Дальших три тижні дружина Маленького вигрівала своїх тендітних діток. їхні голосочки, спершу ледве вловимі, ставали з кожним днем міцніші та виразніші. Було то таке собі пташине квиління. Праці в обидвох Маленьких було дуже багато. їхні нащадки потребували їсти цілий день. Тож так мати, як і батько, мусіли їх годувати. Найчастіше було так, що Маленький годував свою дружину, а вона вже годувала дітей. Таким способом, харчі проходили двічі через вола, змягчувались, і були цілком відповідні для писклят.
Спочатку вони були такі безсилі й тендітні, що не могли вдержати великої голови, і вона лежала на підлозі гнізда, спираючись на цурпалки крил. Щоб нагодувати такого недоноска мати мусіла дзьобом піднести його голову та розкривши дзьобик дитини, вкласти туди харч. Синенька Пані робила це вправно, з матірною запобігливістю. Коли ж тільки виставляла свою голівку з гнізда, на гілці появлявся Маленький та годував її.
Дні пташиного життя йшли швидко. Згодом писклята вже могли стояти на ніжках, їхні очі прозріли, паростки крилець помітно росли, з дня в день видовжуючись та розвиваючись. Згодом голе тільце пискляти виглядало, як посипане мачком: рівними рядками засіялись на ньому зав’язки пір’я. За яких чотири тижні жовтороті малята були вже майже готовими пташками.
Усі події в Срібному Дімку були для цілої сім’ї Вірстюків дуже важні та цікаві. Вони всі слідкували за пташиними дітьми, і кожен день приносив нову радість. Коли ж батько, чи мати котрогось дня не мали часу заглянути до гніздечка, Ляся завжди знала, що там діється та за обідом розказувала про те, як писклята ростуть та розвиваються.
— Цікаво, якого кольору будуть діти? Бо ж батьки так дуже різняться, — думала пані Ганна.
— Є закон, що його називають за прізвищем ученого, законом Менделя. Він перевіряв цей закон на мишках, квасолі та інших тваринах і рослинах. Згідно з ним, у білої та чорної мишки в першому поколінні були одна чорна, одна біла і двоє сірих мишенят. Але цей закон значно складніший, як би здавалося, бо тут має значення й те, котрий колір є панівний, чи сильніший. У наших папужок не відомо, чи панівним кольором є синій, чи зелений. Не відомо також, чи вони обоє чистої породи, чи мішаної. Можливо, що в самочки, або в самця одне з батьків було синє, а друге зелене. Тоді й у дітей появляться прикмети дідів.
Так пояснював пан Вірстюк справу спадковости прикмет.
Як би там не було з оцими всіма вченими справами, папуги аж ніяк їх не додержувались. Ані цього разу, ані жодного з наступних. У них раз виводилися зелені діти, раз темносині, потім ясносині з зеленавим відтінком. Отже, заздалегідь угадати було неможливо.
За шість тижнів маленькі стали зовсім порядними пташками: вони були опірені та вистрибували з гнізда. Спершу це діялось дуже несміло. Писклятко кілька днів розглядало світ, ставши в дірці гніздечка. Заздрим очком дивилось воно, як батьки їли. Треба сказати, що Маленька перестала сидіти в гнізді. Вона заходила туди тільки для того, щоб погодувати дітей, сама ж радо сиділа на гілці, біля свого чоловіка. Пестощам тоді не було кінця, а підростаючим дітям починав дошкуляти голод… Тому одне за одним наважувалися вони вистрибувати в клітку.
Коли вистрибнуло перше, Ляся стала радитися з мамою:
— Мамусю, одне писклятко вже покинуло гніздо. Що воно їстиме?
— Зараз побачимо, доньцю. Вони ж мають матір, і та ліпше від нас знає, що в таку пору потрібне її діточкам.
Писклятко стояло серед клітки, хитаючись на слабких ще ніжках та жмурило очі, що їх разило надто яскраве світло. Батьки були помітно схвильовані та обоє щось голосно викрикували. Згодом мати нагодувала дитину так, як і в гніздечку.
— Спробуємо їм дати варене яєчко, як це дають курчатам, — говорила пані Ганна. Ляся боялась за своїх пташок.
— А йому не пошкодить яєчко?
— Не повинно б. Та ми побачимо, чи воно їстиме?
І дійсно, дрібно посічене яєчко наперед спробувала мати, згодом же почало клювати й писклятко. Воно робило це досить несміло й незграбно першого дня, але другого, чи третього вже зовсім хоробро бралося до діла. Далі, глянь — уже сягає до мисочки та бере зернятка й лущить їх своїм викривленим дзьобиком.
Згодом Срібний Дімок загомонів на всі лади та густо заселився. Аж шестеро пташок жило тепер у ньому. Вони пурхали по клітці, лазили по гілках і стінах, цвірінькали й співали. У кімнаті, довкруги клітки, лежала полова. Марися, що прибирала кімнату, хитала незадоволено головою:
— Не можна хати втримати в порядку. Всюди повно полови! А крик і гамір такий, що голова розвалюється!
Марися була важною особою в домі. її незадоволення мало значення. Та, правду кажучи, в хаті стало аж надто шумно.
— Що зробимо з пташками, Василю? — питала пані Ганна чоловіка. — Малеча така криклива, що свого слова не почуєш, та й Марися нарікає. Мені самій остогидла ця полова. Знайдеш її і в волоссі, і в зупі, і в ліжку, і в черевиках…
— Ха-ха-ха! — реготався пан Вірстюк. — Ось, привикнемо, та їстимемо ґрис, як колись наш Цапуньо…
— Жарт жартом, а треба щось із тими птахами зробити. Не будем же держати цілу банду в хаті.
О! Не було нічого легшого! Усі Лясині приятельки, всі Славкові товариші дуже цікавились сім’єю Маленьких, а коли в них появились діти, не одна пара дитячих очей заздро гляділа на них. Тож одного дня панство Маленькі залишились самі: одну парочку дістала Мушка, а другу Славків приятель Юрко.
В хаті знову стало тихіше. Обидві пташки співали й щебетали, полова перестала літати довкруги.