Ерґе навіжено шарпався в своєму кабінеті. Засліплений злістю, натикався на меблі, забуваючи, що в кутку, біля письмового стола, сидить урочисто спокійна Ґіна.
Яка нависна була йому тепер оця жінка! Що їй треба? Гадина! Злість переключалася зі стиснутих кулаків, линула вгору, до болі, як судорога, стискувала горлянку.
Ерґе боявся, що не стримає себе й кинеться до Ґіни з лайкою й кулаками.
Знав добре, що не сум розлуки примчав її сюди. Але й не це викликало злість і люту зненависть. Ні! Звідки довідалась вона про його справи, звідки така точна поінформованість? І саме в цей найвідповідальніший момент, коли все готове до рейду.
Сорокін! Звичайно, він, лише він міг розкрити таємницю. Мерзотник! Зрозуміло, чого це він так несподівано захворів і лишився на шхуні. «О, коли б ти був отут біля мене!» - ледве не скрикнув уголос Ерґе.
Ґіна ж, удавано спокійна, закинувши кокетно ногу за ногу, ніби десь у веселому затишному ресторані, мовчки слідкувала за своїм розлютованим чоловіком. Мляво брала журнали зі столу, хвилину розглядала заголовки, а потім знову підводила голову, так, ніби питала: «Дивно, ви й досі бігаєте? Годі, не варто, слово чести», і знову хилила голову до журналу.
Ерґе кінець-кінцем таки стримав себе. Втихомирив злість і покинув шарпатись з кутка в куток.
Заклавши руки в кишені, вже рівно підійшов до Ґіни, також, як і вона, запнув обличчя удавано спокійним виразом, ніби він тільки що побачив її.
Вирішив, що краще за все у цей момент одним шахом покласти грі край.
Зупинився коло ніг (аж торкнувся коліном носка закинутої ноги Ґіни) і рівно, зберігаючи байдужий вираз на обличчі, запитав:
- Ти все знаєш?
Ґіна відказала в тон також рівно й байдуже:
- Все.
- Абсолютно?
- Так.
Ерґе по цій відповіді одійшов геть од ніг, крутнувся на каблуках і закрокував з кутка в куток, сухо кидаючи на ходу короткі запитання. На кожне слово Ґіна відповідала також сухо й коротко.
- Це ж глупо...
- Навпаки...
- Звичайно, Сорокін?
- Він.
- Мерзотник...
- Ваша справа.
І знову за якусь хвилину Ерґе зупинився біля Ґіни і, натискуючи то на носки, то на каблуки, запитав:
- Чого ж тебе потягло сюди?
- Нудьга.
Ерґе, не стримавши злости, скрикнув:
- Брехня!
Ґіна засміялася, підвелася й ніжно потяглася до нього.
- Любий мій, чистісінька правда.
Він грубо одкинув її руки й розлючено знову зашарпався по кімнаті.
- Кинь грати, це ж не мюзик-гол. До того ж, ти граєш препаскудно й неприродно.
Ерґе замовк на мить, чекаючи на відповідь, але Ґіна мовчала, схиливши голову до журналу. І ця удавана спокійність ще більше розлютила його, і він ледве стримував себе, щоб не висмикнути з її рук часопис.
- Слухай, - проговорив він, стискуючи кулаки, - з твого плану не вийде анічогісінько. Ми вилітаємо цими днями, а ти спокійнісінько повернешся собі до Сан-Франциско. Чу-єш?
Ґіна підвела голову, зблідла й, підкреслюючи слова, кинула в лице:
- Чую! Що ж, я полечу з тобою. А коли ти примусиш мене повернутись до Сан-Франциско, то того ж дня ввесь світ знатиме про твою авантуру. Чуєш?
Цього Ерґе не чекав, навіть не міг собі припустити. В нього безладно задьоргалися щоки, й він почув, як все тіло пройняло терпке, схоже на переляк, почуття. Ніби непомітно для самого себе опинився перед безоднею.
* *
*
На столі двічі спалахнули зелені лампочки й різко задзеленчав дзвоник: сигнал з радіокабіни.
Ерґе випростався, нічого не відповівши Ґіні, вибіг з кабінету.
Хапливо наклав рурки на вуха, почув знайомий шепіт, що відразу протверезив йому голову:
- Слухайте... слухайте... слухайте... Вгору... вгору... вгору...
Ерґе пополотнів - це був сигнал вилітати. Він щосили притиснув трубки до вух, не повіривши собі, але ні, рурки глухо й настирливо повторювали:
- Вгору... вгору... вгору...
Потім замовкли, але Ерґе ще довго сидів, не скидаючи навушників з голови.
А як підвівся, відчув потребу піти геть з будівлі, подалі, щоб на самоті заспокоїти себе й обміркувати кінець свого сміливого плану.
* *
*
До Алеутських островів надійшла весна. Давно одплили геть криги, й щодень дуже припікало сонце. Сьогодні Лощина Трьох Кряжів була цілком розкутана од уїдливого туману, й чорні скелясті горби гір здавалися не такими вже похмурими й непривітними.
Ерґе повертався з гір заспокоєний, з урівноваженими почуттями. Так добре себе почував, що сів на стрімкій скелі й, злігши на лікті, зібрався свідомо трішки помріяти (мав він таку ваду, правда, не полюбляв її).
Чого ж не помріяти трохи - дальші ходи боротьби накреслено, перевірено свідомо й спокійно, вузли, що так несподівано виникли сьогодні, чудесно розв’язані. Що ж, хай Ґіна їде, але все ж таки вона переоцінила свої сили, сподіваючись щось заподіяти його планові - дурниця!
Ерґе згадав свою розгубленість, коли почув її погрозу, і легенько скривився - не треба було. Як це він не стримав себе. Фі!
Легко відігнавши цей неприємний спогад, знову занурився в свої мрії, що, як і в Нью-Йорку, п’янили його й викликали всередині терпкий холодок - вісник запалу.
Звичайно, Ґіна завадити не зможе. Одірвана від людей, вона відразу відчує свою безсилість. Правда, краще було б, коли б... і тут Ерґе мимоволі згадав за Сорокіна. І тої ж секунди в голову прийшла настирлива думка зараз же побачити його.
Думка подобалась. «Умре, мерзотник, коли побачить мене», - подумав інженер з усмішкою й легко став на ноги.
Захищаючи долонею очі від сонця, поглянув у бік шхуни, що біліла вітрилами на чорній воді океану, праворуч від скелястого горбатого півострова. Дивився й знову усміхався собі:
«Умре, мерзотник».
* *
*
Подавши наказа їхати до шхуни, Ерґе примостився на кормі шлюпки, перехилившись, діставав рукою воду і, отак бавлячись, смакував уже злорадно зустріч з Сорокіним. Замість злости було бажання помучити прокляту тварину, вимучити, відплатити за всі прикрості.
Рівно за 30 хвилин матроси поставили шлюпку коло трапу.
Ерґе легко збіг сходами вгору, зупинився на палубі, шукаючи очима кого-небудь з екіпажу, щоб спитати, де каюта Сорокіна.
Біля капітанського містка побачив дужу постать Білла, пішов до нього. Білл теж помітив гостя й собі пішов назустріч.
За три кроки до Ерґе Білл приклав два пальці до кашкета й ввічливо перепитав:
- Каюту містера Сорокіна?
- Так.
- Прошу за мною. Містер мав нещастя захворіти вже біля берега.
Ерґе ледь-ледь посміхнувся.
Він, звичайно, мав право посміхатися. Але, дорогий читачу, Сорокін насправді таки захворів, як тільки побачив темні обриси берегових скель. Але захворів на незвичайну хоробу - на переляк. Він, коли побачив берег і уявив собі зустріч з Ерґе, затремтів, як у справжнісінькій лихоманці, спітнів і знесилів. І на ранок, як пристали до берега, заявив, що не зможе зійти на берег, бо почуває себе надзвичайно зле.
За два дні йому погіршало, вночі він з ляку не міг стулити вії, а якщо й стуляв, то його починали душити примари.
Так у постелі й застав його Ерґе.
* *
*
- Доброго здоров’я, пане Сорокін! Як почуваєте себе, га? Що ж ви мовчите? Може, не впізнаєте? Та чи ви рота розтулити не можете?
Сорокін як підвівся на лікті, так і закляк. Невеличкі оченята поширились і закруглились, наскільки дозволяли орбіти, й нагадували перелякані зіниці кроля.
Ерґе замовк на хвильку, спокійно й повагом ступив до ліжка, Сорокін, не спускаючи з нього очей, з жахом посунувся до стіни.
- Так чого ж ви мовчите? Розтуліть же нарешті рота. Це ж неґречно - мовчати, коли до вас говорять. Ви, здається, говорити вмієте, і досить-таки красномовно?
Сорокін відразу зрозумів, на що натякає інженер, і ледве поворухнув змертвілими губами. Не сказав, а видушив:
- Я себе зараз почуваю дуже зле. - Благальна гримаса стисла його перелякане лице, й він придушено скрикнув: - Містер Ерґе, я не винний, слово чести не винний. Заприсягаюся всім найдорожчим, що це сталося якось випадково й безглуздо.
Ерґе здивовано підвів очі, знизав плечима, ніби від приємної несподіванки, а потім весело замахав руками:
- Господи, та хто ж вас винить?! І гадки не було - вигадаєте ж таке!
Сорокін почув, що його проймає справжнісінький-таки холод. Він пропав, оцей проклятий чоловік отепер вже доконає його як слід!
Проклята суха посмішка - це не спроста, за нею прихована чортовська злість. Сорокін добре знав, що Ерґе, звичайно, не може подарувати йому приїзд Ґіни, й всі сподівання, «а, може, таки Ерґе не приїде сюди», остаточно розвіялись зараз.
І він з жахом слідкував за кожним рухом інженера, що спокійно похитувався перед ним. Благально думав, щоб усе це скоріше кінчилося, бо почував, що не витримає й дико перелякано закричить.
«Краще б ти підійшов, закричав, ударив би», - тривожно думав Сорокін.
Ерґе не спиняючись весело походжав по невеличкій каюті й грайливо продовжував:
- І в гадці не мав, дорогий друже, винити вас. Я просто згадав, що ви хворий, і мене охопило почуття докору: що ж це, мовляв, я свого повіреного в справах та й не провідаю, не розважу. І тому я негайно вирішив завітати до вас.
Ерґе зупинився біля ліжка, похитав тулубом і, ніби розчулено, заговорив:
- Дійсно, не пощастило вам. Доїхати з Нью-Йорку до Сан-Франциска, дістатися, нарешті, цих клятих островів і раптом захворіти. Захворіти, коли вже видно берег. Знаєте, що я надумав. Не знаєте? От що! Зараз поїдемо до мене.
Сорокіна пройняли дрожі.
- Я не можу... Почуваю себе зле... - прошепотів він.
Ерґе мовчки підійшов щільно до ліжка й нахилив голову прямо над очима Сорокіна.
- Дурниця, - проговорив він і лівою рукою шарпонув ковдру, а правою взяв руку вище ліктя. - Дурниця! - проговорив він знову. - Одягайтеся.
Довгі сухі ноги нервово тремтіли в колінах, і вся довготелеса фігура Сорокіна несподівано викликала в інженера невимовну огиду, й він вже не міг стримати свою лють. Злісно стиснув руку й силою шарпонув Сорокіна з ліжка.
- Вставай, мерзото, симулянт, ну!
Змертвілий Сорокін тремтячими руками почав натягувати на себе одяг.
Капітан Білл аж звів докупи брови, коли побачив на палубі поруч Ерґе блідого, нерозчісаного, сяк-так одягнутого Сорокіна. Подумав сам до себе: «Швидко глиста одужала, дивно, щось тут не теє...» Але зараз же подумав, що, фактично, до цього йому немає діла. Та й справа ясна, раз поміж двох молодчиків опинилась гарненька жіночка, то вже будьте певні, в якогось молодчика болітимуть боки. Звичайно, болітимуть у слабшого.
Капітан Білл посміхався в душі, слідкуючи за Сорокіним, і, почувши, що Ерґе треба зараз же їхати назад до берега, кинув команду матросам і приклавши ловко руку до козирка, весело гукнув інженерові:
- Єсть шлюпка!
* *
*
Три дні невтомної праці - й серед мовчазного згарища виросла невелика, 7 на 7 метрів, низенька, без вікон, з рівним дахом хата-схованка.
Вона мало звеселяла мертвий ландшафт і нагадувала скоріше також купу мертвих дерев.
Горський знав, що швидко має надійти задушливе континентальне літо, й турботно перевіряв запаси харчів.
Запаси були мізерні. Професор добре знав, що їх не вистачить на всіх навіть на два місяці.
Дичини навколо не було. Лише з Хушмо, що вже стратила весняну повноводність, іноді живилися свіжою рибою. За двома невеличкими сітками слідкували день і ніч. Але цього було замало. Тоді загородили річку тином і в проходах поставили плетені коші.
Виготувавши базу, ухвалили отаборитись в центрі падіння аероліту, на плоскогір’ї Великої Трясовини, й негайно розпочати детальні розвідки.
Горський невтомно з теодолітом в руках виходжував десятки кілометрів і щось старанно нотував собі в блокноті, розглядаючи з верхівок гір пустельну місцевість. За ним, ледве поспішаючи з важким апаратом на спині, крокував Аскольд, мокрий від поту.
Працювали в неймовірно тяжких умовах. Міріади комарів, породжені багновищем, темними дзвінкими хмарами налітали на людей. Щоб захистити себе, натягували на тіло по три фланелевих сорочки, обличчя захищали накомарниками, а руки ховали в шкіряні рукавиці.
Минали ранки, сонце підводилось над Країною Мертвого Лісу чимраз палючіше, ясніше. Тисячі яскравих, чудесних квіток, що розпустили різнокольорові свої вінчики, прикрашували чорне згарище.
Болючим контрастом на фоні обгорілих пнів рясніли ніжні орхідеї, оксамитні й плямисті, як леопардова шкіра, лілеї, саранки.
Торфяне болото, де впав аероліт, лежало стиснуте з усіх боків амфітеатром голих гір. Де-не-де в ущелинах стирчали опалені космічним вогнем, понівечені стовбури дерев.
Місцевість була поятрена кратерами, ніби важка артилерія довго обстрілювала її. Ями були різні в діаметрі й глибиною - стрімкі по краях, з вузькоспадистими днами.
В центрі болота чорнів глибокий найбільший кратер метрів у 500 діаметром. Навколо вінчиком чорніли менші кратери.
Горський перші дні помітно відволікав огляд центру, але ніхто не міг запідозрити вченого, бо добре знали, що треба готувати харчі на літо, і лише після цього можна взятися до обслідування. Помічав лише Марич, але не показував цього. Та ще помічав це Павло Самборський.
* *
*
Марич крізь сон неясно почув, як хтось зупинився біля його ліжка й тихо торкнув плече. Важко розплющив очі й побачив на фоні сірого квадрату (то були розчинені двері хатини) високий знайомий обрисами силует. Упізнав постать вченого, здивовано запитав:
- То ви, Валентине Андрійовичу?
- Я.
Професор відповів пошепки, й Марич відразу догадався, що треба й йому говорити тихше:
- Що таке?
- Пробачте, що турбую. Ходімо на хвильку з приміщення.
Марич хутко підвівся з постелі (спав в одежі), хутко почав взуватися.
Надворі змагалися сірий ранок з ніччю. Велика Трясовина лежала пригорнута важкими хвилями туману, що затуляли околишні верхівлі гір і спалену, зламану тайгу.
Горський причинив обережно двері й знову так само тихо й сторожко звернувся до Марича:
- Я вирішив лише з вами оглянути центральні кратери. Тому й не турбував інших. До схід сонця, гадаю, дійдемо?
Марич не перечив, бо й сам був тої думки, що досліди треба провести на самоті, якнайобережніше, й до нагоди не розголошувати про наслідки.
Професор готувався зарані до цього, бо всі приладдя лежали вже осторонь хатини.
Мовчки взявши лопату й сокиру, Марич рушив услід за Горським, що пішов уже вперед, широко ступаючи рівними, ще сильними ногами. В тумані він здавався ще тоншим і вищим.
За всеньку важку дорогу, стрибаючи через ями й валіж, обидва не вимовили й слова. І лише біля центральних кратерів, як зупинилися перепочити, Горський перший озвався до свого помічника:
- Оглянемо, мабуть, найбільший? - І знову рушив далі.
Невдовзі зупинилися перед величезним кратером з крутими обпаленими боками. Навколо лежали на купи торфу, зчорнілі й припорошені землею.
Марич нахилився, метрів за двадцять чорніло торфянисте дно ями.
- Обережно! - попередив професор. - Не посуньтесь, можливо, дно - звичайна трясовина!
Горський нахилився й копнув шматок торфу.
- Погляньте, як обпалено. Ви помітили? Вся улоговина обпалена. Але як!? Хіба ви бачите, що це процес довгого горіння? Це просто обпай. Значить, це не результат лісної пожежі, як мені силкувалися довести дорогі колеги з кабінетів.
Вчений сів на купу торфу й почав лаштувати магнетометра.
- Вони, Вікторе Миколайовичу, - говорив ображено до Марича, - мали ще нахабство запевняти, що кратери ці є не що інше, як звичайні собі тундряні мочежини, а звалена тайга - наслідок циклону. Але я хотів би дізнатися, як це міг циклон валити тайгу, суворо, за радіусом, утворюючи велетенське коло, або еліпсис, як це ми бачимо на Великій Трясовині.
Діставши магнетометра, професор приготував мотузок, подав кінець Маричеві, а другий взяв у свої руки. Стрімким спадом, спираючись на дрючок, вчений тихо почав спускатися до дна ями. Не дійшовши до кінця, простяг уперед руку й дрюком спробував чорне дно. Дрючок легко загруз у мох.
- Трясовина! - розчаровано скрикнув професор і почав обходити дно, старанно розглядаючи роз’ятрені боки улоговини.
Оглянувши, виліз нагору.
- Треба оглянути менший, бо тут робити магнетометричні виміри зайва справа. Ану, ось цей давайте оглянемо.
Вони зупинились біля неглибокої улоговини, метрів у десять діаметром. Спробували дно. Дрюк не вгруз. Почали розчищати хоч і не тверде, але досить тривке дно.
Розчистивши широке місце, Горський почав ладнати приладдя до виміру. В ямі запанувала тиша, чути було лише стримане дихання грудей.
Хвилюючись, Горський застиг над магнетометром Тіберг-Талена, Марич непорушно закляк збоку.
Хвилини тяглися надзвичайно довго. Маричу здавалося, що минула година, як Горський підвів лице й схвильовано прошепотів:
- Надзвичайна магнетна аномалія! Надзвичайна! Будь ласка, оливець. Нагорі. В кишені!
Учень миттю виліз з ями й раптово спинився, повернувши голову ліворуч. На лиці йому майнув тривожний вираз. Горський помітив це, сіпнувся до нього й придушено запитав:
- Що таке?
Марич нічого не відповів, а поманув його до себе рукою. Визирнувши з ями, професор зблід.
На віддаленні кілометру, серед зритого поля, аж ген біля згірка маячила чиясь постать. Видко було, як вона іноді нахилялася, то стояла випростано нерухомо хвилини дві-три, потім знову рушала далі. А швидко зовсім зникла - очевидно, вскочила в глибокий кратер.
* *
*
Професор і Марич мовчки позирнули один на одного, потім, не відриваючи очей від того місця, де маячила хвилину тому чиясь постать, Горський з тривогою в голосі проказав:
- Хто ж може бути?
Марич знизав плечима.
- Можливо, що й наші.
- Але ж ми всіх лишили біля хатини. О, погляньте, знову!
Під горою знову на хвильку майнув, ніби з води виринув, темний силует голови.
- Ходімте! - скрикнув професор і швидко, майже бігом, стрибаючи через валіж і купи торфу, подався до гори.
Це був звичайний собі кратер, метрів сорок в діаметрі, неглибокий, з понівеченими боками. Зараз же, метрів за п’ятдесят, підводилась висока, обпалена, скеляста гора. Людина, що сиділа на дні кратеру, сиділа спиною до Марича й професора й так була захоплена своєю роботою, що не почула навіть, як позад неї хвилин п’ять тому спинилися Горський і його учень.
Біля людини валялася лопата, й ввесь протилежний бік був розчищений і чисто зритий. Людина щось уважно розглядала в своїх руках.
Горський і Марич відразу по одежі пізнали, хто це. Лише хвилин за п’ять, скоріш інстинктивно відчувши, що за спиною хтось зупинився, людина раптово повернула голову й скочила на ноги - то був Самборський. Побачивши Горського й Марича, лице йому враз зблідло, й він, злодійкувато кинувши погляда, хотів був сховати за спину руки. Але, мабуть, тут же опанував собою, коли професор суворо запитав:
- Товариш Самборський, що ви тут робите.
Павло винувато посміхнувся, протяг вперед руку, радісно й захоплено скрикнув:
- Професоре, пробачте за самовільність, але ви подивіться, що я знайшов!
Горський сповз у кратер, підбіг до Самборського, тремтячими пальцями взяв з долоні кілька шматків білястого важкого металу.
* *
*
Після упертих дослідів на центральних кратерах стало цілком ясно й зрозуміло для всіх, що провадити розкопини тими засобами, що є під руками, абсолютно неможливо. Було спробували почати копати саморуч, але з торфу почала струмити вода й швидко залила шахточку. Саморуч приладнали золотошукацький смок з видовбаного кедрового тулуба й почали висмоктувати воду. Він допоміг мало. Глибше ніж на два метри смок не міг дістати. І тоді розпачливо повстала думка, що до тої пори, доки не буде добре влаштованих приладів, без механічних смоків і свердел, провадити розшук - значить губити даремно час, харчі й сили.
До того ж магнетні бурі уперто заважали перевірити остаточно й точно магнетометричні виміри.
Лякала страшна думка про харчі. Робітники недовірливо поглядали на професора, а вечорами, лягаючи біля вогнища, тихо з острахом перешіптувались поміж себе.
Не губив надій і спокою лише невгамовний Аскольд та Самборський. Марич помітив, що після зустрічі в кратері, де вони застали його, ніби злодія, з журналістом сталася маленька зміна. Він зробився балакучим і ще більше рафіновано ввічливим.
Марич відчував, що треба з цього складного становища, що надійшло так раптово й швидко, знайти якийсь вихід, почав шукати слушної години, щоб серйозно побалакати з Горським. Але ніяк не міг застати професора на самоті.
Горський з того ранку, як здибали в кратері під горою Самборського, похмарнів і за два дні не сказав ані слова. Він зранку виходив з хатини й, розподіливши роботу, зникав на цілий день.
Марич одного ранку біноклем знайшов постать Горського під тією горою, де здибалися вони з Самборським. Поведінка вчителя навіть ображала Марича, й він сьогодні остаточно вирішив побалакати з Горським.
Професор як зник ранком, то до півдня й не повертався. Не повернувся й по обіді. Марич занепокоївся, бо приладдя уперто віщували громовицю. Він пішов на розшуки Горського.
Над вінцем плоскогір’я здіймалась примариста юга. Зенітне сонце, оточене пломенистим райдужним колом, обливало Велику Трясовину нестерпучою спекою. Юга як туман кутала тупі вершки гір, повзла вгору, обіймаючи все більші й більші простори неба. За югою важко було розгледіти що-небудь в далині, й Марич даремно прикладав бінокль до очей. Мав надію, що професор біля скелястої гори.
Швидкою ходою, зморений вкрай і знесилений спекою, він дістався пам’ятного кратера. Озирнувся навколо. Нікого. Ще раз пильно оглянув зором місцевість і, подумавши трохи, гукнув щосили, приклавши рупором долоні до рота:
- Ва-лен-тине Ан-дрійо-ви-чу!
Важка атмосфера, сповнена випарами, приглушила поклик, і він пролунав кволо й глухо. Марич гукнув ще двічі. Не почувши відповіді, попрямував ближче до гори. Наблизився аж до підошви, звернув ліворуч, щоб обійти її, якраз побачив на узгір’ї високу знайому професорову постать. Вчений швидко, майже бігом спускався вниз.
Коли побачив Марича, ще швидше помчав спадистим боком. Марич здивовано, без слів, не рухаючи з місця, чекав на нього під горою. Коли професор наблизився, Марич помітив, що він надзвичайно чимсь вражений і збуджений.
Не встиг запитати, що сталося, як Горський загукав:
- Вікторе Миколайовичу, любий мій, як нам пощастило! Яке відкриття! І які, все ж таки, ми дурні!
Професор підбіг і міцно стис Маричеві руку.
- Не дивуйтеся, - заговорив знову збуджено Горський, - правда, я таки, мабуть, скидаюсь на божевільного, але слухайте, розповім вам як слід, спокійно й послідовно.
Марич нетерпляче чекав, але як Горський не намагався говорити послідовно, йому не щастило. Він збивався з спокійного тону, повертався назад, перепрошував Марича й знов говорив збуджено й нескладно:
- Вікторе Миколайовичу, перш за все пробачення. Я, бачу, вас образив, так? Але слухайте, уявіть моє становище. Дивлюся і бачу в руці звичайну платину, звичайнісіньку платину. Такі ж шматочки, які знайшов колись у тунгуському чумові. Але ж ви знаєте, ми обійшли, майже облазили й обшукали всі кратери - й хоч би що. Я спочатку не вірив очам. Але потім у голову припала чудернацька думка, що платина ця не космічного походження й ніяких стосунків до аероліту не має, і що просто-на-просто Велика Трясовина має природні поклади цього металу. Любий, простіть, але я соромився вам про це сказати. Бо смішно ж, трясовина, торфяна трясовина - і враз поклади платини. Я без вас ці дні як навіжений прогасав, майже обмацав усі кратери.
І лише сьогодні випадково, абсолютно випадково зліз на цю гору, і лише там я зрозумів усе.
- Поклади платини? - скрикнув дрижачим голосом Марич.
- Так! Космічна сила аероліту зірвала й розтрощила вершок гори, що ховав у собі поклади.
Марича охопив тваринний жах разом з почуттям невимовної радости. Переміг страх, він озирнувся навколо.
Професор зрозумів його й тихо, інстинктивно знижуючи голос, проказав:
- Зараз про це ніхто не мусить...
Останні слова заглушив потужний гуркіт далекої громовиці, що йшла з півдня й вже майже обложила блискуче-сизими хмарами околишні гори. Враз зблякло сонце, на нього наскочили перші загони ще прозорих хмарок.
- Поспішаймо! - скрикнув Марич і взяв за руку Горського.
По чорній завісі хмар різонула гілляста блискавка. За хвилину гримнув ще дужчий удар грому й важко, злякано застугоніла земля.
Професор перегнувся вперед і, стрибаючи через валіж, на бігу кидав Маричеві:
- Тепер лише діяти! Діяти, діяти!
Грім на хвильку приглушив його слова, й до Марича долітали розірвані уривки:
- На вас надія... за всяку ціну... Кежми... звідти Тайшету... я з Аскольдом тут... на двох нам вистачить. А як морози - ви з підмогою.
Як добігли до хатини й ледве вскочили всередину - як чорне буряне небо хлюпнуло на землю могутній водоспад.
* *
*
- Отож ясно, що сидіти тут нераціонально, навіть небезпечно. На двох до осени харчів цілком вистачить, і тому питання, хто може зі мною лишитись? Моя пропозиція - Аскольд. Як ви?
Горський примружив очі, намагався розгледіти лиця своїх товаришів.
Слабке полум’я лойової свічки безсило боролося з темрявою. Хвильку всі мовчали.
Двоє робітників, змучені працею, клятою спекою, раді були вирватись звідси за всяку ціну, тому, похиливши голову, не відповіли жодним звуком. Марич цілковито погоджувався з Горським і не мав що зауважити. Чекав, що скажуть інші.
Лише Самборський ворухнувся, наважився було запротестувати проти такого розподілу, але вмить, ніби згадавши щось, стримав нетерплячий жест і одсунувся назад.
- Отже, бачу - ніхто не перечить, - обвів зором усіх Горський. - Тоді нема чого гаяти часу, лягайте, завтра вранці в путь.
- Бачте... А, може, краще мені лишитись? - озвався Самборський, але дуже мляво.
- Оттакої! - скрикнув Аскольд. - Ти за мене зніматимеш? Я ж іще майже нічого не зробив.
- Ні, про це й балачок розводити не будемо, - припинив стомлено Горський. - Ви, товаришу Самборський, в Москві потрібніші будете, це безсумнівно. Ну, що ж лягаймо...
Всі заворушились, повставали, вийшли на хвилину надвір.
Буряна злива давно вже пролинула й зникла десь за вінцем гір, заповнивши водою кратери. Вимите чисте повітря терпким холодком торкнулося тіла. Вгорі мерехтіло зоряне небо, праворуч шуміла на камінях Хушмо.
* *
*
Командорський дирижабль, вже готовий до польоту, тихо здригував біля причепної щогли. Тільки-но пустили мотори. Долі біля елінгів неугавно тривала метушня, виводили решту машин.
- А Сорокін? - розлючено вигукнув Ерґе, помітивши, що того немає в гондолі. - Сорокін де? Зараз же розшукати!
Він готовий вже був подати команду зніматись угору, й тому, заклопотаний, знервований, не помітив, що репортер десь за півгодини зник.
- Негайно знайти! - скрикнув Ерґе, полотніючи й задихаючись від злости.
При думці, що Сорокін може якось уникнути польоту, горлянку стискували спазми й болюче зводило щелепи.
Швидко з головної кватирі вибіг начальник охорони, заспокоююче замахав рукою.
Ерґе запитав у рупор.
- Де він? Є?
- Є, зараз!
Начальник охорони збіг по драбині, добігши до командора, зніяковіло зашепотів на вухо:
- В убиральні. Містер заслаб на шлунок.
За кілька хвилин з’явився й сам Сорокін, зім’ятий і сірий.
- Що ж це ви, - заспокоєно проговорив в рупор інженер.
Сорокін безсило розвів руками, що ж мовляв, нічого не поробиш, - не винний.
Дирижабль м’яко почав брати височінь. За командорською машиною черідкою знялися останні чотири.
За кряжами в незміряній глибочині жариною зажевріло сонце. Але швидко туман згасив його. Швидко й вінця кряжів огорнула важка завіса.
За годину, як знялися з землі, Ерґе пішов до кабіни дружини. Біля дверей зробив потис ґудзика від дзвоника, питаючи дозволу, чи можна зайти. Відповіді не почув. Відхилив двері. Ґіна стояла біля вікна. Очевидячки, замислившись, вона не звернула уваги на дзвоник. Знову потис ґудзика. Ґіна здригнула.
- Прошу!
Ерґе мовчки підійшов до неї, також зупинився біля вікна і ніби зацікавлено почав розглядати сіру туманну завісу. По тому подивився в лице, косо скривив рота в усмішку:
- Ну як, нічого?
- Нічого.
- Може, поговоримо?
- Про віщо?
- Хіба нема про що?
Ерґе взяв її пальці, погладив і похитав поблажливо головою.
- Наївна ти, Ґіно, непослідовна, розхристана й просто женщина.
Ґіна тихо випростала руку з його пальців і суворо подивилася в очі.
- Ну?
- Що ж ну? Хочеш щиро? Я цілком розумію тебе. Припустімо, зустріч у Нью-Йорку вразила, роз’ятрила, висловлюючись штамповано, старі рани.
Ґіна повернулась боком і притисла чоло до шибок.
Ерґе не зупиняючись продовжував.
- Але що з того. Ну, отак серйозно, по-діловому. Що з того. Повернення - єрунда. Стовідсоткова нісенітниця. Повернення неможливе. Кажу не як закоханий, а просто як людина, що спокійно обміркувала справу. Повернення неможливе з багатьох причин. Перша - ти сама на це не підеш. Друга - за даних умов це фізично неможливо. А проте, перше виключає друге. Ти тільки поміркуй. Це щодо першого твердження. Психологічно ви ж цілком стоїте по два боки барикад. І коли б питання про повернення стало навсправжки руба перед тобою, ти ніколи не зміняла б Нью-Йорк, припустимо, на Москву. Що ж до другого твердження, то ти знаєш, що ми летимо в такі місця, які до цього часу ще добре на мапі не зазначено. Ясно ж...
Ґіна рвучко повернула голову до Ерґе й ледве не скрикнула.
- Ти скажи краще, що ви будете робити з тими людьми, що потраплять до ваших рук там?
Ерґе враз змінив поблажливий тон.
- Це буде цілком залежати від обставин, вірніше, від них самих, - проказав він гостро, підкреслюючи слово за словом.
- Але одно, - відповіла Ґіна в тон, також сухо й гостро, ніби кривлячи його. - Я там у своїх діях буду абсолютно незалежна. Розумієш?
На лице Ерґе знову ліг поблажливий вираз.
- Добре. Але це також абсолютно залежатиме від тебе.
* *
*
Зимов’я війнуло пусткою. Хатину підпирав кілок, де був колись чум, лишилось лише втоптане місце. Очевидно Лючетан з приймаком десь рушили кочувати з оленями. Від зимов’я галузились нерівні, ледве помітні стежки.
Човен, зчорнілий від погоди, погойдувався на березі.
Горський оглянув човна і наказав вантажити. Робітники дружньо перенесли легкі тюки, готовно й радо всілися в човен. На березі лишились Самборський, Марич, Горський та Аскольд.
Високий, ще більше схудлий, професор одвів в бік Марича, лагідно прощально взяв за плечі:
- Здається, все, Вікторе Миколайовичу. Давайте коротко ще підсумуємо: - якомога швидше досягайте центру. З ким балакати будете - знаєте. Харчів нам з Аскольдом вистачить на три місяці. За цей час ви, звичайно, доберетесь до Москви, Ленінграду. Одержите додаткові кошти, поінформуєте відповідні установи, повертаючись, в Кежмі організуєте в’ючний обоз, і з першою памороззю, як зміцніють болота, я чекатиму вас...
Горський постояв хвилину, тримаючи на плечі руку. Потім просто лівою обняв шию Марича, кріпко поцілував у губи.
- Ну, бувайте, - доказав він, - обережно біля порогу, а там, маю надію, все гаразд буде. Злива підняла воду. Ну, на все добре. - Професор потис руки робітникам і Самборському. - На все добре!
Аскольд ніяк не міг випустити Самборського. Швидко, розірвано, недоладно бурмотів:
- Ах, як я забув, як я забув. От який я. Ну, ти взагалі знаєш. Привіт, одне слово. Ти, взагалі, рекламуй. Ще що я хотів тобі сказати, їй богу розгубився. Ага!
Марич, посміхаючись, сіпнув каната, швидка течія рвонула вперед човен. Аскольд ледве не бухнувся у воду. Випростався й гукнув:
- Бувайте, на все добре. Значить, Павле, гляди. Що ж ще хотів... Ага!...
Горський з підведеною рукою дивився вслід, аж поки човен не сховався за скелястим вигибом річки. Аскольд стояв з розгубленим виразом і нарешті сам до себе кинув:
- Знову забув!
- Що забув? - запитав здивовано дядько.
- Листа забув передати.
- Кому?
- Дівчині... Нареченій...
Горський не втримав тихої посмішки, з любов’ю подивився поверх окулярів на небожа, похитав головою й замріяно тепло пожурив:
- Ех, ти, голово, голово. Хіба ж про це забувають?
* *
*
Підсилена зливою Чамбе нестримано мчала буру, мутну течію до порогів.
Вирішили біля порогів пристати до берега на відпочинок. Перестояти ніч. На ранок перетягти човен берегом за поріг і того ж дня досягти Підкаменної Тунгуски.
Ніч почала доганяти загін аж біля порогів, як і припускав Марич.
Гуркіт валів спочатку долітав приглушено, як гул верхів’я тайги, і лише напруживши слух можна було розібрати, що то бушують пороги. Човен гнало вперед з надзвичайною хуткістю, й швидко вуха все дужче й міцніше глушив грохіт води, що з силою била в стрімке каміння.
Порогів не було видко. Білявий туманистий вечір затуляв недалекий обрій і мав швидко перетворитися в ніч.
Марич наліг з усієї сили на кермо й скомандував взятися до весел.
З течії важко було вихопитись до берега. Човен уперто почав здавати хуткість. Пропливли ще чверть кілометра, як здолали течію й прибилися до берега. За гуркотом води не можна було вже чути ясно слів один одного.
Молочний морок м’яко огорнув все навколо, пом’якшив обриси околишніх берегів, скель і дерев - їхні контури проступали як крізь плівку туману, неясно й далеко.
З великим зусиллям прип’яли човен до крутого берега, міцно закрутивши линву навколо погнутого негодою й хвилями сучковатого деревця. Воно цупко вп’ялося корінням в скелястий ґрунт.
Повечерявши, Самборський взяв одяг і почав на березі шукати місця на ніч. Марич помітив це і незадоволено гукнув з човна, силкуючись перекричати рев води:
- Слухайте, киньте ви це! Застудитись хочете? В човні ж досить місця.
Самборський слухняно поліз у човен і почав моститися на носі, по павзі гукнув у відповідь:
- То ваша правда, земля чортовськи вогка. Але з вартою як?
- А до біса та варта, що тут вартувати. Лягайте.
Громохкий гул води, по-своєму ритмічний, глушив навколо всі інші згуки і вухо, що спочатку нервово сприймало гул, швидко звикло. Здавалося, що повітря над річкою насичене особливою воркотливою тишею.
Опівночі човен, що тихо здригував од ударів хвиль, враз загойдався на два боки. Хтось порушив його рівновагу.
На носі в молочній плівці туману сторожко підвелась постать Самборського.
Силует на мить непорушно застиг над бортом, далі ворухнувся, нагнув обережно голову до дна човна. Знову виструнчився. Легко вистрибнув на берег. І зараз же плівка ночі всотала в себе обриси постаті.
Тільки-но встиг зникнути Самборський, як над бортом звелась друга голова. Так само на мить було знову непорушно застигла, потім підвелася, виструнчилась, також вистрибнула на берег і зникла слідом за Самборським.
Деякий час навколо нікого не було видко. За чверть години біля човна виринули вже дві постаті. Одна постать лишилась оддалік, а друга наблизилась до човна. Нахилилась до линви, махнула рукою, човен миттю одскочив од берега. Хвиля цупко облапила його своїми пругкими обіймами, люто крутнула на водокруті й блискавично помчала до порогу.
* *
*
- Дирижаблі!
- Вигадуй.
- Погляньте!
Горський послав зір за Аскольдовою рукою й почав пильно вдивлятися в глибінь неба. Спочатку він довго нічого не міг розгледіти, перед очима лише мерехтіла хвиляста плівка неба, що звисала над рудими пасмами гір. Але незабаром він пересвідчився, що Аскольд не помилився. На сірому ранковому тлі почали викреслюватись сигароподібні будови дирижаблів.
Вони поволі наближались до Країни Мертвого Лісу.
- Може, по нас? - всміхнувся Аскольд.
- Дивно, - протяг Горський, не відповідаючи небожеві. - Дивно у цій місцевості.
- Але ж погляньте, вони летять прямо на нас, як хутко. Може це якась експедиція?
- То я мусів би про це знати.
- Звідки ж це ви могли про це знати?
- Хоча б з преси.
- А пригадайте, коли ви бачили востаннє газету.
- То що? Такі експедиції за день не влаштовуються.
- Я можу розгледіти марку Р-1. Перше бачу таку конструкцію.
- Я теж. Невже мимо.
- Ні, ви дивіться, вони просто хотять півколом облетіти згарище. Привернути увагу?
Професор мовчав, не випускаючи з поля зору дирижаблів. Не діждавшись відповіді, Аскольд нетерпляче махнув над головою кашкетом, а потім, набравши в легені повітря, загукав:
- Е-ей, е-ге-гей, е-ге-гей!
Машини, одхилившись було вбік, знову почали наближатись до центру поля, креслячи в повітрі коло.
Ось зовсім близько й низько летять машини. Чутно гул моторів. Великі черева дирижаблів затуляють небо.
- Е-ге-гей! - ще дужче загукав Аскольд і шалено почав вимахувати кашкетом.
З дирижаблів, очевидно, їх помітили, бо з передньої машини з вікна гондоли пурхнула біла хустка, салютуючи відповідь.
По тому, облетівши Країну Мертвого Лісу, дирижаблі повернули знову на схід, і черідкою, дедалі дрібніючи, почали віддалятись і швидко зникли за тими ж пасмами, звідки з’явилися.
Аскольд замовк, звівши брови, здивовано й незрозуміло довго дивився в край дальніх брунатних хребтів. Поглянув згодом на професора, в нього також на лиці заклякло здивовання з домішкою тривоги й досади.
* *
*
На грані сна й пробудження Горський ніби почув далекий і нерівний шум.
Ніяк не міг підвести голову. Натруджені м’язи ще не відпочили, важко було поворухнутися.
Збуджений мозок навіть у сні працював сторожко й хоробливо.
Шум наростав, ось ніби тріск, голоси, когось кличуть.
Професор розплющив вії. Так, дійсно, звідкись несло нерівний шум. Він то танув у тиші, то знову народжувався тріском гілля, але не можна було розпізнати, хто творить його.
Горський підвів голову, пересилюючи біль у м’язах, сів на помості. Почав ще уважніше прислухатись.
- Аскольде! - проговорив пересохлим голосом професор.
Небіж не відкликався.
Горський вийшов за двері, став, повів головою на всі боки. Тепер шум оточив його з трьох боків. Він уже не вщухав, а рівномірно наближався до хатини.
Враз вуха спіймали приглушений голос.
Горський здригнув і зайшов у хатину. У пітьмі намацав рушницю.
- Аскольде! - торсонув за плече небожа.
- Що таке ? - підхопився той.
- Хтось наближається до хатини.
Аскольд прожогом зірвався з ліжка.
За два кроки навколо не можна нічого було розгледіти. Загуслий сірий морок, насичений випарами трясовини, ховав усе від зору.
Горський і Аскольд без слів порозумілися й стали напоготові з рушницями біля дверей хижки.
- Хто там, ей, хто там? - кинув у морок професор високим, незвичним дзвінким голосом.
Тріск гілля ущух.
- Хто там? Стріляти будемо!
- Свої, - почулося у відповідь, - державна розвідка. А ви хто?
Професор помовчав, а згодом гукнув:
- Наукова експедиція Академії!
- От тобі й раз. А ви стріляти, чого ж ви? - зраділо пролунав з морока голос.
Знову затріщало гілля, швидко з трьох боків хатину оточив загін людей.
І раптом мозок професора гостро вразила думка, що його обдурено. Бо не можна ж припустити, щоб жодна розвідка рушила вночі. Але було запізно щось діяти, та й безнадійно. Він з Аскольдом уже опинився в колі незнайомих людей.
Високий силует крем’язного чолов’яги зупинився перед Горським і, ні слова не кажучи, рвонув з рук рушницю.
Аскольд скрикнув і наосліп кинувся на захист. Але також вмить лишився без зброї. Дужий десяток рук стисли його м’язи, й він уже не міг поворухнутися.
* *
*
Професор зрозумів, що потрапив у надзвичайно складне, а можливо й безвихідне становище. Силкувався обміркувати все спокійно, послідовно, але з того нічого не виходило.
Якось не вкладалося в розумі, що незнайомий загін, а, може, бандити, самоуправно ув’язнили його й захопили до рук місцевість. Аж ніяк не міг дати пояснення їхнім вчинкам, а також і не міг припустити, що вони так організовано й одчайдушно мали сміливість зазіхнути на державні багатства.
Силкувався запевнити себе, що трапилось скандальне непорозуміння всесоюзного масштабу - цьому давала привід уперта мовчанка керівника загону.
Був припустив у думці, що ця місцевість належить якомусь трестові або концесії (дирижаблі ж закордонної конструкції!), але ж невже там не могли чути про його експедицію? А до того ж, яке вони мають право держати його ув’язненим, ніби злодія й авантурника.
Повстало бажання поговорити, обмінятися з кимось думками. Але згадав, що Аскольда ще вчора перевели в інше помешкання. Закрокував по невеликій площі хижки, обережно нахиливши голову, щоб не вдаритись в низьку стелю. Зробив кроків п’ять з кутка в куток. Зупинився біля дверей, подумав трохи й обережно постукав. Ніхто не одзивався.
Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:
- Слухайте, ви!
- Чого тобі? - непривітно озвався грубий голос.
- Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.
- Тебе не спитав, як відповідати.
- Мерзотник!
Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.
Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:
- Ну, чого?
- Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?
- Ого-го чого забажав.
- Чуєте, негайно, я маю до нього справу.
- Яку справу?
- Не ваше діло, покличте.
- Сам прийде, якщо треба буде.
Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.
Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш - пішов геть од дверей до помосту.
Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.
До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будь-що в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:
- Хто це?
- Пробачте, - пролунав близько над його головою сухий голос, - ви, здається, кликали мене?
- Кликав, але, власне, хто ви?
- Керівник загону.
Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.
- Прошу, одведіть убік світло.
Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.
По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:
- До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.
- Дуже вдячний з такої ласки, - насмішкувато відказав професор.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.
Місцевість важко було впізнати - звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.
Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:
- Що це значить, я не розумію?
Той у відповідь посміхнувся:
- Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?
- Ваша власність?!
- Вас так вражає це слово?
Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.
В затишній, комфортабельній каюті він чемно запропонував фотель. Сам сів за стіл.
Обидва довго мовчали, були подібні до шахистів, що вперто обмірковують дальші ходи.
Хід зробив Ерґе.
- Так вас дивує все те, що ви бачили?
- Дивує.
- Але ж я сказав вам уже, що я володар цієї місцевости, що це моя власність.
- Земля, природні багатства в нашій країні - власність держави, - відповів професор.
- Це мене обходить.
- Тоді ви просто пройдисвіт і вдалися до дуже небезпечної авантури.
Ерґе нахабно посміхнувся.
- Хоч би й так!
- Тоді мені з вами нема про що говорити.
- Ви це цілком свідомо й твердо?
- Так.
- Я думаю інакше. Слухайте, професоре, хочете у відкриту, га?
Професор мовчав. Ерґе подумав трохи, не зводячи глузливого нахабного погляду з лиця професора, й по павзі недбало, ніби пустуючи, почав:
- Слухайте, ідемо у відкриту. Азіятський Аероліт ховає в собі незлічимі скарби. Істина! Доводити не будемо. На ці скарби дивляться різні категорії людей по-різному. Я, господар цієї місцевости, висловлюючись грубо, дивлюся на скарби, як на засіб до існування, як на могутню життєву зброю, що дасть мені насолоду в житті, повагу й все, чого я забажаю. Це теж істина! Правда, її може дехто заперечувати. Звичайно, я ці заперечення відкину. Тепер щодо вас. Ви дивитесь на скарби, як вчений - хоча я, можливо, помиляюсь. Ви можете скарби матеріальні перетворити на скарби наукові. Це, зрештою, ваша справа. Більшовики на скарби дивляться інакше. Їм нема діла ні до ваших наукових прагнень, ні до ваших дослідів, їм, як і мені, потрібні гроші. Ви підданий СРСР, і вам краще знати стан науки в цій країні.
Професор підвів голову й підкреслено відповів:
- Так, я краще за вас знаю стан науки в СРСР.
- Отож - підтакнув Ерґе, ніби не помічаючи іронії Горського. - Тепер конкретно, це ясніше й відвертіше. Ви, скажемо, прагнете за кордон, де б ви могли спокійно працювати без турбот - оточений повагою й увагою. І от ви, нарешті, маєте можливість опинитись за кордоном, забезпечений матеріально на все життя, де ви можете цілком віддатись науці, а не бігати й кланятись у ноги неукам, жебрувати копійки на велику наукову справу. Але для цього, коли ваша охота, ви мусите взяти на себе керівництво в розкопинах Азіятського Аероліту. - Ерґе зробив невеличку павзу і коротко, упевнено закінчив: - Бачу, ви мене зрозуміли. Що ви на це скажете?
- Що я на це скажу? - перепитав професор. - Я скажу теж відверто: перший раз у житті я бачу такого авантурника й мерзотника, як ви.
* *
*
Трудлер знайшов Ерґе біля головної шахти. Інженер стояв коло свердла, пильно розглядав шматки породи.
Помітивши Трудлера, підвів голову, але не здивувався.
- Мене шукаєте?
- Та ось писулька вам.
Ерґе розгорнув чотирьохкутний клаптик білого паперу. Чорніло всього лише три слова:
«Негайно прибудьте. Пауль».
- Трапилося що? - вже здивовано заговорив Ерґе.
- Ні, все гаразд.
- А чого ж негайно?
Трудлер знизав плечима:
- Не знаю, вибіг з радіокабіни, покликав, передав, каже - негайно. Чого - не знаю. Всенькі дні з кабіни не вилазив.
За чверть години Ерґе був у таборищі за річкою. Застав Самборського в радіокабіні. На голові йому чорніла дужка од навушників.
Почувши, що хтось зайшов, він повернув голову, посміхнувся, але навушників не скинув, а лише рукою показав на вільне місце.
Як це не дивно, Ерґе в присутності Самборського почував себе не зовсім добре, навіть несміливо. Тому терпляче сів чекати у фотель.
Нарешті, Самборський звільнив уха від чорних блискучих полапків.
- Ну, як у вас? - запитав спокійно інженер.
Ерґе трохи здивувався.
- Про що ви? Бо я збирався з таким питанням до вас звернутись.
- Спочатку ви відповідайте, бо ваша відповідь опреділить мою.
- Ви за професора?
- Так.
- Він патологічно упертий і...
- Чесний, - з усмішкою підказав Самборський.
Ерґе скривився.
- Не сказав би... Скоріше намагається бути чесним.
- Е ні, не кажіть. Я трохи більше вас знаю його. Він фанатично чесний і відданий своїй справі - більшовик. І справжній, як то кажуть - ідейний.
- На мою думку - більшовик за гроші.
- Ви просто люті на нього, бо він вам ні слова не сказав, правда?
- Відмовився. Але я гадаю, що він ще заговорить, - двозначно проговорив Ерґе.
Пригадуючи розмову з вченим, його охопило люте почуття навіть на самого себе за те, що розмова дала зовсім не ті наслідки, на які він покладався так упевнено.
Було соромно перед Самборським. Той, мабуть, бачив це.
- А як не заговорить, а я в цьому певний, що з ним робитимете?
- Ну, а як, на вашу думку, що в таких випадках роблять?
Самборський гидливо скривився.
- Між іншим, я крови не люблю.
- Он як, - насмішкувато скривив рота Ерґе.
- Серйозно. Але на цей раз, я гадаю, ми обійдемося і без цього. Ви не знаєте, як нам пощастило. Читайте - це причина того, що я вас так раптово викликав, - і Самборський простяг Ерґе купу сірих радіонотаток. - Читайте по черзі.
Ерґе підвівся й навстойки почав швидко бігати очима по чорних рядках.
Незабаром лице йому спалахнуло збудженим нервовим рум’янцем.
- Не може бути! - скрикнув він, прочитавши перший аркуш. - Не може бути!
- Читайте далі, - кинув Самборський.
Ерґе прочитав другий, третій, четвертий аркуш і блискучими очима вставився на Самборського.
- Як пощастило, ви розумієте, як доречно, - майже пошепки проказав він. - Конфлікт - це лише зачіпка. Ось побачите - спалахне справжня війна. Імперіалізм ніколи не простить СРСР революції в Китаї.
- Читайте, - простяг Самборський останній аркуш радіонотаток. - То було повідомлення про далекосхідній конфлікт і розрив дипломатичних взаємин поміж СРСР і Китаєм. На останнє повідомлялося, що білогвардійські загони перейшли кордон.
Прочитавши, Ерґе схопив за плечі Самборського, очі йому заграли хижим ворожим вогником.
- Хо-хо-хо, - закричав він (Самборський вперше бачив його таким збудженим), - нам чортовськи щастить, чортовськи. Не віриться! Це початок кінця!
Ерґе ошаліло забігав по кімнаті, згодом несподівано став біля Самборського:
- Аз них хто-небудь не міг урятуватись?
Самборський повільно похитав головою:
- Це неможливо. То скажений скелястий поріг.
- Тоді ми можемо спокійно продовжувати свої роботи.
І Ерґе знову ошаліло забігав по кабіні.
* *
*
Вже на сьомий день розкопин, робітники досягли в головних центральних кратерах перших уламків аероліту. Але досліди в лабораторії не виявили в цих уламках навіть ознак платини.
Це був страшний, несподіваний сюрприз. Ерґе вперше відчув, як хитнувся під ногами ґрунт його авантури.
Подальші дні знову принесли ще загрозливіші несподіванки. Сьогодні вранці його повідомили, що в головнім кратері робітники досягли суцільної аеролітної маси. І знову досліди в лабораторії не знайшли в уламках і крихти платини - аероліт в основі складався з чистого нікелистого заліза. Аеролітна маса, звичайно, коштувала міліарди. Але що з того. Міліарди ці треба було дістати, затративши мільйони, переплавивши залізо на металургійних заводах. Основного скарбу - платини, тонна якої варта була мільйонів тонн заліза - не було.
Ерґе почував, що скаженіє, й спокій Самборського, якого закликав він до себе в кабіну, загострював і підсилював лють.
Самборський сидів у м’якому фотелі, недбало обрізуючи сигару. Відповідав на лемент Ерґе короткими, незначними фразами. Ерґе пересипав свою розмову то російськими, то англійськими словами. Вперше за життя він так хвилювався.
- Ви ж розумієте, це ж провал, ганебний провал!
- Можливо.
- Не можливо, а так. На чорта нам оці мільйони тонн заліза. Що ми, завод тут будуємо? Але мене дивує ваш спокій, я його абсолютно не розумію.
- Я дуже спокійна людина.
- Але зараз цей спокій не до речі. Мене одно цікавить: правда, що ви теж знайшли уламки платини?
- Брехати я не мав наміру.
- А, киньте ображатись. Я просто питаю, може, ви помилились?
- Не думаю. Я досить добре розуміюсь на коштовних металах.
- Де ж ті шматки?
- Я ж вам уже сказав - я їх мусів віддати Горському.
Ерґе зупинився, постояв мить нерухомо серед кабіни, далі кинувся до дверей, відхилив їх і гукнув до вартового:
- Негайно привести ув’язненого.
Самборський, почувши наказа, підвівся з фотелю з наміром лишити кабіну. Ерґе здивовано загородив йому дорогу.
- Куди ж ви?
Самборський сухо відказав:
- Як ви все забуваєте, що я не маю права зустрічатися з Горським віч-на-віч, та ще в такому стані.
- Як хочете.
- Не як я хочу, а так треба. Моя професія, так як і ваша, потребує точних понять і визначень, - сказав Самборський й швидким кроком вийшов з кабіни.
Вартовий привів Горського, професор, не глянувши на Ерґе, сів на тому місці, де кілька хвилин тому сидів Самборський. Довго в кабіні стояла сторожка напружена тиша:
- Я ще раз маю охоту серйозно поговорити з вами, - почав непевно Ерґе.
- Прошу, що маєте сказати, хоч ми, здається, на мою думку, домовились остаточно?
- Не зовсім.
Ерґе підійшов ближче до фотелю, став, обпершись долонею на стіл, і, нахиливши голову в бік професора, коротко, стримуючи хвилювання, проказав:
- Ви мусите показати мені шматки платини, що знайшли в цій місцевості.
Професор, що сидів понуро, готовий до всього, повільно підвів голову, поглянув поверх окулярів гостро в лице інженера, посміхнувся.
- Тепер для мене абсолютно ясно все. Але мушу сказати вам, що ніякої платини в цій місцевості я не бачив і не знаходив. А до того ж, я тої думки, що авантурникам і пройдисвітам коштовних металів краще до рук не давати.
Ерґе стис губи. Очі заблищали злісно. Він твердо зробив ще крок до фотелю й став поруч професора.
- Ви брешете, - кинув він з притиском, - я змушу вас показати ті шматки. Ви ж забрали їх у Сам... - Ерґе зрозумів, що в запалі розкриває Самборського, недоладно увірвав фразу.
- Що, у кого? - підвівся Горський. - У кого?
Ерґе нічого не відповів. Йому було все одно, він не міг володіти ані думками, ані рухами.
- Чуєте, сволото продажна, я змушу вас! - скрикнув він.
Горський, мовчки одвів очі вбік.
- Ви од мене не почуєте жодного слова, - відказав з огидою.
Важкий, брутальний удар кулака повернув голову Горського. На підлогу з дзенькотом упали шкельця окулярів.
І тоді ж несподівано позаду хтось різко рвонув і розчинив двері кабіни.
Ерґе від несподіванки здригнув і крутнувся до дверей. До нього бліда, з блискучими злими очима, наближалася Ґіна.
- Як ти смієш так поводитись? - ледве вимовила вона слова. - Як ти смієш?
Ерґе випростався й загородив їй дорогу.
- Прошу вийти з кабіни, - грубо зупинив він дружину.
Та, тремтюча від злости, зупинилася проти нього, хотіла щось вимовити, мабуть, не змогла, розмахнулася й соковито ляснула Ерґе по щоці.
Ерґе від несподіванки одхитнувся назад. На лівій крейдяній щоці, зарожевіла тьмяна пляма! Швидко прибрала форми долоні.
Він не вимовив і слова, бо не встиг отямитись, як на порозі з’явився Трудлер. Лице йому було розгублене. Він пальцем поманув до себе Ерґе. Коли той наблизився, зашепотів щось йому на вухо. До Ґіни й Горського зі слів Трудлера долетіло лише одно слово: «Втік».
* *
*
Все це нагадувало скоріше дивовижний сон. Не вірилося. Знемога, голод, жах підсилювали це почуття, й Аскольд, лягаючи відпочити, боявся, що вже більше не зможе підвестися з зеленого привабливого моху.
Трапилося все раптово й дивовижно.
Третього дня по тому, як їх ув’язнили, його перевели у другу хижку, нашвидкуруч збудовану загоном. З яких міркувань перевели його, він і сам не міг зрозуміти, мабуть, боялися, щоб дядько й небіж не змовились, як поводити себе на допиті.
Хижка була збудована з величезних дерев, з міцними дверима, тікати з неї було годі й думати.
Щоб якось скористати час, він спав годинами. Якщо набридало, ходив з кутка в куток, по тому знову лягав, затуляв очі, знову засипав. Губив почуття часу - здавалося йому, промайнуло безліч днів. Почував, що нудота всотується в усі клітини молодого неспокійного організму. Щоб якось розважити себе після сну, крокував з кутка в куток, наспівуючи, насвистуючи всі знайомі арії, пісеньки, фокстроти.
Співати ніхто не забороняв, очевидно, охорони біля хижки не було.
Того дня в нього йшла «прем’єра» «Мікадо». Аскольд довго й ретельно готувався до неї, пригадуючи в пам’яті всі мелодії оперети.
«Прем’єра» почалася легко, вчасно й чудесно. Але раптом, коли він почав на ввесь голос «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», - раптом брязнув засув, і двері хижки широко розчинились.
«Цілуй її», - застрягло в горлі.
На порозі викреслився силует жінки.
- Ви чудесно співаєте, - проказав силует.
Аскольд з хвилину ошелешено стояв, але потім невимовно зрадів, почувши приязний голос. Отямився й швидко заговорив:
- Та що ви! Це я з нудьги. Знаєте, посидь отут ще трохи - Шаляпіним станеш. Я не розумію, нащо мене тут тримають? Така нудота!
- То, може, вийдете погуляєте? - серйозно запропонувала жінка.
Аскольд не повірив і нашорошився.
- Ви шуткуєте?
- Ні, серйозно. Прошу, - повагом, без жарту відказала незнайома й відступила з порога, даючи йому дорогу.
Аскольд з острахом ступив за поріг.
- Прошу, прошу, не бійтеся.
І як тільки ступив він на поріг, почався справжній дивовижний сон, де все можна, де немає ані перепон, ані логіки, ані послідовности.
Жінка взяла його під руку, повела геть од хатини в бік Хушмо, геть од поля, на якому метушились люди, чорніли пірамідальні вишки (хатина стояла недалеко від причіпної щогли, біля якої був прив’язаний дирижабль, що так здивував тоді його своєю появою).
Ішов, як під гіпнозом. Біля берега незнайома зупинилася, пустила його руку, з хвилину мовчки дивилася в лице, а потім швидко, лячно заговорила:
- Тікайте, рятуйте себе, чуєте - рятуйте!
Ніби згубив розум, не розумів, стояв нерухомо.
- Рятуйте своє життя, тікайте. Врятуєтесь - перекажете Маричеві, що я тут. Я його дружина.
Вона хапливо потяглася до кишені сукні, вихопила чорний бравнінґ.
- Візьміть зброю.
Аскольд загіпнотизовано простяг руку, сховав револьвера до кишені. Потім повернувся, зробив крок уперед. Знову повернувся - побачив суворий тривожний погляд. Тоді зрозумів, що вона не жартує, й почуття небезпеки охопило його й він, не оглядаючись, побіг.
* *
*
Пошматована, збруджена одежа висіла лахміттям на виснаженому, змученому безсилому тілі гостя.
Сіре пухле обличчя, давно не голене, вкривали страшні виразки. На голові не було кашкета, й давно нестрижене волосся спадало вицвілими пасмами на чоло. Лише очі з-під навислих брів, сховані глибоко в ямах, блищали чистим хоробливим блиском.
Незнайомий чорними, в ранах, пальцями довго порпався під лахміттям біля грудей і, нарешті, витяг звідти охайно загорнутий пакунок.
Довго тремтячими руками розгортав його - то були документи. Розгорнув і мовчки простяг їх Борецькому - начальникові державного політичного управління Н-ської округи.
Той уважно перечитав їх, підвів голову. Він несподівано випростався, аж перегнувся через стіл.
- Трапилося що?
- Я боюся, що експедиція загинула, - безсило вимовив незнайомий.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Начальник підпер лівою долонею лице, звівши докупи чорні гнучкі брови, правою рукою дрібно нотував собі в блокноті.
- Я почав за ним стежити, - розповідав знесилено гість. - Правда, почав я це підсвідомо, після отого випадку. Але нічого не міг помітити такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Тої ж ночі я цілком випадково побачив, що він зник з човна. Зі зброєю я пішов слідом. Туманило. І він швидко зник з поля зору. Враз я почув перед себе кроки, ледве встиг притулитись до скелі, як повз мене пройшло вже дві постаті. Попереду йшов він, - я впізнав його силует. Щоб відразу не викрити себе, я попід скелею пішов в обхід до берега. Біля берега я вже не застав ні їх, ані човна. Лише шматок линви звисав біля кореня дерева - вони пустили човен у поріг.
- А далі... мені самому не віриться. Я ніколи не думав, що в мене вистачить сили вихопитись з нетрів. Просто пощастило.
- Що ж, товаришу Марич, на вашу думку, треба діяти? - покинув нотувати в блокноті начальник.
- Негайно рятувати експедицію.
- Я це знаю, але як?
- Коли б, звичайно, у вас були літаки, - непевно зауважив Марич.
- Літаки є. Із N. викликати можна. Але у нас тільки в Кежмі бензинна база, а далі... Правда... - начальник замислився. - Правда, лишити на час товаришів у Кежмі, організувати базу на Вановарі... Є...
Начальник підвівся, пішов до дверей.
- Я зараз прямим дротом перебалакаю з N., а ви можете лягати. Лягайте, лягайте, чого там, - вказав він рукою на канапу.
Марич рукою зупинив його.
- Стривайте, хіба в N. є літак?
Начальник усміхнувся.
- І не один.
Марич здивовано поглянув на нього.
- Не розумію.
- Е, та я й забув, ви ж нічого не знаєте. Ось прошу, погляньте. - Він повернувся до столу, простяг Маричеві свіжий нумер газети Особливої Далекосхідної армії «Тривога».
Марич глянув на заголовки, ледве не скрикнув:
- Невже війна?
- Не зовсім, але щось схоже.
* *
*
Марич ліг на канапу й ніби згубив притомність. То був міцний незвичайний сон.
Прокинувся в чистій постелі, спочатку не зрозумів, де це. Підвівся на лікті, довго озирався. Ненароком взявся за голову, пальці наткнулись на колючу виголену шкіру. Усміхнувся. Зрозумів, що його поголили, викупали, одягли в чисту білизну. З насолодою простягся на м’якій постелі, знову заплющив очі.
Як вдруге розплющив, побачив перед себе начальника. Той усміхався.
- А знаєте, скільки проспали?
- Скільки?
Начальник показав три пальці.
- Три години?
- Три доби.
Марич з острахом підвівся. Жахнувся.
- Три доби. Та це ж...
- Не турбуйтеся, - заспокоїв начальник. - Позавчора з бензиною до Кежми вилетів двохмоторовий літак. Сьогодні вилітає другий. Є дозвіл, якщо справа серйозна, мобілізувати військові сили.
* *
*
Сохло в роті - присмак гіркоти мучив горло. Гуло в скронях, а перед очима пурхали прозорі безформенні метелики. Часом, здавалося, земля погойдується під ногами, й Аскольд, щоб не впасти, хапався руками за дерева.
Несила було пересувати отерплі, ніби чужі, ноги. Тропа в’юнилась серед зелених трясовин, круто обминаючи згубні місця.
Іноді ніби губив свідомість й, очутившись, позирав навколо порожніми очима, не розуміючи, де він і що діє.
З усіх думок лишилась одна: не лягати й не стуляти очей. Але ноги в колінах дрижали, й вії важко тиснули на очі.
Тропа ширшала, галузилась у десятки дрібніших тропок. Підсвідомо прямував широкою, з твердішим утоптаним ґрунтом. Раптом знеможений одноманітним гулом у скронях слух впіймав якісь нові незрозумілі згуки. Вони уперто міцнішали й наздоганяли.
Вимучений організм пройняла спочатку тривога, але була вона квола й не змогла підсилити ані рухів, ані думок.
- Погоня, - ворухнув губами Аскольд і здивувався свого голосу - ніби хтось збоку притишено мовив - «погоня».
Подумав: «Звернути вбік, тікати», - але не повернув, а лише посміхнувся своїй думці хоробливою усмішкою.
Згуки позаду зростали, хутко наближалися до нього. Хотів було повернути голову, але зараз же забув за свій намір. Пішов уперед, перехиливши тулуб, і вперто усміхався - здавалося, що хтось, шуткуючи, хоче його наздогнати.
Враз зелена стіна хащів розступилася, й зір охопив барвистий простір широкої долини. Десь майнула блакитним кольором смуга річки.
Від простору помутніло в очах, колихнулася земля й тілом поповз млосний холодок. Аскольд похитнувся. Важко сів на землю, на м’який мох. Земля колихнулася вдруге, ще дужче. В очах потемніло. Упав на спину.
Згодом біля голови загула земля, ніби хтось важко затупотів по ній. Слідом пролунав дивний гострий згук, схожий на вигук здивовання.
Із темряви просто перед очима схилилося незнайоме бородате лице.
* *
*
- Контакт!
- Є контакт!
Всі інші згуки потонули в клекоті мотору й шумі пропелера.
- Сідаймо! - гукнув на вухо Маричеві Борецький.
У літакові вже розташувалось три незнайомих озброєних військових. Останній сів сам Борецький.
Літак рвонувся вперед і непомітно, з розгону, м’яко відірвався від землі.
Марич витяг бінокля, притулився до вікна. Неспокій тривожив його ввесь час, і він мовчазно, стиснувши губи, блідий, ще хворий, щоб хоч чим-небудь заповнити час, не пускав бінокля з рук.
Голубим оксамитом, вибагливо вигинаючись в зеленій оправі, вилискувала Ангара. Рудими плямами тяглися берегами селища з квадратовими картатими полями, а далі аж ген до обрію, запнута сизим димком, коливалася верхівлям тайга.
За поворотом річки викреслилося велике селище. Марич упізнав Братське. Літак зробив коло над селищем. Біля берега спалахнула ватра, хутко згасла, й стовп диму важко почав підводитись у повітря. То було гасло.
- Все гаразд, - пояснив на вухо Маричеві Борецький, - завдання виконали, можемо без спуску летіти до Вановари.
Літак почав забирати височінь - назустріч почали підводитись скелясті горби гір.
Важко тяглися години. Безхмарне зранку небо темнішало, з заходу помітно ішов вечір. Унизу за буграми ще іскрилося сонце. Тепер уже на всі боки темніла безкрая тайга.
Марич уперто шукав блискучої смуги річки й руду пляму будівель факторії. Швидко він надибав біноклем зміїсту річку.
- Є! - скрикнув нервово він, упіймавши зором далекі димові стовпи.
То на факторії розіклали ватри. Літак пішов на спуск. Хутко наближалися будівлі, стало видко людей. Просто під ногами блищав крилами перший літак, що вилетів три дні тому до Вановари.
* *
*
- Товаришу Борецький, на хвилинку, - відкликав убік голова факторії начальника округи.
І тихо повідомив якусь новину.
- Де ж він? - запитав начальник і, повернувшись до Марича, поманив його до себе рукою. - Ось ідіть сюди, сьогодні тунгуси привезли на факторію якогось хлопця, кажуть, дорогою підібрали хорого.
Всі хутко пішли до будівель.
Хорий лежав горілиць на лаві. В сутінках важко було добре розгледіти риси його обличчя.
Марич підійшов до лави й низько нахилився над його головою. Миттю одсахнувся й перелякано скрикнув:
- Аскольд!?
- Що таке, ви його знаєте? - стривожено запитав Борецький.
- Так, це ж учасник експедиції.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Аскольда довго не могли вернути до тями. Аж другого ранку він опритомнів і впізнав Марича. Поволі, збивчасто розповів, що трапилось з ним і дядьком.
- Ти знаєш, хто врятував мене? - запитав він Марича, коли вони лишились удвох на самоті.
- А хто? - здивовано перепитав той.
- Ваша дружина.
Почувши це, Марич зблід і, нічого не відказавши, вийшов з хати.
За годину по тому, як він вийшов, Борецький вилетів до Братського, щоб звідти телеграфом викликати до Вановари військових літаків.
* *
*
- У гондолу! - грубо, несамовитим голосом наказав Ерґе.
Очі йому поскаженіли, й шкіра на щоках аж пожовкла від злости.
Ґіна стояла нерухомо на місці, брови важко упали їй на очі, вона нагнула вперед уперто голову, так, наче приготувалась до нападу.
- У гондолу! - скрикнув удруге Ерґе.
Ґіна притисла губами тремтючу долішню губу, не спускаючи чорних крапок очей з лиця Ерґе, уперто й повільно похитала головою. По тому круто повернулась спиною до чоловіка й тихо зрушила з місця.
Ерґе стрибком нагнав її, скрюченими злісно пальцями стис плече й рвучким дужим рухом повернув лицем знову до себе.
Лютий, він не міг вимовити наказа. Ґіна гидливо скривилась, повела плечем, щоб скинути руки. Ерґе розняв пальці, ніби готовий до стрибка, зіщулив плечі й дико, прямо в лице, скрикнув утретє:
- Чуєш, у гондолу!
Ґіна уперто похитала головою.
- Уб’ю! - зашипів у лице.
- Убивай.
Ерґе охопив дрож. Він ошаліло поглянув на дружину й тремтячою рукою потягся до кишені. Чорний бравнінг застрибав перед очима Ґіни. Вона бачила лише чорну, дрібну, як крапка, цівку револьвера.
Він відразу не вистрелив. Ще раз схопив за плече. І Ґіна знову гидливим рухом висмикнулась з пальців. І знову зробила крок назад, готова повернутися спиною до нього. Але не встигла. Вогонь засліпив очі й гарячим подихом вдарив у лице. Хитнулася й важко упала навзнак.
Вистреливши, Ерґе було кинувся до неї, але зупинився, рвучко поглянув назад і, побачивши, що біля дирижаблів панічно, як мурашник, кипить його загін, метнувся туди.
Але він все ж таки запізнився. Це він і сам добре зрозумів уже на командорському місткові.
З трьох боків, із-за вершків сопок виринули три військових літаки. І коли дирижаблі знялися вгору, включивши всі машини, над ними вже шматували повітря ворожі пропелери.
Перша кулеметна стрічка зрізала ніс командорському дирижаблеві, спинила мотори, й він шкоперта полетів до землі. За ним услід під неугавний цокіт кулеметів пішли на спуск останні чотири посічені кулями дирижаблі.
* *
*
Перше, що привернуло увагу й зупинило вражений Маричів зір, це - червона м’яка шапочка-беретка. Серед груддя рудої землі вона цвіла яскравою квіткою.
Це ж у цій червоній шапочці Ґіна зустріла його в Нью-Йорку, й тому уява про неї викликала завжди образ насамперед голови, обарвленої пломенистим кольором.
Ґіна лежала горілиць, неприродно закинувши назад голову, права рука була кріпко притиснута до грудей, ліва рівно випростана, тисла долонею сіру грудку землі.
Знайома біло-шовкова хустка поверх темно-синьої сукні була заквітчана кривавими пелюстками. Кров заплямила й блакитний вензель Р. М.
Долішня губа так і лишилась під рівним блискучим разком зубів. Крізь спущені стрілчасті вії каріли мертві шкляні очі.
Марич нахилився, важко притис колінами вогкий ґрунт і так погорблено застиг над трупом. Чомусь раптово безглуздо прийшла до пам’яті дитяча казочка про червону шапочку, і в стомленій одерев’янілій голові став яскраво, з усіма деталями, простий і наївний сюжет.
Боязким ніжним рухом торкнувся високого чистого чола, зараз же різко одсмикнув назад руку. Незвичайний дивний холод током крізь долоню торкнув усі нерви. І на долоні так і лишився страшний холодний дотик трупа.
Марич навіть не почув, як професор підійшов до нього ззаду. І коли той зненацька торкнув його за плече, він рвучко злякано підвівся з землі.
- Вікторе Миколайовичу, що з вами?
Марич подивився на Горського порожніми, без думки очима й глухо, ніби у важкім роздумі, проказав:
- Це, знаєте, моя колишня... дружина.
Професор розгублено звів очі на Марича, розтулив губи, щоб сказати щось, але не зміг, а чи, може, стримав себе, лише згодом взявши за руку учня, похитав головою й тихо проговорив:
- Яке нещастя, яке нещастя.
Мовчазно постояли ще трохи, потім Марич скинув з себе плащ і обережно закрив трупа. Перед очима навіть у повітрі все ж мигтіла й цвіла пломениста червона шапочка.
- Ходімте? - тепло звернувся Марич до Горського.
Вони швидко закрокували назустріч загонові, що з радісними криками наближався до них. Дорогою Марич схопив професорову руку й винувато посміхнувся:
- Пробачте, Валентине Андрійовичу, я ж поздоровкатися з вами забув.
Обидва на ходу потисли один одному руку.
* *
*
Власне, читачу, мені, як автору, більше нічого додати до цих подій.
Кінець?
Але кінець ви знаєте без мене, бо, певне, читали в пресі, що Раднарком асигнував спеціальні кошти на розробку аеролітної маси. Вона складає понад 50 млн. тонн чистого нікелистого заліза.
Повесні (про це також докладно писалося в пресі) повернулися учасники експедиції, живі й здорові, щоб, відпочивши, знову рушити, але вже не в країну Мертвого Лісу, а в країну Нового Будівництва, бо поклади платини, виявлені професором Горським, мають всесвітнє значення.
Щороку вони даватимуть Радянському Союзові щось біля... Але пробачте, читачу, захопившись, я забув, що не маю права про це писати, бо здобич золота, платини є державна таємниця.
Також ви, мабуть, читали, що поміж Тайшетом і колишньою країною Мертвого Лісу налагоджено повітряну транспортну лінію, а незабаром буде прокладено залізницю. Розпочнеться будування потужного металургійного заводу, бо околишні гори, як підтвердили досліди, ховають у собі поклади міді, графіту, руди.
Повесні ж, як вам відомо, відбувся й процес шпигунсько-шкідницької організації. На лаву підсудних сіла технічна верхівка Всесибірського платинового тресту й дехто з інженерів і службовців концесійних підприємств.
Не стали лише перед пролетарським судом Ерґе, Самборський-Пауль, Люр і Трудлер, бо вони загинули під час бою.
Свідками також, як нам відомо, на процесі були Горський і Марич. Аскольд не міг персонально бути на процесі, бо лежав ще хорий і лише в кінці травня зміг нарешті прибути до Харкова й...
Я бачу, читачу, ви хочете мені підказати:
- І, звичайно, одружився з Майєю, й роман закінчився поцілунком.
От і не вгадали.
Але не кваптесь. Я бачу, Аскольд вам подобається. Подобається він і мені. Отже, давайте краще присвятимо йому ще один спеціальний і останній розділ.
* *
*
Поїзд Москва - Севастополь спинився під дахами Харківського вокзалу. З запорошеного бурого вагона № 10 з кіноапаратом в руках вихопився без кашкета, з чисто виголеною головою, схудлий юнак.
Очі йому збуджено блищали, а лице сяло нетерплячкою й поривністю. Він як навіжений, штовхаючи й збиваючи з ніг пасажирів, подався до виходу, добіг до проходу, спритно кинув квиток контролерові і, не встиг той розтулити рота, як юнак уже майнув біля других дверей.
Він вискочив на площу й помчав до таксі, оточеного гамірливим гуртом людей, що претендували на першенство і, допомагаючи словами своїм рухам, намагалися продертись всередину машини.
- Громадяни, пожалуста, ну що ви робите, машину зламаєте! Мі-лі-ціо-нер! - репетував шофер, але голос його губився в лементі претендентів.
- Я перший!
- Брешете!
- Мерзотник, я до хорої дружини!
- Не пущу!
- Пустіть, моя черга!
- Моїй дружині руку одрізали, я в лікарню!
- Що там руку, моїй дві!
- Моя черга!
- Катісь, моя!
- Моя!
Юнак підскочив до гурту, було й собі гукнув:
- Я перший!
Але на нього навіть не звернули уваги. Тоді він зрозумів, що продертися з цього боку у дверці таксі справа безнадійна й може пошкодити здоров’ю. І побачивши, що з другого боку машини розчинене вікно, прожогом метнувся туди і спритно кинув апарат, миттю мотнувши в повітрі ногами і опинився й сам в таксі.
Гурт ошелешено вирячив очі й на мить вщух лемент.
- Басейна 15, а звідти в Загс! - несамовито скрикнув і юнак.
Зраділий шофер дав хід, і таксі рвонулося вздовж вулиці.
...Схвильованими кроками юнак підвівся знайомими сходами на другий поверх і навіть перестав дихати, коли торкнув ґудзик електричного дзвоника.
Двері відчинила літня жінка.
- Майя дома? - ледве вимовив юнак.
Жінка насупила брови й сухо, неприязно кинула:
- Немає.
- А де ж вона?
- На заводі.
- На за-во-ді?
- Так, вона зараз там, на заводі працює.
- А дома коли буде?
- Не знаю, - ще неприязніше відповіла жінка.
- Та що ви, Віро Михайлівно, не впізнаєте мене, чи що? Я Аскольд, - стривожено запитав юнак.
- Чого ж, упізнала, - буркнула жінка й додала. - Вона, мабуть, буде о 12-тій ночі дома, якщо не заночує в подруги.
- А хто її подруга, може, я знаю де це?
- А я почім знаю, - нетерпляче мовила жінка, даючи відчути Аскольдові, що їй ніколи з ним розмовляти.
- Ну, бувайте, - сумно хитнув головою хлопець.
Жінка щось буркнула й хутко грюкнула дверима. Аскольд довго, замислено стояв на сходах, ображений поведінкою матері Майї, а разом стривожений за дорогу любу дівчину. Може, з нею що трапилося, й вони не хотять про це йому говорити. Так чого ж тоді така зла неприязнь. Може, він чимсь завинив. У задумі сів у таксі, поринувши у невеселі думки.
- В Загс? - вивів із задуми його шофер.
- Ні, везіть додому, Клочківська 17.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Рівно о 12-ій ночі Аскольд завмер біля знайомих дверей на Басейній 15. Ще обережніше, ще ніжніше аніж удень, торкнув дзвоника.
- Хто там? - озвався згодом голос матері.
- Я, Майя дома?
- Немає, - сердито озвалась мати.
- І не приходила?
- НІ.
- Пробачте, а на якому заводі вона зараз працює?
- Не знаю.
Аскольд вийшов на вулицю. Біль стиснув серце. До чого дійшов, навіть дверей не відхилили! А раніше був найбажанішим гостем. Щось скоїлось, а що? Голову охопили тривожні думки.
На ранок о 5 годині Аскольд уже шпацирував по Басейній, сторожко вдивляючись у знайомий під’їзд. Повільно минали хвилини, години, ожила вулиця - Майї не було.
Побачивши, що його з вікна помітила мати, завернув у завулок і вже з завулку вартував двері.
Вартував аж до полудня - Майї не було.
Біля кіоску пообідав тістечком і запив сельтерською водою. Їв і косо поглядав на під’їзд, чи не з’явиться знайома дорога постать.
Провартував так аж до вечора. Майї не було. Не було й до ранку.
Ляк охопив юнака - щось трапилось? Наважився піти знову до матері. Підійшов до дверей і рішуче подзвонив.
- Хто там? - озвався чужий голос.
- Хто-небудь з Натанзонів є?
- Немає, а хто ви?
- Та я знайомий їх.
- Може, Горський?
- Так.
- Тоді ось вам лист.
Двері відхилилися, й якийсь чоловік простяг йому конверта. Схвильовано розгорнув Аскольд папірець, і густа фарба сорому заграла на блідих щоках. На папірці стояло:
«Нас немає вдома. Дуже просимо більше не турбувати».
Розгубився. Що ж робити? Мабуть, щось скоїлось страшне.
«А може, Майї вже немає», - спалахнула болюча думка.
- Як же довідатись? - звернувся сам до себе. - Правда, адресний стіл, який же я...
* *
*
- Майя Йосипівна Натанзон? - перепитав стомлено службовець адресового стола.
- Так, мешкала на Басейній 15, кв. 2, - хвилюючись відказав Аскольд.
Службовець перегорнув купу потертих карток і нарешті повільно висмикнув одну синього кольору.
- Так, є, - протяг він, - «Асторія», 433 кімната, з Басейної переїхала 2 місяці тому.
Аскольд полегшено зітхнув.
……………………………………………………………………………………………………………………………
Всі клітинки Аскольдового організму виспівували: Майя, Майюся, Майюнчик!
Ото сюрприз буде, не попередивши прийде, постукає у двері й враз:
- Аскольде!?!?!
У Аскольда аж туманіло в очах при думці, що ось зараз він побачить любу дівчину.
На Театральній площі, біля «Березоля», очі привабила барвиста купа квітів. Подумав: «Майюнчик так любить квіти». Прожогом, так, ніби їх зараз розберуть, Аскольд підбіг до перекупки:
- Всі! - кинув він. - Скільки?
Букет опинився в його руках.
На розі Тевелевого майдану побачив волошки. «Майюнчик же так любить блакить». Волошки приєднались до троянд.
Вже біля «Асторії» побачив кошик з гвоздиками. «Майюнчик же так любить пах гвоздиків».
- А з кошиком можна? - запитав у перекупки.
Та з несподіванки ошелешено поглянула на нього.
- З кошиком?!
- Так, з кошиком?
- Бач, воно тепер лоза дорога, - почала перекупка, не знаючи скільки заломити за кошик.
- Та кажіть скільки?
- Та, мабуть, давайте десятку.
Біля сходів «Асторії» докупив ще біло-жовтих ромашок і, переможно несучи перед себе квіти, Аскольд хутко почав підводитись на сьомий поверх колишнього готелю.
Знайшов двері 433 кімнати, непорушно застиг, не сміючи підвести рук. Серце скажено калатало в грудях, майже задихався.
Вже як наважився постукати, двері раптом розчинилися, на порозі стала Майя.
- Аскольде?!
- Майя! Люба! - кинувся він і міцно стис в обіймах.
Але що це? Майя враз почервоніла, суворо випросталась з його обіймів.
- Пусти!
Здивовано поглянув на неї, нічого не розуміючи, схопив ніжно за руку:
- Майюсю, нарешті... Ти знаєш... Я сам не свій. Розумієш, тебе немає... Мама чогось сердиться... Зараз у Загс, зараз же! Я ж тобі казав, як повернуся, так і в Загс!
Дівчина висмикнула руку, й соромливий рум’янець ще дужче запалахкотів на її щоках.
Аскольд розгублено озирнувся й тепер тільки помітив, що вони в кімнаті не самі. В кутку на жовтій канапі сидів незнайомий юнак типа комсомольського робітника, в чоботях і косоворотці. Поруч нього - сувора Майїна мати.
- Знайомся, мій... чоловік, - тихо проказала Майя.
Юнак у косоворотці підвівся й кріпко стис безвольну Аскольдову руку.
- Віник, - відрекомендувався він.
В кімнаті стала мертва напружена, аж болісна тиша. Всі мовчали. Нарешті Аскольд отямився, ніяково посміхнувся.
- Пробачте, я забіг на хвилинку, мені треба вже йти.
Ніхто не перечив. На порозі наткнувся на кошик з квітами, що кинув їх, як побачив Майю.
- Ти, здається, любила троянди? - несміло простяг він квіти до дівчини.
Та подивилась на нього скорботними променистими очима й тихо похитала головою.
Аскольд важко зітхнув і тихо рушив од дверей.
Зійшов униз, вийшов на вулицю, поставив на асфальт кошик з квітами й сам сів поруч на сходах. Підпер руками голову, замислився, нічого не помічаючи навколо.
В глибокій задумі не помітив, як біля нього зупинилась старенька бабуся, нахилилась до квітів, одібрала десяток найкращих гвоздик і тихо прошамкала:
- Шкільки оцей дешяточок коштуватиме?
Аскольд від несподіванки підвів голову, розгублено поглянув на бабусю, нічого не розуміючи. А потім щось помітив, рвучко став на ноги й уп’явся поглядом у вітрину. Там рябів величезний плакат.
Перед очима застрибали слова:
«Експедиція на острів Врангеля... Льодоріз... Одеса... Досвідчений оператор... Телеграфна адреса...»
Аскольд лапнувся за кишеню, але згадав, що всі гроші витратиш на квіти, розгублено поглянув навколо.
Бабуся, що питала за гвоздики, не дочекавшись відповіді, пішла геть. Її постать чорніла на розі вулиці. Аскольд схопив квіти й прожогом побіг навздогін.
- Пробачте, ви хотіли купити квіти? Прошу, я вам за карбованець усі віддам.
Бабуся поглянула на квіти, похитала головою:
- Та я їх і не донешу, - відказала вона.
- Та я вам сам їх донесу додому.
Бабуся подумала трохи, витягла з гаманця карбованець.
Ідучи Короленківською вулицею, Аскольд зупинився біля пошти й ввічливо звернувся до бабусі:
- Ви пробачте, я на хвилинку на телеграф заскочу, - і поставивши квіти біля бабусиних ніг миттю зник у дверях пошти.
- Обдурив, шучий син, - розчаровано похитала головою бабуся.
Але вона помилилась, за п’ять хвилин у дверях з’явився Аскольд.
- Все готове, одіслав, - проговорив він радо й, взявши квіти, закрокував з бабусею до її кватирі.
Харків
Перше-Радянське,
Євпаторія,
«Томп»
1929-1930
[1] Гострий довгий меч.