Хай той, хто зрікся лагідної згодн,
Зазнає жаху лютої війни!
(Hoole's Tasso).
Довір'я між Бідерманом і англійським купцем зростало дедалі то більше протягом того короткого часу, поки вони очікували дня, призначеного на від'їзд до двору Карла Бургундського.
Про становище Европи та Швайцарського Союзу дещо вже згадувалося. Але, щоб пояснити оповідання, потрібен маленький ще огляд.
Того тижня, що англійські мандрівники перебували в Геєрштейні, відбулося кілька нарад по міських та лісових кантонах Союзу. Міські повставали проти утисків митом, що його накладав Карло Бургундський на їхню торгівлю. Тяжко страждало населення від насильства та сваволі людей, що збирали його. Тим то так гаряче мріялось про війну. Але, звичайно, були й такі, що до протесту збуджували їх розкішні дари Людовіка XI. О, той не скупився на золото, аби тільки хоробрі союзники повстали проти його могутнього ворога, Карла Сміливого!
Багато обставин могли, здавалось, доводити, що не мавши надто поважної причини, Швайцарії не варт би заходити у війну, може, з найбагатшим, найхоробрішим та могутнішим державцем Европи. Такий бо без сумніву був Карло Сміливий. Кожного дня підтверджувались чутки — Едвард IV англійський склав таємну оборонну спілку а Карлом Бургундським. І нібито англійський король, що вславився перемогами над Лянкастерським домом, в такий спосіб утримавшись на троні, має намір поновити вимоги на французькі землі, що так довго належали його предкам. Цього тільки й бракувало його славі. Скінчивши з унутрішніми ворогами, він тепер кидав оком далі: відібрати назад землі, втрачені за владарства Генріка IV, за жахливої громадянської війни Білої та Червоної Троянд. Відомо, що в Англії втрату французьких провінцій мають собі за неймовірну ганьбу. Не сама шляхта, — вона втратила вигоду з маєтків в Нормандії, Гасконії, Мені та Анджу, а військові, що звикли заживати слави коштом Франції, однаково запалились: відновити війну!
З останніх і либонь чи не найпевніших чуток — король англійський неначе лагодиться з армією до Франції сам. Легко зробити, мавши у владі своїй Кале. І армія та — численнішої та кращої Англія досі не мала. До походу вже все наготовлено, і Едвард незабаром вирушить.
Могутня допомога Карла Бургундського та багатьох незадоволених французьких шляхтичів по провінціях, довго колись приналежних Англії — добре загрожували Людовікові XI.
Певна річ, мудрішу політику повів був би Карло, збираючи сили проти сусіди, спадкового й особистого ворога, коли б не сварився з Швайцарським Союзом. Бідний, але войовничий нарід довів, що його піхота може перебити найкращу кінноту. Але Карло, ставши на герць з найхитрішим у тодішній Европі державцем, найкращим політиком, керувався не здоровим розумом, ні! Він увесь був у владі свойого запалу, своїх шалених пристрасних почуттів. Гордий і непохитний у бажаннях своїх — він ненавидів маленькі союзи чабанів з кількома містами, де люди жили з торгівлі. Замість дати дружню руку Швайцарським Кантонам, як зробив його хитрий ворог, або принаймні стерегтися збуджувати в них лють, Карло чинив зовсім по-інакшому. Користувався з найменшої нагоди висловити своє призирство до їхніх недавніх перемог. Хотів помститись за февдальних власників.
І володіння Бургундського Карла в Альзасі придалися йому якнайкраще. Є невеличкий замок та місто Ля-Ферет, миль за десять — одинадцять од Базелю} сюдою привозили крам для торгівлі між Берном та Золурном, двома головними містами Союзу. І ось у містечкові Карло посадовив губернатора, управителя, що також мав збирати й мито, і, здавалось, родився спеціяльно на те, щоб бути грозою й бичем своїм республіканським сусідам.
Арчібальд фон Гаґенбах — родом із Німеччини був, шляхтич. Мав маєтки у Швабії. Між прикордонними власниками, що їх називали — лицарі-розбишаки, був один із найлютіших та найжорстокіших. Маєтки цих лицарів підлягали Священній Римській імперії. Тим то вони на землях з квадратову милю завбільшки мали себе за повновладних державців, як німецькі принці. Брали данину та мито з чужинців, садовили до в'язниць, судили й посилали на страту тих, хто на їхню думку чим завинив. Більше, — щоб ширити власницькі права, один а одним вони воювали; нападали на вільні імперські міста, грабували великі валки та загони, що за допомогою їх провадили в Німеччині внутрішню торгівлю.
Безліч неправди й злочинств робив Арчібальд. На всю губу росходився, користуючись із так званого faustrecht[3]. І мусів, кінець-кінцем, уже старий, утеком піти з свого власного краю. Там кожну мить мав начуватися помсти. Тоді й уступив він на службу до бургундського герцдга. Той залюбки погодився з ним — де ж, то вельможна та хоробра людина! А головне, такий, як Гаґенбах, лютий намісник, чудово виконуватиме його жорстокі наміри.
Бернські та золурнські крамарі водноголос скаржились на страшенні утиски. Мито раз-у-раз свавільно збільшувано; і тих крамарів, які. не могли одразу заплатити, кидали до в'язниці, тяжко мордували. Торговельні міста Німеччини не раз клопотались перед герцогом та просили Гаґенбаха забрати.
Але Кашо на те не вважав. Тоді Швайцарський Союз почав уживати найможливіших заходів, вимагав оборони проти губернатора, що нехтує народніми правами. Все даремно!
І от, кінець-кінцем, Союзна Рада ухвалила послати урочисте посольство. Двоє уповноважених поділяли мирний та розважливий настрій Арнольда Бідермана. Вони сподівалися, такий поважний крок розжене туман з герцогових очей. Інші знов, таким ходом, відкривали собі путь до війни.
Арнольд Бідерман палко прагнув миру. Нарід незалежний — чого б іще бажати?! Але Артур помітив, що так думає з його цілої родини він сам. Синів захопив своїм красномовством та дужим впливом Рудольф. Той дедалі то більшої набував ваги й впливу у радах свойого кантону та взагалі серед молоді. Артур на ловах та в іграх все дослухався до розмов про майбутню війну. Юнацтво непереможно бо вабила слава. Подвиги їхніх предків у боротьбі з Німеччиною були такі романтично-величні. Казковими видавалися, мов неймовірні події з книжок. А що й це покоління було так само дуже, непохитно мужнє, то й воно сподівалося — перемога буде тільки на їхній стороні. Згадуючи за ля-феретського губернатора, вони кожного разу називали його собакою на бургундському ланцюгу. Відверто кричали: коли Карло його не приборкає, коли його не викинуть за межі Швайцарії — Арчібальда фон Гаґенбаха не захистить його фортеця. Населення повстане само!
Про цей войовничий запал цілої швайцарської молоді син сказав старому Філіпсонові. Той почав вагатися. Чи не краще справді податися далі їм удвох, ніж наражатись на небезпеку, потрапити на яку бійку, коли ці горяни опиняться поза своїми рідними межами. Адже мета його подорожі, передусім, закликає до щонайбільшої обережности. Та, кінець-кінцем, купець зробив висновок, що на те ж є Арнольд Бідерман. До нього така повага, так надзвичайно всі шанують його — хіба ж не досить одного Бідерманового слова всіх утихомирити? А там, коли вони виконуватимуть свою місію, з ними розлучитися.
За десять днів посольство, що мало подати герцогові скаргу на утиски Арчібальда Гаґенбаха, нарешті зібралося до Геєрштейну. Звідціля воно й мало рушати, їх було троє, крім Рудольфа та Бідермана. Один, як і Арнольд, краянин з лісових кантонів, вродливий, з довгою сріблястою бородою, — на ймення Микола Бонштетен. Інших двоє — Мельхіор Штурмталь, бернський хорунжий, людина вже літня, та Адам Цімерман, золурський громадянин, старий-престарий. Кожен убрався найкраще, як міг. Суворий погляд Арнольда Бідермана неприхильне спинявся на двох срібних застібках на поясі та срібному ланцюгу, що прикрашали поставну особу золурського громадянина. А проте могутні звитяжці, якими були тоді швайцарці, мабуть ніколи ще не мали послів з таким патріярхальним простим виглядом.
Настав час рушити. Уповноважені вийшли пішки. Взяли до рук обковані залізом костури. За ними нав'ючених двоє коней — вели два молодики, які користувались із нагоди побачити трохи світу, що поза їхніми горами.
Отож саме посольство було нечисленне. Але з таким важливим дорученням не можна подорожувати без охорони. От хоч би взяти вовків — ті, як настає зима, залишають своє гірське лігво й бігають по селах. А подорожнім не раз доведеться спинятись на спочинок. До того ж розбишак багато на кордоні Альзасу та Німеччини — без охорони не обійтися ніяк.
І тим то з дванадцятеро чоловіка добірних юнаків з різних швайцарських кантонів, серед них, звичайно, Рюдіґер, Ернест та Зіґізмунд, — Арнольдових тройко синів, — становили сторожу посольства.
Але вони йшли попереду, окремо. Поділившись на загони по п'ятеро в кожному, вони полювали по межигір'ях та кручах. А що посольство посувалось повільною ходою, то й часу їм не бракло. Досхочу могли цькувати вовки та ведмеді з своїми велетенськими кошлатими псами. Інколи вганяли по скелях за дикими козами. Проте, пильно оглядали ловці кожну місцину, — чи немає де засідки; отож, виходить, велика вигода була з того, що посувались юнаки попереду.
За гасло, умовились, їм буде — швайцарський ріг. В разі небезпеки Рудольф Донергуґель, наймолодший з усіх членів посольства, мав бути за начальника загону гірської сторожі. Зброя добра: двоє-ручні мечі, довгі келепи, списи та великі луки, короткі тесаки й ловецькі ножі. Важка зброя, щоб не заважати у ловах, лежала з речами, але зверху, напоготові.
Артур, як і Рудольф, цілком природно, мав більшу охоту перебувати в товаристві юнаків. Правда, щось вабило його туди до валки… Коли б була змога, англієць залюбки відмовився б від розваг. Бо в кінці валки їхала Анна Геєрштейн.
Обидві жінки — Анна та ще одна юна швайцарка — їхали віслюками. Лінивою ходою ті ледве встигали за лошаками. Яким легким видався б Артурові обов'язок допомагати дівчині в дорозі. Адже він їй зобов'язаний життям! Але не міг наважитись. Видима бо річ, не такі тут звичаї в країні; інакше Рудольф давно б уже був біля своєї родички. Тай, потім, Артур бачив, це однаково неприємно й батькові й Арнольдові Бідерману.
Тому Артур був увесь час між юнацтва. Тільки коли спинялись на відпочинок, Артур висловлював Анні увагу чим міг, але такою мірою, щоб нікого не прогнівати. Час од часу, проте, покидаючи непомітно лови, він дозволяв собі наближатись до шляху, подивитися, хоч здаля, на дівчину. Товариші уваги на те не звертали, вони не знали, що його вабить сіре Аннине вкривало, — думали, — просто нецікаво йому. А зате, як тільки щось небезпечне — цькувати вовка чи ведмедя, Артур зараз тут. За ним не встигав, навіть, сам Рудольф Донергуґель.
Тимчасом інші, поважніші справи клопотали стару Філіпсонову голову. Він добре знав світ, де мав місце, звичайно, зовсім не те, як удавав у Швайцарії. Дивився на юнацтво, і згадувались йому давні роки… Колись і він був таким, і він так само весело бавивсь. Гавкання собак серед пустельних гір, темних лісів, звуки рогу — луною від скелі до скелі, — все збуджувало бажання взяти участь самому в справі, що за тодішніх давніх часів у Европі мали за найважливішу, крім війни.
Але так було одну мить. Потім він примусив себе звернути увагу на звичаї та думки тих людей, що з ними звела його доля.
Вони здавались усі такі самі одверті та прості, як старий Арнольд. Тільки навряд хто з них має такі глибокі думки, пророчий розум. Розмовляючи за політичний стан своєї країни, вони ані трохи з тим не таїлись. Крім Рудольфа, інші на нарадах не бували, а проте від них не ховали нічого. При старому Філіпсоні вони вільно собі обмірковували вчинки бургундського герцога, про змогу, що мала країна підтримати свою незалежність. Казали, — Швайцарський Союз певніше повстане на цілий світ, а не дасть своєї свободи, не поступиться нею ніяк. Щодо всього іншого, вони були неначе розважніші та спокійніші. Хоч бернський хорунжий та величний золурнський громадянин, очевидячки, менше боялися наслідків війни, ніж обережний Бідерман та його шановний товариш Бонштетен. Той же поділяв геть усі ляндаманові думки.
Часто розмова перескакувала на що інше, Філіпсонові менше цікаве. Яка буде година, скільки давав урожай останніх років, як краще тримати виноградники, збирати буйне родиво. Цікаві горянам розмови не справляли жодної приємности старшому Філіпсонові. Шановний Цімерман, золурнський громадянин, все жадав зайти з ним у розмову: за промисловість, за вироби різні. Але англієць — він торгував дуже малими на розмір речами та дуже коштовними, долаючи далекі моря, безконечні краї, — мало мав матеріялу для такої розмови. Швайцарський крамар торгував із місцевостями бїля Бургундії та Німеччини, — грубим сукном, ремінням та футром.
Але раз-у-раз, скоро хто з мандрівників почне мову за маленькі торговельні справи, за хліборобство, за падіж худоби, кожною дрібничкою слухачів повільно стомлюючи, — от мов на ярмаркові, — якесь відоме місце зразу нагадає їм назву та історію битви. Хтось неодмінно брав у ній участь — не було жодного в каравані, хто б свойого часу не мав зброї в руках.
І на воєнні теми запальна точилась розмова. Таке по інших країнах чути тільки між лицарів та військових людей, або хіба ще між вчених. І це — улюблюна тема в казковій країні, між мирних хліборобів-ловців!
І згадався англійцеві давній Рим, де плуг так часто міняли на меча, хліборобство — на керівництво державними справами.
Він почав казати за це старому Арнольдові. Той запишався з такого порівняння його батьківщини. Але сказав:
— Хай збережемо ми цю особливість, але хай боронить нас доля від римської жадоби розкошів.
Мандрівники йшли дуже повільно, їм довелося перед Базелем через те двічі дорогою переночувати. Де спинялись вони, їх приймали привітно, вітали дуже гостинно, їхнє прибуття брали за привід влаштовувати свята.
Старі діди із сіл приймали уповноважених Союзу, а сторожу з молодиків вітали їхні юнаки. В стравах зайвих розкошів не було, хоч усе смачне й добірне. За найбільші ласощі — молоді козлята, баранці та підстрелена в горах дичина.
Але Артур Філіпсон та його батько зауважили, що більшу охоту до їжі виявляли бернський хорунжий та золурнський громадянин, аніж ляндаман із швайцарським депутатом. Ті брали собі найкращі шматки й смакували вином, надто чужоземним, що його не абияк уміли хильнути. Арнольд надто був мудрий лаяти їх, коли запобігти цьому несила йому. Але сам їв стримано, заживав самих овочів, запиваючи їх чистою водою. Так само робив і сивий Микола Бонштєтен.
Був третій день їхньої подорожі. Швайцарська депутація наближалась до базельських околиць. Базель тоді — одне з найбільших міст південно-західньої Німеччини. Мандрівники мали на увазі перебути тут ніч, цілком певні дружньої зустрічі. Місто, щоправда, не було ще тоді те, як тридцять літ пізніше, частина Швайцарського Союзу, що до нього воно приєдналось 1501-го року. Але то було вільне імперське місто, і завжди підтримувало зв'язок з Берном, Золурном, Люцерном та іншими швайцарськими городами. А мета посольства, по змозі підтримати мир, мала всміхатись однаково: й швайцарським кантонам, і вільному Безелю. Мир забезпечить торгівлю, яка безперечно припиниться, якщо між кантонами й Карлом Бургундським зайде на відверту борню; а що місто лежить між двох ворожих держав, його вигоди потребують додержувати невтралітету й поготів.
І посольство сподівалося від базельської міської влади такої дружньої зустрічі, як досі по всіх містах власного Союзу. Бо ж місту багато залежить на тому, чого прагнуть посли.
Як справдяться їхні сподіванки, побачимо далі.