Франціско. Добраніч вам!
Марцел. Бувай здоров, друзяко!
А хто тебе перемінив?
Франціско. Бернардо, Добраніч вам!
(Гамлет).
Насамперед мандрівники подбали, як би перейти через рів. Незабаром вони побачили кам'яний виступ, що на нього колись клали, спускаючи, під'ємного тоста. Від мосту вже давно нічого не лишилось, але натомість улаштували нещодавно тимчасову кладку з колод. В такий спосіб вони й дійшли дуже вигідно головної брами. Тут побачили відчинену фіртку, що вела під арку, й на гостинний заклик мигтілого в темряві світла прийшли, нарешті, до залі, видимо, їм наготованої так добре, як дозволяли на це обставини.
Величезне полум'я криваво палало в каміні. Вогонь, знати, розпалили давно; повітря у величезній старовинній залі було, проте, тепле й приємне. В кутку лежала купа дров — хоч і тиждень підтримуй вогонь, а посередині мандрівники побачили три великі столи, застелені скатертинами. Близько них — кілька чималих кошів із найрізноманітнішою холодною харчу. Доброму золурнському громадянинові заблищали очі, коли він побачив, як юнаки заходились переносити харчі з кошиків на столи.
— От добре! — сказав він. — Милі базельці хоч тут себе виявили. Прийняли поганенько, але чудово подбали.
— Е, друже! — озвався Бідерман. — Без господаря — чого-вже там варте те частування! Краща половина яблука з хазяїнових рук, ніж гучний бенкет без його товариства.
— Але то ще менше ми їм зобов'язані. Та щось підозрілі натяки ми чули — треба буде ось цілісіньку ніч вартувати. І хай час од часу кілька юнаків обходять руїни. Будівля міцна й надійна. Можемо скласти їм щиру подяку за це. Але, шановні товариші, краще огляньмо замок, поставмо сторожу й призначімо, хто буде обходити. Ну, юнаки, починайте: пильно роздивіться на руїни, може тут є ще хто окрім нас. Ми ж сусідуємо нині з лихим чоловіком!
Всі водноголос пристали. Юнаки взяли смолоскипи — їх наготовлено було досить — і пішли уважно оглядати руїни.
Трохи чи не увесь замок мав той самий спустошений, напівзруйнований вигляд, як і закуток, від Базеля приділений подорожнім. Дах подекуди геть завалився. Забутий, занедбаний замок! Світло від смолоскипів, блиск, зброї, звуки людського голосу й лункі кроки прибулих гостей сполохали кажани, сови та інші лиховісні птахи. Вони повилітали з своїх похмурих закутків, тіпаючи крилами в порожніх покоях, і налякавши людей. Довідавшись у чому річ, всі дуже потім реготали.
Дозорці побачили, — глибокий рів навколо замку оборонить від несподіваного нападу. От тільки головна брама! Але її вони замкнуть і поставлять вартових. Юнаки ще пересвідчились, що між руїн може сховатись хіба що одна людина.
Про всі наслідки першого обходу повідомив хорунжого Рудольф, бо цього молодика призначено за начальника першого маленького загону з шістьох юнаків.
Тепер мав іти другий загін оглядати аж до ранкової зорі; далі на зміну йому збиралися вислати ще одного. Але Рудольф зголосився вартувати цілу ніч. Отож, цією стороною все було якнайкраще.
Всередині організували все так само гаразд. Вартові змінятися мали що дві годині біля головної брами, а по той бік стояло ще двоє.
Все влаштувавши, ті, що лишилися в залі, вирішили починати вечерю. Тут був і Артур. Але перебував недовго.
Він поклав собі приєднатися до товаришів, призначених на варту. Але перед тим, як іти, глянув на Анну. Вразив на її обличчі незвичайний вираз якогось страшенного гніту. Він усе забув, тільки відчував бажання відгадати, з чого така страшна зміна. Завсіди ясне, відверте обличчя, очі певні й спокійні, щирий погляд та вуста, що здавалось от-от промовлятимуть щиросердно, з добротою, — змінилося все! І як змінилося! Не могло бути сумніву про поважні на те причини. Ну ще хай рум'янець, його могла змінити блідота від утоми. І несподівана хвороба могла потьмарити блиск очей, надати їм сумного виразу. Але яка р них глибока скорбота! Які перелякані, боязкі погляди кидає вона навколо. Жодна хвороба, жодна утома… Вуста кривляться, немов від страшенного болю, ніби побачить ось-ось, чи вчинить щось жахне. Вона вся тремтіла, усіма силами силкуючись себе перемогти. Щось тяжке й болюче мусіло краяти їй серце. Але що?
Артур страшенно хвилювався. Він утупився в Анну — ніжні й співчутливі очі — все навколо забувши. Не пам'ятав де він є, не чув, не бачив людей, ніби в залі були тільки він і вона.
Що ж могло розбурхати, майже до розпачу довести таку розумну й відважну юнку?
Чого б їй боятись, їй — серед найхоробріших, може бути, в Европі людей, за мурами міцного замку? А коли б і стався напад, хіба ж до шуму битви не байдуже поставилася б вона, коли так сприймала в себе, в горах, гуркіт дикого й страшного водоспаду?!
Він дивився на неї, все так само не відводячи очей. Вона раптом здригнулася, підвела погляд, боязко оглянула залю, мов би сподіваючись побачити страшну примару. Нарешті? очі стрілися з очима молодого Філіпсона. Анна спустила вії й щоки взялися їй полум'ям.
Артур почував, що він також червоніє. Одійшов осторонь.
Але ось Бідерман щось каже до Анни. Вона встає й укупі виходять.
Бідерман повів небогу до наготованої їй кімнати. Так, Анні влаштували базельці спеціяльний покій. Арнольдові Бідерману це дуже припало до вподоби.
— Відпочинь, Анно, — сказав їй дорогою дядько. — Я тому тебе й викликав, що виглядаєш зле.
Кімната, де вони завітали, була раніше мабуть за буфетню. До неї вели двері з залі, але мала ще й інший вихід до старих руїн. Його старанно, хоч і видимо похапцем, позакладали величезним камінням. Стояло два складані ліжка, в каміні палав огонь. Було тепло й затишно.
Бідерман задоволено оглядався навколо й тоді побажав небозі надобраніч. Але обличчя дівчині було страшне. Дядько зауважив, як вони змінилася, відколи довелось залишити Швайцарію. Але він гадав, то через те, що її бере сум від близької розлуки.
Анна майже впала на ліжко, обхопивши голову руками. Бідерман не дуже тямив на жіночих стражданнях. Бачив, небога почувається погано, але склавши про це певну думку, він ласкаво вичитував дівчині, що от, мовляв, як швидко зрадила її твердість швайцарки.
— Е, любе моє, схаменися! Щодо нашої розлуки, — не бійся того! Щоправда, мій брат, як імперський граф, любить бути певний, що йому всі підкоряються. І по тебе прислав, бажаючи довести свойого. Але я, добре знаю його. Пересвідчившись, що ми виконали його наказ, він одразу й перестане тобою цікавитись. А тоді ти повернешся зі мною на нашу ферму, щоб стати знову улюбленицею твойого старого дядька.
— О, коли б ми були вже там! — розпачливо скрикнула дівчина.
— Терпцю, дорога. Ось ми виконаємо доручення, — відповів Бідерман, який завжди все розумів так, як воно сказано. — Ну, лягай, Анно, я передам зараз тобі їжі й вип'єш кілька краплинок вина. А завтра встанеш така весела, як і в Швайцарії, коли на флейті в свято виграють ранішню зорю.
Від їжі Анна відмовилась, сказала, ніби їй дуже болить голова. Побажала дядькові надобраніч. Коли він вийшов, вона звеліла Лізеті, яка їхала з нею, піти поїсти самій і вернувшись не будити її.
В залі Бідермана нетерпляче чекали. Всім кортіло почати вечерю. Одразу весело посідали до столу й ретельно узялися до діла. Ба й сам Бідерман, що взагалі немов би постив, так мало їв завсіди, і той сьогодні мав настрою більше. Його приятель, швайцарський депутат, і собі ретельно їв, пив та розмовляв, інші теж могли за ним угнатись. Старий Філіпсон поглядав уважно й трохи занепокоєно. Свою шклянку наливав тільки тоді, коли мусів з увічливости відповідати на тости.
Артурові, як Анна вийшла, видалося, що вона з собою забрала з залі все світло й лишила його в похмурих сутінках погребальної печери. Хмарний, він усе міркував, що б могло її так дуже турбувати? Коли в саме вухо йому пролунав мужній Донергуґелів голос:
— Невже, друже, сьогоднішня дорога тебе так утомила? Ти стоячи засипаєш?
— Ні, Гавптмане, — озвався англієць, отямившись із своєї задуми, — я не сплю, коли треба бути напоготові.
Всі швайцарці звали Рудольфа — Гавптман, Артур і собі за ними.
— Де гадаєш ти бути, як проспівають перші півні?
— Там, де кличе мій обов'язок, або твій досвід, Гавптмане! Але коли дозволиш, бажав би стати на варту замість Зіґізмунда до півночі на мості. Йому ще боляче, бо він забився на ловах, і треба гаразд відпочити.
— Добре зробить він, коли за це помовчить, — прошепотівша вухо Артурові Донергуґель. — Дядько мій не такий, щоб задоволеним бути, як хто з такої дурниці та не виконуватиме своїх обов'язків. Всі, над ким він командує, мусять мати члени дужі, як у ведмедя, бути нечутливими, мов оливо чи залізо, у всіх життьових випадках і до всіх людських болів.
— Я чимало часу гостював у ляндамана, — відповів Артур, — але такого, як ти кажеш, не завважив.
— Ти чужинець; старий надто гостинний, щоб тобі чим І|е виявити. Ти наш гість і можеш брати участь у наших іграх і в наших військових обов'язках. А тому — коли хочеш — після перших півнів ходімо обходити. Звичайно, коли тобі це до серця.
Артур відказав:
— Я вважаю, що ти мій начальник. Але попри це скажу одверто: як опівночі мені прийдуть на зміну, я залюбки прогуляюся далі.
— А ти не втомишся? Потреби ж, власне, нема!
— Я не більше беру на себе, ніж ти. Адже також маєш намір цілу ніч вартувати!
— Так, але я швайцарець.
— А я англієць!
— Та я не так кажу, як то ти до серця береш! — посміхнувся Рудольф. — Просто мав на увазі, що ця справа мені ближча, ніж тобі, чужинцеві.
— Я, звичайно, чужинець, але чужинець, що користувався з вашої гостинности.
— Хай так! Коли вартовим прийдуть на зміну інші, я охоче почну другий обхід із тобою.
— Згода! Піду ж тепер на своє місце! Зіґізмунд десь, либонь, уже гнівний.
Вони разом вийшли з залі. Попрямували до брами. Зіґізмунд весело віддав свою зброю і Рудольф не міг стримати гніву.
— Що б сказав ляндаман, — він скричав, — якби побачив, що ти так віддаєш своє місце та зброю чужинцеві?
— Він сказав би, що чиню я гаразд! — ані трохи не збентежившись промовив юнак. — Він твердить завжди, щоб ми давали волю чужинцеві робити так, як той хоче. І як тобі кортить, Артуре, міняти теплу солому й солодкий сон на холодне повітря та місячне сяйво — будь ласка: я щиро витаю! Ну, так слухай: ти мусиш спиняти кожного, хто увійде, чи захоче до замку увійти, поки він не скаже тобі гасла. І коли то буде чужий — ти заб'єш на сполох. Але ти пропустиш тих наших друзів, що їх знаєш, не питаючи: може депутати по щось кого посилатимуть.
— Неробо! Нетяг, лінтюх ти такий! — закричав Рудольф. — Ти один такий серед усіх братів!
— Видимо, один серед них є розумний. Чекай, Гавптмане! Ти вечеряв сьогодні?
— Розважність бо каже, дурню ти, не ходити до лісу на тще серце.
— Якщо розважність велить їсти голодному, то що ж дурного у сні, коли хочеться спати?
Двічі позіхнувши, роздираючи геть собі рота, він почвалав до замку. На доказ болю умисне помітно шкутильгав.
— Є сила, проте, в цьому лінивому тілі. В розбещеній душі — е хоробрість! — сказав Рудольф англійцеві. — Ну, треба рушати!
Бернець свиснув. Із замку миттю вибігло шестеро юнаків. Повечерявши похапцем, вони тільки чекали на гасло. Попереду — два гончаки: хоч ідуть не на лови, але може ж собаки викриють засідку.
Пішли так: один попереду, кроків за сорок, із собакою, далі, також із собакою, Рудольф, — троє товаришів поруч, інших двоє позаду. Ці останні мали швайцарського рога, щоб засурмити, в разі потреби, на сполох.
Невеличкий загін перейшов відбудованим мостом. Тоді подався до близького лісу. Коли сподіватись на засідку — там на узліссі вона дуже можлива. Місяць високо підбився і майже повний світив їм дорогу. З узгір'я, де замок, Артур бачив повільний похід. Сріблясте сяйво нічного світила кидало на них свій блиск, аж нарешті сховались у пущі…
Артур довго дивився на них. Коли зникли, йому думки, на самотній цій варті, знов перелетіли до Анни Геєрштейн. Скорбота та боязкий острах на ніжному лиці?.. Чим це з'ясувати?
І раптом шибнула його одна думка. А йому що до того? Він і не повинен замислюватись над тим, чому зникає рум'янець з дівочих щічок. Вони допіру зустрілись і незабаром навік розійдуться. Лишиться спогад чарівної мрії… А він у схованці її пам'яті буде чужинець з далекого краю, що трохи погостював у дядьковому домі, що його вона більше ніколи не стріне…
Коли вдарила його ця думка, він одразу немов збожеволів. Грубо, жорстоко враз обірвалися романтичні мрії. Під склепінням у брамі стало тісно. Він стояти не міг. Кинувся стрімголов, перебіг через міст; тут згадавши, що він є вартовий, спинився на мить. Але думки плутались. Пекучий біль проткнув йому серце. Забігав мов зацькований звір, поки ненастанний рвачкий рух нарешті трохи протверезив його. Думка потроху вертала до поважних причин, до пильної справи, що стояла на перешкоді хоч якому б то почуттю.
Але Артур давно бачив, що він також дівчині довподоби. Було боляче, боляче. І він почав переконувати себе, що мусить же стати людині здорового розуму не впадати біля чарівної дівчини, що він їй не зможе віддати життя. Мавши такі поважні завдання, як припало їм з батьком, треба ж бути розважним. А вона, — думав він, — вона скоро забуде. Я ж згадуватиму, як снив у сні, що осяйнув на мить темну ніч, моє небезпечне й бурхливе життя.
Спершись на зброю, він став. Але де була його витриманість? Почував, як щокою скотилась сльоза. Він, проте, одразу переміг себе. Відчай підкрадався до серця. Але Артур уперто боровся і з усіх сил тепер силкувався, як ретельний вартовий виконувати свої обов'язки, що за них був зовсім забув.
Раптом він, занімілий, уступився назад. Б місячному сяйві повз нього до лісу сунула жива й рухлива, але немов, привид. Анна Геєрштейн.