— Мамусю, Мамусенько! Яєчко! — вигукувала одного ранку Ляся.
Вся сім’я Вірстюків зібралася біля клітки. Там, якраз на середині, лежало маленьке яєчко. Воно було завбільшки з лісовий горішок, дуже гарного вигляду та чисто-білого кольору.
— Будуть мати дітей, — вирішила мама. — Але чому вона кинула це яєчко серед клітки? Для чого ж тоді гніздо?
Справді, вже кілька днів Синенька Пані заходила до гніздечка. Щось там робила, вистукуючи дзьобиком. Час від часу виставляла голівку крізь дірку, мабуть тільки для того, щоб дістати від чоловіка поцілунок.
— Може, тому вона кинула яєчко на підлогу клітки, що не має що постелити у гнізді? — здогадувалася пані Ганна.
— Ні, це не тому, ми ж пробували раз покласти до гніздечка вату, та котресь зайшло й викинуло її, — заперечив пан Вірстюк.
Може, то було тоді, як у них ще не було яєчок, і може, вони справді не люблять вати? Я принесу пір’я та вистелю в гніздечку і покладу туди яєчко.
Так і зробила пані Ганна. Та на диво й на журбу цілої сім’ї Вірстюків, Синенька Пані зараз же зайшла до гніздечка й викинула так яєчко, як і пір’я. І знову Вірстюки обдумували цю справу.
— Може, тому, що ми взяли яєчко в руки? Є птахи, що не люблять цього й таке яєчко вважають за не свою дитину. Ліпше лишім їх в спокою й хай собі порядкують самі, як знають.
І дійсно: наступного ранку, вже тепер у гніздечку, лежало нове яєчко. Того ж першого, що лежало серед клітки, ніхто не займав. Тільки згодом, коли вже було ясно, що це яєчко нікому не потрібне, Ляся забрала його та поклала в маленьку скляну коробочку, вимощену ватою. З часом таких непотрібних яєчок знайшлося більше.
Так оце Синенька Пані неслася.
— Скільки вона знесе яєчок, мамо? — питала Ляся.
— Побачимо, але такі малі пташки не несуть багато. Може, п’ять або шість.
Цим разом було шість яєчок. Лискучі, всі однакові, вони лежали одне біля одного, й зразу ж Синенька Пані стала їх насиджувати.
Сиділа вона тихо, розкинувши крильцята, та тулила до грудей яєчка, огріваючи їх материним теплом.
У той час Маленький співав з усіх своїх сил. Але на співі не кінчалося його завдання. Він заходив часто до гніздечка, чи то попестити свою дружину, чи, може, натішитись яєчками. Ще частіше він сідав на гілці, напроти гніздечка та годував відтіля свою жінку. Вона не мала тепер часу ходити до мисочки та ще й лущити зерно. Він робив це за неї, а потім годував її кашкою, що містилася в його волі. Вистачало їй тільки виставити з гніздечка дзьобик, і він зараз же підходив та годував її. Так, це була дуже добра пара, це було дуже гарне подружжя.
Час ішов. Минуло три тижні. Одного дня в гніздечку озвався тоненький голосочок. — Пі, Пі! — Був такий тихий, як хід малого годинничка. Вам треба аж прикласти його до вуха, щоб почути. Але був!
— Щось пікає в гніздечку, мамо! — сказала Ляся.
Пані Ганна приклала вухо до стінки гніздечка і також почула тонісінький писк.
— Мабуть, вивелося вже, — думала пані Ганна. Як ми вже знаємо, гніздечко мало вигляд будки. Верх зачинявся на гачок. Це для того, щоб можна порядкувати в гніздечку. Тож пані Ганна піднесла вічко та заглянула до середини.
Синенька Пані розпростерла крильця, та, захищаючи яєчка, зі страхом дивилася на людей, що турбували її. Вона видала вигук переляку. Зараз же прибіг самець та став біля гнізда, погрозливо викрикуючи.
— Не бійтесь, Маленькі, ми не зробимо кривди ні вам, ні вашим дітям, — заспокоювала їх пані Ганна, — ми хотіли тільки побачити, що воно там у вас народилося.
І справді, наче бажаючи показати, чи похвалитися, Синенька Пані трохи відсунулась. У гнізді лежало писклят- ко. Воно було не на багато більше від яєчка. Велика голова кінчалася м’яким дзьобом, обабіч великі очі, покриті непрозорою оболонкою. Пташенятко не мало ще крилець, замість їх — два короткі цурпалки. Ними воно спиралось об землю. Ніжки теж ще не витворені. Тендітне тільце покрите рожевою шкіркою, що через неї просвічували внутрішні органи. Було помітно, як б’ється сердечко. Але ж під дзьобом, на шийці, було воло, виповнене жовтавою кашкою. Очевидно, мама вже нагодувала мале. Пані Ганна закрила вічко.
— Не треба непокоїти Синенької, вона тепер має подвійне завдання: висидіти решту яєчок і вигодувати тих, що народяться.
— Але ж воно таке слабеньке, може, й не житиме, мамусю?! І яке ж погане! Такі великі очі та ще й сліпі, а дзьоб завбільшки, як воно ціле. І голеньке!
— Побачимо, що буде далі. Воно, певне, швидко розвинеться, а тоді вже й пір’ячко дістане — заспокоювала доню пані Ганна.
Це була велика подія в сім’ї Вірстюків. З того дня всі з великою цікавістю чекали на появу нових писклят та обговорювали всі події, що відбувалися в Срібному Дімку.
З шістьох яєчок вивелося четверо писклят: їх ще й далі вигрівала мама біля своїх грудей. Лежали там і два останніх яєчка, але продовж тижня з них нічого не викльовувалося. Тож Ляся забрала їх та поклала в свою скляну коробочку. Очевидно, вони були порожні. Про них говорив пан Вірстюк:
— Природа розумно господарить. Цим батькам було б тяжко вигодувати шестеро малят зразу, тож якась частина яєчок завжди є порожня. Як бачимо, ці писклята дуже безпомічні й зовсім ще не здатні до життя. Не те, що в наших курей чи качок — зараз же стають на ноги й їдять. їх ще довго доведеться батькам годувати, поки вони зможуть стояти на ніжках та самі їсти. Але й тоді їм спочатку треба буде давати варене яєчко, бо їхній м’який дзьоб не потрапить лущити зернят.
Таке пояснення давав пан Вірстюк, що знав багато про тварин, а зокрема про птахів. Так воно на ділі й було.