ХАРАКТЕРИСТИКА
Гетьман Богдан Хмельницький (з ґравюри в «Theatrum Europaeum» VI, 1652)
Українське військо Хмельницького — це була незвичайно велика ударна сила; а її військову вартість і всі з нею пов'язані моменти слід досліджувати на тлі тогочасних мирних та воєнних обставин.
Українські військові частини визначалися непересічним фанатизмом, відвагою й витривалістю. Моральну вартість війська, його гін до перемоги — бачимо не лише в реґулярних чи теж напівреґулярних частинах, але й серед повстанців перших років воєн Хмельницького. Живе, здорове серце, величезна національна й релігійна спаяність і зосередження уваги на єдину, найвищу ціль — перемогу — оце були ті елементи, що то завдяки геніяльному проводові створили з українців у половині 17-го сторіччя непоборну армію, одну з-поміж найкращих тогочасних в Европі.
Коли на війну в Европі людей треба було вербувати, стягати їх обіцянками жалування (жолду), грабежу й уживання життя, тоді в Україні стягалися усі добровільно, готові на важкі воєнні труди, погорджуючи смертю. Ніхто про них не старався якось особливо. «Сіли на коні й поїхали» — оці чотири слова 17-го сторіччя досадно характеризують настрій українського війська. Невибагливість війська, — відома зрештою з усяких визвольних змагань, — давали багато можливостей гетьманові, що вспівав зразу зорганізувати усе те, що потрібне багатотисячній армії. З цією невибагливістю зв'язана теж незвичайна видержливість, що її слід приписати ще й твердим життєвим умовам тодішніх часів. Постійна загроза життя зродила тип української людини, який не визнавав перепон фізичної натури. В степах козацтво почувалося, як у себе вдома. Голод, спека, спрага — ці тверді природні умови тодішньої степової України десяткували чужі незагартовані на все те війська (напр. московське військо в поході на Крим 1684 р.). Для козацтва були це буденні труднощі, що на них і не звертали особливої уваги.
Незнана деінде в тому часі військова дисципліна — це дальша характеристична особливість війська Хмельницького. У кожній війні, у кожній революції дуже від'ємний прояв це нищення чужого майна — не тільки для самого грабежу й особистої добичі, але й для знищування ворога та для спільної воєнної добичі. Таке нищення витворює хаос і дезорганізацію у війську. Хмельницький однак вмів спинити військо перед безвідповідальним грабежем ворожого майна, а який приходив після переможного бою. Силою свого авторитету гетьман добивається того, що після боїв під Корсунем і під Пилявцями — поділ добичі проходить організовано. Частину здобутого польського майна гетьман залишає на потреби держави, частину відсилає на Запоріжжя, а рештою обділяє своїх козаків. Виявом незвичайної дисципліни слід уважати й те, що не лише козацькі, але й наймлені татарські війська не поважилися після піддачі Львова увійти й пограбувати хоча б навіть львівські передмістя. Така була сила гетьманового наказу й така внутрішня дисципліна українського війська. Навіть вороги, поляки, з подивом висловлювалися про нечувану досі карність і послух у частинах Хмельницького.
Без сумніву, впливала тут на те й незвичайно тверда рука гетьманської влади. Для неслухняних не було пощади: «Багато голов товаришів наших ми застали на полях навкруги міст українських». Так ліквідував Хмельницький українську крамолу. Не був це деспотизм, але необхідна серед таких обставин воєнна суворість, продиктована конечністю єдности дії. У війську немає місця ні на деспотизм чи терор, ні на рабство. Є лиш підпорядковання збірній дії, а в ній немислиме відмінне життя такої одиниці, що діє проти потреб і вимог однопільного пляну.
Дисципліна в війську — це явище новочасне, безладдя — середньовічне. На грані обох епох Хмельницький це один з перших творців військової карности. По інших збройних силах на перші сліди дисципліни натрапляємо заледве в половині 18-го сторіччя та й то такої, де при проголошуванні наказу додавали все ще й висоту кари, що грозила за невиконання цього наказу.
Тільки карність, що її джерелом були невизначені цифрами моральні чинники українського війська, — могла зродити такі бойові чини, як от Лоїв 1649 р., де тисячі борців ішли на втрачені становища, свідомі того, що єдиним виходом була тут геройська смерть.
Немає сумніву, що основами тієї карности були виплекані з давен чесноти українського народу честь і хоробрість.
«Хто хоче, щоб його за віру Христову на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, стяли й жахливо мучили, хто хоче горло для Христа святого віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами». Цими словами за прадавнім звичаєм закликали козаки молодих вояків.
А ось описи українських вояків, подані польським очевидцем великих подій:
«Хлопи всі однакові, в сірім одязі, рідко хто в синім або червонім. Шкура на тілі, як кора на дереві, і зневага життя незвичайна. Є що бачити!»
«Кількадесятьох, роздягнувшися до нага, переплили Дніпро з голими шаблями, підійшли під ворожі шанці й повбивали там багато народу».
Пруський посол Вайнберґ пише за кільканадцять років перед Хмельницьким (1634 р.): «Це немолоді, хоробрі чоловіки, на добрих конях, кожний з довгою рушницею на лад шотляндських… Цілим серцем прагнуть бою».
В нашій історії, в історичних думах, в переказах зустрічаємо багато геройських вчинків, — але ж як мало пов'язано з ними прізвищ історичних постатей, історичних подій! Хоробрість була таким самозрозумілим проявом, що загалом присвячувано їй небагато уваги. Воно було очевидне, що в потребі слід «класти голову» та по-геройськи в бою чи на муках віддати своє життя. Напр. відомі в історії Хмельниччини випадки, коли поодинокі козаки зумисне перед боєм попадали в польський полон, щоб на тортурах подати ворогам фальшиві дані про положення, чисельність і склад українського війська.
Були горді оці наші предки: «Бий, стріляй мене просто в груди, а я оцю саму кулю тобі й назад відкину». То ж не диво, що інші не рідко вважали їх, головно де запоріжців, «характерниками», а їхню хоробрість «українськими чарами». Звідси й зрозумілими стають панічні втечі поляків, головно ж посполитого рушення, з поля бою (як от під Пилявцями тощо).
«Понасипали в чоботи запорізької землі, взяли в руки по кущеві терну, посідали на коней і їдуть по ляцькому шляху, а ляхи думають, що вони (козаки) ще в своїй землі. Тоді, як уже підберуться до самісеньких ляхів, як крикнуть всі відразу, як засвистять у суремки!»
«І поїдуть собі запоріжці геть, а їм (ляхам) все здається, що ті суремки далі грають».
Так то, бувало, лякали польське військо. Цікавий факт маскування ще тоді, галузками і старий звичай насипати рідної землі у чоботи, коли вибиралися далеко поза свої кордони.
А коли в Україні народжувався син, то батько сипав у купіль пороху, — щоб син був хоробрий і твердий.