До Хмельницького українське військо це були запорізькі козаки, що ходили походами проти татар і турків, проти Москви й Польщі. У повстаннях проти Польщі запорожці скріплювали свої сотні й полки ще багатьома луговиками, що то проживали на Низу, алеж до «низового війська» не зараховувалися, як теж — принагідними охотницькими загонами повстанців із сіл і міст. Ці повстанці в боях, головно ж у випадку переваги польського війська, виявлялися недорослими до вимог важкого бою й нерідко ставали причиною невдач, чи то бодай послаблення бойової дисципліни. Хмельницький основно змінив дотогочасий спосіб набору війська.
Ядром його нової збройної сили були:
1. довірені старшини,
2. реєстрові,
3. запорізьке військо,
4. повстанчі загони.
Всупереч деяким нинішнім поглядам, ні Хмельницький ні тогочасні військові не признавали в війську класового поділу на «козаків» і «чернь», як це сьогодні дехто схильний думати. Це органічно чужий нам поділ, що випливає із станового протиставлювання «шляхта — мужики» (хлопи), і відповідає лише клясовому способові думання тогочасного польського шляхтича. Українське ж військо розрізнювало такі організаційні ступені:
1. гетьман,
2. старшини, включно з сотниками,
3. давні козаки або товариші,
4. рядове козацтво, військові служби й невишколене поповнення,
5. нереґулярні й організаційно неохоплені принагідні повстанчі групи.
Давні козаки або товариші — це були визначні й заслужені козаки, що намічувалися на старшин, але за недостачею етату чи то з якихось інших причин тих функцій ще не мали.
Рядове козацтво, військові служби й невишколене поповнення. включене в реґулярні частики, — популярно звалися «черню». Черню звалися теж відділи, зорганізовані з «виписників» і ще невишколених повстанців. У проводі таких відділів стояли запорізькі абож колишні реєстрові старшини.
Зате незорганізовані повстанчі загони, що формувалися час-до-часу для зліквідування розбитих польських груп, для зламання осередків дрібного спротиву, головно ж по шляхетських дворах тощо, — загалом не рахувалися приналежними до військової організації. Вже тоді їх стали називати «гайдамаками». Козацьке військо здебільша мало з ними тільки небагато спільного:
«Не є ви козаки, є ви гайдамаки», — каже народня пісня.
На початку повстання Хмельницького черню називано теж і гайдамацькі загони, що в цю пору гетьманові приходили з немалою допомогою, дезорганізуючи в запіллі польське життя; вони спричинили й швидке поширення повстання на всю Україну; вони й були спершу одиноким серйознішим бойовим матеріялом гетьмана. Тому Хмельницький і сказав: «Чернь — права рука наша».
Полк. Михайло Кричевський (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VII, 1663)
Згодом, коли гетьман став уже внормовувати державне життя, коли повстання перетворилося в реґулярну війну, коли одні воювали, другі розбудовували адміністрацію держави, тоді годі було відривати масу селян від її нормального життя. Тоді стало доходити й до сутичок із тим покозаченим селянством, що інколи не хотіло вертатися до свого попереднього життя.
Інше завдання мали повстанчі загони, самі чи то з невеличким числом приділених старшин. Вживав їх гетьман особливо для охорони пограниччя та до дрібних місцевих акцій. У реґулярному бою вони здебільша не витримували в критичній ситуації і нерідко доводили до хаосу й паніки. Їхне діло в небезпеці це ті відомі до Хмельницького видавання старшин, мовляв, «нехай твоя голова за всі наші голови». Тому Хмельницький нерадо приймав охотницьких повстанців у лави тих відділів, що перед собою мали важкі, криваві бої з реґулярною польською армією. Все ж таки на початку повстанці прислужилися Хмельницькому не мало. Спільна акція реґулярних українських частин і повстанців давала гарні успіхи.
«Ні козак без мужикової поради, ні мужик без козакової сили встоятися не можуть», — казали тогочасні поляки.
Військо Хмельницького це не якась відорвана й чужа народові сила. Недолю й успіхи війська переживала й відчувала вся нація. Бо українське військо — це не найманці, ані не вибранці — це був вияв найвищого збройного зусилля нації, це всі, хто лише міг носити зброю в руках і міг звільнитися від праці на ріллі без шкідливих наслідків для господарських потреб української держави. Мобілізація не обмежувалася тільки до загроженої території, але охоплювала всю державу, воєнні кошти несла також ціла Україна, включно навіть із західнім Поліссям і далекими північними землями.
«Колико у Малой Росіи людей, толико и Козаков; их не требъ нуждою собирати, яко по иних чужоземских странах творят, не требъ найму объщевати: речи старъйшій слово или реймент держащій на охотника, и абіе сколко треба воинства, аки трава соберется; и добре речено Турскому Цару на вопрос о коликости Козацкого войска; в нас (рече), Турскій Цар, що лоза Козак, а где байрак, то по сто и по двести Козаков там. И всъ тіи на войнъ зъло храбри. Тако бо о них пишеться:
Росси багатство веліе мають,
Хитрость и храбрость до войни знають.
О которих и Солтан Турскій изрек: когда окрестніе панства на мя возстають, я на обидвы уши сплю, а о Козаках мушу єдиним ухом слухати». (З літопису Г. Грабянки).
Отже військо й нація творили одне тіло, подібно зрештою, як таке одне тіло були всі прошарки населення України. Хмельницький виразно зрівняв у воєнних обов'язках супроти української держави селянина з найвищими верствами шляхти, і тим самим поклав кінець тим впливам польської культури, що виявлялася в клясовому антагонізмі поміж членами однієї нації. Тому Хмельницький це творець не лише національного війська, але також; і доктрини «народу у зброї», єдности війська й нації.
Маючи виразні приклади 30-річної війни і напевно теж і теоретичний досвід військових студій, Хмельницький саме щоб зберегти ту єдність в армії не доповнював своїх військових частин полоненими чужої національности. Він віддавав їх у ясир татарам як часткову сплату за союз, деяких чільніших полонених викуплював і звільнював чи то вимінював за своїх, — а коли вимагала того тактична потреба, просто наказував вирубувати (під Батогом). Так гетьман зберігав українське військо від засмічення бездушним і безідейним елементом та втримував високу духову цінність війська. Окремі відділи наймлених чужинців, що появлялися доволі пізно та й то в невеличкому числі, були різько відділені від національно-українських частин.
У склад українського війська входили всі суспільні прошарки українського громадянства. Козаки — запоріжці, реєстрові, селяни, міщани, шляхта й духовенство — напливали до військових частин або ставали на службу військовій справі.
«Дістати з-поміж цієї Руси шпигунів дуже важко, бо вони всі зрадники», — писали тогочасні поляки.
Козак «милішої офіри в тому часі не міг Богові скласти, як, ляцьке плем'я вибивши, звільнити від нього землю руську», — пише «Satyr Podgorski w roku 1654 zjawiony».
Мясковський подає, що до українського війська вступають навіть дівчата: «до козаків уходять utrisque sexus, панни навіть».
Очевидно польська шляхта старалася розбити цю єдність українського народу. Вона сіє незгоду, головно ж поміж селянством та українською шляхтою; та це під час такого національного підйому залишилося безуспішним.
Боротьба українського народу «contra Catholicos et Polonos» притягла була навіть і ту українську шляхту, що то змінила була віру та для матеріяльних користей перейшла була на польську сторону. Кунаков нараховує в 1649 р. українського війська — 40 000, татар — 20 000, і польської та литовської шляхти — 6 000. Під Замістям було в війську Хмельницького, за польськими джерелами, — 7 000 польської шляхти, «поляків». Тут треба зазначити, що тогочасні поляки, — у відрізненні від українців, — називали шляхту, без уваги на її національність, — «коронною» («польською»!) або «литовською», «коронними» або «польськими» силами, очевидно, в державнім, і не національнім розумінні. Як би там не було, але в Хмельницького була заступлена й шляхта, коли в зборівському, і згодом у гадяцькому договорах були включені пункти, якими запевнено шляхті деякі права.
Польський історик Шайноха пише: «Так, як багато шляхти добровільно гостило в козаків, так теж з-поміж польських посольств, які бували в козаків, чимало шляхти втікало до козацтва; також не бракувало і полонених, що то, діставшися в наслідок війни в полон, не хотіли більше повертатися додому».
Все воно вказує на те, що необґрунтована думка декого з-поміж польських істориків, мовляв, війни Хмельницького мали виключно соціяльний характер, мовляв, це був якийсь «бунт підданих», чи навіть «боротьба дичі з цивілізацією й культурою».
Проти такої думки промовляють слова козаків із часів походу Остряниці в 1638 р., що козаки це «корінь, твердиня чести та вікопомної слави», абож слова з меморіялу православних владик до короля в 1621 р., які кажуть про козаків:
«Це плем'я славного народу руського з Яфетового насіння, що державу грецьку Чорним морем і суходолом воювало. Це військо з того покоління, яке за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах Царгород здобувало. Вони то за Володимира Святого, монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірію наїжджали».
Найвищим військовим начальником був гетьман. Перед Хмельницьким гетьмани були лише в Запорізькій Січі як начальники запорізького війська. За часів Хмельницького і після нього гетьманська військова й адміністраційна влада охоплювала всю Україну; отже гетьман був головою держави. На Січі начальник Запорізького війська — звався вже кошовим отаманом.
Становище січового гетьмана до часів Хмельницького було подібне до уряду польських гетьманів: коронного й польового. Тому давніше й на Січі траплялися назви: гетьман бунчужний (у поляків — великий — коронний) та гетьман сагайдачний (у поляків — польовий). Аж Хмельницький переорганізував і цей найвищий уряд, переймаючи в свої руки всю керму державою.
Універсал Б. Хмельницького, писаний власноручно
Якщо йдеться про військову організацію, то гетьман мав провід і необмежену ініціятиву в бойових рішеннях. У своїх універсалах він застосовував часом усю силу свого наказу, вживаючи отаких хоча б зворотів: «напоминаю і під горлом наказую».
Коли гетьман не міг особисто керувати військовою дією на всьому фронті чи то на якомусь його відтинкові, тоді назначував своїм наступником найвизначнішого старшину, що й звався тоді наказним гетьманом. Наказним гетьманом був, напр., полковник Михайло Кричевський, коли керував операціями під Лоєвом 1649 р.
У важливіших справах, або теж коли гетьман вважав це потрібним, то скликував раду старшин, а ті вже розглядали питання, поставлені гетьманом. Тоді гетьман ухвалив, рішення чи листи, обговорені на нараді, підписував з додатком: «з військом запорізьким». Згодом увійшло в звичай отак підписувати письма без уваги на те, чи такі рішення були схвалені на нарадах старшин чи теж були рішеннями тільки самого гетьмана.
Насправді ради, ці перші військові центральні установи, — існували ще перед Хмельницьким, але оформив їх і специфічного значення надав їм аж великий гетьман. Здебільша Хмельницький рішав сам, а раді представляв уже готові проєкти й рішення, від яких не могло бути ніяких істотних відступлень. Повновласті гетьмана постійно зростали так, що врешті Хмельницький довів гетьманат майже до диктаторської влади. Так, напр., під Замістям на воєнній нараді своїм полковникам він сказав:
«Панове полковники! Тут на війні мій один голос — усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!»
Та все де таки Хмельницький від своїх військових начальників вимагав ініціятивности і безоглядно усував слабких і нерішучих підвладних старшин.
Ради бували постійні або доривочні — скликувані в конечній потребі.
Постійні ради старшин відбувалися на Різдво, Йордан і на Великдень, дуже рідко на Покрову. Витворилося три роди старшинських рад:
1. Збори колеґії гетьманських дорадників, — що відбувалися дуже часто, майже щоденно;
2. Ширші збори старшин — старшинська рада з участю всіх старшин, включаючи й сотників, часто з представниками українських міст, війтами й бурмистрами.
Раду старшин гетьман скликав звичайно універсалом або особливими післанцями. Гетьман укладав порядок нарад і відкривав раду.
Перед ширшою радою відбувалася таємна рада в малому гурті довірених дорадників гетьмана, т. зв. совітників. В 1649 р. на генеральній раді, що відбулася в травні, виступає вже перший гетьманський совітник, «луччий (найвизначніший) полковник Федір Якубович» (Вешняк).
Крім старшин участь у генеральній раді брало також часто «військове товариство», себто заслужені козаки, що не мали відповідної ранґи й становили запас на генеральних і полкових старшин. В війську Хмельницького поруч старшин розрізняли ще й «товариство» і «козаків», але ж не з клясового погляду, і тільки за воєнними заслугами, вчинками та досвідом.
Та не всі старшини брали участь у раді. Були випадки, що з різних причин декого з-поміж старшин не кликали на нараду або й виключали з неї. Такий випадок трапився був напр. на раді під Замістям 1648 р., коли туди приїхав польський посол Смяровський, особистий ворог полковника Кривоноса. Через те й не було Кривоноса на раді.
Вислід нарад повинен був бути одноголосний і цього вимагав гетьман дуже суворо. Алеж бували на радах і гострі дискусії та гострі гетьманські відповіді. В XVII сторіччі не відчували люди потреби приховувати свої пристрасті, а життя було таке, що ще підсилювало вибуховість людської вдачі. То ж не диво, що гострота дискусії переходила межі, - тимбільше що Хмельницький подрібно ніколи не вияснював мотивів своїх рішень, і старшини дуже часто не розуміли діл і поведінки гетьмана та гостро йому дорікали.
Так напр. під Замістям Чорнота дорікає гетьманові за його безоглядність; в 1653 р. полковник Ясько заявив, що «не потрібно нам чужої землі обороняти, а свою без остерегання метать», — натякаючи на воєнні наміри гетьмана. Дискусія набрала такої гостроти, що Хмельницький шаблею порубав полковника в ліву руку.
Але ухвали ради мусіли бути одноголосні, як казали: «єдиногласною всіх обрадою і ухвалою», чи теж «общим і єдиногласним всея старшини совітом».
Ухвал ради не записували, бо не проваджено тоді канцелярійного діловодства. Тому й трудно нині відтворити рішення та накази гетьмана чи його рад, тому так трудно реконструювати бойові чини великого гетьмана.
Генеральна старшина це здебільша твір гетьмана Хмельницького. Але деякі старшинські ранґи існували вже раніше, встановлені ще Сагайдачним. Отже ще від 1625 р. існував військовий обозний, що був начальником артилерії.[1]
Генеральний обозний,[2] начальник усієї артилерії, був найвищим старшиною після гетьмана й заступав його в часі його неприсутности. В 1648 р. генеральним обозним був Чорнота, 1649 — Ф. Лобода, 1650 — знову Чорнота, в 1657 р. — Носач. Інколи генеральний обозний мав ще й інші відповідальні функції, як от команданта залоги тощо. Начальником артилерії був там генерал артилерії.
Генеральний суддя це чергова ранґа запорізького війська. Звичайно були два судді, гетьманські радники, що й засідали в генеральній раді.
Генеральний підскарбій, або гетьманський підскарбій, військовий уряд; встановлений Хмельницьким, що появляється вперше в 1653 р.
Генеральний писар це незвичайно впливовий уряд. У Хмельницького писарями були полковник Кричевський і опісля Виговський. Крім писаря був ще інший уряд — «гетьманський старший подписок». Генеральний писар сповняв теж функцію начальника гетьманського штабу.
Генеральні осавули. Осавул це одна з найдавніших запорізьких ранґ; її описує ще Лясота. Згодом ця назва прийнялася в городових козаків і означала також територіяльно-адміністраційного урядника.
Генеральних осавулів було два — один старший і другий молодший; обидва близькі, довірені мужі гетьмана, їхні функції можна б порівняти з нинішніми функціями ад'ютантів, але тоді ті становища були відповідальні. Осавули часто виступали, як «наказні» гетьмани (з наказу гетьмана), і зрештою діставали ще різнородні військові й дипломатичні доручення. В 1651 р. генеральним осавулом був Демко.
Генеральний хорунжий (теж: хоружий) було це другорядне становище серед генеральної старшини. Його помішували часто між старшиною того полку, що з нього генеральний хорунжий вийшов. Ранґою він нижчий від полковника й часто буває підвищений до полковника. Його функція за часів Хмельницького невідома.[3]
Генеральний бунчужний (теж бунчучний) мав дипломатичні функції а зрештою обов'язок зберігати гетьманський бунчук.[4] На війні і в святкових хвилинах бунчук несли два бунчукові товариші, а з ними ішов генеральний бунчужний та ще інші «бунчукові товариші». Бунчуковими товаришами командував «товариш старший». Бунчук виносили на раду перед гетьмана. На столі звичайно тоді лежала гетьманська булава й печатка.
Хмельницький зорганізував генеральну старшину й раду як державний орган, що вирішував важливі справи. Та згодом в останніх роках Хмельницький правив вже без генеральної, а може й без старшинської, ради.
Військо було поділене на полки, а в них була така полкова старшина: полковник, полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий хорунжий, полкові осавули, сотники, отамани. Решта полка поділялася на: «товариство» (на заслужених козаків без ранґи) та на козаків.
Можливо, що були ще й нижчі ранґи від отамана, та про те немає певних даних. Тогочасних полковників можна прирівняти до сьогочасних командирів корпусів. Полк часів Хмельницького — це була самостійна бойова формація, складена з усіх родів тогочасної зброї. Вона часто виконувала самостійні завдання; як напр. Кричевський під Лоєвом, Богун на Поділлі тощо.
Організація війська була поставлена Хмельницьким відразу на нових основах. Тоді, як давніше ядром збройної сили України були запоріжці, - тепер оправа ґрунтовно міняється. Назва «військо запорізьке» зберігається ще для традиції, хоч самі запоріжці числово губляться в морі козацької збройної сили. Ще якийсь час слідні впливи запоріжців і реєстрових, які створюють для української збройної сили підставу її бойової активности й військового знання. Алеж впродовж років війни все те вирівнюється і врешті помічаємо вже лише одноцілі полки як самостійні бойові одиниці в розумінні сьогоднішніх дивізій чи корпусів. То ж нашу характеристику поодиноких організаційних елементів козацької збройної сили слід стосувати лише до початкових років Хмельниччини; згодом же ж ця організація зазнала нових змін.
В мирний час полк складався звичайно з 500 козаків, поділених на 5 сотень, по 100 козаків кожна, з сотником у проводі. Сотня була тактичною одиницею і ділилася на десять чот (або «куренів»), по десять козаків з десятником чи отаманом у проводі. При сотнях були теж сотенні осавули.
Ю. Нарбут. Козак.
Під час воєн число козаків в полку дуже зростало. Звичайно полк налічував 1 000 — 4 000 козаків, а то й більше. Причиною такого збільшеного стану людей в полках було велике число молодих козаків, що впродовж перших трьох років служби звалися новиками або молодиками, і під час миру сповняли всіляку допоміжну, нераз і доволі важку, службу. Після трьох років новики ставали справжніми козаками. У походах їх приділювали на їх власне бажання до різних куренів так, що отаман мав під собою звичайно крім дев'яти козаків, ще й кільканадцятьох новиків. Через те чисельний стан куренів не завжди бував однаковий.
У війнах Хмельницького полки зростали в наслідок припливу великого числа охотників, селян-повстанців, що їх теж приділювано до різних куренів. В початках були навіть окремі повстанчі полки з осібними народніми полковниками; та гетьман скоро зліквідував ті полки, розділивши людей поміж реґулярні військові частини.
Запоріжці — або «славне військо запорізьке низове» — панували неподільно на «диких полях» і дніпрових островах. Хоч ті райони теоретично й належали Польщі, та там часто гуляли татарські загони, і насправді влада там належала запоріжцям із їх центром — українською Січчю. Відомі своєю відвагою, витривалістю, хоробрістю, вигадливістю в боях і незвичайною силою волі — вони викликували зацікавлення й подив усієї Европи; польське військо уважало запоріжців «характерниками» — й радо вітало їх як союзників в боротьбі проти татар. Самі ж запоріжці вважали себе нащадками княжих «воїв», підкреслювали це зчаста і навіть своє походження (як і всього українського народу) та своє воєнне знання виводили від старинних римлян. Поміж собою називали себе товаришами, товариством, лицарством.
Запоріжці були нежонаті і жінкам було заборонено заходити на Січ. Хто оженився, осідав у степу і вже не зараховувався до товариства. Запоріжцем міг стати кожен, хто пройшов певний окреслений вишкіл і своєю поведінкою, знаннями й характером був гідний доступити цієї високої почести. За прізвищем не питали і звичайно надавали собі різні ймення, які й характеризували запоріжців. Самі вони гордилися своєю безіменністю: «Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш, звідкіль родом і як звуть — нічичирк не взнаєш»; або: «У мене ймення не одне, а єсть їх до ката, — так звуть, як набіжиш на якого свата».
Заслужених старих козаків звали «стариками». Вони й мали величезний вплив на ціле січове товариство, яке на своїх радах часто-густо, не маючи належної політичної освіти, ставало наперекір і найкращим задумам своїх начальників, скоро тільки ці задуми якось розходились з інтересами запорізької маси. «Старики» тоді нераз рятували становище й недопускали до непродуманих рішень запорізької ради.
Люблених досвідчених козаків звали «батьками». І бувало таке, що 20-літній козак був «батьком», а старий козарлюга «синочком».
У проводі запоріжців стояв гетьман або кошовий отаман. Військо поділялося на курені — під наказами курінних отаманів, а далі на сотні — з сотниками й на десятки — з десятниками. У більших походах, головно ж проти Польщі, формовано полки з похідними полковниками. Військові старшини були теж титулярні, зрештою ж. січова організація не набагато різнилася від організації реєстрових козаків чи то й війська Хмельницького.
Коли ж бувало, що число запорізького війська надмірно зростало, — а це траплялося головно після спільних козацько-польських походів, — Польща намагалася заново зменшити цю і для неї небезпечну силу. Длятого заведено реєстри козаків та створено окрему організацію реєстрових козаків або «лейстровиків». Реєстровими козаками, що були розташовані головно по містах України, командували польські старшини, отже це було польське військо, складене з українців. Решта козаків, що не попадали в реєстр, звалися «запорізькими одставленими» або «виписниками». Вони втрачали всі права козаків і Польща постійно намагалася повернути їх у підданство панів. Алеж в разі небезпеки поляки вербували їх на війну знову, обіцяючи всякі пільги й «вольності». Очевидно після війни обіцянки скоро забувалися. Але виписники рідко коли давали себе повернути в підданих. Вони постійно проживали в дніпрових плавнях і лугах. Звідси й звали їх «луговиками», «дніпровою голотою» тощо. Проживали вони скрито від ока королівських урядників, мовляв, «щоб і птах не бачив», та час-до-часу ходили в походи проти татар. Луговики, постійно переслідувані поляками й покривджені польськими законами, перші відгукнулися на поклик Хмельницького.
Реєстровими проводили комісарі-поляки чи загалом шляхтичі. Начального комісара звали козаки «на волості старший». За свою службу реєстрові діставали плату — «жолд», але дуже нерівномірно, бо держава нераз роками залягала з заплатою жалування. І аж коли надходила війна, тоді реєстрові — щоб охотніше рушали в похід — діставали частину залеглої заплати. Комісара реєстрових назначувано на соймі в Варшаві. Там теж іменовано і вищих старшин. Нижчих старшин назначували вже самі старшини — поляки. Комісар для особистої безпеки втримував біля себе власну гвардію. Гвардія — це була сотня-дві польських або чужинецьких найманих вояків.
Очевидно, нереєстрові не признавали комісара й не звали його гетьманом, навіть тоді, коли реєстрові зайняли Січ. «Гетьман — казали, — не має бути наданий королем, а обраний військом при гарматі й інших клейнотах». Та невдоволені були не лише виписники. Самі реєстрові добре відчували своє незавидне становище, бо ніякі заслуги перед Польщею не приносили покращання їх долі. Навпаки, що далі, то все більш затіснювався зашморг і вони все більш втрачали своє значення й свободи. Довго йшла боротьба за те, хто має «сидіти» на Січі. Виписники вступитися не хотіли «щоб звичай наш давній і вольності, кров'ю здобуті предками нашими, не гинули». Та це не багато помагало. Шляхта із розростом і поплатністю рільної господарки хотіла мати якнайбільше робочих сил на наданих їм королем землях України, і тому зменшувала число реєстрових та не допускала зростати на силах «своєвільним» козакам. Реєстрові це добре розуміли і при першій нагоді переходили до Хмельницького. Мясковський наводить листа писаного до Варшави після бою під Корсунем від 25 травня 1648 р.:
«Ті реєстрові козаки, що були в польському таборі, зараз після першого розірвання табору, обернулися проти наших. Князь Вишневецький має 8 000 війська, але не вірить йому, бо це Русь… Навіть і ця драґонія панів перейшла до козаків і татар, що то з Руси драґонів роблять».
Те ж саме сталося й над Жовтими Водами і з тим відділом, що плив був Дніпром. Реєстрові повбивали польських старшин, перейшли на сторону Хмельницького і цим, без сумніву, вирішили про долю великої частини польського війська.
Реєстрові були добре реґулярне військо і як добірна піхота віддали згодом чималу прислугу. Гетьман постійно організує колишніх реєстрових, додає їм кінні відділи і таким чином формує самовистачальні з бойового погляду одиниці. Рахуючися з потребами воєнної тактики, Хмельницький кладе початок організації сердюцьких кінних полків, що то нераз відзначилися в бою, — і тому, як цінні бойові формації, перетривали часи Великої Руїни й гетьманування Мазепи.
При збільшеному числі козаків у полку часом виринали потреби створити тактично-організаційні одиниці, посередні поміж полком та сотнею. Тоді поставали в полках чотири курені з курінними отаманами, або осавулами у проводі. І так полк, що начислював 4 000 козаків, поділявся на чотири курені, по 1 000 людей кожен; курінь поділявся далі — на 5 сотень, кожна ж сотня на десять чот. Курінь мав свій прапор і прапорного (хорунжого).
Турецький султан Мехмед IV (1648–1687) (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VII, 1663)
У війську Хмельницького недоставало коней так, що назагал кінних полків було дуже мало. Лише при піхотних частинах були кінні розвідувальні загони. Назагал коней козаки звичайно вживали для далеких походів, в бою ж воювали спішено. Та все ж козацькі коні були дуже добрі й цінні. Козаки самі ховали коней і виплекали гарну й витривалу породу, звану «вівчурами», себто породу коней, що їх вживали, ганяючись за вовками. Частину коней козаки здобували теж на татарах, купували в Криму просто з табунів, або «воєнним промислом» займали у своїх степових сусідів.
Артилерія належала до найпочесніших родів зброї, а гармата зараховувалася до «клейнотів» — ознак влади. Тому поляки для реєстрових забирали запорізьку артилерію «на волость», і тому Павлюк напав був із «своєвільними» на Корсунь і забрав гармати «за давнім звичаєм» — на Запоріжжя. Тим хотів підкреслити, що не визнає польських комісарів і перебирає владу в свої руки. Таке ж саме символічне значення мав подарок запоріжців Хмельницькому у виді двох гармат, що їх гетьман одержав на початку війни.
Полковою артилерією командував полковий обозний, що підлягав генеральному обозному — начальникові всієї артилерії. Артилерію, або як її тоді звали «військову гармату» удержували окремі міста з округами. З тих теж округ і походили козаки, що служили при «гарматі». В полковій артилерії були приблизно такі функційні становища:
1 полковий обозний, 1 або 2 осавули, 1 хорунжий, 1 писар, 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошники (сурмачі), 12 ремісників, 6 стадників, 1 цилюрик, 2 довбоші, 2 ковалі-коновали.
Їх число однак міняється залежно від числа гармат в полку. Те число не було стале. Гетьман постійно збільшував його в користь легких малих гармат. Важкі гармати й мортири залишав для залоги по містах та лише зрідка, для облоги, возив із собою «бурячі діла». В козацькій думі про Хмельницького, де описано, як гетьман здобуває Полонне, згадується велика «пушка», прозвана «Сиротою», мабуть, тому що була одинокою того калібру.
Гармати були бронзові, залізні ковані, чугунні литі, і мали різні назви, залежно від калібру й форми. Були отже: пушки, тарасниці, гуфниці, бомбарди, моздіри (мортири), шрубниці, діла, дільця, серпентини, фалькони, фальконети, соколи, соловії, октави тощо. Інші ще назви: полкові, морські, шкіряні гармати. Ці останні гармати бували малого калібру, зроблені з дерева й обтягнені шкірою (т. зв. шведські). Вони давалися легко й скоро переносити, але зате видержували не більше десяти вистрілів.
Хмельницький був визначним організатором артилерії і впровадив низку змін, які в тій ділянці становлять новий етап розвитку. Тому, що основний новий елемент тактики Хмельницького був рух, — гетьман звертав особливу увагу на рухливість артилерії й на скору приспосібленість гармат до бою. Хмельницький перший увів у нас гармати на ляфетах. До того часу їх возили постійно на окремих возах, що звалися «тяжарами».
Для гармат малого калібру Хмельницький завів малі, легкі двоколісні вози, що їх називали «бідками». У його артилерії зустрічаємо всі тогочасні найновіші европейські типи гармат. В боях біля Костянтинова поляки здобули від Кривоноса «чотири гармати й п'яті орґанки» (лист польського обозного Осінського від 1. 8. 1648 р.). Орґанки це було получення кількох (до восьми штук) маленьких гарматок, прикріплених разом одна поруч одної на одній дерев'яній підставі. Орґанки, що мали за завдання збільшити швидко-стрільність, — не виправдали покладених сподівань. Та це були перші передвісники скорострільних рушниць і комбінованих кулеметів.
Загальне число українського війська в часі окремих воєн за Хмельницького було різне й постійно зростало, осягаючи найвищий числовий стан у бою під Берестечком.
Перші організаційні роки Хмельницький почав з невеличкою горсткою 300 відданих козаків. У перших боях не мав більше як 2 — 3000 люда, але вже після Корсуня — під Білою Церквою число його війська доходить до 12 000, при чому левина частина це неозброєні й невишколені повстанці. Дальші числові дані українського війська такі:
Під Львовом — 20 — 25 000 (разом з татарами, що їх було до 5 000); під Замістям 25 — 30 000 (разом з татарами, що їх було до 5 000); під Збаражем 40 000 (з чого 10 000 відійшли з полковником Кричевським під Лоїв);[5] під Берестечком 50 — 60 000, з того около 25 000 повстанців.
Забезпечення харчами відбувалося при допомозі населення. Населення довозило пашу й харчі для табору. Зрештою кожен козак брав із собою припаси, що, доречі, було й наказано в мобілізаційних листах:
«Щоб самі були і коні мали в поготівлі, із зброєю, і пороху по два фунти, а також сухарі».
Під час походу припаси харчів і паші були на таборових возах; під час постою гетьман універсалами визначував міста й села на квартири для війська та наказував добрам (коронним і шляхетським) доставляти коні до гармат, порох, оливо, харчі й пашу, згідно з реєстром, долучуваним до наказу. Військові магазини знаходилися по оборонних містах, замках і твердинях.
Українське військо одягалося дуже просто. Одностроїв тоді ще не знало ніяке військо, то ж і в нас не всі були одягнені однаково. Окремі полки відрізнялися часом лише іншою барвою цілика на шапці. Назагал козаки вбиралися в одяги, шиті з білого полотна або з домашнього сукна. Під Корсунем поляки крізь «перспективу» спостерігали козаків у білих «серм'ягах» — свитах.
Через те й звали козаків «біляками». Часом ще носили одяг із кольорового тонкого сукна, але його вживали лише в святкові дні. На голову надівали шапку з баранячої або телячої шкіри; деколи дно шапки бувало кольорове. Штани носили широкі, а на ноги взували переважно шкіряні постоли або легкі чоботи. Старшини вбиралися так само невибагливо, але здебільша вже багатіше. Одяг часто був перетикуваний дротами; носили теж панцирі й шоломи (мисюрки). Зверху накидали на себе плащі — довгі киреї.
Сам Хмельницький одягався просто: «… і в нім ніхто й не пізнав би гетьмана. Всі були в гарних одягах, з багатою зброєю, він же був одягнений у просту коротку сукню і зброю мав незамітну».
Сорочки з полотна домашнього виробу намочували в товщі або в дьогтю. Був це засіб проти насікомих. Козаки голилися, мало хто носив бороду. За те — запускали довгі вуса, а на голеній голові лишали чуба. Оригінальних описів українського війська за Хмельниччини до наших часів збереглося мало. Павло Алепський описує козаків такими словами: «Немає в них ні шатер ні гарного одягу. А при тому вони дуже витривалі».
Народня пісня змальовує козака так:
«… Козак нетяга,
Ой, у нього серм'яжина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавовняні…»
Зброя. Велику увагу козаки присвячували якості зброї. «Той не козак, у кого зброя погана», — казали. Узброєння українського війська не було одностайне. Рушниці, шаблі, пістолі, келепи й списи — це та найважливіша зброя козака доби Хмельницького. Здебільшого зброя, порох і кулі вироблялися в Україні. Пістолі козацької роботи були навіть дуже високо ціненою зброєю. Мушкети й шаблі були закордонного походження.
Кулі виливало саме військо — нерідко і під час бою у таборі. Порох роблено теж в Україні. Сірку спроваджували або морем або з Волощини, салітру копали в могилах, поташ вироблювали в Україні в лісах. Цього товару було подостатком настільки, що Хмельницький зайнявши Смілу, продав поташу за 200.000 талярів.
Рушниці бували різного виробу, якости й калібру і звалися різно.
Гаківниця, це була важка рушниця з гаком під сподом; цим гаком зачіплювали за мур, камінь тощо і таким чином зменшували силу відкиду при вистрілі. Звичайно гаківниць уживали при обороні міст і замків; але нерідко й у полі. Гаківницю меншого калібру звали півгаком або півгаківницею.
Самопали це легкі рушниці з крем'яним підпалом пороху: їх носили на ремені через плечі.
Мушкети — це важкі рушниці з льонтовим підпалом, головно — голляндського типу; до нас вони попадали з західніх держав куплені або здобуті на поляках, їх носили на плечі, а стріляли, спираючи на вилки («форкету») — підсошок.
Пищалі це були важкі рушниці турецького типу. «Пищалі семип'ядні» — відомі з наших народніх дум — це рушниця доволі поширена в козацькому війську; вона вирізнювалася довжиною в яких 110–120 см. Часом пищалями називали ще гарматки малого калібру тієї ж самої довжини.
Кий це стародавня рушниця без замка й ложа (прикладу). Цей перестарілий тип початків XVI сторіччя у нас уживався, очевидно, за недостачею відповідного числа рушниць новіших типів. Автім і не всі козаки бували озброєні в рушниці. Багато з-поміж них мало лише шаблі, рогатини, коси, сокири або й звичайні киї («булави»).
«Которий козак не має шаблі булатної,
Пищалі семип'ядної,
Той козак кий на плечі забирає,
За гетьмана Хмельницького в охотне військо поспішає».
Деякі історики приєднуються до думки, що назва «кий» означає звичайний дрючок. Однак в описах українських замків XVI ст. зустрічаємо цю назву в розумінні вогнепальної зброї.
Відділи, озброєні мушкетами чи загалом рушницями, звалися «огнисті люди», а рушниці «огниста зброя». Назагал у козацькому війську були всі типи зброї, які були в турків, татарів, поляків, німців, волохів тощо.
Козаки дуже дбало обходилися з вогневою зброєю. Приклади рушниць прикрашували насічками, різьбами, обковували товстою верствою срібла, часто майстерно орнаментованого. В поході ж добре обмазували товщем, щоб не давати «грать вражеє око на ясній зброї».
«Ясна зброя» це почищена, дбайливо бережена рушниця. В парі з тим іде, очевидно, і знання та майстерність у стрілянні. Тут козаки були справді митці.
Різні роди рушниць звалися різно, як от: янчарки, фузії тощо. Пістолів носили інколи й по дві пари за поясом та в кобурах при штанах. Козацькі саморобні пістолі були дуже цільні й відрізнювалися великим калібром (кулі були величиною в гороб'яче яйце) та дулами широкими наприкінці.
З рушниць і пістолів стріляли олив'яними або чавунними (залізними) кулями та сіканцями. Їх носили в сап'янових гаманцях («кулечниця»), порох — у порохівницях, круглих або роблених з буйволових рогів.
Шабля це найулюбленіша зброя козака. Шаблі вироблювано в Україні, але вживана теж і чужих, головно турецьких з доброї сталі. Зчасом виробився був відомий тип козацької шаблі, відмінний у дечому від угорської і грецької (тип т. зв. польської шаблі, введеної Баторієм — це насправді угорська шабля). Козацька шабля поширилася від запоріжців почерез польську шляхту, що постійно перебувала на сході, на всю Польщу й випирала там шаблі західнього, німецького типу.
Козацька шабля характеризується середньою кривиною і такою ж довжиною вістря. Західньоевропейські шаблі менш закривлені і куди довші; турецькі більш закривлені і коротші. Особливо цінилися «булатні шаблі», себто з дуже доброї сталі. Високо цінилися й східні дамаскенські зразки. Рукоять була нерідко власноручно різьблена і багатюще прикрашувана. Саме вістря бувало прикрашене сріблом, а то й золотом. Піхви бували металеві або дерев'яні, обшивані шкірою з двома коліщатками на ремені, що їх закладали під пояс.
Шабля тісно в'яжеться з українською військовою романтикою: «шабля — сестриця», «ненька рідненька», «панночка молоденька» — оце ті пестливі епітети для цієї зброї. Шаблю цінили вище від рушниці. Це бо було «чесне оружжя».
Спис або ратище це дуже поширена зброя і то не лише серед кінноти, але й серед піхотинців. У своїх спогадах подає Кітович, що козак, коли впав поміж поляків сам один, то списом міг і сорок люда поранити. Спис звали теж копія, або ратище (ратище це прадавня назва від слова рать «війна»). Спис бував довгий і на п'ять аршинів та був зроблений з тонкого дерева; нерідко мальований спірально в два коліри, переважно чорний і червоний. З одного або й з обох кінців було приправлене залізне вістря, часто з поперечною перетинкою, яка повинна була спинити, щоб пробитий близько не присунувся до козака та щоб спис не входив надто глибоко. Списи були улюблена зброя. З допомогою цих списів роблено містки понад рови, по них болота переходжено, з них будовано шатра й захисти, словом «козак без ратища, як дівчина без намиста».
Чекан чи келеп це бойовий сталевий молоток, насаджений на дрючок, що завдовжки в аршин. На другому кінці дрючок бував загострений і обкований залізом. Келепом козаки розбивали ворожим воякам голови та зброю, головно ж вершникам, що, попадавши з коней, не могли в важкому озброєнні встати. Келеп це дуже давня зброя, відома ще в старовину. На вазі з І. сторіччя після Христа, а яку видобуто з річки Прута, зображений саме такий подібний до козацького келеп. Про те, як далеко були поширені келепи, свідчать слова пісень:
«А козак козачий звичай має,
Келепом по ребрах торкає»,
або:
«та козак ляшка здоганяє,
келепом межи плечі наганяє».
Крім цих головних типів зброї, козаки широко вживали ще ножів («свячених»), ятаганів, кинджалів, топорів, обухів, сокир, кіс, перековуваних насторч тощо. Як бачимо такі коси це не винаходи Косцюшкових повстанців: на соймі в Варшаві в 1648 р. шляхта обурювалася, що навіть «у Бересті мужики собі коси понасаджували».
Залізної важкої охоронної зброї — панцирів козаки не любили й рідко її вживали. Доволі поширені були кольчуги, дротяні плетені сорочки й сталеві шоломи на голову; але найчастіше в бою не вживали ніякої залізної охоронної зброї.
Проти ворожої кінноти вживали; залізних якірців («зубців часнику»), що їх розкидали по шляху ворожого маршу… Якірці мали чотири гострі кінчики, які вбивалися коням в копита, а це спинювало похід ворожого війська.
Кожен козак був оббв'язаний мати з собою в поході п'ять фунтів пороху і п'ять кіп (300 штук) куль. Порох возили у бочках.
Одна з найбільших цінностей козацького війська це його клейноти й його військові знаки.
Клейноти це ознаки військової влади гетьмана; сюди належали: бунчук, булава й військова печатка (печать). Коли скидали гетьмана, запоріжці веліли йому «покласти бунчук, булаву і печать». У поході до клейнотів належали ще кітли або літаври — «музичні клейноти», що їх везли на коні перед гетьманом. Бунчук — це багатюще прикрашене й золочене ратище з двома кінськими хвостами на вершку.
Булава — це дорогоцінна куля, важка, зроблена з золота, прикрашена самоцвітами, насаджена на короткій ручці Крім цих гетьманських ознак влади, були ще й клейноти нижчих старшин. Буздиґан подібний до булави, але закінчений не кулею, а яйцеватою грушкою. В ручці булави й буздиґана звичайно був захований вузький простий ніж. Пернач це відзнака запорізьких полковників; вирізнювався шістьома перами, застромленими в головище меншої булави.
До військових знаків належали хоругви, прапори, прапорці й значки. Головна хоругва війська, що її звичайно носили перед гетьманом, була дбайливо бережена й високо шанована. Втратити її уважалося небувалим посоромленням для війська. Виступати в бій без військових знаків — це велика нечесть. Велику хоругву козацького війська описуч Павло Алепський так:
«Військо мало хоругву христолюбного й войовничого гетьмана Зиновія, зроблену з чорного й жовтого шовку в смуги і з хрестом на ратищі».
Окремі полки мали свої окремі хоругви. Напр. полк Кривоноса — червону з білим хрестом, інші — голубі, малинові тощо. Дрібніші відділи мали свої знаки: звичайно менші вже, трикутні прапорці.
В боях хоругви й значки стояли біля гетьмана, полковників і військових начальників. Так розпізнавали, де находяться командувачі окремих частин війська.
Окольський так описує запорізьке військо: «Козаки, в числі 300 люда, граючи на жоломійках, б'ючи в бубни, йшли з хоругвами й зі знаком за старшим і полковниками, під бунчуком і під білою хоругвою з двома хвостами, повішеними під її вістрям».
Вишкіл. На елекційному соймі в Варшаві 1648 р. говорено: «Сто наших німців, як стріляють, — одного вб'ють. Коли ж козаків сто стрілить, нехибно пятьдесятьох поцілять. Вогнистий це люд, — не дамо їм ради».
Цей голос, як і багато інших, свідчить про добрий вишкіл козацького війська. І справді, гетьман дбав про те, щоб його полки не гайнували ні хвилини. Крім звичайних вправ поодиноких стрільців у стрілянні й ширмуванні, відбувалися ще й масові спільні вправи цілими відділами, а врешті — бойові й похідні маневри.
«Зібралося кілька їх і вже герцювали, ширмували, стріляли з луків і з рушниць тощо», — описує сучасник. На давніх мапах України зустрічаємо картини з побуту козаків, що вправляють палицями на лад ширмування шаблями. Велике значення тут мали й часті лови по степах і лісах та постійні татарські напади. Не тільки запоріжці, реєстрові й низові люди, але й кожне село в тогочасній південно-східній Україні мусіло рік-річно рахуватися з кривавими татарськими наскоками. То ж і вправа в володінні зброєю була велика, а до майстерности в користуванні рушницею, луком, шаблею, а то й гарматою — нагоди не бракувало. Зате вузько військові були вправи суцільними відділами. Будова польових укріплень, що то їх подивляли, чужинці, походи в рухомих таборах, прецизна тактика бою — все те вимагало збірних узгіднених зусиль, а з тим і уважливих та довгих вправ, відповідної підготовки людей і бойових матеріялів.
Перед Хмельниччиною військові вправи відбувалися по реєстрових полках і в запоріжців. У 1630 р. повстанці присягали словами: «Ми, товариші війська запорізького, що тепер під реґіментом Антона Брута». Вже самі ці слова свідчать, що не була це збиранина припадкових людей, але організація, «реґімент», а з тим — вишколена й певна себе, свідома своєго проводу одиниця.
«Мужність і зручність в справах лицарських» не приходили самі від себе, але були вислідом довгої й наполегливої нераз бойової підготовки.
Перед польською комісією, що приїхала на мирові переговори, козаки «вивели своє військо, в поле, казали їм презентуватися й віддати сальву на честь короля. І вони виконали це так порядно, що кожен міг переконатися, як добре вони приготовилися»…
Кітович згадує в своїх спогадах, що козаки перед боєм салютували ворога. А це вже висока вояцька культура; ця обставина, як і подібні факти з історії війська Хмельницького, вказують на високий рівень козацької військової організації, дисципліни, боєспосібности й чеснот, що їх дається добитися вишколом і шляхом прищіплювання засад, і то не лише бойового, але й морального характеру.
Мобілізація козацького війська давніш відбувалася звичайно за допомогою призовних листів — універсалів. Листи розписувано до адміністративної старшини на волості, а та наказувала відчитувати такі листи по містах і селах. Саме організування призовних переводили вже сотники й полковники на волості — кожен у своєму районі. Мобілізацію звали: «скликати охотника, скликати купи, купитися».
Мобілізація проходила скоро й справно.
Скиданові універсали один за одним літають по містечках, містах, селах. «Що мужик — то козак».
Універсали звичайно мали свій притаманний стиль. Після вступу й вияснень ішов заклик збиратися на війну. Ось цікавіші уривки з таких універсалів:
«Лист до Снятина, Сенчі, Лохвиці, Глинська, Ромна й до інших міст і містечок, щоб його вдень і вночі відсилати доконче, без жадної затримки…»
І далі після вияснень: «І тому іменем моїм і старшинства моєго й іменем війська запорізького наказуємо вам і напоминаємо, щоб усі ви одностайно, великі й малі, хто тільки товаришем зветься і віри православної благочестивої держиться, зараз покинувши всі свої забави, щоб збирався до мене, до війська. А це все Богові поручаю…»
Чи інші універсали:
«Отже я властю моєго старшинства й іменем військовим наказую, щоб ви були готові, як у конях, такі і в припасах зі зброєю своєю проти ворога… та ставилися мужньо, як того потреба вимагає…»
«Наказуємо це під ласкою військовою доконче і під каранням військовим…»
«Ще раз просимо вас іменем війська і суворо наказуємо: до війська, до гармати якнайскоріше з панами полковниками, прибувайте…»
Такими словами зверталися до «товариства», до поспільства, до «всієї братії нашої», до «товаришів вірних і зичливих».
Нарід підготовляв сухарі, сало, муку, пшоно. Сотники й полковники вели призовників на визначені місця, де їх організували, розподілювали по різних сотнях і полках, дозброювали, вишколювали. Приходив, хто з чим міг: одні на конях, інші з возами та зі зброєю, яку хто мав.
«Люди скрізь продають волів і коней, а купують самопали», — пише Кисіль полякам 15-го травня 1647 р. Згідно з наказами універсалів військо збиралося до кількох днів, чи то з подальших околиць — до кількох тижнів. Очевидно, підготовлення мобілізації вимагало деякого часу. І тому декілька місяців перед повстанням розходилися на всі сторони мандрівні люди, старці-кобзарі, купці, чи то й волоцюги і, незамітно для поляків, піснями й натяками давали народові до пізнання, що готовиться якась військова акція. Що саме, про це докладно ніхто й не знав. Але нарід приготовлявся. Саме з оцих наведених слів Кисіля, майже рік перед повстанням Хмельницького, бачимо, що поляки вже були повідомлені про завірюху, яка збиралася в Україні. Але Хмельницький вмів зручно відвернути увагу поляків. Всі були переконані, що готовиться якийсь морський похід проти Туреччини. На весну 1647 р. ніхто й не думав, що великий організатор козацької нації задумав повстання проти Польщі.
Тактика. Козацька тактика спиралася на якнайбільшій рухливості війська, на наглих нападах і бойових хитрощах, т. зв. «воєнних фортелях». Географічні умови українського терену на його господарський характер не дозволяли вести воєн на західньо-европейський лад. Поляки, що достосовували свою тактику до східніх і західніх зразків, все ж таки не видержували в бою з козаками Хмельницького. Не встоювалися теж і їх затяжні західньо-европейські частини, головно ж німці, хоч вони й мали величезний воєнний досвід із 30-річної війни, «старі леви», до того знаменито озброєні й вишколені. Поляки розбивали козацьке військо в часах перед Хмельниччиною, але лише завдяки недосконалій організації повстанчих частин, завдяки їх недосконалій дисципліні й низькому вишколові.
Тактика Хмельницького спиралася на віковому досвіді запорізького війська, на модерніших тактичних основах реєстрових козаків та на досвіді 30-річної війни, що його Хмельницький практично вивчив, перебуваючи деякий час на заході Европи. Поодинокі елементи тактики, як от похід, таборування, бій, погоню, відступ тощо — Хмельницький пов'язав в органічну цілість. Він створив її за тогочасними західніми зразками, алеж за основу взяв прикмети військового духа й бойового характеру українського народу. Похід війська відбувався тими небагатьома головними шляхами, що сполучували поодинокі міста України. Бічними шляхами велике військо з возами й гарматами йти не могло. Там діяли або менші частини або, — де околиці були малодоступні, - окремі кінні загони.
Коли ворог був далеко, військо йшло незабезпеченим маршем, зате в околиці, де можна було сподіватися ворога, колона просувалася дуже обережно.
Головні сили, що вирушили «на поля», себто проти ворога або, як тоді казали, — «вирвалися на волость», були забезпечені сторожами. Попереду йшли три сторожі, з-поміж них найменша на самому чолі колони. Сторожі просувалися на віддалі зору. Бічні й задні сторожі берегли флянків та забезпечували обоз перед несподіванками, наскоками від тилу. Біля передньої сторожі йшли теж обозні відділи, які підшукували місце на табір та підготовляли обозовище.
Зрештою в околиці діяли кінні загони, нераз на доволі далеку відстань (кількадесять кілометрів), які й провірювали терен і звичайно встрявали в бій з такими ж загонами чи сторожами ворога.
Велику прислугу робили численні шпигуни-розвідувачі, що вешталися далеко попереду маршової колони й опісля звітували про все, що про ворога розвідали. Хмельницький присвячував тому особливу увагу. Козацькі розвідувачі бували нераз у польському таборі та здобували відомості навіть про таємні наради головних польських військових начальників. Зате Хмельницький не допускав польських розвідувачів до козацького війська. Через те скрізь у походах Хмельницького зустрічаємося з фактом, що поляки не знали, де перебуває гетьман, кудою прямують козацькі війська, яке їх число й які їх пляни. Отже гетьман знайшов спосіб дорешти виключити можливість польської розвідки в своєму війську. Але ще десяток років тому назад було навпаки. Остряниця не знав нічого про польське військо, зате ж поляки були дуже добре інформовані про все, що діється в козаків:
«І хоч вони (козаки) знали про його велику сторожу над ними й були дуже обережні у своїх замислах, все таки не могли вберегтися від того, щоб усі їх, хоча б і найтаємніші, справи не стали відомими (полякам) почерез шпигунів, що були дуже замасковано серед них розміщені».
Коли військо спочивало, тоді розставлювано довкруги «чати», — звичайно по всіх підвищеннях, а головно ж «стражних» могилах, що їх було багацько вздовж давніх воєнних шляхів.
Ще інший засіб розвідки це були захвачені «язики», себто полонені. Військо постійно висилало загони теж і щоб захватити «язиків», які як правило до зізнань були змушувані муками. Хмельницький висилав часто «охотні язики», які зумисне давали себе полякам ловити й на тортурах подавали невірні дані про козацьке військо. «Язики» ніколи не виходили живими. Після допитів їм як правило стинали голови або вішали.
І козацьке і польське війська в засаді йшли поділеними на три сильні частини: передню сторожу, головні сили й задню сторожу. Коли траплялися більш-менш рівнобіжні шляхи або декілька доріг на шляху походу, тоді військо розподілювано ще в трійкову систему: права колона (сторожа), — головні сили, — ліва колона (сторожа). Зовсім інакше йшли на свої грабіжницькі походи татари, що в степах розділювалися на чотири групи, які й розходилися на всі чотири сторони світу. Саме про те й співає пісня:
«Ішли ляхи на три шляхи,
а татари на чотири…»
В поході впоблизу ворога всі старалися зберігати повну тишину: стримували коней, щоб не іржали, козаки їхали чи йшли тихо й спокійно, вози дбайливо намащувано, щоб не скрипіли.
Загони йшли звичайно без таборів «комуніком» (комонником). Малі загони називано ще й чатами; вони мали завдання позад ворога знищити припаси харчів, нападати на його зв'язкових і поштових, словом, — непокоїти його тили. Коли під'їзди не знали околиці, брали з-поміж селян провідників. Кінні загони мали свою окрему тактику нападу. Вони на татарський лад наступали дрібними гуртами з усіх боків; ці напади бували дуже завзяті й змагали розбити ворожий відділ на декілька частин чи то на дрібні групки. Коли спротив був сильний, то завертали й за деякий час наступали наново. Звичайно такі загони перемагали, хіба що ворог був у декілька разів сильніший. Поляки не були витривалі на такі постійні напади й легко виснажувалися.
Більші загони (їх числовий стан доходив часами й до кількох тисяч люда) мали й свою артилерію — декілька «дрібних» гармат, що їх везли на двоколісних возах. Підготовляючися до бою, гармати «скоком провадили», то ж і вони мусіли бути неменш рухливі, як; і весь загін.
Почерез річки козацьке військо переправлялося теж три-дільним ладом:
«Оттоді ж, як до річки Дніпра прибував,
На три часті козаків переправляв…»
Наперед переходила вбрід легка кіннота й частини піхоти з мушкетами. Коли ж ворог був близько, то зараз окопувалися земляним валом і шанцями. Опісля переходила частина артилерії, кіннота, вози з амуніцією й припасами. На кінець — решта обозу з пішою охороною й кіннота.
В зустрічі з ворогом козаки були завжди готові до бою:
«Що спеклося, — треба різать»,
«Що Бог призначив, — не мине» — казали.
Спершу військо окопувало табір, що й ставав осередком і джерелом постачання в бою.
Вози вставляли в коло, в прямокутник, чи просто в нереґулярну фіґуру, залежно від місцевостевих умов, та завжди використовували похилість терену так, щоб чоло табору було нижче, а зад вище. Вози сковували до купи ланцюгами, зовнішній же їх ряд насипали землею, щоб були важкі та спинювали гарматні кулі. В другому й третьому ряді возів приміщувано харчі та всякі боєприпаси. Вози з порохом уставляли по середині табору. Довкруги табору копали шанці й насипали високі вали. Особливу увагу звертали на порядок уставлених возів, — щоб в разі потреби можна було вирушити в найкращому ладі. Терен вибирали так, щоб впоблизу була вода й паша для коней, а по змозі й ліс. Найрадніш вибирали місце, хоронене багнами й ріками, щоб доступ до табору був нелегкий.
Поляки по середині табору уставляли ще свої коляси й старшинські та військові намети. В козацькому війську наметів не було. Були погода, то спали під голим небом, а в дощ чи взимку ставили з галуззя шаласи і рідко-коли — буди з гилляк, присипаних землею.
Табір мав два входи: передній і задній — обидва сильно хоронені артилерією. Гармати уставляли теж на земляних валах, абож будували високу редуту з дубових палів. Табір, розташований під горбом, давав змогу обстрілювати ворога з тих гармат, що були уставлені в задній, вищій частині таборовища.
Бій починався герцями. Герцівники виходили поодинокими групами чи сотнями й дразнили ворога образливими словами. Така словна перепалка завжди приводила незабаром до герців. Герцювали шаблями; згодом доходило й до стрілянини з рушниць та гармат. Але траплялося, що словна образа залишалася без відповіді, головно тоді, коли поляки не мали наміру приймати бій. Козаки вживали всяких можливих засобів, щоб викликати противника на герць. Найбільша образа для шляхтича було показати йому складену з пальців «фіґу». Освєнцім так описує герці перед боєм: «мультітудо (безліч) хлопства… почало випадати (з табору), погрожуючи й фіґи показуючи, сальсо гоноре задки випинаючи…»
Вечір закінчував усі бойові кроки. Другого дня починалося все заново, але часом вже без герців. За той час звичайно обидві сторони приглянулися добре своїм силам, зловлені ж на герцях «язики» виговорили на тортурах решту і — головний бій був підготовлений.
Війська виходили на поле перед табори. Бій починала кіннота. Головний удар наносила як правило важко-збройна кіннота. Та в козацькому війську такої не було. Там цю ролю виконував гострий наступ козацької піхоти, війська, одного з найкращих в Европі. Хмельницький зумів застосувати її, піхоту, навіть до виловлення атаки ворожої важкої кінноти, а це так, що відступав перед її ударом, втягав її, цю кінноту, у створений таким чином тактичний «мішок» і оточував її з усіх боків. Хмельницький вміло вишукував у ворога його найслабше місце і пробивався там переможними силами. Звичайно тактичним маневром гетьмана був наступ на одне або й на обидва ворожі крила, розділювання ворога на частини і втягання в підготовлену пастку.
Військо, погромлене в полі, хоронилося в таборі, і тоді приходилося аж здобувати таку укріплену ровами й возами польову твердиню.
Наступ на табір змагав до того, щоб розірвати його, табір, погромити військо, знищити харчі та підпалити вози з порохом. Козаки нерідко підкопувалися під польський табір, залізними гаками розтягали й перевертали вози чи й підпалювали табір за допомогою запалених насмолених жердок. Обороняли табір сильним обстрілюванням ворожого наступу — з рушниць, луків, гармат, при чому до гармат вживали замість куль — дрібних сіканців. Викінчувала здобутий табір легка рухлива кіннота.
Козаки були митцями при влаштовуванні табору, головно ж рухливого. Коли не було надії на перемогу в бою, козаки завертали цілим табором, при чому вози уставляли в декілька рядів. Бій під Кумейками поляки описують так: «Козаки йшли табором у шість рядів: на переді шість гармат, по середині дві гармати і позаду дві; в середині ж табору 23.000 люда, поділені на полки й сотні. Всю дорогу обсипували й ганьбили страшними вигуками, клятьбою, сороміцькими й поганськими словами синів шляхетських, гетьманів і короля».
Боронилися дуже завзято: у рукопашному бою навіть киями й камінням. Відкинені від табору окопувалися заново, накидуючи на вали людські й кінські трупи. З-поза таких валів із трупів боронився Кричевський під Лоєвом. Замки й твердині козаки здобували таким чином, що оддалік копали рови й вали, рівнобіжні до мурів. Маючи таку готову охорону перед вогнем оборонців, свої вали копали щораз ближче, ровами ж, т. зв. «апрошами» підсувалися все ближче і знову на близькій віддалі сипали новий вал. Отак підходили доволі близько під мури — забезпечені перед вогнем ворожих гармат і рушниць. Так були підсунулись під час облоги Збаража на всього 30 ліктів від польських окопів. Сам наступ піхоти був підтримуваний артилерією, яку приміщувано разом з відділами піхоти у дерев'яних спорудах, званих «гуляйгородинами», «городинами», «штурмами». Таку городину котили кільканадцять людей. На возах везено довгі драбини, що їх під час штурмування приставляли до мурів замку. При одному наступі на Збараж везли 400 возів драбин.
На здобутих валах і мурах зараз застромлювали полкові й сотенні прапори та значки.
Вміли козаки добре й обороняти замки. Ось як Окольський описує облогу козацького замку: «Тисячами обсадили вали, на шанцях розставили гармати, сотнями обсадили башти й брами, а по високих дахах розставили чарівниць і чарівників, і ці звідти чинили заклинання на добру стрільбу, повітря й вогонь».
На війні тримали значки по середині табору, в бою ж у полі носили їх біля старшин. Під час повстання Гуні «Потоцький велів стріляти до козаків, що їх (значки) носили біля Гуні. Куля поцілила бунчужного. Гуня схватив бунчука й сам поніс його. А на цей привіт велів відповісти таким же привітом на знаки Потоцького».
Усі накази й розпорядження подавано усно. На письма не було ні часу ні змоги. У поході військова канцелярія була незначна. «В сагайдаку возили канцерялію, а те, що писалося, забрали степові бурі й війни». Про санітарні відносини знаємо небагато. Загально відомо про козацькі шпиталі; знаємо теж, що хворих і ранених відвожено на лікування вглиб України, — як це було під час походу під Берестечко. Сталі військові шпиталі були влаштовані при манастирях, де знаходилися теж приюти для старих немічних козаків і для воєнних інвалідів. З-поміж таких козацьких військових шпиталів — монастирів найвідоміші були: Медведівський, Трехтемирівський, Межигірський Спас, Преображенський, Самарсько-миколаївський та інші.
Військові лікарі бували різні: цирульники, хірурги, народні лікарі — знахорі. Головні лікарства — зілля давали, мабуть, непогані висліди, коли багато важко покалічених воєнних інвалідів без рук і без ніг, осліплених, — тих, що пройшли бої і тих, що видержали люті муки, — все таки доживали до поважного віку.
В 1653 р. поляки зловили в полон лікаря-хірурга, що постійно був на послугах у Хмельницького.
Після боїв поляглих козаків хоронили у спільних могилах. Татар і поляків, що впали на Диких полях, не хоронило навіть власне військо. І так при важливіших шляхах з року на рік, і з віку в вік, росли високі могили, що пізніш показували купецьким і чумацьким валкам шлях на південний схід.
Кари. Утримання послуху в війську вимагало твердої руки й запровадження кар, що їх висота залежала від провини козака. Без сумніву, військові судді мали свої закони, згідно з якими судили винних, однак сьогодні не знаємо докладно самого дисциплінарного реґуляміну козацького війська.
Коли козак вбив козака, то вбивцю хоронили живим у спільну могилу з убитим. За зраду віщали, розстрілювали, відрубували руки, ноги. Злодіїв вішали на шибеницях. Ще інші кари були: саджання на паль («стовпова смерть»), четвертування, вішання на гаку, киї. Дрібніші кари були: приковування ланцюгами до гармати, карні роботи при сипанні валів, накладання ланцюга на шию тощо. За дрібні провини били киями; відомі були й деґрадування старшин до рядових козаків, зв'язування тощо.
У запоріжців бували ще особливі кари. Коли хто на Січ привів дівчину, то його прив'язували нагим до стовпа і клали поруч довгий кий. Хто проходив мимо біля покараного, мусів його вдарити. Від кари на палі запоріжця могла вирятувати дівчина:
«Як з такою вінчаться, лучче на палю мотаться».