Хіба ми знаємо, коли спимо,
Коли в турботах денних живемо?
Сон — дійсністю нам іноді здається,
А вдень, буває, бачим з снів дива…
Постать минула Артура надзвичайно швидко. Була виразна, яскрава — і безсумнівна. Коли він, змагаючи хмарний настрій, підвів очі — вона перейшла близенько з ближчого краю мосту, кілька кроків від нього — на вартового й не глянувши. Швидкою й твердою ходою подалася до узлісся.
Цілком природно було б кинутись їй навздогінці. Мав наказ не спиняти з заліку відомих йому людей, тільки питати прибулих? — дарма! Міг з увічливости промовити кілька слів до дівчини, що пройшла повз нього.
Але поява була раптова. Він розкрив рота, та ні звуку чути не було; не міг поворухнутись. Артурові здалось, — його власна уява, утворивши привид, показала на очі постать та риси тієї, що так бентежила йому думки.
Він прикипів на місці. Вона зникла. Артур все стояв остовпілий і ледве снували йому в голові думки. Куди вона йде? Навіщо? Так пізно вночі? І чому не промовила й слова, не глянула? Ну й дива.
Адже природно цілком, Анна мала чимбудь виявити, що вона його помічає. Не бачити ж не могла аніяк. Не кинула й погляду — на. нього, хто так довго гостював під дядьковою стріхою, хто ходив з нею в танку, провожав на прогулянки! Ніби й не пізнала, проходячи повз. Очі дивились на ліс, йшла легко, впевнено, й заховалась була між дерев раніш, ніж Артур схаменувся.
Отямившись, юнак страшенно на себе, розгнівався. Схвильований чимдуж помчав туди, де майнув край її сукні. Адже міг у такому місці, в таку недзвичайну пору чим їй стати в пригоді, або хоч дати пораду. Добігши узлісся, почав на неї гукати. На відповідь — нічого. Віття дерев сплітались йому над головою, потроху зникало місячне сяйво. Немає… і нагло — він пригадав. Він покинув своє місце вартового, і подорожніх, що поклались на дозорців, може спіткати несподіване лихо.
Його опадала розпука, але мусів, проте, вертати до брами. Тяжка гризота потьмарила чоло, серце напосідав неспокій.
Ну й чого б щира, спокійна, поміркована дівчина вночі десь потаєнці виходила? На чужій землі поруч підозрілих сусід? Не може бути такого. Але… Він бачив на власні очі. Чи, може бути, марив?
Зненацька пригадав собі, якою бачив увечері Анну. Тут щось криється, сказав сам собі, хіба що надзвичайні й страшні події могли б спричинитись до нічної прогулянки. Вона увечері була сама не своя. Мов сподівалась якогось жаху…
Він поклав собі чекати, аж Анна повернеться. Мусить довести, що вона має щирого й вдячного друга, який радо віддасть за неї життя.
Такий рішенець трохи втихомирив його гарячкове хвилювання.
Але стоячи на варті Артур мав час добре розміркуватись. І от, кінець-кінцем, йому спало на думку, що Анна, власне, могла податись до Базелю. Адже запрохував її той посол, і Аннин дядько має чимало там друзів.
Що й казати, — дивна невідповідна пора! А втім, знає ж Артур — швайцарки сміливо ходять самі уночі. Анна в горах пішла б місячної ночі багато ще й далі. Між Базелем і замком віддаль невелика. Може відвідати треба хвору приятельку? Може ще що? Отож, напосідати на неї з своїми послугами, — чи ж так доводити другові свою відданість та увагу? А що проминула його й не глянувши, навіть, то, виходить, не хотіла його допомоги. Він, як хлопець розважний, мусить пустити її назад не спитавши й слова. Коли схоче, озветься сама. Не докучатиме їй!
Щодо привидів, такі думки він рішуче відкинув. Щось там натякав базельський депутат, і взагалі люди тепер дуже вірять у всілякі примари, в існування якихось духів. Але давно Артур був осягнув, що все те — брехня.
І справді, за тих часів в Англії, як і в цілій Европі, дуже міцна трималася віра в привиди. Та Артур до таких людей не належав.
Він вирішив приборкати тяжкий неспокій і терпляче чекати. Почав ходити вперед і назад так далеко, як дозволяли йому на це обов'язки вартового. Очі все звертались до тієї частини лісу, де зникла була люба йому постать.
З схвильованої задуми його раптом збудив десь далекий у лісі шум. Добувався брязкіт зброї. Артур стрепенувся і відчуваючи всю поважність свого завдання, спинився на тому місці тимчасового мосту, де було зручніш боронитись, та став надслухати. Чимраз ближче брязкотіла зброя, гомінка почулась хода — з-за зеленого лісу блиснули списи. Але вмить він пізнав привідцю — то велетенський на зріст Рудольф Донергуґель.
Уже повертається, виходить, загін… Підійшли до моста, сказали гасла. Коли один по одному юнаки увійшли до замку, Рудольф загадав розбудити товаришів, що мав з ними знову обходити, та змінити Артура. І саме на цю мить здалека глухий пролунав дзвін міською годинника в Базелі, вибиваючи північ. Артуровій варті кінець.
— Ну, друже, як? — став Рудольф перед англійцем. — Може холодне повітря та довга варта на тебе вплинули? Хочеш їсти та відпочивати? Чи таки підеш?
Правду мовити, коли б вільно Артурові вибирати, він, без сумніву, волів би лишитись. Хотів дочекатись Анни. Нічого відповідного, однак, придумати не міг, а в кожному разі, не слід дати гордому Донергуґелеві найменшої підозри, ніби то він кволіший проти горян. Отож, не вагаючись, дав сонному Зіґізмундові келепа — той вийшов із замку, позіхаючи, збуджений від міцного й солодкого сну — й став поруч Рудольфд. Зразу ж приєднались до них усі інші, між ними Рюдіґер, старший Бідерманів син.
Пішли. Біля узлісся Рудольф наказне трьом прямувати з Рюдіґером.
— Ти, — сказав він йому, — підеш по ліву руч, а ми праворуч повернем! Бери собаку! Мені лишається мій пес Вольфанґер, він бургундця схопить не згірше, як і ведмедя.
Отак поділившись, увійшли до лісу. Рудольф розташував свій маленький загін так: один ішов попереду, один на деякій віддалі ззаду, а третій з ним та Артуром посередині.
Йдучи в парі з Артуром, Рудольф, нарешті, сказав:
— Ну, Артуре! Що мислить твоя британська мужність про нашу швайцарську молодь? Як на турнірах, вона нагороди доскочить? Чи може схожа на боягузів — корнвальських лицарів?
— Щодо турнірів, не можу нічого сказати, — гаряче відказав Артур, — я швайцарців не бачив на конях. — А сила й мужність сердець, — тут хоробрі швайцарці хоч із ким позмагаються. Можуть сперечатись з кожною країною, де шанують силу й відвагу.
— Оце ти так говориш! — скричав Рудольф. — І знай, ми також такої високої думки й за вас. І ось тобі доказ. Ти допіру згадав за коні. Я мало знаюся на них. Але певен — ти не купиш коня, побачивши його під попоною, з сідлом та вуздечкою, а напевно захочеш поглянути на нього без жодної збруї, на волі!
— Авжеж! Ти так кажеш, немов родився в Йоркшірі, найвеселішому краї веселої Англії.
— Тоді я ще додаю, — сказав Рудольф Донергуґель, — ти тільки наполовину знаєш швайцарських юнаків. Бачив їх перед самими старшими з кантонів, або ще в іграх, де виказують спритність і дотеп. Але непохитности й мужности — нагоди спостерігати не мав.
Видимо швайцарець у чужинцеві хотів розбуркати зацікавленість. Але англійцеві вигляд та постава Анни Геєрштейн, як вона проходила мовчки, коли він вартував, така жвава була перед очима, що він охоти до розмови не мав. Проте, женучи геть думки, що його хвилювали, примусив себе ввічливо, хоч і коротко відповісти:
— Я певен, повага до геть усіх швайцарців, і старих, і молодих, більшатиме в міру того, як їх пізнаватиму ближче.
І замовк. Донергуґель, незадоволений, мабуть, що не зачепив Артзрової цікавости — також ні пари з вуст. Тимчасом англієць обмірковував, чи сказати Рудольфові, що він бачив на варті. Аннин родич і давній друг цілої родини може щонебудь знати.
Він почував непереможну відразу говорити з швайцарцем за Анну. Рудольф безсумнівно має намір з нею одружитись. І хоч Артурові нема що, власне, й гадати за суперництво, проте не міг стерпіти цієї думки. Артур боявся почути в його вустах її ймення.
Власне, тим то Артур, дарма що намагався ховати й стримувати свої почуття, Донергуґеля дуже не любив. Щиро намагався з ним товаришувати, але час від часу його просто шпигало швайцарця принизити, зачепити його самовпевненість.
Умови їхнього герцю не давали найменшого швайцарцеві приводу вважати себе за переможця. Артурові дуже не подобався Рудольфів нахил вдавати себе за ватажка. Він часто почував себе зле, бо не мав до чого причепитися, виявити своє незадоволення. Ясно, вся справа в тому, що вони суперники. Та Артур не наважувався в тому признатись і самому собі. Але це почуття не дало йому розповісти за нічну пригоду, а почату розмову він не підтримав. Йшли мовчки, уважно оглядаючись навколо, ретельно дбаючи за свої обов'язки.
Вони перейшли щось із милю лісом та полем, давши доброго гака, бажаючи пересвідчитись, що між ними та Графслустськими руїнами ніде немає засідки. Коли ось старий собака попереду зупинився і глухо загарчав.
— Чого ти, Вольфанґере? — підійшов до нього Рудольф. — Хіба ж не відрізниш друзів од ворогів? А ну подумай бо добре! Ще раз понюхай!
Собака підвів голову, потягнув носом повітря й замахав головою та хвостом.
— От бачиш, — погладив Донергуґель йому кошлату спину, — завсіди треба думати. От і пізнав, що то свій!
Собака знову махнув хвостом і кинувся уперед. Рудольф почекав на товаришів. Один з них йому сказав:
— Мабуть Рюдіґер з товаришами нам назустріч іде!
— Навряд то Рюдіґер, йому довше йти, аніж нам. Але хтось наближається. Вольфанґер знову гарчить! Обережно! Дивіться мерщій!
Вони саме виходили на галяву. То тут, то там, далеко одна від одної, росли велетенські старі соснини. Ще вищі, ще чорніші були від рясних, похмурих верховин, закриті від блідого місячного проміння.
— Тут, принаймні, можемо добре побачити все, що наблизиться, — промовив Рудольф. — Але як на мене — то вовк, либонь, чи перебіг дорогу олень, і собака чує сліди. Он гляньте — спинився! Напевно так! Дивіться! Іде знову уперед!
Справді собака помчав далі, сумніваючись, непевний, ба з острахом. Але за кілька хвилин він заспокоївся і побіг як і раніше.
— Дивно! — мовив Артур. — Мені здається… щось ворушиться он там, де ґлід і вільшина обступають, стовбури векиких дерев!
— Мої очі вже з п'ять хвилин невідступно в кущах… і я нічого не бачу! — відрубав Рудольф.
— Ні, я таки щось угледів, поки ти підходив до собаки. З твого дозволу я огляну кущі! — палко скрикнув юнак.
— Коли б ти під моїм начальством був, я звелів би лишитись на місці. Бо якщо ворог — нам треба йти вкупі. Але ти вільний і можеш чинити, як хочеш.
— Я йду! Дякую! — Артур помчав до кущів.
Він, звичайно, почував у цю мить, що неввічливий, як людина, і неслухняний з нього салдат. До загону добровільно вступивши, мусів у всьому підлягати команді. Але те, що він побачив, та річ здаля, невиразна, нагадувала Анну Геєрштейн, як вона зникла йому на очах годині з дві перед тим — на окрайкові лісу. І все на світі забувши, він кинувсь у хащі.
І слова не встиг сказати Рудольф, як Артур досягнув півдороги. За кушами, він бачив, людина не могла б сховатись інакше, тільки лігши на землю. Отож білу постать він побачить одразу. Але коли справді Анна?! Та яке має право звертати на неї увагу загону! Зійшла вона з голого шляху — виходить, хоче ховатись! Рудольфа, Артур помітив давно, дівчина уникала, терпіла з гречности. Навіщо ж тривожити її на прогулянці — звичайно для цього дивні вибрала час та місце — якщо вона не хоче, щоб за це хто довідавсь?! Ні, за всяку ціну — треба відвернути увагу Рудольфові.
Артур підбіг до кущів, заглянув усередину, але відчув: краще вернутись до Рудольфа й сказати, що то все омана.
Раптом — просто на нього йде біла постать. Зовсім Анна Геєрштейн. Іде мов привид, дивно втопивши очі в далечінь. Проминула Артура близько, не сказавши й слова, не виявивши нічим, що пізнає, що бачить його. Звернула по праву руч, обійти Рудольфа з загоном, — і зникла між дерев.
Артура опанував жах. Безтямний, нічого не бачучи, наосліп зробив кілька кроків. Почув голос:
— Що тобі, Артуре? Ти спиш, чи поранений? То був Рудольф.
— І не сплю й не поранений, — хрипко відказав Артур. — Я… дуже вражений!
— Чим, юначе?
— Покинь жарти! Ти бачив її?
— Її? Чи я бачив? Та кого? Ніхто не проходив та й ти нікого не міг бачити, бо я увесь час дивився сюди. Ти б закричав.
— Я не міг кричати! То була жінка!
— Жінка? — призирливо мовив Рудольф. — Заприсягаюсь, коли б я не пересвідчився сам, який ти хоробрий, мав би за жінку тебе. Дивно, якась тінь уночі, або вдень безодня можуть нагнати на тебе такого страху. Ти увесь тремтиш. А стільки разів довів свою мужність…
— І завжди доведу! Але…
— Ходімо! Ми повинні пам'ятати за друзів. Ти просто втомився.
Артур замовк.
Вони пішли через галяву назад до загону. Артур розміркувався, і йому дуже стало неприємно. Невже це він так поводився перед швайцарцем? Як міг виявити свою слабодухість?
Ще раз усе зваживши, він зрозумів, що мусить розповісти свому добровільному начальникові за все, що сталось цієї ночі. Може які родинні обставини, може яка обіцянка — і вчинки дівчини будуть родичам зрозумілі. Таємниця може ховати яку небезпеку, а може ж бути, треба буде вжити якихось заходів. Почуття обов'язку й острах за Анну переважили попередній намір з симпатії до дівчини мовчати.
А Рудольф тимчасом казав:
— От що, товаришу! Як начальник я маю право вимагати, щоб ти мені докладно розповів, що тебе так збентежило. Але коли таємниця твоя безпечна, хочеш сказати самому ляндаманові — я дозволяю тобі повернутися до замку й більше цим не докучатиму.
Він несвідомо грав на найчутливіших струнах Артурового серця. Вимагаючи довіри — легко дістати гострий опір. Дружня мова справила вражіння.
— Я свідомий того, Гавптмане, що мушу першому розказати, тобі за те, що я двічі бачив цієї ночі… Та першого разу то, власне, не був мій обов'язок. А тепер удруге — я стерявся й не міг зібрати думки…
— Ну, то кажи в чому річ! Ми швайцарці не дуже кохаємось у загадках.
— Але я саме й маю сказати загадку. Коли ти пішов уперше обходити руїни… — Артур спинився —…жінка перейшла міст із замку, минула мене й не промовивши слова щезла на взліссі.
— А-а! — протягнув Донергуґель. Більше нічого не додав. Артур провадив далі:
— П'ять хвилин тому та сама жінка пройшла повз мене вдруге, висунувшись із-за кущів та дерев — і зникла, не обізвавшися й словом. Так от — постава, обличчя та хода — твоєї родички, Анни Гєєрштейн!
— Досить дивно, — недовірливо промовив Рудольф. — Я не можу, звичайно, брати під сумнів твоїх слів, бо матимеш це за смертельну образу, адже такі звичаї у вас на півночі. Але дозволь мені сказати, я ж також маю очі й увесь час дивився туди, де ти. Потім я ж підійшов до тебе! Як же я нічого не зауважив?
— Ну, це вже я не знаю! Очевидячки ти так дивився.
— Ну, а що ж ти гадаєш?
— Що я можу сказати на це? — закричав Артур. — Не візьму в тямки! Така дівчина, як Анна, щира й відверта, буде таїтись од усіх, од свого улюбленого дядька?
— Справедливо! Але бачиш, Артуре, є деякі чутки… Гомонять, Анна Геєрштейн не у всьому така, як інші дівчата. Кажуть, її бачили по таких місцях… де важко потрапити природними силами!..
— Що-о? Ти… віриш у нечисту силу? Я знаю, церква припускає… Але…
— Я не запевняю тебе, — відповів Рудольф. — Але чекай! Ми за це поговоримо потім. А оце я тебе взяв із собою, щоб рекомендувати кільком товаришам. Тобі це буде приємно, а вони дуже хочуть з тобою познайомитись. Ось вони!
Завернув за ріг невеликої кручі, Артур за ним. Перед очима — несподіване видовисько.
Під прискалком навислої скелі палає багаття. Навколо чоловіка з п'ятнадцятеро юнаків — хто сидить, деякі лежать. Швайцарське вбрання, але розкішно прикрашене злотом та сріблом, яскраво блищить у сяйві кривавочервоних огнів. І кривавочервоні відблиски виграють на кубках срібних, що разом із пляшками переходять із рук до рук. На траві — недокінчені наїдки. Кінчався бенкет.
Помітивши товаришів, юнаки весело схопились назустріч. Рудольфа привітали, називаючи Гавптманом також, а хто начальником, і обличчя сяяли з радощів, хоч неначе стереглися і розмовляли дуже тихо. Знати — задоволені надзвичайно, але обережність доводила, що той прийшов сюди потайки.
На привітання Рудольф усім відповів:
— Дякую, хоробрі товариші! А Рюдіґер приходив?
— Ні, бачиш, немає, — один відказав, — а то ми хіба б пустили його, відважний Гавптмане?
— Мабуть щось затримало. Нам трапилась також перешкода, проте ми з'явились раніше. Ось, друзі мої, привів вам сміливого англійця. Бажано приєднати його до нашого відважного діла.
— Просимо, просимо, дуже раді йому! — відповів один молодик. Розкішніше, проти інших, світлосинє вбрання виказувало начальника.
— Наливайте вина! — вигукнув Рудольф, — Випиймо за успіх нашої справи та за здоров'я нового спільника.
Наливали вина. Артур бачив, що такого в цій країні йому ще не траплялось. Але що вони тут обмірковують? Філіпсонові заманулося швидче довідатись.
— Поки я заприсягнуся приєднатись до вас, шановне товариство, дозвольте запитати, — виступив він наперед: — яка ваша мета?
— Чого ж, Рудольфе, привів його сюди, заздалегідь не поінформувавши? — мовив юнак у синьому.
— Не клопочи собі тим, Лявренце, голови. Я знаю його. Ось що, друже, — повернувся Рудольф до Артура: — ми з товаришами вирішили оголосити свободу швайцарській торгівлі. І в разі потреби — чинитимем опір до останньої краплини крови.
— Розумію! І ваше посольство їде до бургундського герцога на перемови в цій справі?
— Е, брате… Де там, навряд щоб справа чекала. Тут кров'ю запахне раніше, ніж побачимо ми ясну особу бургундського герцога. Коли з його волі нам Базель браму закрив, — вільне місто, належне імперії, — ми можемо приготуватись до всього найгіршого в його володіннях. Маємо підставу гадати, що сутичка вже могла розпочатись. Ось слухай. Від Ля-Ферету приїжджали вершники оглянути наші пости. Що ми напоготові, то вони й не зачепили. Але ми позбулися їх на цю ніч, а далі? Тому кілька базельських юнаків, обурені з боягузства міської влади, приєднались до нас. Вони хочуть змити з себе ганебну пляму й чесно стануть до бою.
— І зробимо це раніше, ніж сонце, що за дві годині зійде, сховається на заході! — енергійно скричав той, що в синьому, інші тихо, але одностайно його підтримали.
— Але, товариство, нагадую вам, посольство, що до нього належить і Рудольф, має мету миролюбну. Хто йому становить сторожу, мусить уникати найменшого приводу до борні, яку хоче воно загасити. В землях герцогських на зневагу сподіватися нічого. Права послів шанують усі культурні народи; й самі ж ви собі нічого, пеона річ, не дозволите.
— Нас можуть зневажити, Артуре. Через тебе та батька твого, — відказав Рудольф.
— Не розумію…
— Твій батько купець і везе з собою крам. Місця мало він забирає, то правда, але ціна…
— Ну то й що?
— А те, шо коли ми не будемо стерегтися, скажений собака бургундського герцога погріє руки не зле. Ваші шовки, атласи, дорогоцінності…
— Шовки, атласи, дорогоцінності! — скрикнув один присутній. — Такий крам ніколи не пропустять без мита, в місті, де всім верховодить Арчібальд фон Гаґенбах!
Хвилину Артур міркував.
— Товариші! Крамовина належить батькові, не мені. Не я, я він маг; вирішити, якою частиною слід поступитися, уникаючи чвар. Лише можу сказати, він їде до бургундського двору з важливим дорученням і мусить додержувати скрізь мирних стосунків. Ще й надто, певніше, увесь крам віддасть, аби не сваритись з ля~феретською залогою. Отже, мені треба часу. Порадившись із ним, скажу свою відповідь. Відмовиться батько платити мито Бургундії — я завзято битимусь поруч із вами!
— Гаразд, Артуре! Дуже шануєш ти батька. Знаєш, як і ми поважаємо ляндамана й у жодному разі не почнемо справи, що він проти неї повстане. А коли його гостя схочуть пограбувати, він сам приєднається до нас. Якщо ж, припустімо, твій батько дасть Арчібальдові себе обскубти, — до цього втручатись і неввічливо буде, й даремно. Доречі, варт знати тобі, що як ля-феретському губернаторові шерсті стане замало й він схоче здерти з вас шкуру, біля вас кожну мить напоготові численний загін.
— Щиру вам, базельці, складаю подяку! Радо вип'ю за наше дальше, щиріше знайомство!
— За здоров'я та добробут краян союзних кантонів! — виголосив на відповідь базельський начальник.
Підняли кубки догори й стискали один одному руки, вимахуючи зброєю, але тихо, без шуму.
— Наші славетні предки, — озвався Рудольф, — так збирались на Рютлійському полі між Урі та Унтервальденом. Основоположники незалежности нашого краю змовлялись під небесним склепінням дати волю пригнобленій батьківщині. І ми знаємо, що слова цього дотримали.
— І колись будуть знати, як нинішні швайцарці завойовану за предків ще волю зуміли зберегти! — докинув синій вояка. — Роби своє діло, Рудольфе, обходь далі, а ми на Гавптманів знак миттю з'явимось.
Рудольф підійшов до Лявренца й одвів його на бік. Артур виразно чув, проте, як він сказав:
— Лявренце, наглядай, щоб не дуже впивались чудовим рейнвейном. Якщо маєте багато, кілька плящок розбий; щось вигадаєш їм. А надто стеж за Рюдіґером, бо він виявляє надто ретельно до цього свої здібності, відколи приєднався до нас. Руки завтра не мусять тремтіти!
Далі вони зовсім тихо щось один одному шепотіли. Нарешті попроща'лись, потиснувши руки, мов урочисто стверджуючи таємничу спілку.
Рудольф із загоном рушив далі. Але тільки почали ще свою путь, попереду знову тривога. Артурові затіпалось серце. «Це Анна»!
— Мій собака спокійний, — сказав Рудольф. — Мабуть то наші товариші.
Наближався справді Рюдіґер. Спинилися, перепитали гасла. Така дисципліна панувала в швайцарців уже за тих давніх часів, копи по інших країнах ще ледве прищеплювалась вона.
Донергуґель вичитував Рюдіґерові, що той запізнився.
— Вони знов улаштують бенкет з нагоди твоєї появи, а завтра ж мусимо бути холодні й непохитні! — добулось до Артура.
— Холодні, мов крига, Гавптмане, непохитні, як скеля!
Рудольф умовляв його знову й знову; той обіцяв щиро виконати. Загони по-товариському, тільки тихи-тихо, попрощались і розійшлись у різні сторони.
Місцина в цій стороні була віцкритіша. Галяви великі, пасовиська геть голі, майже без дерев та кущів; око вільно могло бачити, засідці ховатися ніде.
Рудольф озвався:
— Тут ми зовсім безпечні й можемо поговорити.
— Я хочу тепер, коли ти приглянувся до нас ближче, спитати, — якої думки ти за швайцарську молодь? А що ти пізнав її менше, ніж хотілося мені, то провина твоя. Твоя стриманість не дала нам виявити більше відвертости.
— Це для мене забагато, я б на таку відвертість відповісти не міг, виходить, і права на неї не маю. А щодо швайцарської молоді, скажу: наміри ваші чесні й високі, як ваші гори. Та чужинець, що жив завжди по низовинах, не вміє ходити стрімкими стежками. Мої ноги звикли до рівного місця.
— Загадка?
— Аж ніяк! Я хочу сказати ось що: на мою думку, треба, щоб ви за все розповіли вашим начальникам. І про сподіваний напад біля Ля-Ферету, і за допомогу базельських громадян…
— Та невже? І ляндаман спиниться, надішле післанця до бургундського герцога по охоронну перепустку, а коли той дасть — край нашій надії на війну!
— Так! Але тоді ляндаман досягнув би своєї головної мети, головного завдання свого посольства, — тобто затвердили мир.
— Мир! Мир! — бернець жваво скричав. — Коли б у цьому з Арнольдом Бідерманом був незгоден я сам, — я б на слово його вклав би до піхов меча й перед найлютішим ворогом. Щиро шаную його хоробрість і любов до рідного краю. Але хіба я один? І наш увесь кантон, і золурський поклали собі воювати. Хіба ж не війною, війною, кажу я, наші предки скинули з себе рабства ярмо?! То ж війна, славетна навіки, війна дала волю нашій країні!
— Може це й справедливо, — відповів Артур, — але ж мету посольства визначала ваша Рада. Вона ухвалила відрядити вас, як післанців миру, а ви потаєнці роздмухуєте полум'я війни, і поки всі, чи більшість товаришів, завтра гадають рушати в мирну путь, ви готуєтесь до битви й шукаєте приводу їй.
— А хіба ж це не гаразд? І треба лагодитись до неї! Коли нас у Бургундії приймуть миролюбно, як ти кажеш сподіваються інші члени депутації, моя пересторога буде даремна. А яка ж шкода з неї? Коли ж буде навпаки — це зможе запобігти великим неприємностям і лихові для товаришів, дядька, Анни, батька твого, — усіх!
Артур похитав головою:
— Щось у цьому є, чого я не розумію. І тільки прошу тебе — у вигодах мого батька не шукай приводу порушувати дружні стосунки. Це Бідермана може втягнути до сутички, що без нас він її був би уник. Я певен, батько ніколи цього не подарує!
— Я вже зв'язав себе словом. Але якщо бургундський пес його стріне погано, раджу пам'ятати тобі, що ти чув. Маєте дужих, добре озброєних оборонців.
— Дуже вдячний тобі за увагу, — відповів англієць.
— І ти затям: на весілля не йдуть із зброєю, на битву не вбирають шовкових убрань.
— Я буду напоготові стрінути найгірше: тому одягну легкого сталевого панцера; його не проб'ють ані спис, ані стріли. За пораду щиро дякую!
— О, не дякуй! — до нього Рудольф. — Був би з мене поганий начальник, коли б не попереджав я усіх. Надто тебе, такого вірного друга.
Розмова урвалась. Минуло кілька хвилин. Бо ж кожен не зовсім був задоволений із свого товариша. Але сперечатись не мав жоден охоти.
Рудольф уважав, маючи приклади на своїй батьківщині серед швайцарських купців, що англієць, мавши оборону, в жодному разі не платитиме мита. Це вже само по собі примусить Арнольда Бідермана порушити мир і оголосити війну. А молодий Філіпсон не міг його зрозуміти. Як Донергуґель, сам член мирного посольства, тільки й снить розпалити війну?
Так вони мовчки йшли деякий час. Нарешті озвався Рудольф:
— Артуре, твоя зацікавленість уже минула? Щодо Анни Геєрштейн?
— Ні, ні! Я просто не хотів тебе турбувати, поки ти зайнятий своїми справами.
— Ну, я скінчив свій обов'язок. Жодного кущика немає ніде, щоб за ним хто сховався. Слухай! Такого ніхто не співав, не розказував. — Історія не менш дивна, ніж пригоди «Лицарів Круглого Столу», що її виспівують старі трубадури та мінезинґери.
Артур пильно ловив кожного слова.
— За Анниних нащадків з чоловічої сторони, — провадив далі Донергуґель, — ти, гадаю, досить уже чув. Вони жили в старих Геєрштейнських мурах, побіч водоспаду. Гнобили підданців, здирали шкуру з сусідів, грабували подорожніх, що їх недоля заводила до цього яструбового гнізда. А потім сипали грішми, закидали попів кривдою здобутими скарбами, аж до Єрусалиму мандрували! — замолювали, покутували гріхи.
— Така, я зрозумів, історія геєрштейнського дому, поки Арнольдів батько проміняв своє графство на право бути чесним унтер-вальденським громадянином?
— Але кажуть, могутні, заможні швабські барони Арнґейми, що їхня одиначка Аннина мати одружилась із графом Альбертом Геєрштейном, були люди інакші. Ні… — він промовчав, — вони таки дуже від усіх відрізнялись… Вони хтіли вийти за межі людського знання. От, Артуре, в чому річ! І вони свій замок перетворили на якусь школу, де було більше старовинних книг, ніж у Сан-Галенській бібліотеці. Але не самі тільки книги. По лябораторіях робили винаходи, що переходили від батька до сина, таємниці алхемії. Чутки за їхні мудрощі долітали до імператорського престолу. На постійні чвари за давніх-давен між папами та імператорами, цих, кажуть, підмовляли Арнґейми. Може участь у політичних справах… якісь незвичайні таємничі науки… І люди гадали, що Арнґейми мають якесь надлюдське знання за допомогою надприродніх сил. Надто ширили такі чутки всілякі попи. Вони ненавиділи Арнґеймїв чи не тим лише, що ті розумніші за них.
— Яких гостей, — репетували вони, — приймають у замкові Арнґейми! Коли до під'ємного мосту підійде християнський лицар, покалічений у війні з сарацинами, йому кинуть шкоринку, дадуть шклянку вина й попросять іти далі. І коли богомолець з подорожі до святих місць, з мощами, свідками подвигу, підійде до нечистого замку — вартові натягають луки, замикає браму дозорець, немов благочестивий мандрівник приніс чуму з Палестини. А сивого грека з гнучкою мовою, з перґаментами, єврейського раввіна з талмудом та кабалою, смаглявого мавра, що ніби читає мову зірок у Халдеї, ошуканців, чарівників — на перше місце, поруч барона. З ними працює Арнґейм у лябораторії, навчається таємниць… Він поган! І це в Німеччині, що її називають Священна Римська Імперія! І ніхто їх не переслідував, ніхто не покарав. Духовенство повставало, ширило чутки за нечестиві баронові вчинки, але на імператора те не впливало.
Тоді шляхта почала засновувати спілки, озброюватись проти баронів Арнґеймів. Але — хоробрі, ті вміли боронитись. І з нападу нічого не вийшло.
Одна по одній розпадались засновані проти них спілки. Усі змови проти Арнґеймів було викрито; а хто зумів таки взяти зброю до рук і напасти, — тяжко спокутували. І знов чуткам кінця-краю нема. Так як колись ненавиділи, тепер баронів почали боятися. Останнього покоління вже ніхто не чіпав. Рід скінчився з Германом, Анниним дідом з матерньої сторони…
Але він лишив одиначку дочку. Сівіла Арнґеймська дістала на спадщину велику частину його маєтків, і обвинувачення в чарах, в знайомстві з нечистою силою, що тяжило над родом, не ставало на заваді найвельможнішим особам у Німеччині бажати з нею одружитися.
Альберт Геєрштейн, дарма що його вислано, взяв гору. Був уродливий, Сівілі припав до серця, імператор хтів довести свою великодушність. І від цього шлюбу — Анна Геєрштейн. Ти щонебудь розумієш?
— Заприсягаюсь, — скричав Артур, — я розумію одне: в Німеччині та по інших країнах є багато йолопів, які мають за чарівників розумних та вчених людей. І нав'язувати всілякі побрехеньки до розсудливої хорошої дівчини — яка ганьба!
Рудольф мовчав. Трохи згодом озвався:
— Я б хотів, щоб ти задовольнився коротенькою історією родини Анни Геєрштейн, бо це допоможе тобі самому з'ясувати, що бачив на власні очі вночі. Нікому не може бути так дорога добра Аннина слава, як мені. Після дядькової родини я їй найближчий родич. Якщо вона лишиться в Швайцарії, дуже можливо, ми одружимось. Бо ж на перешкоді немає нічого, от тільки що кревні. Та можуть дозволити… Ну, я за це побіжно згадав, щоб довести тобі, як близько беру до серця все, що стосується дівчини. Мені багато ближча ця справа, ніж тобі, чужинче, що допіру з нею зазнайомився й незабаром, очевидячки, з нами попрощаєшся назавжди.
Останні слова страшенно роздратували Артура. Але він примусив себе стриматися і вдаючи спокійного сказав:
— Чого-б я мав, Гавптмане, сперечатись із тобою за Анну Геєрштєйн?! Тільки не можу не висловити подиву, що ймеш віри всіляким побрехенькам. І чого тільки люди не наплетуть! А ти ж згадай, що по всіх християнських країнах обвинувачення у відьомстві є чи не найтяжчий наклеп!
— Я й у гадці не мав Анну в цьому винуватити! — скричав Рудольф. — І коли хто наважився б таке сказати мені — я забив-би його! Справа не в тому, а от може духи з таємного світу, зв'язані з родиною її, можуть з'явитися і таке витівати. Може прибирають собі її вигляду… Не зневажай мене за такі, як ти гадаєш, забобони: я маю підстави. Ось я розповім дещо й гадаю ги переконаєшся сам. Лише наперед дай мені слово, що збережеш таємницю.
— Я мовчатиму.
— Гаразд! Зовсім не маю на оці лютити тебе. Але хочу зберегти твою повагу, тому мушу навести докази.
— Кажи! А коли щонебудь безпосередньо за Анну, — промовч, бо не маєш права виказувати.
— Ти надт. о багато бачив і чув, щоб була потреба від тебе щось заховувати. Ходімо сюди, нам лишається обійти оте баговище; ще миля, я встигну тобі розказати.
— Починай!
Артур трохи вагався. Йому цікаво було послухати просто тому, щоб хоч ім'я почути, тому що він не міг пропустити нагоди, коли хто хоче говорити за Анну. Одночасно ж почував відразу до Рудольфа за його дику фантазію, подив, що забобонність і тут у цій країні має таке поважне коріння.
І взагалі він волів би, щоб Донергуґель не вимовляв своїми вустами Анниного ймення. Він ревнував. Але дедалі цікавість роз'ятрювалась і спинити себе вже не міг.