Як птануть битися могутні вороги —
Це дві страшні бурхливі водотечі,
Дві хуртовини люті…
Старий Філіпсон міцно спав. Артур обережно, щоб його не розбудити, підвівся з ліжка. Хоч, власне, коли б той і розплющив очі, це б нічим не загрожувало: батько звик, що син уставав раніше, сам дбаючи за все, що треба наготувати перед дорогою.
Артур узяв меча й потихеньку вийшов з кімнати.
Побачення з запальним швайцарцем він не міг відкладати. Артур опинився перед будинком. Займалась зоря чарівного осіннього ранку, ранку швайцарських гір.
Сонце ледве торкнулось промінням вершини найбільшого велетня гірського пасма. Довгі тіні падали на вогку траву. Трава хрумтіла під ногами юнакові — знати вночі був мороз. Але Артура на цю мить найменше цікавила краса ранкової зорі. Він поправив пояса, що за ним стримів меч, затягнув міцніше застібку й подався на призначене місце.
За тієї войовничої доби виклик на герць був обов'язок; відмовитись від нього — неможливо. І хоробрий Артур мусів притишити своє внутрішнє почуття протесту, що з ним він завжди ставився до такого ганебного звичаю. Артур ішов весело й радісно, або принаймні так могло видаватись.
Швиденько проминувши поля та хащі, що між Бідермановою оселею і Геєрштейнським замком, він увійшов на старе подвір'я з протилежної від потоку сторони. І майже одночасово його велетень-супротивник — здавався ще вищий та дужчий у блідому ранішньому світлі — з'явився на мосту, Рудольф прийшов іншою дорогою.
За спиною бернцеві висів величезний двоєручний меч із клинком на п'ять футів завдовжки. Таких мечів майже скрізь уживали швайцарці. Бо вони розрубували сталеві лати німецьких вояк і добре боронили гірські переходи. Саме такий велетенський меч висів Рудольфові Донергуґелеві, кінцем його б'ючи по п'ятах, держало вистромлюючи над лівим плечем багато вище за голову. Він тримав другого такого самого меча в руці.
— Ти вчасно! — закричав він Артурові.
І гучний його голос добре вирізнявся під рев водоспаду.
— Але я так і гадав, ти не маєш двоєручного меча. Ось Ернестів! — він кинув на землю того, що тримав був у руці. — Не зневаж його, чужинче, — мій родич ніколи не подарує. Або мойого бери, як він на твою думку кращий.
Англієць тільки здивовано дивився. Він не знав, що робити з такими мечами. Нарешті промовив:
— Той, кого викликають, має, — по всіх країнах так, — право вибирати зброю.
— Але змагаючись у швайцарських горах, треба вживати й швайцарської зброї. Хіба ж наші руки для того, щоб воювати складаними ножиками?
— А наші не звикли битися косами! — відрубав Артур. І крізь зуби І промовив: — «Usum nou habeo», я не вмію поводитись із такою зброєю.
— Може ти вже жалкуєш? — гукнув Рудольф. — Коли так, признавайся, боягузе, й іди спокійно додому. Кажи хутчій, замість цитувати латину, мов якийсь писарчук.
— Ні, задавако! Я нічого не прошу! Тільки нагадаю тобі битву І між пастухом та велетнем, де перший переміг із зброєю багато відміннішою. Я можу битися тим, що я маю. Мій власний меч боронитиме мене, як і завсіди дотепер.
— Гаразд! Але потім мені нічим не докоряй! Я пропонував тобі однакову зброю. А тепер мене слухай. Наш герць буде не на життя, а на смерть, — під акомпанімент водоспадного реву. Так, старий гуркотуне, — подивився він униз, — ти давно ж не чував приємного брязкоту зброї. Озирнися туди, чужинче! Бо коли ти загинеш, я кину тіло твоє в його води.
— А коли ти загинеш, пишако, я поховаю тебе й над могилою повішу твойого меча, а на камені вирізьблю напис: «Тут лежить бернське ведмежа, що його забив англієць Артур.»
— Нема такого каменя в Швайцарії, дарма що вона вся із каміння, де б міг зробити такого ти написа. Готуйся!
Англієць кинув спокійний і уважний погляд на місце, де вони мали битися. Трохи рівного простору, а то руїни.
«Мені здається, — снувала йому думка, — людина, що знає як поводитись із своєю зброєю, знає замах клинка свойого й має мужність серця — не може боятися, що суперників меч на два фути довший».
Так міркуючи він силкувався запам'ятати, як дозволяв на це час, всі подробиці цієї місцини. Став посеред двору на просторому місці, скинув з себе плаща й вийняв меча.
Рудольф спочатку гадав, що його супротивник тендітний юнак. Збирався повалити його першим ударом. Але молодикові впевнені рухи примусили швайцарця замислитись. Його зброя важка, поспішати не треба. Бо ворогові може бути вигода з того, — він виглядає і сміливий, і уважний.
Рудольф витягнув із піхов величезного, через ліве плече, ножа, — на це пішло чимало часу. От Артурові б скористуватись із цього, — але де там: почуття своєї гідности не давало йому почати напад раніш, ніж наготується ворог. І англієць непорушно стояв, поки на сонці виблиснув довжелезний меч, поки той вимахнув ним разів із чотири, мовляв, ось який він важкий, і як я ним ловко орудую. Потім супротивник спинився на такій віддалі, що міг дістати Артурового клинка, тримаючи обома руками меча з піднятим догори лезом і перехилившись трохи наперед. Англієць — навпаки — узяв зброю однією рукою й тримав її нарівні з обличчям, поземо. Напоготові —рубати, колоти, відбивати вдари!
— Коли, англійцю! — сказав швайцарець, як вони так з хвилину простояли один проти одного.
— Довший меч починає перший!
Він не скінчив ще цих слів, — Рудольф, піднявши меча, пустив з жахливою, як на вагу й величину його, швидкістю. Та не дурно покладався Артур на свій гострий зір та на спритність. Легко відскочив убік — і вдар промчав мимо. Раніш, ніж швайцарець устиг знов зброю підняти, його поранено. Щоправда не важко, в ліву руку.
Роздратований з невдачі та з рани, Рудольф чимдуж розмахнувся, нарешті, мечем і дав суперникові кілька зряду з усіх сторін ударів з такою силою, так швидко, що коли б не виїмкова Артурова звинність — відбити, відскочити, ухилитись, йому довелося б погано. Кожен міг розколоти найміцнішу скелю. Артур мусів нахилятись, відступати, скакати туди та сюди, а то закривати себе якою руїною. Але він чекав кожну мить твердо й уперто хвилини, коли осатанілий ворог утомиться, або необережним ударом дасть йому змогу самому напасти. І справді, скажено наскакуючи, швайцарець спіткнувся об велику каменюку в високій траві й не встиг отямитися — його добре вдарено по голові. Від рани захистила підбита сталлю шапка. Швайцарець скочив і люто кинувся в новий бій. Але молодому англійцеві здавалося, що той тепер дихає важче й удари його обережніші.
Вони билися далі. Коли — над брязкіт зброї, над шум водоспаду розлігся владний, суворий голос:
— В ім'я вашого життя — годі!
Враз спустили обидва мечі. Може бути, вони не дуже сумували з несподіваної перешкоди. Адже битва мусіла скінчитися смертю.
Перед юнаками гнівний, насупивши брови, стояв Бідерман.
— Як, хлопці? Ви, гості Арнольда Бідермана і ганьбите його оселю!? Дикунський вчинок, що більше личить диким вовкам, ніж людським сотворінням.
Поруч нього виріс Філіпсон:
— Артуре! — закричав він. — Ти збожеволів! Чи тобі приділені обов'язки маєш за такі незначні? Віддаєш час на сварку та на бійку з першимліпшим сільським забіякою?!
Молодики стояли мовчки, поглядаючи один на одного, спершись на свої мечі.
— Рудольфе Донергуґелю! — сказав господар. — Віддай меча мені, голові цієї родини й начальникові цього кантону.
— Я у всьому скоряюся вам, — відповів Рудольф; — на ваш наказ кожен горянин виймає та складає меча. І він подав свою зброю.
— Заприсягаюсь, це ж той самий меч, що ним батько твій Стефан бився під Земпахом, після славетного Вінкельріда. Який сором піднімати його на чужинця. А ти, юначе… — повернувся він до Артура, але одночасово старший Філіпсон загадав:
— Сину, віддай вдеча Бідерманові!
— Це зайве, батьку, тепер, — жваво озвався юнак: — я вважаю, наша сварка скінчилася. Хоробрий юнак запросив мене сюди, очевидячки, спитувати мою відвагу. Щодо мене, я цілком визнав його мужність і добру в цьому науку. Сподіваюся, він також лихого слова не скаже за мене. Гадаю, ми, навіть, надто довго билися, коли важити на дурницю, що спричинилась до цього.
— Так, надто довго для мене, — відверто визнав Рудольф. — Зелений рукав мойого убрання так узявся червоним, немов би побував у руках найкращого фарбаря. Але від щирого серця я вам дарую, чужинче. Ви свойого вчителя добре повчили, і він це забуде не скоро. Коли б такі були всі англійці, мій дядьку, навряд високу насипапи б ми ту Бутішольцьку гору.
— Рудольфе! — засяяло Бідерманові, обличчя, — я завсіди знав, що ти великодушний не менше, ніж запальний та легковажний. Молодий гостю, — сказав швайцарець до Артура, — коли в нас кажуть — сварку скінчено, її більше не відновлять ніколи. Ми не плекаємо помсти, як людність східніх долин. Так край, мої діти?!
— Ось рука моя, чужинче! — вийшов Донергуґель. — Ти навчив мене, як битись мечами. Поснідавши, ходімо до лісу, я покажу, натомість, як треба полювати. Коли тобі нога матиме наполовину досвіду проти руки, а око половину твердости твойого серця — жоден ловець не доскоче!
Артур на це щиро пристав.
Всі повернули до дому. Дорогою старі почули, як хлопці весело розмовляли про лови, мов би й не було між ними жодної сутички.
— Оце гаразд! — сказав Бідерман. — Я завжди пробачу запал, коли хлопець має мужність визнати свою помилку й щиро помиритися.
— А проте чимало лиха б вони накоїли, що б ви, шановний господарю, вчасно не довідались. А справді, яким побитом так змогли запобігти?
— То вже моя мила небога Анна помітила, як юнаки обмінялись рукавичками. Е, жіноча спостережливість — велике діло! От поки ж то хто з моїх хлопців що запримітив би…
— Я, здається, бачу її, он — на узгір'ї. Тільки дівчина наче ховається, — сказав Філіпсон.
— А-а… То вона хоче пересвідчитись, що все вийшло на добре.
— А знаєте, мені б дуже хотілось висловити вашій небозі мою щиру подяку. Я все не наважувався…
— Прошу, тепер — найвідповідніша хвилина! — і Бідерман голосно гукнув на дівчину.
Анна стояла віддалік на горбі напівзахована серед кущів. Почувши дядька, вона зійшла вниз і попрямувала назустріч старим. Коли вона підійшла до них, Бідерман поздоровавшись промовив:
— Шановний друг і мій гість хоче з тобою говорити. Філіпсон озвався привітно:
— Буває, ми, купці, не можемо зразу сплатити борги. Але ми цілком справедливо вважаємо, що людина, яка їх не визнає, не гідна пошани. Отож прийми подяку від батька, що його сина ти врятувала. І не раз, а двічі… Не відмовся, ось, — він вийняв невелику коробочку й відкрив її, — сережки! Це перлини, але коштовні, незвичайні…
— Тим то, — перехопив Бідерман, — вони їй цілком нідочого. Потім того, такий коштовний подарунок взагалі… він же зменшить ваші капітали.
— Пробачте! Я вибрав найвідповіднішу річ віддарувати вашу небогу. Не бороніть. А щодо коштовности… Я маю змогу саме такі робити дарунки.
Бідерман дивився незадоволено.
— Я завсіди проти таких речей. Дорогоцінності — кому вони потрібні? Але коли ти, Анно, хочеш мати прикрасу… Чому ж? Вони тобі чудово личитимуть.
Анна на те тільки весело розсміялася.
— Ні, шановний гостю й мій дядьку! Це не для мене. Навіщо мені, що я з ними робитиму? Я не люблю таких непотрібних речей і ані трохи їх не ціную. Даруйте, шановний гостю, — я щаслива, мавши нагоду допомогти вашому синові й дуже ціную, що ви так пильно до цього поставились. Але не вважаю за можливе взагалі брати за це жодних дарунків. Свою нагороду я маю — все вийшло на добре обидва рази. Ще раз — пробачте!
— Бачте, Філіпсоне, — заспокоював гостя господар, — у нас інші люди, інші розуміння й інші звичаї. Ви з того не бентежтеся!