі вгору, за бистроводною Макитою, припливом Чамбе, таєжні лисини почали з’являтись частіше й більше.
Експедиція йшла мовчки, не обмовившись словом, посилаючи думки до Країни Мертвого Лісу.
Коли проміння сонця розігнало туман, в далині на сході визирнув двоголовий хребет, що затуляв собою прохід ущелини. На ньому, здавалося, не було рослинности. Але тунгус приклав долоню до очей, пильно подивився і глухо сказав, мотнувши головою:
- Там не треба ходити... Тайга.
Горський узяв бінокля. Тунгус не збрехав. На хребті була тайга, але вона лежала, звалена страшною космічною силою. Професор повернувся до тунгуса.
- Куди ж?
Лючетан махнув рукою вбік і без слів повернув у густу зарослу сідловину, злісно вимахуючи пальмою. Здавалося, хащам не буде кінця. Коні остаточно вибилися з сил.
Але несподівано попереду заблищали світлі смуги, далі вони поширилися, і хащі широко, як завіса, розсунулись надвоє.
Всі приголомшено зупинилися перед дивним краєвидом.
Так ось та легендарна, сплетена з казок і химерних оповідань Країна Мертвого Лісу, резиденція страшного «бога вогню Огди»!
На десяток кілометрів, куди тільки сягало око, аж ген до нерівних брунатних хребтів, що стисли з двох боків рівнину, лежала трупом викорчована нечуваним гураґаном тайга. Вона, спалена, зчорніла, впала щільним помостом. Переплівшись чорним гіллям, лежала в якійсь дивній закономірності в один бік верхів’ями. Над велетенським згарищем повис жахний спокій. В небі не видко було жодного птаха. Жоден рух не порушував страшної тиші. Чути було, як калатало серце й гуло в скронях.
І несподівано мовчанку порушив тунгус. Він тихо, з жахом прошепотів:
- Ой, диво, диво, як валив! Кінчав... Всю тайгу - кінчав...
Для нього настав рішучий зламний момент: іти вперед по мертвих деревах, що ніби трупи лежать на землі, далі в країну могутнього Огди, чи повернути назад і з молитвою тікати геть від страшного місця. Він вагався з хвилину, не більше. Побачив - сміливо пішов уперед високий білий чоловік, а за ним, як за проводирем, всі його товариші.
Перемогла цікавість, що часом сильніша й відважніша за хоробрість. Тунгус тихо, не почуваючи ніг, рушив услід за експедицією. Серце йому скажено хвилювалося в грудях: він порушив священне табу.
Країна Мертвого Лісу мовчазно, мертвим спокоєм зустріла відважних і невтомних пришельців.
* *
*
Десяту добу розвідувальний загін Всесибірського платинового тресту прямував на чолі з інженером Люром непролазними хащами Якутії.
Вів загін височезний, надзвичайно худий скелет-чолов’яга на прізвище Трудлер, вів такими хащами, що іноді учасники загону, загартовані в суворій боротьбі, знайомі з дитинства з таєжними умовами, гадали, що ось тут їм уже капут.
Трудлер прямував до Туруханського краю - жодного разу за всю путь не глянувши на компас.
Загін сформував Люр, підібравши виключно одчаюк і головорізів, йому ніхто в тресті не перечив, в розвідкові експедиції ніхто інший не пішов би. Тому-то в наказові про відправку загону (на розшуки нових покладів золота й платини) не було навіть зазначено прізвищ робітників. Більш того, ніхто не знав, хто є сам Трудлер.
В тайзі це була зайва справа: Ніхто цим не цікавився. Якось звикли аборигени тайги, що в кожного мусять бути свої особисті, може, страшні й криваві таємниці.
Трудлер ні з ким, крім Люра, не говорив, вірніше, крім Люра нікому не відповідав на запитання. Він ішов цілими днями вперед, широко й разом надзвичайно обережно ступаючи на землю, ніби мацаючи підозрілий ґрунт, і ніби підсвідомо почував страшні місця. Всі обережно посувалися за ним вперед, силкуючись ступати саме там, де ступав провідник.
Часом Трудлер спинявся, повернувшись до робітників, наказував рубати віти, й ні разу не помилявся. Попереду завжди в таких випадках двигтіла зелена страшна трясовина.
Посувався вперед надто слабко, кілометрів двадцять, не більше, за добу. Але й ці переходи висмоктували останні сили і в людей, і в коней, хоча коні були навантажені лише струментом та їжею.
Загін йшов мовчки, майже без слів виконуючи накази, навіть ніхто не мав охоти поцікавитись, чи далеко ще йти, чи швидко кінець. Нікого не лякала ця путь, всі з дитинства звикли до одноманітного виття тайги, до її хащів, в яких, якщо підвести голову, можна лише побачити клаптики блакитного неба.
На одинадцяту добу, пройшовши зранку кілометрів п’ять, Трудлер звернув ліворуч і вивів загін на берег безіменної таєжної річечки і, лишивши всіх, сам попростував вперед.
Всі, раді з несподіваного відпочинку, дружно розляглися на березі проти весняного сонця, за яким занудьгували, бо десять діб бачили лише слабкі сонячні зайчики.
Відпочивали не довго. За якусь годину в далині замаячила висока, подібна до бузька, постать Трудлера.
Люр підвівся назустріч з стривоженим виглядом; дійшовши Трудлера, запитав:
- Як?
- Все гаразд, - відповів той і знову гукнув до загону. - Вставай! - По тому знов заговорив до Люра: - Станція працює, все без змін, зимов’я тільки щось не чути, мо’, застряв де чорт.
Стомлений одноманітним густо-зеленим муром тайги, зір з насолодою обіймав будівлі, що розташувалися на березі бистрої річки.
Невелике таборище складала довгаста будова з свіжої сосни, три присадкуватих дебелих лабази і радіостанція з стрункою антеною в центрі дворища.
Як тільки загін увійшов у ворота, всі так і повалились на землю, з насолодою почуваючи під тілом твердий ґрунт, що вже не може загрожувати життю й хижо засмоктати в зелену страшну безодню.
Мешканці таборища, мабуть, знали, що сьогодні має прибути загін, бо зараз же під повіткою на хвої почали готувати обід. Подали величезного казана з борщем і сулію горілки. Кожному дісталося по шклянці пекучої рідини, й вона остаточно обезволила натруджене тіло, розмагнітила м’язи, нагнала сон. Неохоче доїли кашу й тут же покотом розляглися біля казанів.
Люр і Трудлер обідали в конторі. По обіді вони разом вийшли з хати - робітники вже хропли під повіткою.
Керівники загону постояли трохи, потім поглянули один на одного й мовчки пішли з двору до берега.
Не дійшовши води, Трудлер зупинився й простяг руку до могутніх кедрів:
- Та він он сам!
Люр примружив очі, з зеленої стіни хащі ясно відокремилась постать - то завалькуватим кроком до них наближався парняга - приймак тунгуса Лючетана.